Проти вітру – Надія Пукас
Проти в ітру
Останній день березня ще від сходу сонця обіцяв бути теплим та сонячним. Рожевий, як личко дитини, обрій легко й невимушено простягався ген понад Дніпром, небо чисте, блакитне, як віконні шиби у доброї господині перед Великоднем. Ані шелесту вітру, ані прохолодного подиху. Весна!
Перші перехожі, що поспішали до праці, насолоджувалися теплом весняного дня. Київські модниці нарешті діждалися показу найновіших моделей взуття і одягу, шовк блискучого волосся вигравав під несміливими сонячними промінчиками. Весна!
Пташки щебечуть, діти сміються, старенькі всідаються на лавочки, підставляючи свої зморшки до благодатного сонечка. Так тривало кілька годин.
І раптом, наче хто темним холодним покривалом закрив над Києвом небо. Враз посіріло, потемніло. Перші паростки трави десь зникли, зіщулилися, пташки стихли, діти і старі поховалися в теплих кімнатах, модні сукні здибилися парашутами. Не дивлячись на те, що була добра середина дня, в офісах і у квартирах повмикали світло, бо читати і писати при такому стемнінні було неможливо.
У транспорті різко збільшилася кількість пасажирів, які похапцем почали застібати всі гудзики, натягувати на голови капюшони, діставати із валіз і сумочок парасольки.
Та ба! Цього було замало, бо перші краплі весняного дощу швидко змінилися таким густим і лапатим снігом, що все раптово забіліло, затремтіло у холоді, ознаки теплого весняного дня щезли, зникли, неначе кадри у кінофільмі. Знову зима.
Завірюха рвала на шматки залишки весняного дня, небо гуло дзвіницею, гілки вже було звеселілих яблунь і вишень обважніли білим товстим шаром снігу. А з неба все сіялося й сіялося холодним мокрим снігом.
Тут же не забарився супутник усіх погодних негараздів на дорогах – пробки.
Автомбілі, наче телята в череді, збилися у густу непроникну купу, тривожно ревли, сигналили, буцали один одного бамперами, але від того збивалися ще у щіл ь нішу купу металу, нетерплячки, відчаю.
На Московській площі при хорошій погоді непросто проїхати (іде будівництво станції метро), а вже про таку непогідь, то й говорити не варт. Тому водій нашої маршрутки виключив мотор, сперся головою на кермо і дрімав собі.
Пасажири теж змирилися з долею і забавлялися хто чим міг: молода кокетлива жінка все намагалася подовжити на гострих колінцях темну спідничку, юнак, що сидів пороч з нею, все намагався вмовити когось по телефону зачекати і не приймати похаплививх рішень. Про співрозмовника, скоріше співрозмовницю, не важко було здогадатися. Тітка з великими плетеними корзинами напевно їхала до онуків, напевно добряче запізнювалася, бо щораз тривожно зітхала: “Ой, Божечку мій”. Та нараз і ці ознаки руху припинилися і всі пасажири, об’єднані безповоротністю свого становища, зморені чеканням, холодом, роздратуванням, теж почали дрімати.
Раптом в одночасі всі стрепенулися від дзвінкого, наче перша жайворонкова пісня, дитячого голосу.
– Мамо, мамо, подивись. пташка летить!
Всі закрутили-завертіли головами. Ті, що сиділи біля вікна, аж приплюснулися до шиби, чоловік у капелюся спросоння навіть під сидіння зазирнув, але ніхто нічого не побачив. А малюк все репетував:
– Мамо, мамо, пташка не впаде?
У дитячому голосі було стільки тривоги, стільки болю, що дехто з пасажирів аж зірвався з місця. Невдовзі кожен поглядом відшукав у сніжному небі чорну грудочку, яка безпомічно намагалася долати холодний, засніжений простір. Хлоп’я видерлося із маминих рук, стало ніжками на сидіння і нетерпляче тицяло розчепіреною пухкою долонькою у вікно. Мама тихо і ласкаво заспокоювала малюка, а дорослі гомоніли, коментували, кожен ладен був докричатися крізь заметіль до невеличкої грудочки у березневому небі, яка там, у сірій високості, стала до двобою зі стихією.
Видно, вона летіла довго, видно, стомилася дуже, бо помахи крила були повільними, обережними, економними. Однак цього було замало. Щоб просунутися крізь щільну завісу, їй потрібно було більше сили, могутніший помах крила. Та ба! Завірюха лютим ворогом накидалася на пташку, терла колючими грудочками снігу по крилоньках, змотувала у липке прядиво пір’ їночки.
Коли запримітили пташку, вона висіла якраз над “Рошеном”. Вона намагалася знайти порятунок, але чекати його було нізвідки. Побратими її чи вже заховалися у густих верболозах, чи передбачливо вичікували непогідь десь у затишній схованці. А цей сміливець, чи безумець торував собі шлях крізь бурю, крізь сніги, воював за свою свободу.
Молодик на передньому сидінні скреготнув зубами, тихо вилаявся. Дядько у капелюсі коментував: “Йому треба піти у штопор, а потім в піке”. Молодиця, видно йому не чужа, буркнула:
– Кому що, а йому штопор.
– Та не чіпляйся ти, – незлостиво боронився чоловік.
Тітка з корзинами кінчиком хустини витирала сльозу, шось молитовне шепотіла пошерхлими губами. Малюк вголос заплакав.
І раптом пташина, наче увібрала в себе підтримку людей, різко тріпнулась донизу, і там, мабуть, відчула меншу силу вітру, слабший спротив. Веселіше замахала крильцями, і поволеньки почала просуватися вперед, паралельно нашому автобусу. Шофер, не реагуючи на сигнали інших автомобілів, їхав повільно, так, щоб можна було бачити, як пташка летить. А воно, малесеньке, стомлене, але щасливе у сірому сніжному небі, весело прощально помахало нам крильцями і зникло за горизонтом.
В салоні стало ясніше і тепліше. Тітці з корзинами пані в короткій спідничці запропонувала взяти одну із них собі на руки. Молодик з першого сидіння різко зірвався, поступаючись місцем жінці, яка увійшла до салону. Молодиця, яка шпиняла дядька в капелюсі, пригощала малюка цукеркою. Всі заясніли усмішкою, добротою, ласкою.
Шофер підморгнув у дзеркальце над головою:
– Наступна зупинка – “Дружба народів”.
Н. Л. Пукас
(1 votes, average: 5.00 out of 5)