К – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009
Словник літературознавчих термінів
К
Кáзка – давній за походженням і популярний у народі епічний жанр фольклору: переважно прозове оповідання з усталеною композицією (зачин, кінцівка, повтори – часто триразові) про вигадані та фантастичні пригоди героїв. У казках широко використовуються пісні, приказки й прислів’я, загадки й замовляння. Від інших видів художнього епосу казка відрізняється тим, що казкар розказує її, а слухачі сприймають передусім як поетичний вимисел, гру фантазії. Казки захоплюють глибоким змістом, демократичною спрямованістю, цікавим сюжетом, багатством вимислу, сильним пригодницьким елементом, яскравістю образів і дотепністю висловів. Вони відбивають уяву народу про щастя, його високі моральні та естетичні ідеали, любов до прекрасного і героїчного, його віру в добро і правду. Казки дають багатий матеріал для пізнання мрій, бажань і сподівань простих людей, їх намагань підкорити стихійні сили природи, здобути перемогу над ворогами, над хворобами, над соціальною несправедливістю.
Казки поділяються на казки про тварин, героїчно-фантастичні й побутові. У казках про тварин вчинки звірів уподібнюються людським. Героїчно-фантастичні казки були пов’язані з міфами і мали магічне значення, яке з часом утратилося. Побутові казки відрізняються соціальним спрямуванням. Часто в казках цього циклу виступають персоніфіковані образи Долі, Горя, Щастя, Правди і Кривди. Кращі збірники казок різних народів увійшли до скарбниці світової літератури. Серед таких – збірники казок “Тисяча й одна ніч”, індійська “Панчатантра”, німецькі казки, зібрані братами В. і Я. Грімм, збірник російських казок, укладений Афанасьєвим. Казки постійно привертають увагу письменників, які використовують казкові образи, теми й сюжети, створюючи літературні казки. Широко відомі твори зарубіжних казкарів Г. К. Андерсена, Ш. Перро, Е. Гофмана, віршовані казки О. С. Пушкіна, “Горбоконик” П. Єршова, сатиричні казки М. Салтикова-Щедріна, “Лис Микита” І. Франка та ін.
Каламбýр (від франц. Calembour – гра слів) – стилістичний прийом, що грунтується на ОСНОВІ омонімів, паронімів, багатозначності слів і вживається в комічному та сатиричному контекстах. Інколи за принципом каламбуру будується рима, де враховується жартівлива етимологія слів. Цей прийом добре відомий як у фольклорі, так і в літературі, яка використовує його джерела. Особливого поширення він набув за доби бароко.
Канцóна (від італ. Canzone – пісня) – невеликий вірш ліро-епічного характеру у французькій середньовічній поезії, покладений на музику.
Касúда (від араб. Kasd – цілеспрямована) – урочистий жанр арабської, тюркомовної та перської класичної поезії. Вона подібна до оди, хоч інколи має дидактичний або сатиричний характер. Касида – це моноримічний вірш, в якому, як і в газелі, римуються лише перші два рядки (бейт), в інших рима повторюється через рядок. Касида мала від 100 до 150 рядків, перший та останній бейти підлягали старанному опрацюванню, оскільки вони містили основну думку твору. Майстрами цього жанру визнано таких поетів, як Рудакі, Алішер Навої та ін.
Катрéн (від франц. Guatre – чотири) – чотиривірш; строфа з чотирьох рядків, яка вживається і в неповному римованому вірші (Рубаї), і в неримованому. Цим терміном інколи позначається і закінчений за думкою і формою чотиривірш (мініатюра), і такий, що входить до складу строфічних структур, як, наприклад, Сонета. У пісні катрен одержав назву “куплет”.
Кітч (кіч) (від нім. Kitsh – букв, сміття) – підробка під справжній витвір мистецтва, розрахована на зовнішній ефект.
