ДАЛА МАМА ПІСНЮ – Надія Пукас
МАМИНА ПІСНЯ
О мамина пісне,
Висока й крилата!
Коли ти зі мною,
В душі моїй свято.
Полиньмо над світом
Полями-лісами.
Та й будем бриніти
Двома голосами.
Розсіймо по полю
Зажуру і втому.
Полиньмо з тобою
До рідного дому.
Зоріють там вишні,
Цвіте рута-м’ята
О мамина пісне,
Висока й крилата!
Ти зіткана сонцем
З добра і любові.
О пісне! Зажуро
Моя чорноброва!
З тобою я, сестро,
Щаслива й багата.
О мамина пісне,
Висока й крилата!
О мамина пісне!
ПІСНІ ПРО БОГДАНА
Богдане, батьку, подивися,
Як Україна розцвіла!
Там, де туман долом стелився,
Вершаться славнії діла.
Ох, рай!
Зелений рай!
Подолля – золотистий край.
Вишневий гай – зелений рай,
Подолля – золотистий край!
Ген від козацької долини
Ідуть проскурівські полки.
Ідуть звитяжці України,
Ідуть Богданові синки.
Їх зустрічає рідна мати
І синьоокая жона.
Пучок євшану й руту-м’яту
Кріпила їм до стремена.
Ген понад Бугом над рікою
Весняне сонечко встає.
За ним Богдан із булавою
Нам всім звитяги додає.
* * *
Ой, зацвіла білим цвітом
Червона калина.
Вийшов козак молоденький
Із-під Чигирина.
То не сива зозулечка
Вийшла закувати –
Ой, то плаче Україна –
Богданова мати.
Схилилися долі в полі
Сухі колосочки.
Вернітеся до матері
Полеглі синочки.
Ой, літають понад хату
Чорнокрилі круки.
Зав’язали світ біленький
Ще й мамині руки.
Ой прилинь же, Богданочку,
Ручки розв’язати.
Дозволь тобі, мій синочку,
Кривду розказати.
Сину, орле сизокрилий,
Де ти, озовися!
Та й за неньку-Україну
Прийди заступися.
ДАЛА МАМА ПІСНЮ
Дала мама пісню,
Голос мама дала,
Щоб я не тужила,
Щоб я не страждала.
А я свою пісню
Виплакати хочу.
А я тую пісню
Із серденька точу.
Наточила пісні,
Як вина з барильця,
А їй воріженьки
Обламали крильця.
А вже тая пісня
Квилить – не літає.
Їхав козаченько,
Спинився – питає:
– Чи то у садочку
Зозулечка кує?
Чи то голубочка
Піснею воркує?
Бо я тую пісню
Випити волію.
Я від тої пісні
Без вина хмелію!
СТРУНА КРІЗЬ СЕРЦЕ
Валентині Щур
Та скрипка билась птахом у руці,
І струни рвали її білі груди.
Сльоза застигла на моїм лиці,
І в подиху німім спинялись люди.
А світ чманів, сміявся і ридав,
І розпускались на морозі квіти.
Хто цій скрипачці стільки сили дав,
Щоб водночас ридати і радіти?
Сама, мов стебелиночка тонка,
А може звуком розхитати гори.
Від дотику чарівного смичка
Не грає скрипка – голосом говорить.
То споришем простелиться вона,
То срібним птахом лине в піднебесся,
То плаче тихо.
Бо її струна
Напнута крізь скрипачки ніжне серце.
СПІВАЧКА
Стою за кулісами перед концертом,
Наповнена щастям, мов квітка росою.
Ще б раз заспівати,
І можна померти.
Ще раз би наповнити душі красою
Моїм слухачам!
Злитися з ними
Стогоном, радістю сумом і щастям!
Стати росою, цвітом калини,
Молитвою, вірою, першим причастям.
Знов оживаю у звуках цілющих,
Силу вбираю у себе стогруду.
Пісня –
Єдине, що є в мене суще!
Поки є Пісня – допоки є люди.
ДОБРОГО РАНКУ, КОХАНА
Жінка любить вухами,
А чоловік очима.
