Гайдамаки – ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) – ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(Скорочено)

Василию Ивановичу Григоровичу1 На память 22 апреля 1838 года

Все йде, все минає – і краю немає.

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

1 Григорович Василь Іванович (1786-1865) – історик мистецтва та естетики, професор Академії мистецтв. Відіграв важливу роль у звільненні Т. Шевченка з кріпацтва, допомагав йому під час навчання в академії. Т. Шевченко присвятив йому поему “Гайдамаки” на згадку про день підписання своєї відпускної.

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю!., люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

Співать тобі думу, що ти ж нашептав. /…/

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, –

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі. /…/

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну, –

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут… а тут… тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То, зустрівши, насміються,

Такі, бачте, люди:

Все письменні, друковані,

Сонце навіть гудять:

“Не відтіля, – каже, – сходить,

Та не так і світить;

Отак, – каже, – було б треба…”

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали…

Розумні, та й годі!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

“Нехай, – скажуть, – спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани…”/…/

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю, – море грає,

Вітер повівав,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю, – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть – розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

“Чого, батьки, сумуєте?”

“Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна…” /…/

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, –

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, Тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає,

Я не одинокий, є з ким вік дожить. /…/

Отак, сидя в кінці стола,

Міркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає;

Погас місяць, горить сонце.

Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали,

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

“Благослови, – кажуть, – батьку,

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі”.

Постривайте… світ не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами,

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Що ж вам скажуть? Ходім, сини,

Ходімо, попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає) –

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду;

А до того – душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її! Ходім, сини,

На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині,

Заховали б та й сказали:

“Так… якесь ледащо…”

Тяжко, важко нудить світом,

Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..

Ходімо, хлоп’ята!

Коли мені на чужині

Не дав погибати,

То й вас прийме, привітає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну!”

Добридень же, тату, в хату!

На твоїм порогу

Благослови моїх діток

В далеку дорогу.

Інтродукція

Була колись шляхетчина,

Вельможная пані;

Мірялася з москалями,

3 ордою, з султаном,

З німотою… Було колись…

Та що не минає?

Було, шляхта,

Знай, чваниться

День і ніч гуляє

Та королем коверзує… /…/

А потім… Польща запалала,

Панки сказилися… Кричать:

“Гонору слово, дарма праця!

Поганець, наймит москаля!”

На гвалт Пулавського і Паца

Встає шляхетськая земля,

І – разом сто конфедерацій.

Розбрелись конфедерати1

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

По Україні;

Розбрелися та й забули

Волю рятувати. /…/

Руйнували, мордували,

Церквами топили…

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.

Ярема

“Яремо! герш-ту2, хамів сину?

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!.. Постривай!

Упоравшись, біжи в Вільшану:

Імості треба. Не барись”.

Пішов Ярема, похиливсь. /…/

Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

Попихач жидівський, виріс у порогу;

А не клене долі, людей не займа.

Та й за що їх лаять? хіба вони знають,

Кого треба гладить, кого катувать?

Нехай бенкетують… У їх доля дбає,

А сироті треба самому придбать.

Трапляється, часом тихенько заплаче,

1 Конфедерати – польські шляхтичі, які об’єдналися у військову спілку – конфедерацію проти тодішнього короля Станіслава Понятовського, принагідно творили безчинства проти некатолицького населення Речі Посполитої.

2 Гершту – (їдиш) чуєш ти?

Та й то не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить…

Та й знову за працю. Отак треба жить!

Нащо батько, мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять?

Сирота Ярема – сирота багатий,

Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі – як зіроньки, сяють,

Білі рученята – мліють-обнімають,

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає,

Святим духом серед ночі Понад ним витає. /…/

* * *

Поки Лейба у своїй хаті рахує гроші, а його дружина і донька сплять, Ярема вирішує тікати й вирушає у Вільшану.

* * *

Конфедерати

“Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий… одчиняй!..”/…/

“Зараз, зараз!”

Ревуть, мов скажені,

Ревуть ляхи, а поставець По столу гуляє.

“Єще Польща не згінела!” –

Хто куди гукає.

“Давай, жиде!”

Охрещений

Із льоху та в хату,

Знай, шмигляє, наливає;

А конфедерати,

Знай, гукають: “Жиде! меду!”

Жид не схаменеться. /…/

“Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай гроші!”

“Де мені їх взяти?

