А – Сторінка 2 – Короткі відомості про письменників – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009

Короткі відомості про письменників
А

Алкмáн (друга половина VII cт. до н. е.) – давньогрецький поет.

Один з відомих віршів – “Сплять усі верховини гірські”.

Давньогрецький поет Алкман жив у Спарті, але походив з лідійського міста Сард. Дехто вважає, що він був рабом багатого спартанця, дехто заперечує цей факт, але незаперечним залишається його талант, через який він ніби и був звільнений з рабства. Розквіт таланту Алкмана припадає на 670-660 рр. до н. е. Улюбленим жанром поета були парфенії – пісні для жіночого хору. Жанр запозичений ним з популярних у Греції народних пісень. Новаторством Алкмана стало використання пісень для урочистих подій, йому вдалося піднесену, малозрозумілу “лірику з висот Олімпу” спростити, зробити зрозумілою для всіх. Алкман захоплювався красою природи та найкращого її витвору – людини. Одним з перших у світовій літературі він створив поетичний пейзаж, сповнений спокою тихої ночі, загадковості природи – “Сплять усі верховини гірські”. Пізніше алкманівський мотив використали Вергілій, Овідій, Тассо, Мільтон. Суголосними Алкману є поет Гете з віршем “Нічна пісня подорожнього”, російський поет М. Лєрмонтов (вірш “Гірські вершини…”).

Анакреóнт (бл. 570-456 рр. або 487 р. до н. е.) – давньогрецький поет, автор ліричних віршів, елегій, епіграм. Відомі твори: “Принеси води…”, “Золотоволосий Орфей”.

Походив Анакреонт з малоазійського міста Теоса. Біографічних відомостей майже не збереглося. Основними темами його віршів є вино і кохання. Ліричний герой його творів легковажно ставиться до будь-яких проблем: легко закохується, так само легко забуває своїх коханок. Він прагне жити в радощах і насолодах. Разом з тим його іноді проймає страх від усвідомлення неминучості смерті й розплати грішників в Тартарі. Анакреонт писав ліричні вірші, елегії, епіграми. Поезія Анакреонта приваблювала своєю невимушеністю, грайливістю, розмаїттям тем. Він був поетом, якого прагнули наслідувати в житті і творчості. У пізній античності з’являться збірки віршів-наслідувань Анакреонта, після чого в літературі виникло поняття “анакреонтика”. В Європі анакреонтика була особливо популярною наприкінці XIX – на початку XX ст.

Áндерсен Ганс Kpicтiáн (1805-1875) – данський письменник, класик світової дитячої літератури, автор комедій і романів. Найвідоміші твори: “Русалонька” (1837), “Снігова королева” (1844), “Гидке каченя” (1843), “Дюймовочка” (1835), “Нове вбрання короля” (1837), “Принцеса на горошині” (1835).

Народився у м. Оденсі. Головним захопленням у дитинстві став театр. Спочатку він грав у домашньому театрі, майстрував ляльки, шив для них костюми. У чотирнадцять років, після смерті батька, він вирушає в столицю Данії, щоб стати актором, але цій мри не судилося здійснитися. Андерсен пише вірші, п’єси. У 1826 – 1827 рр. опублікував кілька віршів. Вперто намагається здобути хорошу освіту, стати письменником, але його довгий час сприймають як посереднього ще й бідного провінціала. Зрештою Андерсен видає твори під псевдонімом – і приходить очікуваний успіх. Він пише романи, нариси, п’єси для дорослої аудиторії. У цьому вбачав своє покликання. Із 1835 р. після обробки цим народної казки “Кресало” і створення кількох власних казок до нього приходить слава казкаря. Письменник цікавиться фольклором, збирає і досліджує усну народну творчість, як це робили в Німеччині брати Грімм. Одна за одною починають виходити в світ збірки казок Андерсена – “Казки, розказані для дітей” (1835-1837), “Нові казки” (1845-1848), “Історії” (1852-1853). Казки Андерсена тісно пов’язані з фольклором, дуже динамічні, в них багато гумору і ліризму, фантастика поєднується з реальним життям; багато казок є гострою соціальною сатирою (“Нове вбрання короля”, “Соловей”, “Кожному – своє місце”). Пожадливим багачам в казках протистоять прості бідні люди, наділені благородними моральними якостями (“Стійкий олов’яний солдатик”, “Кресало”, “Русалонька”, “Дівчинка із сірниками”, “Снігова королева”). Казки Андерсена сповнені соціального оптимізму і віри у краще майбутнє людства.