(Народна мудрість)
Доброго ранку, кохана!
День золотий настає.
Я тобі, рідна, жадана,
Серце дарую своє.
На цілий день, на цілий вік
Щасливим буде чоловік,
Коли в житті зустріне він своє кохання.
А навкруги цвіте весна,
У світі ти така одна,
Моя любове ніжна, перша і остання.
Ти мене, біла лебідко,
Ніжним крилом обійми.
Роки минають так швидко,
Та не старіємо ми.
Квітко моя чорноброва,
Сонечко ясне моє!
В тебе закохуюсь знову –
День-бо новий настає!
ПОДОЛЯНОЧКА
Я з собою нічого не вдію,
От куди мені випала путь!
Вперше я побував на Поділлі.
І навіки зостануся тут.
Туман-туманочки
Росу зронили.
А подоляночка
Мою любов заполонила.
Немов кришталики,
Роса у цвіті,
А подоляночка –
Найкраща в світі.
Тут і мальви цвітуть, і жоржини,
І, як море, шумлять пшениці.
З подолянок найкращі дружини,
В них – усмішка завжди на лиці.
Незабутні у любощах ночі,
Неповторні у радощах дні.
Подоляночки яснії очі,
Наче зорі, всміхнулись мені.
І не хочу я більшого свята,
Тільки бачити б очі оці.
Наші діти, немов янголята,
І голівка твоя на руці.
ГАЛИНА
Мені вітри шептали про кохання,
Та я не чув усіх отих вітрів.
Свою любов найпершу і останню
Я навесні над берегом зустрів.
Де солов’ї й калина,
Живе моя Галина,
Вечірня зірочка,
Сестра, дружина, мати і дочка.
Коли веселка смуток травам носить,
І замовкають у гаю пісні.
Твої, Галино, поцілую коси
І щастя посміхається мені.
Одна на світі ти така єдина,
З тобою легко по життю іти.
Спасибі за любов, за ласку й сина,
А за останнє все мені прости.
ПАННО ГАННО
Вже тихий вечір спатоньки лягає,
Нечутно зірка падає в траву.
А я тебе ніяк не забуваю,
А я тобою мрію і живу.
Панно Ганно! –
Руса коса.
Панно Ганно! –
Чиста краса.
Панно Ганно!
Зірка сія
В синіх очах –
Ти любов моя!
Летять у небо сині осокори,
В краї далекі линуть журавлі.
А ти – мої всі радощі і горе,
А ти – мої всі мрії і жалі.
Тебе ніяк не можна не любити,
Тебе ніяк не можна забувать.
Без тебе, Ганно, я не зможу жити,
Ні дихати, ні думать, ні співать.
О панно Ганно!
ДРУЖИНА
Щоосені всміхається ожина,
Щовесни птиці з вирію летять.
А ти моя коханая дружина,
Одна-єдина на усе життя.
Ти – сяйво сонця золочене.
Ти – бистра річки течія.
Ще вчора, тільки вчора
Була ти наречена.
А нині – дружина моя!
Кохана, єдина,
Навіки моя.
Мене зустріти завжди буде рада
З усіх далеких і близьких доріг.
Моя дружина – Леля моя, Лада.
Тобі весь світ я покладу до ніг!
Медами пахнуть чисті твої коси,
А усмішка, немов калини цвіт.
Кохання наше, викупане в росах,
Таке бува одне на сотню літ.
ТИХЕ СРІБЛО
А закохані зорі
Загораються скоро.
Неціловані квіти
Тихо в’януть в саду.
Вже про мене “щаслива”
Всі сусіди говорять.
Мов метелик на вогник,
Я до тебе іду.
Чи то судьба,
Чи ти журба?
Хто це відає-знає?
Хвиля човен гойдає.
І над ставом зітхає
Удовиця-верба.
Осінь тішиться листом,
Горобина намистом.
Як то сталось між нами,
І не знаю сама.
Впала пісня у роси,
Тихе срібло у коси.
Але ж осінь, коханий, –
То іще не зима.