Ні шеляга, я панською

Ласкою багатий”.

“Лжеш, собако! признавайся!

А нуте, панове,

Батогами!”

Засвистіли,

Хрестять Лейбу знову.

Періщили, періщили,

Аж пір’я летіло…

“Єй же Богу, ні шеляга!

Їжте моє тіло!

Ні шеляга! гвалт! рятуйте!”

“Ось ми порятуєм”.

“Постривайте, я щось скажу”.

“Почуєм, почуєм,

Та не бреши, бо, хоч здохни,

Брехня не поможе”.

“Ні, в Вільшаній…”

“Твої гроші?”

“Мої!., ховай Боже!

Ні, я кажу, що в Вільшаній…

Вільшанські схизмати

По три сем’ї, по чотири

Живуть в одній хаті”.

“Ми це знаєм, бо ми сами

Їх так очухрали”.

“Та ні, не те… вибачайте…

Щоб лиха не знали,

Щоб вам гроші приснилися…

Бачте, у Вільшаній

У костьолі… у титаря…

А дочка Оксана!

Ховай Боже! як панночка!

Що-то за хороше!

А червінців! хоч не його,

Так що? аби гроші”.

“Аби гроші, однаково!

Правду Лейба каже;

А щоб певна була правда,

Нехай шлях покаже.

Одягайся!”

Поїхали

Ляхи у Вільшану. /…/

Титар

/…/ А Ярема по долині

Ледве-ледве ходить,

Не дивиться, не слухає…

“Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі без роду, і доля –

Стеблина-билина на чужому полі.

Стеблину-билину вітри рознесуть:

Так і мене люде не знають, де діти.

За що ж одцурались? Що я сирота?

Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась”. /…/

Шелест!., коли гляне:

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув; побіг; обнялися.

“Серце!” – та й зомліли.

Довго-довго тілько – “серце”,

Та й знову німіли.

“Годі, пташко!”

“Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!., ще раз… ще раз.

Ох, як я втомилась!”

“Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!”

Послав свитку. Як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

“Сідай же й ти коло мене”.

Сів, та й обнялися.

“Серце моє, зоре моя,

Де це ти зоріла?””

“Я сьогодні забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась…”

“А мене й байдуже?”

“Який-бо ти, єй же Богу!”

І сльози блиснули.

“Не плач, серце, я жартую”.

“Жарти!”

Усміхнулась.

Прихилилась головкою

Та й ніби заснула.

“Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, –

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь”. /…/

А тим часом світить

З усіх вікон у титаря.

Що то там твориться? /…/

Гляньте, подивіться: то конфедерати,

Люде, що зібрались волю боронить.

Боронять, прокляті… Будь проклята мати,

І день, і година, коли понесла,

Коли породила, на світ привела!

Дивіться, що роблять у титаря в хаті

Пекельнії діти.

У печі пала

Огонь і світить на всю хату,

В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: “Хоч жить?

Скажи, де гроші?”

Той мовчить. /…/

Насипали в халяви жару…

“У тім’я цвяшок закатай!”

Не витерпів святої кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповіді святої!

“Оксано, дочко!” – та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч і запеклі. “Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,

Тепер з ним нічого робить,

Запалим церкву!” /…/

Оксана в двері: “Вбили! вбили!”

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За двері вийшла. /…/

Пропала з ними і Оксана.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить… Не рано встане:

Навіки, праведний, заснув.

Горіло світло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хаті стало.

Свято в Чигирині

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою – море закипить…

Закипить, і розлилося

Степами, ярами;

Лихо мліє перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,

Не згадуйте, пани-брати,

Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаєш?

Згадаєш – заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

/…/А де ж люде?.. Над Тясмином.

У темному гаю,

Зібралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались – дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть;

Осідлані коні, вороні готові.

Куди-то поїдуть? кого повезуть?

Он кого, дивіться. Лягли по долині,

Неначе побиті, ні слова не чуть.

Ото гайдамаки. На гвалт України

Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

/…/ Опинились;

Аж церков бачать. Дяк співа,

Попи з кадилами, з кропилом;

Громада – ніби нежива,

Анітелень… Поміж возами

Попи з кропилами пішли;

За ними корогви несли,

Як на Великдень над пасками. /…/

А диякон:

“Нехай ворог гине!

Беріть ножі! Освятили”.

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: “Освятили!”

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні

Треті півні

/…/ Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А унуки? їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила, –

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш

Серце усміхнеться.