Класицúзм (від лат. Classicus – взірцевий, зразковий) – художній стиль і напрям у європейській літературі та мистецтві у XVII – на початку XIX ст., для яких характерна орієнтація на художню творчість Давньої Греції та Давнього Риму, що проголошувалась ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування. Теоретичним підгрунтям класицизму була антична теорія поетики (“Поетика” Арістотеля), основні положення якої втілювала французька “Плеяда” (XVI ст.). Найповнішим, найгрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало “Мистецтво поетичне” (1674), написаний після того, як у літературі Франції сформувався класицизм. Н. Буало встановив строгі вимоги до кожного жанру, узаконив жанрову специфіку та ієрархію жанрів. Автори класицизму брали сюжети з античної міфологи та історії, використовували жанри античності (трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира тощо). Для драматургії проголошується закон трьох єдностей: єдність дії (головна дія не може перериватися не пов’язаними з нею подіями чи епізодами); єдність часу (події мають відбуватися протягом однієї доби); єдність місця (місце дії не змінювалося). Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження.
У галузі мови вимагалася ясність та чистота, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка б відповідала засадам теорії трьох стилів. У поезії мали використовуватися певні віршові розміри. Найвизначнішими письменниками-класицистами у Франції були Ф. де Малерб, П. Корнель, Ж. Расін, Мольєр, Ж. де Лафонтен та ін. Під впливом французької літератури класицизм поширився в інших країнах Європи: Англії (Дж. Аддісон), Італії (В. Альф’єрі), Німеччині (І. Готшед), Росії (В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Г. Державін та ін.).
Колáж (від франц. Collage – наклеювання) – прийом, запроваджений у малярстві за часів кубізму, закріплений і урізноманітнений дадаїстами, за яким на певну основу наклеювалися всілякі матеріали, відмінні за кольором та фактурою (П. Пікассо, Ж. Брак, К. Швіттерс та ін.). Ця техніка поширювалась і в поезії, зокрема таких поетів, як Г. Аполлінер, Б. Сандрар та ін., які вводили до віршованого тексту уривки фраз, почутих на вулиці, фрагменти газетних статей, реклами тощо. У нинішніх умовах колаж зазнав певної еволюції, набув вигляду ансамблю, що охоплює різні варіанти речових комбінацій із введенням реальних об’єктів до певного твору (А. Кероу, Д. Дайн, представники “нового реалізму” та ін. Цей прийом використовують і неоавангардисти).
Колíзія (від лат. Collisio – зіткнення) – складна суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, прагнень і вчинків персонажів у літературному творі. Термін запроваджено в XIX ст. німецьким філософом Г. Гегелем. Колізія є більш широким поняттям, ніж конфлікт, і характеризується масштабністю суперечностей.
Комéдія (грец. Komodia, від Komos – весела процесія і Ode – пісня) – драматичний жанр, у якому конфлікт, дія, характери, ситуації постають у смішних, комічних формах. Комедія висміює негативні суспільні та побутові явища, людські вади. Засобами викриття є сатиричне загострення, карикатура, буфонада, гротеск, іронія, сарказм, гумор. Комедія як драматичний жанр зародилася у Давній Греції (Арістофан), набула розвитку в драматургії Давнього Риму (Плавт).
В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, створених у різні часи. У XVI-XVII ст. комедія домінувала в іспанській літературі (М. Сервантес, Лопе де Вега, П. Кальдерон де ла Барка). Вершиною комедійних здобутків доби Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії (“Комедія помилок”, “Приборкання норовливої”) будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганням, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються в наступних його творах (“Сон літньої ночі”, “Багато галасу даремно”, “Дванадцята ніч”, “Кінець – справі вінець” тощо). Найвищого розквіту за доби класицизму комедія досягла у творчості Мольера (“Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”). Пафос його п’єс спрямований на розвінчання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховується за зовні цілком пристойною респектабельністю й набожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше (“Севільський цирюльник”, “Шалений день, або Одруження Фігаро”, “Злочинна мати”). Блискучі комедії створює італієць К. Гольдоні (“Шинкарка”, “Слуга двох панів”). Витоки української комедії – у шкільній драмі та вертепі XVII – XVIII ст. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, моральної деградації втілені в комічних п’єсах Г. Квітки-Основ’яненка, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та ін. Вершини розквіту українська комедія досягла у творчості М. Куліша (“Мина Мазайло” та ін.).
