Наймичка – Жіноча доля в поезії Т. Шевченка – Тарас Шевченко (1814-1861) – Література українського романтизму – Нова українська література
Поема
(Скорочено1)
Пролог
У неділю вранці-рано
Поле крилося туманом;
У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:
“Ой тумане, тумане –
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..
Я не одна, єсть у мене
І батько, і мати…
Єсть у мене… туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люде хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть… Дитя моє!
Я була багата.
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе”. <…>
І
Був собі дід та баба.
З давнього-давна, у гаї над ставом,
Удвох собі на хуторі жили.
Як діточок двоє,
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли.
А потім побралися,
Худоби діждалися,
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели
І пасіку чималу –
Всього надбали.
Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом’яне?
Хто поживе добро чесно
В добрую годину
І згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах,
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!
1На електронному освітньому ресурсі interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.
II
І дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце, в небесах
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось –
І рай запалило?
Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Оце збираються до Бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
“А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?”
“Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись…
Кому понадбали
Добра цього?..”
“Стривай лишень!
Чи чуєш? Щось плаче
За ворітьми. мов дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!”
І разом схопились
Та до воріт… Прибігають –
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита –
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала –
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсінькі… і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
“А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай…
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище…”
Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами –
Нема дітей!.. Чудно якось
Діється між нами!
[Названі батьки охрестили хлопчика й назвали його Марком. За якийсь час на хутір прийшла молода жінка на ім’я Ганна, і старенькі взяли її в найми. Ганна була веселою, працьовитою і ставилася до Марка, як до власної дитини, а він називав її мамою. І тільки ввечері, коли ніхто не бачив, вона плакала і проклинала долю.
Минуло багато років, уже дорослий Марко чумакував. Його названа мати Настя померла, а батько Трохим із наймичкою Ганною думали про Маркове одруження. Марко засватав дівчину на ім’я Катерина, а Ганна на час весілля пішла на прощу до Києва, не в силі витримати того, що не може бути на весіллі в ролі матері. Повернувшись, вона жила з молодим подружжям у злагоді. Ганна щороку ходила на прощу. Після четвертої подорожі вона відчула, що нездужає.]
VII
Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полудновать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна.
“Катерино!
Коли в нас неділя?”
“Післязавтра”.
“Треба буде
Акафіст найняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився…
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань Боже!”
Й покапали сльози
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
“Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, нездужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті!”
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили –
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвір’ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тим часом сичі вночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Що день, що година,
Ледве чути, питається:
“Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!”
VIII
Іде Марко з чумаками.
Ідучи, співає,
Не поспіша до господи –
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду,
А всім вкупі – червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав’яру з Дону –
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!
Іде Марко, не журиться.
Прийшов – слава Богу!
І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
“Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидче!
Швидче веди в хату!..
Слава тобі Христе-Боже!
Насилу діждала!”
І Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози1 ховає
Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
“А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?”
“Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає”.
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу.
Аж злякався. Ганна шепче:
“Слава. слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся…
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати”.
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
“Марку! Подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…”
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась
Сльози покотились.
“Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати”.
Та й замовкла.
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся. до матері –
А мати вже спала!
1845
1Заноза – дерев’яна палиця, частина упряжі для волів.
Аналізуємо художній твір
1. Чим Ганна з “Наймички” відрізняється від героїні поеми “Катерина”?
2. Чому героїня залишила свою дитину чужим людям?
3. Як Ганна довела свою любов до сина? Як це її характеризує?
4. Коли вона відкрила синові правду про своє материнство?
5. Який жіночий образ був зразком для автора поеми?
6. Що привабило вас в образі наймички Ганни?
Досліджуємо самостійно
7. Розгляньте в поемі побутові картини. Доведіть, що у творі переважає реалістичний підхід до зображення дійсності.
СИМВОЛІЧНО-УЗАГАЛЬНЕНА ВЕРСІЯ ОБРАЗУ МАТЕРІ
Символічний підхід до розкриття теми жіночої долі, ледь накреслений у “Наймичці”, повною мірою був реалізований у поемі “Марія”. Цей твір, який належить до пізньої творчості Т. Шевченка, став своєрідним підсумком в осмисленні теми материнства. Автор запропонував дуже суб’єктивне трактування євангельської розповіді про Марію та її сина Ісуса. Він наблизив священну історію до сприйняття українських читачів. Залучення фольклорних художніх деталей дозволило йому показати звичайну жінку й водночас підкреслити, що саме в таких “звичайних” людях криється величезна сила, яка здатна змінювати світ. У цьому образі поєдналися риси стражденної української жінки-покритки і величної у своєму святому материнстві Богородиці. Поет змалював матір як джерело любові й добра, утвердив ідею самовідданої боротьби за вічні життєві цінності.
Шевченко пройшов через творчу еволюцію в розкритті теми жіночої долі від романтичного образу Катерини до освяченого євангельським авторитетом образу Марії. Дослідниця Валерія Смілянська писала: “Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не принизив Марію; навпаки, вмістив її як найбільший скарб “в душі невольничій, малій”…, творячи апофеоз родини – Матері й Сина, що віддали себе громадському служінню заради високих ідеалів правди, справедливості, “всетворящо” любові, братерства”.
Мамо йде! (І. Їжакевич, 1898)
ОБРАЗ ЖІНКИ В ШЕВЧЕНКОВІЙ ЛІРИЦІ
До теми жіночої долі Т. Шевченко звертався і в ліричних творах. На засланні, далеко від України, він не раз замислювався над красою й величчю материнської любові. У поезії “У нашім раї на землі…” автор із гіркотою згадав випробування, що випали на жіночу долю. Сум і співчуття викликають картини страждань, які доводиться терпіти покритці, готовій на все заради дитини. “Великомученице!” – так звертається до неї автор. Поет схиляється перед величним почуттям простої жінки-матері: “І перед нею помолюсь, / Мов перед образом святим / Тієї матері святої, /Що в мир нам Бога принесла…” У цих рядках автор використав символічне узагальнення, адже звичайна українська жінка порівнюється з євангельською Марією.
Вірш “На панщині пшеницю жала.” (1858) Т. Шевченко написав уже після заслання й присвятив Марку Вовчку (Марії Вілінській), авторці “Народних оповідань”. Антикріпосницька проза Марка Вовчка викликала захоплення сучасників.
Дуже високо цінував її Т. Шевченко. Особливої актуальності проза письменниці набула в контексті обговорення селянської реформи й очікуваного звільнення кріпаків. Т. Шевченко долучився до критики кріпацтва, пов’язавши цю критику з темою жіночої долі.
У творі перед читачем постає мати-кріпачка, змучена виснажливою працею на панському полі. Погодувавши дитину й задрімавши на хвилинку, вона уявляє сина уві сні вільним і щасливим. У її мріях розкривається народне уявлення про щасливе життя.
Мати не бажає для сина величезного багатства і влади. Щастя для неї визначають прості речі: воля, родинний затишок, чесна праця на власній ниві. Уявивши сина щасливим, порадівши за нього, за мить по тому згорьована жінка переживає гірке розчарування: “І усміхнулася небога, /Проснулася – нема нічого…”. Уся поезія будується на контрасті між мрією і гнітючою дійсністю, між прагненням до щастя й підневільним становищем людини в несправедливо влаштованому світі.
Жінка з полотном (К. Трутовський, 1870-ті)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)