С – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009

Словник літературознавчих термінів

С

Сатúра (від лат. Satira, від Satura – суміш, усяка всячина) – різновид смішного, комічного; особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в осудливому осміянні негативного-суспільних явищ, людських вад тощо. На відміну від гумору сатира має гострий, непримиренний характер. Зародилася вона в усній народній творчості; як особливий викривальний жанр лірики існувала в Давньому Римі (Ювенал) і досягла високого рівня в літературі інших жанрів античної доби (Арістофан, Петроній, Лукіан).

Західноєвропейській літературі розквіт сатири пов язании з іменами Ф. Рабле, Мольера, Дж. Свіфта та ін.

Сентименталíзм (франц. Sentimentalisme, від лат. Sentiment – почуття, чуттєвість, чутливість) – напрям в європейській літературі другої половини XVIII – початку XIX ст., який виник і розвинувся на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму і проголосив “культ почуттів”. Він отримав свою назву за твором англійського письменника Л. Стерна “Сентиментальна подорож” (1768). Тогочасне суспільство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються твори “Юлія, або Нова Елоїза” Ж. Ж. Руссо (Франція), “Памела, або Винагороджена цнота” С. Річардсона (Англія), “Страждання молодого Вертера” Й. Гете (Німеччина), “Бідна Ліза” М. Карамзіна (Росія). Найпоширенішими жанрами сентименталізму були елегія, послання, епістолярний роман, повість, дорожні нотатки, щоденники та інші види прози, де переважають сповідальні мотиви. Улюблені персонажі і теми письменників-сентименталістів – люди простого звання, діти, прості явища природи, сільський побут, кохання тощо.

“Сердúті молодí люди” – назва групи англійських письменників (К. Еміс, Дж. Вейн, Дж. Брейн, Дж. Осборн та ін.), які виступили в 50-ті роки XX ст. Вони ввели в літературу тип молодої людини, яка пробилася “нагору”, зіткнулася-я ворожим середовищем і зазнала розчарування через своє банальне життя. Одна з головних тем “сердитих молодих людей” – нонконформізм.

Сúмвол (від грец. Symbolon – умовний знак, натяк) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тяжіє до певного узагальнення. Саме тому, що символ відображає процес активного перетворення внутрішнього на зовнішнє, а також відмінність внутрішнього від зовнішнього, він не збігається за значенням із жодним тропом. Символ завжди має переносне значення. Він тісно пов’язаний з наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, оскільки він тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що виявляється в конкретному образі. Символ прагне до розширення змісту, а не його повного визначення, що характерне для поезії символізму, її естетичної концепції. Наприклад, блакитний колір у поезії А. Рембо – символ надії, дощ у поезії П. Верлена – символ самотності, туги людини тощо. Внаслідок багатозначності символ може по-різному трактуватися.

Символíзм – одна з течій модернізму, напрям у поезії, де використовується художній символ замість образу, що відтворює певне явище. Символ у творі постає як знак мінливого “життя душі” і “пошуку істини”. Символізм виник у Франції в 60-70-х роках XIX ст., згодом поширився в інших європейських країнах. Термін запровадив французький поет Ж. Мореас у “Маніфесті символізму” (1886). На його думку, митець-символіст має змальовувати не предмет, а ефект, який той створює; поет – зображати не об’єкт, а свої враження і почуття, викликані ним. Він наголошував, що символічна поезія – ворог “об’єктивного опису”, тому що для неї конкретні явища – лише видимість. Символізм будувався на сформульованому Ш. Бодлером законі “відповідностей”. Слово у символізмі – натяк, образ-загадка?” Символісти вважали поета божеством, оскільки той інтуїтивно відчуває шлях до істини. Інтуїція в них прирівнювалася до містичного прозріння, оскільки з її допомогою поет пізнає правду “таємничнішу і глибшу, ніж правда матеріальна”. Символізм з’явився задовго до його теоретичного обгрунтування в “Маніфесті символізму” Ж. Мореаса. Його історія починається з виходу в світ у 1857 р. “Квітів зла” Ш. Бодлера; другим важливим кроком була поява у 1866 р. “Сатурнічних поезій” П. Верлена, а також творів А. Рембо, С. Малларме. На основі художніх відкриттів цих поетів символізм набуває значення напряму в поезії. Великий вплив на розвиток концепції символізму мали німецький романтизм, а також філософські ідеї А. Шопенгавера, Ф. Ніцше, В. Соловйова. Найвідомішими представниками символізму, крім французьких, були Е. Верхарн, М. Метерлінк (Бельгія), С. Георге (Німеччина), Р. М. Рільке, Г. Гофмансталь (Австрія) та ін. Значного розвитку цей напрям набув у Росії, де його представники поділялися на дві групи: “старші символісти” (В. Соловйов, В. Брюсов, Д. Мережковський, 3. Гіппіус, К. Бальмонт та ін.) та “молодші символісти” (Андрій Білий, О. Блок та ін.). В українській літературі символізм виявився у творчості поетів, які входили до угрупувань “Молода муза”, “Українська хата” (М. Вороний, Олександр Олесь, Д. Загул, П. Тичина та ін.). Художні здобутки символізму суттєво вплинули на розвиток літератури XX ст., а твори багатьох письменників-символістів увійшли до скарбниці світової літератури.