/…/

Сумно, сумно серед неба

Сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги.

Може, дівчина не любить

За те, що убогий?

І дівчина його любить,

Хоч лата на латі.

Чорнобривий, а не згине,

То буде й багатий.

/…/ іде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вільшану на досвітки, –

До ляхів поганих

У Черкаси. А там третій

Півень заспіває…

Д там… а там… Йде Ярема,

На Дніпр поглядає.

/…/

Іде собі наш Ярема,

Нічого не бачить;

Одна думка усміхнеться,

А друга заплаче.

“Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут… а тут… що ще буде?

Може, ще загину”.

А тим часом із байраку

Півень – кукуріку!

“А, Черкаси!.. Боже милий!

Не вкороти віку!”

Червоний бенкет

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні;

Закричали гайдамаки:

“Гине шляхта, гине!

Гине шляхта! погуляєм

Та хмару нагрієм!” /…/

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь. По Поліссі

Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині

Домаху гартує,

У Черкасах, де й Ярема

Пробує свячений.

“Отак, отак! добре, діти,

Мордуйте скажених!

Добре, хлопці!” – на базарі

Залізняк гукає.

Кругом пекло; гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема – страшно глянуть –

По три, по чотири

Так і кладе. /…/

/…/ Йде Ярема,

Залізняк гукає:

“Чуєш, хлопче? ходи сюди!

Не бійсь, не злякаю”.

“Не боюся!” Знявши шапку,

Став, мов перед паном.

“Відкіля ти? хто ти такий?

” “Я, пане, з Вільшани”.

“З Вільшаної, де титаря

Пси замордували?”

“Де? якого?”

“У Вільшаній;

І кажуть, що вкрали

Дочку його, коли знаєш”.

“Дочку, у Вільшаній?”

“У титаря, коли знавав”.

“Оксано, Оксано!” –

Ледве вимовив Ярема

Та й упав додолу.

“Еге! ось що… Шкода хлопця,

Провітри, Миколо!”

Провітрився. “Батьку! брате!

Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,

Муки ляхам, муки!

Муки страшної, щоб пекло

Тряслося та мліло!”

“Добре, сину, ножі будуть

На святеє діло.

Ходім з нами у Лисянку

Ножі гартувати!”

“Ходім, ходім, отамане,

Батьку ти мій, брате,

Мій єдиний! На край світа

Полечу, достану,

З пекла вирву, отамане…

На край світа, пане…

На край світа, та не найду,

Не найду Оксани!”

“Може, й найдеш. А як тебе

Зовуть? я не знаю”.

“Яремою”.

“А прізвище? “

“Прізвища немає!”

“Хіба байстрюк? Без прізвища

Запиши, Миколо,

У реєстер. Нехай буде!

Нехай буде Голий,

Так і пиши!”

“Ні, погано!”

“Ну, хіба Бідою?”

“І це не так”.

“Стривай лишень,

Пиши Галайдою”.

Записали.

“Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти.

Найдеш долю… а не найдеш…

Рушайте, хлоп’ята”./…/

Гупалівщина

/…/

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. “Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю”.

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

“Що, титаря вбили?”

“Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарі

Вчора поховали “.

Не дослухав… “Неси, коню!”

І поводи кинув.

“Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Дети?”

/…/

Приїхали.

Стали кругом ліса;

Дивляться – нема нікого…

“Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп’ята!

Швидше! швидше! Отак, отак!”

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Ото Гонта з Залізняком

Люльки закурили.

/…/

Стоїть Гонта з Залізняком,

Кричать: “Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!”

/…/

Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались, – не вблагали

Лихої години.

/…/

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

“Кари ляхам, кари!”

/…/

“Оксано! Оксано!

Де ти? ” – крикне й сховається

В полум’ї, в пожарі.

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,

Де що запопали,

Щоб засвітла повечерять.

“Гуляй!” – загукали.

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червоніє.

У полум’ї, повішані

На кроквах, чорніють

Панські трупи.

/…/

“А де ж Волох? заспівай лиш

Нам, старий кобзарю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів караєм;

Не про лихо; бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась, –

Про вдовицю-молодицю,

Як вона журилась”.

/…/

Всі танцюють, а Галайда

Не чує, не бачить.

Сидить собі кінець стола,

Тяжко-важко плаче,

Як дитина. Чого б, бачся?