ЗАМУРОВАНА ПІСНЯ
У горлі слово, як та пташина,
Навік вмурована у стіні.
Дівчатко-підліток, іще дитина,
Очима й жестами співа пісні.
Ріка, мов стрічечка, тече за рухами.
Зоря вечірняя горить в очах.
У залі музику ту люди слухають
І аплодують їй, і “біс ” кричать.
Вона їм зіркою у серце світиться,
Росою ніжною до них бринить.
А брови темнії, як два півмісяці.
Коса через плече, немов праник.
І линуть чайкою до залу руки,
І серце б’ється, немов пташа.
Зал ненароджені чує звуки,
Бо їх творила її душа.
СОЛОДКИЙ МЕДОЧОК
Ой носили бджоли
Солодкий медочок.
Як я тебе не бачила,
Вже пройшов годочок.
Вже пройшов годочок,
Вже проходить другий.
Ой залягла на серденьку
Чорна-чорна туга.
Туга чорна-чорна,
А спомин біленький,
Як з тобою кохалися,
Милий мій, миленький.
ЗЕМЛЕ МОЯ
Земле моя!
Я кровинка твоя.
Ми з тобою дві матері люду.
Сонце і небо,
Пісня і квіти,
Кохання і діти
Завжди з нами будуть.
Душу свою
Я тобі віддаю,
Мій єдиний, мій рідний, коханий.
Ти сильний і дужий,
Прошу тебе дуже,
Щоб словом байдужим
Її ти не зранив.
ОЙ НА ГОРІ КАЛИНОНЬКА
Ой на горі калинонька,
А в долині рожа.
Чи ж я свого миленького
Та й не приворожу?
Ой стану я до схід сонця,
Нарву ромен-зілля.
А вже в мого миленького
За тиждень весілля.
З джерелечка воду пила,
Три ночі не спала,
Таки свого миленького
Я причарувала.
Вітер дуба розколише,
Калину зламає.
Мене милий не залише,
Бо вірно кохає.
НЕ ВЧИЛА МАТИ
Якби я вміла малювать,
То я б тебе намалювала.
Якби я вміла чарувать,
То я б тебе причарувала.
Над нами небо голубе
І перепілка плаче в житі.
Приворожила б я тебе,
Якби я вміла ворожити.
Якби я вміла майструвать,
Зрубала б я вишневу гілку.
Щоб про любов свою сказать,
Зробила б я собі сопілку.
Горить любов, як сто багать,
Її вітрам не погасити.
Не вчила мати чарувать,
Навчила лиш тебе любити.
ВЧИТЕЛЬСЬКИЙ ВАЛЬС
Хвиля гойдається,
Хвиля хлюпочеться
За веслом.
Пісня вкладається,
Спатоньки хочеться,
За селом.
Річка зітхнула.
Згорнув крила вітер
І зорі сплять.
Тільки у вчителя,
Тільки у вчителя
Вікна горять.
Чубчики, бантики,
Ясні оченята.
Ви – моя романтика,
Хлопчики й дівчатка.
З вами доля моя
Завжди нерозлучна.
Ви мої тридцять “Я”,
Ви – мої учні.
Зимами-веснами,
Кригами скреслими
Роки летять.
Тихо зітхаю,
В політ проводжаю
Своїх журавлят.
В щасті-тривозі
Гартуйте в дорозі
Ви крила свої.
Лиш повертайтесь –
Завжди вас чекатимуть
Рідні краї.
БУЛО В МАТЕРІ ТРИ ДОЧКИ
Було в матері три дочки,
Як три квітки у садочку.
Їх плекала, доглядала,
В світ широкий виряджала.
Щонайстаршій – щире серце,
Дала в руки гострий серпик,
Щоб хліб сіяла, збирала,
Людей хлібом годувала.
Середущій, чорнобровій,
Дала ниточку шовкову,
Щоби килим пишний ткала,
Людей дивом дивувала.
Виряджала наймолодшу,
Як ягоду найсолодшу.
На вік дала, не на рочок,
Як дзвіночок, голосочок.
Було в матері три дочки,
Як три квітки у садочку.