Синéкдоха (грец. Synekdoche – співвіднесення) – один із засобів увиразнення поетичного мовлення; різновид метонімії. Синекдоха грунтується на кількісному зіставленні предметів та явищ (вживання однини у значенні множини і навпаки видового поняття замість родового тощо).

Сирвéнта (прованс. Sirventes – той, що служить) – строфічна пісня в ліриці трубадурів XII-XV ст. на запозичену мелодію, у якій розроблялася громадянська и політична тематика. Найвідомішим майстром сирвенти вважають провансальського трубадура Бертрана де Борна (бл. 1140-1215). У XIV-XV ст. сирвента стає жанром релігійної лірики у Провансі та Франції в цілому.

Систéма óбразів (Групувáння персонáжів) – важливий елемент композиції, який дає авторові можливість розкрити існуючі в дійсності суперечності між людьми, а отже, і зміст твору. Різні твори мають різну кількість персонажів. Наприклад, у романі Л. Толстого “Війна і мир” їх понад 500, у романі “Велика рідня” М. Стельмаха – понад 100. І кожен з них є типовим узагальненням, будучи разом з тим індивідуальністю зі своїми вчинками, прагненнями, надіями, думками, почуттями. Та всі ці персонажі перебувають у зв’язках і зіткненнях між собою, їхня поведінка, симпатії й антипатії визначаються їхніми соціальними ознаками, виробничими, сімейними й іншими стосунками, рисами характеру, світоглядом, рівнем культури тощо. У творах із багатьма персонажами є один чи кілька головних персонажів, є другорядні, третьорядні, епізодичні. Автор твору повинен їх відповідним чином описати, розмістити й згрупувати, визначити кожному роль у розвитку сюжету твору, щоб це було зрозуміло читачеві.

Сонéт (від італ. Sonetto – звучати) – тверда віршова форма, ліричний вірш, який складається з 14 рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, двох чотиривіршів (Катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (Терцетів) з різними видами римування. Сонет з’явився на початку XIII ст. в Італії, де визначилися його основні ознаки, вперше викладені 1332 р. Антонів де Темпо. Цей жанр був розроблений Ф. Петраркою та Данте Аліг’єрі й проходить через всю історію європейської та світової літератури, особливо розкриваючись у XVI ст. у творчості П. Ронсара (Франція) та у XVII ст. у творчості В. Шекспіра (Англія). Зневажений у добу класицизму, сонет відродився в епоху романтизму, став улюбленим у поетів XIX-XX ст. Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Приміром, В. Шекспір застосував у сонеті три чотиривірші та двовірш; можливі також інші форми сонету: “хвостаті сонети” (“сонет з кодою”), тобто сонет з додатковим рядком; перевернуті сонети, які започатковуються двома тривіршами; “безголові”, що складаються з одного чотиривірша та двох тривіршів; напівсонети, що мають лише один чотиривірш та один тривірш тощо. Особливу вельми складну форму цього оригінального вірша, що складається з 15 сонетів, останній з яких будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних 14 сонетів, називають вінком сонетів. Сучасні поети, вдаючись до експериментів, намагаються розширити можливості сонета, зокрема в пейзажній ліриці.