Аполлінéр Гійóм (справжнє ім’я – Вільгельм Аполлінарій Костровицький; 1880-1918) – французький поет, драматург, літературний критик, романіст, представник авангардистської літератури.

По лінії матері В. А. Костровицький мав слов’янське коріння. Дід його був польським аристократом, змушеним утекти з Польщі, щоб уникнути покарання за участь у повстанні проти влади. Народився майбутній поет у Римі, де жив до 19 років, пізніше разом із молодшим братом і матір’ю оселяється в Парижі. Задля заробітку юнак починає працювати вчителем у багатій родині Міло, з якою подорожує країнами Європи. Із 1902 р. почали виходити друком його твори під псевдонімом Аполлінер. Друзями Аполлінера в Парижі стають Пікассо, Модільяні та багато інших митців. Аполлінер прагнув взяти участь у Першій світовій війні, але його прохання щодо служби довго не задовольняли, оскільки він не мав французького громадянства. У 1914 р. йому вдалося вирушити на фронт, 1916 р. його було поранено. Цього ж року Аполлінер стає громадянином Франції. Одужання йде важко, а 1918 р. Аполлінер помирає від іспанки, яка прогресувала на фоні хронічних хвороб. Стиль Аполлінера в літературі можна назвати “творчістю без табу”. Особливістю його творчості стає потяг до експериментаторства, він демонструє свободу від стереотипів у мистецтві. Аполлінер широко застосовує Верлібр (від франц. Vers libre – вільний вірш) – вірш, який не має метра, рими, суворого ритму, однакової довжини рядків, проте сповнений музичності, внутрішньої поетики. Аполлінер першим почав писати без розділових знаків (з 1912 р.), оскільки вони здавалися йому зайвими. “І справді є такими; ритм і паузи вірша – оце і є справжня пунктуація, іншої не треба”, – так пише він у листі до свого рецензента. Беззнакове нововведення було підхоплене молодими французькими поетами Луї Арагоном, Полем Елюаром (в Україні це явище помітне у творчості М. Бажана, Г. Шкурупія). Іще одним досягненням Аполлінера є каліграми (вірші у вигляді малюнка). Поет прагне відтворити життя у цілісній формі і суті, він обстоює право “нового реалізму” на творчий пошук, а не копіювання дійсності. ПІД впливом живописців-кубістів він створює симультанеїстичні поезії – поєднує в одній площині декілька різнорідних об’єктів: малюнок і вірш (“Зарізана голубка і водограй”), пише “поезії-розмови”, “поезії-репортажі”, які “через “окремі цеглинки”, через асоціації стають єдиною поетичною цілісністю. У своїй творчості Аполлінер поєднав кубізм (принцип відображення реального світу у вигляді комбінацій геометричних фігур), Футуризм (літературний напрям, позначений новаторством, експериментуванням), Сюрреалізм (відтворення свідомого і підсвідомого в химерному поєднанні). Вірш-каліграма “Зарізана голубка і водограй” став поетичною емблемою Першої світової війни. Поет оплакує своїх друзів, які не повернулися з війни, він думає про тих, хто десь іще живий б’ється на Північному фронті: душа “ятриться з непокою”, і водограй ніби ридає разом із ним. Загальнолюдська катастрофа увійшла в особисте життя ліричного героя, залишила страшний слід у його пам’яті.

Архілóх (друга половина VII cт. до н. е.) – давньогрецький поет-лірик, автор ямбічних віршів. Відомі твори: “Серце, серце…”, “Хліб мій на списі замішаний”. Дотримувався гомерівської традиції в літературі, проте індивідуалізував свого ліричного героя, емоційно збагативши його образ.