Їх у люди виряджала,
Щастя-долю дарувала.
ПОГОВОРИ
Вітер дуба розгойдає,
Калину зламає.
Молодиця молодая
Спокою не має.
Ходять селом поговори
Ще й неславу водять,
Що до неї щовечора
Парубочки ходять.
Бігла річка до потічка,
Тай з ним обнялася.
Удовина довга нічка
Слізьми умилася.
НЕ ЖУР МЕНЕ, МАМЦЮ
Не жур мене, мамцю,
Не жур мене дуже,
Що я вчора не полила
Під вікнами ружі.
Як я з хати вийшла
Ружі поливати,
То в садочку соловейко
Почав щебетати.
Соловейку-співку,
Соловейку-пташко!
Співай мені до раночку,
Бо на серці тяжко.
Бо на серці тяжко,
А на душі туга.
Полюбила козаченька,
А він має другу.
А він другу має,
Другую голубить.
Нехай моя ружа ясна
Пелюсточки губить.
Не жур мене, мамцю,
Не жур мене дуже,
Що я вчора не полила
В нашім саду ружі.
ЧАР-ЗІЛЛЯ
Чи впоїв мене
Зіллям-чарами?
Чи мені, може,
Наворожено?
Лиш з тобою я
Можу в парі буть.
Тільки ти мені
Найдорожчим став.
Із криниченьки
Із дубової
Води зимної
Я начерпаю.
Нерозділена
Та любов моя
Попід серденьком
Ой пече мене.
Як проходиш ти
Попід вікнами,
Сил не маю
Тобі гукнути.
Дай же зіллячка
Мені випити,
Щоб забути тебе,
Забути!
НЕ РОЗКАЗУЙ ПОДРУЗІ
Не щебечи соловейку
В зеленому лузі.
Не розказуй, дівчинонько,
Таїни подрузі.
Не розмаюй перед нею
Всі думки гарячі.
Зразу серце засміється,
А потім заплаче.
Чорноброва товаришка,
Щоб красно гуляти,
А рідная матіночка,
Щоб все розказати.
Йде подружка-гуляночка
Тихою ходою.
А біль, мамі розказаний,
Спливе за водою.
РОЗЛУЧЕНІ
Вітер над бистрою кручею
Високого дуба гне.
Ми з тобою розлучені –
Прошу, забудь мене!
А перестанеш згадувать –
Буду однокрилою.
Як серце раду дать,
Милий мій?
Тихо по морю пливуть човни,
За ними два весла.
Там, де з тобою ходили ми,
Стежечка поросла.
Там, де ми зустрічалися,
Сумно шумить розмай.
Ми з тобою розсталися –
Забувай!
Вітер питає, чому, чому,
Тихо зітха верба.
Ми з тобою розлучені,
А на душі журба.
З місяцем ніч звінчалася,
З зіркою небокрай.
Ми з тобою кохалися –
Пам’ятай!
РОМАНС
Навіяно музикою
Г. Свиридова.
О не сумуй!
О не тривож!
Не пробуждай весни, давно заснулої.
О не цілуй вуста зів’ялих рож –
Все залишилося давно в минулому.
Твої слова – холодний лід,
Не відігрітись їм і не розтанути.
Лягло між нами так багато літ.
В душі осіннії цвітуть орнаменти.
О як же серцю раду дать!
Благаю, милий мій, прошу тебе, молю.
Не треба серденьку нагадувать,
Що я, як в юності, тебе люблю.
ЛАСКАВІ СЛОВА
Пливуть лебідки парами,
А в серці болю паросток,
Сумна глибока складочка
Лягла мені між брів,
В душі печаль непрошена,
Бо ти мені хороших слів,
Хороших слів,
Ласкавих слів
Давно не говорив.
Без сонця, без вітру
Жита не дозріють.
Без рос помарніє,
Зав’яне трава.
Без слова ласкавого
Жінка старіє.
Кажіть кожній жінці
Ласкаві слова!
Від слова твого ніжного
Розтануть зими сніжнії
І роки мої веснами
Завиріють у даль.