Соцреалíзм (Соціалістúчний реалíзм) – напрям, ЯКИЙ за радянських часів вважався вершинним досягненням “передового” літературного розвитку й, відповідно, магістральним річищем літератури СРСР. У радянському просторі панував від 30-х до кінця 80-х років XX ст. Офіційне радянське літературознавство вбачало в ньому “естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу та людини, зумовленої епохою боротьби за встановлення й створення соціалістичного суспільства” (Літературний енциклопедичний словник. – М., 1987).

Спондéй (грец. Spondeios, від Sponde – жертовне узливання) – віршова стопа в античній версифікації, яка має два довгі склади (на чотири мори), у силабо-тонічній системі віршування (при ямбах і хореях) зводиться до двох наголошених складів Виступаючи у віршованому рядку допоміжною стопою.

Стиль (від лат. Stilos – загострена паличка для писання на вощаних дощечках; згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше – індивідуальні особливості творчості письменника загалом) – система художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. Поняття стилю сьогодні є багатогранним, а в багатьох аспектах – невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. У різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо). У літературознавстві багатозначність поняття також спостерігається: дослідники розглядають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль письменника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента.

Стиль письмéнника – ідейно-художня своєрідність його творів, зумовлена особливостями таланту, світоглядом, життєвим досвідом, характером, загальною культурою, орієнтацією на певні зразки тощо. Стиль проявляється у виборі тем та їх розкритті, у творенні образів персонажів, у компонуванні творів і розгортанні сюжетів, у розробці улюблених жанрових форм, у доборі зображально-виражальних засобів, мові. “Правдиві, великі поети, – писав І. Франко, – ніхто не подібний один до другого, кожний має щось свого, осібного… те, що з власної душі, з власного чуття вносить у свою поезію і в суспільність”. Давньоримський драматург Сенека говорив, що стиль “є обличчям душі”. Багато хто з літераторів XX ст. також подібно тлумачить стиль. Так, О. Блок зауважував: “Стиль усякого письменника так тісно пов’язаний із змістом його душі, що досвідчений погляд може побачити душу за стилем…”. Але стиль художнього твору пов’язаний не лише зі “змістом душі” його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Деякі вчені розглядають індивідуальний письменницький стиль як своєрідність мови. Однак такий погляд характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким. Видатний лінгвіст В. Жирмунський писав: “До поняття “стиль літературного твору” входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами”. Усе це – носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр. Той же В. Жирмунський стверджує: “Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами”. Тому-то стиль як явище форми “неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору”. Видатні письменники завжди приділяють велику увагу своєму стилю, роботі над ним. “Все, що в мене є, – це мій стиль”, – говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони “перепускаються” через особистість митця. Стиль, “стилос” – колись загострена паличка, а нині “перо”, є, за виразом Ф. Кафки, не просто “інструментом”, але “органом письменника”.

Стиль у літератýрі (грец. Stylos – грифель для писання) – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника, ідейно – художню своєрідність його творчості. Відома формула Жоржа Луї Лек лерка Бюффона “Стиль – це людина” свідчить про те, що саме зі стилем пов’язується уявлення про цілісність художнього твору; він є втіленням єдності всіх його компонентів.

Cтопá – умовна найкоротша одиниця певного віршового розміру, що в групі складів має відносно незмінний наголос (ритмічний акцент). Залежно від кількості складів стопи бувають двоскладові (ямб, хорей) та трискладові (дактиль, анапест, амфібрахій).

Строфá (від грец. Strophe – поворот, зміна) – основна структурна одиниця ліричного твору, об’єднана здебільшого спільним римуванням, інтонацією, ритміко-синтаксичними засобами та відмежована від аналогічної одиниці в поетичному тексті паузою, закінченням римованого ряду, відносною змістовною завершеністю тощо. Термін “строфа” виник в античній трагедії і означав уривок пісні, що виконувався між двома поворотами в урочистій процесії хору (обидві однаково побудовані частини називалися строфою або антистрофою). Класифікація строф залежить від їх внутрішньої структури. Наймінімальнішою строфою вважається двовірш (дистих), максимальною – вісімнадцяти-вірш. Антична (метрична) система римування спиралася на чергування різної кількості стоп (Алкеєва строфа, Сапфічна строфа тощо). У силабо-тонічній системі, крім двовіршів, розрізняються тривірші (терцети, терцини), чотиривірші (катрени).

Існують і такі “тверді строфічні форми”, що мають тільки їм властиву внутрішню конструкцію: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї та ін.