В червонім жупані,

І золото, і слава є,

Та нема Оксани;

Ні з ким долю поділити,

Ні з ким заспівати;

Один, один сиротою

Мусить пропадати.

А того, того й не знає,

Що його Оксана

По тім боці за Тікичем

В будинку з панами,

З тими самими ляхами,

Що замордували Її батька. /…/

/…/ А Оксана

В вікно поглядає

На Лисянку засвічену.

“Де то мій Ярема?” –

Сама думає. Не знає,

Що він коло неї,

У Лисянці, не в свитині –

В червонім жупані,

Сидить один та думає:

“Де моя Оксана?

Де вона, моя голубка

Приборкана, плаче?”

Тяжко йому.

/…/

“Годі, годі! – кричить Гонта.-

Годі, погасає.

Світла, діти!.. /…/

Гайда, діти! погасає

Каганець козачий”.

А Галайда: “Отамане!

Погуляймо, батьку!

Дивись – горить; на базарі

І видко, і гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!”

“Не хочу гуляти!

Огню, діти! дьогтю, клоччя!

Давайте гармати;

В потайники пустіть огонь!

Думають, жартую!”

Заревіли гайдамаки:

“Добре, батьку! чуєм!”

Через греблю повалили,

Гукають, співають.

А Галайда кричить: “Батьку!

Стійте!., пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:

Там моя Оксана.

Годиночку, батьки мої!

Я її достану!”

“Добре, добре!.. Залізняче,

Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами…

А ти, сизокрилий,

Найдеш іншу”.

Оглянувся –

Галайди немає.

Ревуть гори – і будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало…

“Де Галайда?” – Максим кличе.

І сліду не стало…

Поки хлоп’ята танцювали,

Ярема з Лейбою прокрались

Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу

Ярема з льоху та й полинув

У Лебедин…

Лебедин

/…/ “Бабусенько!

Скажи мені, де я?”

“В Лебедині, моя пташко,

Не вставай: ти хвора”.

“В Лебедині! чи давно я?”

“Ба ні, позавчора”.

“Позавчора?.. Стривай, стривай…

Пожар над водою…

Жид, будинок, Майданівка…

Зовуть Галайдою…”

“Галайдою Яремою

Себе називає

Той, що привіз…”

“Де він, де він?

Тепер же я знаю!..”

“Через тиждень обіцявся

Прийти за тобою”.

“Через тиждень! через тиждень!

Раю мій, покою!

Бабусенько, минулася

Лихая година!

Той Галайда – мій Ярема!..

По всій Україні Його знають. /…/

Через тиждень в Лебедині

У церкві співали:

Ісаія, лікуй! Вранці

Ярему вінчали;

А ввечері мій Ярема

(От хлопець звичайний!),

Щоб не сердить отамана,

Покинув Оксану:

Ляхів кінча; з Залізняком

Весілля справляє

В Уманщині, на пожарах.

Вона виглядає, –

Виглядає, чи не їде

З боярами в гості –

Перевезти із келії

В хату на помості.

Не журися, сподівайся

Та Богу молися.

А мені тепер на Умань

Треба подивитись.

Гонта в Умані

/…/ Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти –

Батьків немає. Шелестить

Пожовкле листя по діброві;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нігде не чуть людської мови;

Звір тілько виє по селу,

Гризучи трупи. Не ховали,

Вовків ляхами годували,

Аж поки снігом занесло

Огризки вовчі…

Не спинила хуртовина

Пекельної кари:

Ляхи мерзли, а козаки

Грілись на пожарі.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають

Рай, та й годі! А для кого?

Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть – огудять.

Треба кров’ю домальовать,

Освітить пожаром;

Сонця мало, рясту мало,

І багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли-то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм –

Так було і в Трої. /…/

Максим ріже, а Ярема

Не ріже – лютує:

З ножем в руках, на пожарах

І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного:

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану. /…/

Погуляли Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опівночі; до схід сонця

Умань затопили.

/…/ Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза-єзуїта

І двох хлопців. “Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш – заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть…”

“Убийте пса! а собачат

Своєю заріжу.

Клич громаду. Признавайтесь,

Що ви католики!”

“Католики… бо нас мати…”

“Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”

Зібралась громада.

“Мої діти католики…

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?..”

“Будем різать, тату!”

“Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?

Менше б гріха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга”. Махнув ножем –

І дітей немає!

Попадали зарізані.

“Тату! – белькотали, –

Тату, тату… ми не ляхи!