Твоєю стану казкою
Лілеєю і ласкою.
Невже тобі ласкавих слів
Хороших, теплих жаль?
Колись співала пташкою,
Тепер на серці тяжко так,
Сумна глибока складочка
Лягла мені між брів,
Тепер серденько зранене,
Бо ти мені, коханий мій,
Хороших слів, ласкавих слів
Давно не говорив.
БОЛГАРСЬКА ТРОЯНДА
Все пройде і все минеться:
Шум дощів і цвіт весни.
Серце серцю усміхнеться
Із ясної далини.
Я тобі на крилах пісні
Принесу душі привіт.
Пісню щастя заспіваєм
І удвох тоді згадаєм
Золотий троянди цвіт.
Болгарська троянда,
Наче казка вві сні.
Болгарську троянду
Дарував ти мені.
Болгарська троянда –
Свідок радісних стріч.
Ти моє кохання вірне,
Ти моя яскрава зірка,
Лагідна травнева ніч.
Та розлуки час нежданий
Поміж нами пророста.
І затьмарив, мій коханий,
Наші трепетні вуста.
Та нехай гроза і вітер,
Хай тумани і імла.
Треба вірити і жити,
І сміятись, і любити,
Щоб троянда розцвіла.
УДОВИНА ДОЛЯ
Ой не віє вітер,
Ой не пливуть хмари.
Тяжко-важко жити
Одному без пари.
Посіяла жито,
А виросла туга.
Тепер буду жити
За себе і за друга.
У моїм садочку
Цвіт не розцвітає,
Бо з одним крилечком
Пташка не літає.
Зайшло, зайшло сонце,
Сіло за тополю.
За що, за що, Боже,
Удовину долю?
ТИ МЕНІ ПОДЗВОНИ
Ти мені подзвони,
Ти до мене прилинь
У мої тихі сни,
У вечірній полин.
Черемха розцвіла,
Пелюстки білих мрій.
Тебе чекаю я,
Коханий мій.
Мелодія весни
У дзвонику звучить.
Шепочу:
– Подзвони!
Та він мовчить.
Тихе слово твоє,
Наче шелест трави,
Тішить серце моє,
Хоч ми й досі на “Ви”.
Тополина в вікні
І висока, й струнка.
Тільки сумно мені:
Я чекаю дзвінка.
ЧОРНИЙ ВОРОН
Рано-рано на світанні
Кряче чорний ворон.
Вчора був моїм коханим,
Нині – перший ворог.
Вчора був моїм коханим,
У коханні клявся.
Нині став мій перший ворог:
З мене насміявся.
Та про наше розставання
Якби була знала.
Я би тобі, ворононьку,
Крильця обламала.
Мене доля покарала
Чорною журою.
Нехай тебе покарає
Чорною жоною.
А я свою тугу-журу
Розвію по полю.
Ти з жоною-вороною
Проклинаєш долю.
То не рано-ранесенько
Чорний ворон кряче –
То дівчина молоденька
За коханням плаче.
ПІСНЯ
– Скажи, дівчинонько,
Чи ти багатая?
Скажи, скажи, мені
Чи в тебе хата є?
– Моя хата широкая
На штири долини.
Заквітчана осокою
Ще й цвітом калини.
– Що? Що, дівчинонько,
Маєш на серденьку?
Чи в тебе щастя є
З макове серденько?
– Щастя моє колисане
Ніжною вербою.
А я ходжу смутнесенька,
Тужу за тобою.
ЗАРОБІТЧАНКА
Чужина-чужиною,
Нащо ходиш за мною.
Нащо мене розлучаєш
З рідною стороною?
В тебе сонця немає,
В тебе день не світає.
В тебе рано соловейко
У саду не співає.
Не співа соловейко,
Ні малесенька пташка.
В тебе жити, чужинонько,
Як у мачухи, тяжко.
ОЙ ХОДИЛО ГОРЕ ПОЛЕМ
Ой ходило горе полем,
Біда по долині.
Та й пристали до серденька
Молодій дівчині.
А я горе за бідою
Рукавом розмаю.
Піду в гаю попитаю,
Що робити маю.