Біографічні відомості про Архілоха майже відсутні. Основною заслугою давньогрецького поета було створення ямбічних віршів на основі фольклорної традиції. До того ж історично ямбічні вірші були засобом народного протесту, їх співали й під час землеробських свят. Характерні ознаки фольклорних ямбічних віршів перенесені і в літературні ямбічні вірші. Ними користувалися здебільшого не професійні літератори, а політики. Архілох використовував цей віршовий розмір (двоскладова стопа з наголосом на другому складі) для своїх творів викривального характеру. Жодного повного вірша Архілоха до нас не дійшло. За уривками його творів можна судити про особистість поета та його творчість. Архілох здебільшого пише про себе, присвячує окремі вірші і своїм товаришам. Поет характеризує себе “як служителя бога війни, знайомого з солодким даром муз”. У віршах відкрито говорить про свої особисті недоліки, проблеми: бідність, пияцтво, нещасливе кохання. Нищівна сатира звучить у віршах про Лікамба і його доньок. За легендою, Лікамб ніби обіцяв поетові видати за нього заміж свою доньку Необулу, але не дотримав слова. Розлючений поет написав такі нищівні ямби, що довів батька з донькою до самогубства. Архілох міг бути не тільки злісним і мстивим. У його ямбічних віршах є роздуми про життя, він пише про свої душевні муки. Мова творів поета стисла, образна, влучна. Рапсоди (співці) виконували його твори на рівні з поемами Гомера та Гесіода.

Ахмáтова Áнна Андрíївна (справжнє прізвище – Горенко; 1889-1966) – російська поетеса, перекладачка, одна з найвидатніших представників “срібної доби”. Найвідоміші твори: “Вечір” (1912), “Вервиця” (1914), “Біла зграя” (1917), “Подорожник” (1921), “Anno Domini” (1922), поема “Реквієм” (1935-1943), “Поема без героя” (1962).

Анна Андріївна Ахматова (Горенко) народилася в Україні неподалік від Одеси в родині відставного інженера-механіка флоту. З виходом у відставку батька родина переїздить до Царського Села (поблизу Петербурга в Росії), а з 1905 до 1910 р. живе в Євпаторії, потім у Києві. Віршувати Ахматова почала з 11 років. З 1910 р. долучилася до групи “Цех акмеїстів”, якою керував її чоловік М. Гумільов, згодом обирає самостійний поетичний шлях. Основні збірки виходять протягом десяти років (з 1912 до 1922 р.). Через політичні поди и особливості погляду на тенденції розвитку літератури за часів радянської влади її майже не друкують. Протягом багатьох років творчість поетеси замовчується. У партійних постановах 1925 і 1946 рр. Анну Ахматову було оголошено поетом, творчість якого не відповідає інтересам радянського суспільства. Ахматова переживає арешт і розстріл М. Гумільова, декілька арештів свого сина, вона разом із народом у період сталінського терору. Не зважаючи на скрутне моральне й матеріальне становище, все ж таки не зважується на еміграцію, займається перекладами, дослідницькою роботою. У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1944) перебувала в евакуації в Ташкенті. У 1964 р. праця Анни Ахматової була відзначена літературною премією в Італії, а через рік и обрано почесним доктором Оксфордського університету. Померла Ахматова 1966 р. в Домодєдово, під Москвою. Для перших, дореволюційних збірок Ахматової є характерною “камерність”: про почуття говориться неголосно і просто. Лірична героїня віршів постає перед читачем у розмаїтті почуттів: гордою й веселою, сміливою й переляканою, коханою й покинутою коханим. Вона різна завдяки авторському умінню передавати найтонші нюанси її емоційного стану. Перша світова війна, революція входять у поезію Анни Ахматової як вселенська трагедія. Образ подорожника в її поезії слугує символом трагічної долі народу, його незахищеності від соціальних зламів (збірки “Подорожник”, “Аnno Domini”). Характерною особливістю поезії Анни Ахматової є “пізнання світу через біль”, осмислення категорій моралі через власну долю. У своїй поезії Ахматова звертається також до теми пам’яті, до осмислення ролі поета в суспільстві. Справжнім гімном своєму народові, що пережив жах сталінських репресій у 30-х роках XX ст. стала її поема “Реквієм”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

А – Сторінка 2 – Короткі відомості про письменників – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009