Катерина – Жіноча доля в поезії Т. Шевченка – Тарас Шевченко (1814-1861) – Література українського романтизму – Нова українська література
Поема
(Скорочено1)
І
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ Божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне співаючи,
Коли знає, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила. <…>
Прийшли вісти недобрії –
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися. <…>
Не журиться Катерина
І гадки не має –
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина.
Минуло півроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла, та в запічку
Дитину колише. <…>
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати – чужі люде,
Тяжко з ними жити! <…>
1 На електронному освітньому ресурсі interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.
II
Сидить батько кінець стола,
На руки схилився,
Не дивиться на світ Божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні:
“Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати…” <…>
Ледве-ледве
Поблагословила:
“Бог з тобою!” – та, як мертва,
На діл повалилась.
Обізвався старий батько:
“Чого ждеш, небого?”
Заридала Катерина,
Та бух йому в ноги:
“Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!”
“Нехай тебе Бог прощає
Та добрії люде;
Молись Богу та йди собі –
Мені легше буде”.
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати. <…>
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.
За сльозами за гіркими
І світа не бачить,
Тільки сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла. Тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати. <…>
[Катерина блукає разом з дитиною, виживає завдяки допомозі добрих людей. Одного дня вона зустрічає москалів, серед яких і її коханий Іван.]
…Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише.
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
IV
А москалі їй назустріч,
Як один верхами.
“Лихо моє! Доле моя!”
До їх… Коли гляне –
Попереду старший їде.
“Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?”
Та до його… За стремена…
А він подивився,
Та шпорами коня в боки.
“Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене –
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?”
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
“Постривай же, мій голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!”
“Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!”
“Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!”
“Возьмите прочь!
Что ж вы стали?”
“Кого? Мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану.
З другою кохайся.
З цілим світом. Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала.
Покриткою. Який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втікай од мене.
Я винесу тобі сина”.
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
“Осьде воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утік!.. Нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! Голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина.
Возьміть його. бо покину,
Як батько покинув, –
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ Божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!”
На шлях положила.
“Оставайся шукать батька,
А я вже шукала”.
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче, бідне. А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.
Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на узлісся;
Кругом подивилась,
Та в яр… біжить… Серед ставу
Мовчки опинилась.
“Прийми, Боже, мою душу,
А ти – моє тіло!”
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом –
І сліду не стало. <…>
V
Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати;
Торбинками обвішаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
Ісуса співає.
Хто йде, їде – не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві –
І босе і голе.
“Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долі!”
Їде шляхом до Києва
Берлин1 шестернею.
А в берлині господиня
З паном і сім’єю.
Опинився против старців –
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Катерина (Т. Шевченко, 1842)
Дивується пані.
А пан глянув… Одвернувся…
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята.
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
“Івась”. – “Какой милый!”
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила.
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.
1Берлин – карета.
Аналізуємо художній твір
1. Чому Катерину засуджували односельці? Як поставились до неї батьки?
2. Куди помандрувала Катерина? Чим завершились її мандри?
3. Яку роль для розуміння ідеї твору відіграє остання частина поеми? Яке враження вона на вас справила?
4. У чому полягає романтизм поеми?
Порівнюємо твори різних видів мистецтва
5. Розгляньте картину Т. Шевченка “Катерина” (с. 191). Художник так написав про неї в листі до свого друга: “Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче…” Чи вдалось автору передати на картині почуття Катерини?
Виявляємо творчі здібності
Напишіть есе на тему “Моє ставлення до життєвого вибору Катерини”.
ПОЕМА “НАЙМИЧКА”: РЕАЛІСТИЧНО-ПОБУТОВИЙ ПОГЛЯД
У “Наймичці” (1845) Т. Шевченко розвинув тему материнства. Як і в “Катерині”, у цьому творі зображено героїню, яка народила дитину поза шлюбом. Однак її життєвий вибір інший, ніж у Катерини, котра в розпачі покінчила життя самогубством. Усвідомлення власної соціальної неповноцінності в умовах звичаєвого права, що передбачало осуд позашлюбних стосунків, з одного боку, та самовіддана любов до власної дитини, з другого, змушують її зректися материнства. Відмовляючись від права називатись матір’ю та віддаючи свого сина чужим людям, вона хоче зробити його повноцінним членом суспільства – знімає з нього ганебне тавро байстрюка. Залишивши сина на виховання бездітному подружжю, героїня перебуває поряд із ним як наймичка, але до останніх хвилин свого життя не зважується розкрити таємниці.
Поема приваблює емоційним змістом образу головної героїні. Вона не постає у творі як грішниця. Самозречення Ганни, яка своє життя присвятила синові, автор осмислює як високу жертовність. Для характеристики Ганни дуже важливі її монологи, у яких вона виявляє свої емоції. Приваблює її материнське ставлення до сина, постійна турбота про його благополуччя. Ганна останні роки свого життя ходить на прощу до Києва, молиться за свою дитину. Автор дає зрозуміти читачам, що ця героїня давно спокутувала помилку молодості своєю самовідданою жертовною любов’ю. Він підносить материнську любов до рівня святого почуття, непрямо відсилаючи читачів до найважливішого в християнській культурній традиції жіночого образу – Богородиці.
Попри піднесений і драматичний характер твору, у ньому все ж переважає реалістично-побутовий тип зображення дійсності. Перед нами проходить ціла галерея побутових картин українського хутірського життя. Весільна обрядовість, згадки про прощу, низка інших етнографічних подробиць надають поемі Т. Шевченка життєвої правдоподібності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)