Скажи, скажи, мій гайочку,
Добрий друже-брате,
Чи я буду, молоденька,
Довго бідувати?
– Ой не довго, дівчинонько,
Бідувати будеш.
Сім літ горе за бідою,
А потім забудеш.
КОНОВОЧКО ЯВОРОВА
Коновочка яворова,
Дубовеє денце.
Йди до мене на два слова,
Милий, моє серце.
Коновочка з яворенька
Тай розсипається.
А до мене мій миленький
Та й не признається.
Розсохлася коновочка,
Води не наношу.
А я свого миленького
Піду перепрошу.
Як із тої коновочки
Явору не бути.
Так нашого коханнячка
Вже не повернути.
НЕ ПОКИДАЙ МЕНЕ
Не залишай мене ні на хвилину,
Ані на мить мене не покидай.
Я за тобою піснею полину
У твій далекий незбагненний край.
Мені без тебе гасне в небі зірка,
Мені без тебе висохне ручай.
Усі меди мені полинно згіркнуть.
Не покидай мене, не залишай.
Мені без тебе вдосвіта смеркає,
Мені без тебе радість, як біда.
І соловейко плаче, не співає.
Не покидай мене, не покидай.
Мені без тебе душно у морози,
А в літню спеку вимерзне душа.
І бурштинами в серці стигнуть сльози.
Не покидай мене, не залишай.
БАБИНЕ ЛІТО
Уже догорають останнії квіти
І сива зозулька в гаю не кує.
Це бабине літо, бабине літо,
Літечко бабине, літо моє.
А роки пришпорюють коника сивого,
Сонячний промінь сідельце дає.
Це бабине літо, літо щасливеє,
Літечко бабине, літо моє.
На серці так радісно, так розмаїто,
І знов забриніла любові струна.
Значить, у літо, в бабине літо
Знов повернулася ніжна весна.
В саду обіймає черешеньку вітер,
І серденько гріє усмішка твоя.
Це зовсім не осінь, а бабине літо,
Бабине літо, любове моя.
НЕ ТИ
Як цвіт вишневий розвивався
Й тривожно обрій догорав,
Чи ти мені навіки клявся,
А чи навіки покидав?
До зірки вийшов місяць повний,
І покорилась я судьбі.
Тебе чекала довго-довго
Й відкрила двері не тобі.
У степ широкий на світанні
Мене стежина привела.
А там цвіло чуже кохання
І твоя зрада розцвіла.
Барвінок у саду хрещатий
На пам’ять вузлик зав’язав.
– Давай почнемо все спочатку, –
Мені учора ти сказав.
Почати пісню можна знову,
І знов пройти ще сто доріг,
Але пречистої любові
Почати знов ніхто не зміг.
До зірки вийшов місяць повний
І покорилась я судьбі.
Тебе чекала довго-довго
Й відкрила двері
Не тобі.
ЦИГАНКА
В степу горіла ватра й циганка молода
Казала, що не варто, бо сльози – не вода.
Казала:
– За коханням не треба сльози лить!
Циганко, погадай-но, бо серденько болить.
Циганко-ворожко, мені погадай.
Надії хоч трошки і радості дай.
Чаклунського зілля мені навари,
І тугу розвію на чотири на вітри.
Мені коханий клявся дістати з неба зір.
Циганка ворожила:
– Не вір йому, не вір!
Не вір в його обійми і ніжнії слова.
Любов його зів’яне, наче скошена трава.
Циганко, за тобою піду в далеку даль.
Чим серце заспокою, циганко, нагадай.
На картах і на зорях, на лінії долонь.
Циганочко, благаю, погаси в душі вогонь.
Циганко-ворожко, мені погадай.
Надії хоч трошки і радості дай.
Чаклунського зілля мені навари,
І тугу розвію на чотири на вітри.
У ВОРОЖБИТА
Ой полем-полем дорога бита,
Ой полем-полем дорога бита,
Піду я, мамцю, до ворожбита.
Ой ворожбите-ворожбитоньку,
Ой ворожбите-ворожбитоньку,
Скажи ми’ правду, скажи правдоньку.