Ми…” – та й замовчали.

“Поховать хіба?”

“Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ворога не різали?

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходім, брате!”

Взяв Максима,

Пішли вздовж базару

І обидва закричали:

“Кари ляхам, кари!”

I карали: страшно, страшно

Умань запалала./…/

До самої ночі ляхів мордували;

Душі не осталось. А Гонта кричить:

“Де ви, людоїди? Де ви поховались?

З’їли моїх діток – тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!

Сини мої любі, мої чорноброві!

Де ви поховались? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорніє,

Хочеться напитись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!

Сховайтесь за хмару; я вас не займав,

Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!

Де я прихилюся?” Так Гонта кричав,

По Умані бігав. /…/

Всі гуляють. А де ж Гонта?

Чом він не гуляє?

Чому не п’є з козаками?

Чому не співає?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто такий

У чорній киреї

Через базар переходить?

/…/ Гонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити;

Щоб козацьке мале тіло

Собаки не їли.

Виніс в поле, геть од шляху,

Свячений виймає

І свяченим копа яму.

А Умань палає,

Світить Гонті до роботи

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби краде

Або скарб ховає?

Аж труситься. Із Умані

Де-де чуть – гукають

Товариші-гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синів,

Кладе в темну хату

Й не дивиться, ніби чує:

“Ми не ляхи, тату!”

Поклав обох; із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі,

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

/…/ Поцілував, перехрестив,

Покрив, засипає:

“Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі! /… /

Без васильків і без рути

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! я прощаю,

Що ви католики”.

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Гонти діти,

Голови козачі.

“Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб’ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще раз погуляю!..”

Пішов Гонта похилившись;

Іде, спотикнеться.

Пожар світить; Гонта гляне,

Гляне – усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі… тілько мріє

В диму, та й сховався.

Епілог

/…/ Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли:

Трохи не рік шляхетською

Кров’ю напували

Україну, та й замовкли –

Ножі пощербили.

Нема Гонти; нема йому

Хреста, ні могили.

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамаки,

І нікому помолитись,

Нікому заплакать.

Один тілько брат названий

Оставсь на всім світі,

Та й той – почув, що так страшно

Пекельнії діти

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду; сльози не втер,

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі,

В чужу землю положила:

Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали; насипали

Високу могилу;

Заплакали, розійшлися,

Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. “Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Нема місця волі…

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає”. /…/

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває –

Розійшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кінчать. Така й досі

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Січ розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

“Поховали дітей наших

І нас розривають”.

Ревуть собі й ревітимуть –

Їх люде минули;

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі.

Все замовкло. Нехай мовчить:

Така Божа воля.

Тілько часом увечері

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи співають:

“А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!”

Передмова1

/…/ Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”.

1 Передмову до поеми “Гайдамаки” Т. Шевченко подає наприкінці твору.

ПОМІРКУЙ

– 3 яким текстом, що вивчався у 9 класі, пов’язані перші рядки поеми? Визнач їхню основну думку.

– Чому поет звертається до гайдамаків, як до своїх синів?

– Що об’єднує поему з творами “Іван Підкова” і “Тарасова ніч”, чим вони різняться?

– Чому Ярема терпить знущання корчмаря?

– 3 якої причини конфедерати вирушать до Вільшани?

– Що змушує Ярему приєднатися до гайдамаків, це раптове рішення чи продумане?

– Чому православні священики святять зброю гайдамаків?

– Чи можна погодитися з автором, що ніхто не згадає минулу славу України? Що її символізує?

– Як Ярема дізнається про нещастя з Оксаною та її батьком?

– Знайди рядки, в яких йдеться про всенародний характер повстання. Прокоментуй їх.

– Чи виправдана жорстокість гайдамаків у Лисянці?

– Як Яремі вдалося порятувати Оксану? Чому після вінчання він не залишився з коханою?

– Чи вважає поет криваві війни ознакою лише описуваної доби?

ПРИГАДАЙ

– Що ти знаєш про ватажків Коліївщини? Наведи короткі біографічні довідки про них.

– Історики спростовують убивство Гонтою своїх синів як достовірний факт (він мав одну дочку). Чому Шевченко підтримав народну легенду?

СТВОРИ

– Склади діалог Яреми з його сином про часи Коліївщини (фанфік).

Національна проблематика у творчості Т. Шевченка періоду “Трьох літ”



(1 votes, average: 5.00 out of 5)