Строфá онєгінська – форма строфи, яку створив О. Пушкін при написанні роману у віршах “Євгеній Онєгін” з використанням таких форм, як сонет та октава. Це – чотирнадцятирядкова строфа зі схемою римування: абаб ввгг deed єє. Цей твір О. Пушкіна переклав українською мовою М. Рильський, досягнувши віртуозної ритмічності, притаманній оригіналу.

Структýра літератýрного твóру (від лат. Structure – будова, розміщення, порядок) – спосіб зв’язку між складовими частинами, компонентами твору як цілісної будови, система істотних відношень між ними. Ще за часів Арістотеля структуру літературного твору вбачали у відношеннях теми, фабули, перипетій, характерів дійових осіб, мовних засобів. Філософи, передовсім Г. Гегель, вирізняють чотиричленну структуру твору: смисл, зміст, внутрішню и зовнішню форми, конкретизуючи кожен із цих компонентів. Із подальшим дослідженням цієї проблеми почали виділяти чотири аспекти в структурі літературного твору: представлений світ, його естетичний вигляд, значення мовних форм, мовлення і його звукову організацію. Структуралісти чітко поставили питання про розмежування в структурі твору тексту і підтексту, почали досліджувати структуру тексту як знакову систему, використовуючи здобутки семіотики. Отже, структура літературного твору трактується залежно від концепції художньої літератури та її завершеної одиниці – твору, носієм якого є текст, що потенційно містить у собі код його сприймання та окреслення його жанрово-композиційної своєрідності.

Сугéстія (лат. Suggestio, від Suggero – навчаю, навіюю) – навіювання певного емоційного стану.

Сюжéт (від франц. Sujet – тема, предмет) – система подій в епічних, драматичних, інколи ліричних творах. Ще за античних часів Арістотель розвивав це поняття для драматичних творів, маючи на увазі пригоди міфічних героїв. Наслідуючи його, французькі класицисти П. Корнель і Н. Буало у XVII ст. вперше застосували термін “сюжет”, у якому вони розрізняли фабулу (міфи) та її “словесне вираження”. У XVII – на початку XIX ст. цей термін вживали в малярстві у значенні “тема”, а з середини XIX ст. ним почали позначати систему подій у художньому творі. Оскільки подія чи система подій відбуваються у часі, мають причинно-наслідкові зв’язки, відзначаються відносною завершеністю, то виділяють такі елементи сюжету: Експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. У сучасному літературознавстві розрізняють ще такі поняття: “зовнішній” та “внутрішній” сюжети; хронікальний сюжет або сюжет “єдиної дії” тощо. Деякі твори мають багатолінійні сюжети, коли декілька сюжетних ліній розвиваються паралельно, перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну. У системі сюжетних зв’язків розвиваються характери і конфлікти, постає змальована у творі епоха. Сюжетність – важлива якість творів художньої літератури та інших видів мистецтва.

“Сюжéти мандрівнí” – у теорії літературних запозичень: сюжети казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Підставою для таких суджень є подібність основних мотивів у сюжетах із родинного, родового життя (бездітні сім’ї, битва героя з нечистими силами, зрада брата, пошуки скарбів тощо), з історії взаємин вождя і маси, багатих і бідних, завойовників і завойованих та ін. Типологічна подібність між ними, встановлена за допомогою порівняльно-історичних зіставлень, пояснюється взаємовпливами культур і літератур в період активних міграційних процесів. Прихильники такого підходу були майже в усіх країнах, особливо у другій половині XIX ст. Засновником вчення про “мандрівні сюжети” вважається німецький філолог Т. Бенфей.

Сюрреалíзм (від франц. Surrealite – надреальне, надприродне) – авангардистська течія, яка виникла спочатку в літературі, а потім поширилася на інші види мистецтва. Уперше цей термін ужив французький поет Гійом Аполлінер щодо одного зі своїх творів, вкладаючи в нього значення “нового реалізму”. Сюрреалізм формувався, відводячи особливу увагу підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924 р., коли з’явився часопис “Сюрреалістична революція” та набув розголосу написаний А. Бретоном маніфест сюрреалізму, у якому висловлювалося сподівання, що нібито відкривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу “надреального”, покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя. Естетичну платформу сюрреалізму поділяли П. Елюар, Л. Арагон, Ф. Гарсіа Лорка та ін. Найповніше сюрреалізм розкрився у віртуозних картинах Сальвадора Далі.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)