Як місяченько в небі на варті,
Як місяченько в небі на варті,
Так моя доля в тебе на карті.
Доля на карті і на долоні,
Доля на карті і на долоні,
А сльози ллються, вони солоні.
Візьми, дівчино, приворот-зілля
Візьми, дівчино, приворот-зілля,
То й через місяць буде весілля.
“ГОЛОС САМОТНОСТІ”
З концерту
Вероніки Кожухарової
(саксофон)
Артистка грала “Голос самоти”.
Зітхання залу їй служило фоном.
І недоспіване “Прощай! Прости!”
Ридало і пливло за саксофоном.
Самотність в кожній ноточці була,
Зітхала, наче гномик у куточку,
Туманом попід стелею пливла
І скапувала, як роса з листочка.
Злітала до незвіданих висот
І падала,
Розбивши душу й серце.
Щось ніжне шепотіли кілька нот
І знов зривались невгамовним “скерцо”.
А саксофон тулився до грудей,
Щемливих, ніжних, солодкодівочих.
У залі були тисячі людей –
І всім Самотність заглядала в очі.
МУЗИКА ЖИТТЯ
Ах життя!
Це – як музика чиста!
Серце, наче напнута струна.
Думи, наче катрени врочисті:
В кожнім – цілих віків таїна.
Про кохання – піано-піано*
Зачарують любистками сон.
І хитаються соняхи п’яно
Під дівочим розкритим вікном.
А прокинешся досвіта рано,
Камертон ще й не пробував птах,
І вслухаєш, як строять органи
Сивомудрі і Моцарт, і Бах.
Вже за полудень.
Час престо-престо**
Кожен день – переспівана мить.
Сонце, наче на блюдечку перстень,
На яснім виднокрузі бринить.
Б’є історія в срібні литаври,
Щось закличне виводить трубач.
Хтось з поклоном виходить по лаври,
А комусь – за кулісами плач.
Я настрою на музику душу
(Чи сльоза, чи роса по щоці)
Я – митець, диригент.
Бо – мушу.
Тільки б паличку втримать в руці.
*піано-піано – дуже тихо
**престо-престо – дуже швидко
БОЛІЛО ПІД СЕРЦЕМ
Боліло під серцем, пекло –
Не плакала
Судило усе село –
Відбалакали.
Билась посуха в ріллі
З завіями.
Я ж зеренечка малі
Посіяла.
Другим дощі сім діб
Аж просяться.
Я ж поливала свій хліб
Росами.
Іншим в хату сім див –
Тісно їм.
Колос мій уродив
Піснею.
Я СПОВІДАЮСЯ ПІСНЯМИ
Я сповідаюся піснями
Перед Всевишнім і людьми,
Перед ім’ям своєї мами
І птахом, що змахнув крильми.
Йому ж летіти і летіти
Дощам і грозам навкірки.
У нього вчуся я радіти
Підтримці дружньої руки.
У квітки вчуся пити роси,
У зірки – землю цілувать.
Мені зозуля щастя носить,
Вночі колише сон-трава.
Люблю завію й день весняний.
В жита, як в купіль, упаду.
Я сповідаюся піснями
Й щодня до них на сповідь йду.
ЗБЛИСКИ
– То ти так любиш співати? –
Часто мене запитують.
То вже могли б запитати,
Чи люблю я
Д и х а т и.
* * *
До біса епітети!
Гасла до біса!
Хто там іще обіцянки дає,
Коли на товчку знаменита актриса
Афіші свої і квитки продає?!
* * *
В очах у лікаря мудрості блиск –
Став до здоров’я мого на чати.
Та не простуда в мене,
Не тиск –
Пісня у грудях почала чахнути.
* * *
Старенькі моцартські клавіри
Жахалися, не йняли віри,
Що їх спихнуть з такого трону
І кинуть в пащу електронну.
* * *
Тепер співають, наче проклинають,
Звучить фальшиво в надвечір’ї “ля”.
Щоб не тягтись, вершини пригинають.
Як все це потім виправить земля?!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)