У світовій літературі розрізняють комедію ситуацій, де перевага віддається подіям, хитромудрій інтризі (“Комедія помилок” В. Шекспіра), та комедію характерів, в якій висміюються людські вади (“Тартюф” Мольєра). Джерелом комічного в першій виступають несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин (“Комедія помилок” В. Шекспіра, “Благочестива Марта” Т. де Моліни, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка). Провідною ознакою другої є насамперед гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру (“Тартюф” Мольєра, “Ревізор” М. Гоголя, “Мина Мазало” М. Куліша). Утім, справжні шедеври комедійного поєднують у собі риси и комедії ситуацій і комедії характерів. Особливо ця тенденція помітна із середини XIX ст. Наприкінці XIX ст. виникає так звана “комедія ідей”, основоположниками якої були О. Уайльд і Б. Шоу. У той же час з’являється “комедія настроїв” А. Чехова. О. Уайльд, Б. Шоу, А. Чехов зосереджують свою увагу не на зовнішній інтризі та подвійності, а на внутрішній дії, на боротьбі ідей, мотивів, настроїв. У XX ст. з’являються сатиричні твори комедійного жанру (п’єси В. Маяковського, Остапа Вишні), комічні казки-алегорії (Є. Шварц), викривальні комедії (Б. Нушич, Б. Брехт), ексцентричні комедії-буфонади (Д. Хармс, Ж. Жіроду).
Комíчне (від грец. Komikos – смішний) – естетична категорія: смішне в житті та його відображення в художній творчості. Основні форми комічного – гумор і сатира. Гумор передбачає зображення комічного в доброзичливому, жартівливому тоні, а сатира подає комічне як цілковите заперечення й різке висміювання зображуваного. Між гумором і сатирою – ціла гама відтінків: жарт, глузування, іронія, сарказм, гротеск. Засобами створення комічних картин та образів є карикатура, бурлеск, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, травестія тощо (див. Засоби творення комічного).
Композúція худóжнього твóру (від лат. Compositio – побудова, складання, поєднання, створення) – побудова твору, доцільне поєднання всіх ЙОГО складових у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного світу, задумом письменника, нормами обраного жанру. Композиція виражає взаємозв’язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів, розділів, способів зображення і компонування художнього твору (розповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб’єктів твору (автора, оповідача, персонажів). Композиція забезпечує відповідність структури художнього твору задумові письменника.
Контéкст – частина твору (фраза, строфа, розділ тощо), яка допомагає зрозуміти точний смисл аналізованого епізоду.
Конфлíкт (від лат. Confliktus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Конфлікт у художніх творах реалізується передусім у сюжеті. Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві конфлікти у формі зіткнення, сутички непересічних особистостей (трагедії Есхіла, В. Шекспіра, комедії Арістофана, Мольера, М. Гоголя, драми Г. Ібсена, М. Старицького та ін.), то наприкінці XIX – на початку XX ст. в літературі освоювалися нові засоби розкриття конфлікту, як, наприклад, підтекст твору тощо (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов, Б. Шоу, Б. Брехт та ін.)
Кульмінáція (від лат. Culmen – вершина) – момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, вирішального зіткнення характерів; мить перелому в сюжеті, з якої починається розв’язка. У невеликих за обсягом творах (новела, оповідання, часом повість) кульмінація, як правило, зсунута ближче до фіналу. Особливо гострими бувають кульмінації у драматичних творах.
Куртуáзна літератýра (від франц. Courtois – ввічливий, чемний) – світська, рицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод рицаря (епічні твори).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)