Т – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009
Словник літературознавчих термінів
Т
Тáнка (япон. – коротка пісня) – п’ятивірш, що складається із чергування п’яти та семискладових рядків (5-7-5-7-7). Одиницею метра тут вважається склад, велике значення відводиться музичній тональності. Танка виникла в японській поезії у VIII ст., досягла розквіту в IX-X ст., ставши класичною строфічною формою, розкрила свої можливості у творчості “шести безсмертних” ліриків (Нарихірі, Коматі, Гендзю, Ясухіде, Кісена, Куронусі). Танка пережила віки, зазнавала постійної модифікації, нині вона посідає одне з чільних місць у новітній японській поезії (Масаока Сікі, Йосано Теккан, Ісікава Такубоку та ін.) поряд з новою віршованою тенденцією “сінтайсі” (“вірші нової форми”).
“Теáтр абсýрду” (“дрáма абсýрду”) – течія в західній драматурги, що зародилася в 50- ті роки XX ст. Найяскравішими її представниками були Е. Йонеско та С. Беккет. Для “театру абсурду” характерні гротескно-комічна демонстрація штучності и безглуздості форм повсякденного існування, метафорична передача емоції потрясіння абсурдністю життя.
Текст (від лат. Textus – тканина, переплетіння) – мінімальна одиниця мовленнєвої комунікації, що характеризується відносною єдністю (цілісністю) і відносною автономією. Організації художнього літературного тексту властива особлива складність. Структура художнього тексту є багатошаровою, а єдність тексту встановлюється автором. Будучи створеним, текст вступає в складні відносини зі своїми можливими читачами (слухачами) та з іншими текстами, що функціонують у певному суспільстві.
Тéма (від грец. Themа – положення, те, що покладене в основу) – це предмет зображення, коло явищ, що становить основу твору, “життєвий” матеріал, використаний автором для розкриття різноманітних проблем (проблема – основне питання, що висвітлюється в художньому творі та потребує розв’язання). Письменники часто звертаються до вічних тем (кохання, смерті, самотності, свободи, сенсу життя та ін.) для порушення відповідних складних питань, а також показу спроб їх розв’язання героями творів.
Темáтика – сукупність основної й залежних від неї тем у художньому творі, що їх розробляє письменник у своїй творчості. Іноді говорять і про тематику письменників цілої літературної школи, напряму, країни, епохи.
Тéми вíчні – літературні теми загальнолюдського значення, перейняті пошуками сенсу буття та ролі особистості в контексті Всесвіту. Тому в світовій літературі, незважаючи на постійні зміни конкретно-історичних ситуацій, акцентуються визначальні мотиви людського буття, пов’язані з життям і смертю, добром і злом, любов’ю і ненавистю тощо.
Теóрія “епíчного теáтру” – теорія авангардистського театру, що розроблялася німецьким драматургом Б. Брехтом і була зумовлена пошуками засобів вираження епохальних явищ (війна, катастрофи цивілізації, дегуманізація суспільства тощо), потребою активної соціальної дії. Ця теорія протиставлялася традиційному театру, акцентувала епічну основу, оскільки стосувалася не розповіді про події, а їх втілення на сцені, демонстрації образу, а не перевтілення в нього. Глядач ставився в ситуацію спостерігача, у нього викликався інтерес до дії, а не до її розв’язки, він привчався вивчати побачене, а не співпереживати, тобто наріжним каменем вважався розум, а не ірраціональна стихія. “Епічний театр” Б. Брехта мав неабиякий вплив не тільки на сценічне мистецтво XX ст., а й на творчість Л. Фейхтвангера, Н. Хікмета, М. Фріша, Ж.-II. Сартра та ін. Він позначився і на творчих пошуках Леся Курбаса.
Теóрія літератýри (від грец. Theoria – спостереження, дослідження) – галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів; одна з трьох основних частин літературознавства (поряд з історією літератури та літературною критикою). Вона як наука про літературу формується поступово і постає як самостійна галузь наприкінці XIX – на початку XX ст.
Терцúна (італ. Terzina, від Terza rima – третя рима) – тверда форма строфи з трьох рядків п’ятистопного ямба, у якій середній рядок римується з крайніми – першим і третім – у наступній строфі, завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Уперше терцина застосована в “Божественній комедії” Данте і мала наслідувачів майже в усіх європейських літературах.
Течія літератýрна – сукупність ідейно-естетичних принципів і прийомів, спільних для письменників певного літературного угруповання (наприклад, течії авангардизму – абстракціонізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм, футуризм).
Тип літератýрний (від грец. Typos – відбиток, форма, взірець) – образ, персонаж літературного твору, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним. Письменник, маючи за приклад реальних людей (прототипів), за допомогою творчої уваги, перевтілення, асоціативного мислення створює постаті – персонажі, які можуть бути яскравими типами людських особистостей або винятковими індивідами, які не мають аналогів у дійсності. Змалювання типічних персонажів – складний творчий процес, який часто позначають терміном “типізація”.
Трагéдія (від грец. tragoedia – цапова пісня) – драматичний жанр, в основу якого покладено особливо напружений конфлікт, що часто завершується смертю героя. Кожна історична доба даваласвоє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. На думку давніх греків, усе залежало від втручання фатуму в життя окремих особистостей, оскільки наявний світопорядок і долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в давньогрецьких трагедіях. Наприклад, у творі Софокла “Едіп-цар” головний герой як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути тих подій, що сталися з ним. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Уже не фатум, не воля богів, а реальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра (“Ромео і Джульетта”, “Король Лір”, “Гамлет”) герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Трагедії класицизму базувалися на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля (“Сід”), Ж. Расіна (“Федра”) виникає між почуттями героїв та їх обов’язками перед державою. Пізніше, в епоху Просвітництва, герої гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї. Отже, трагедії відображають прогресивні тенденції суспільно-історичного розвитку та морального стану людства. Звідси піднесений характер зображення героя, філософський характер самої трагедії, яка ставить суттєві питання людського буття, руху історії (“Гамлет” В. Шекспіра, “Фауст” Й. Гете, “Борис Годунов” О. Пушкіна тощо).
Трагікомéдія – різновид драматичних творів, що поєднує ознаки трагедії і комедії, але відрізняється від драми. Трагікомічні елементи були наявні ще в драматургії Еврипіда, посилюються в п’єсах доби Середньовіччя та Відродження, а на межі XVI-XVII ст. з’являється жанр трагікомедій, який став характерним для драматургії доби бароко. Визначальними ознаками трагікомедії є поєднання смішних і серйозних епізодів, героїчних і комічних характерів, пасторальні мотиви, ідеалізовані стосунки і почуття, заплутана дія із хвилюючими ситуаціями, несподіваними сюрпризами, переважаюча роль випадку в долі дійових осіб тощо. Трагікомічні елементи значно посилюються в драматургії наприкінці XIX ст. (Г. Ібсен, Г. Гауптман, А. Чехов та ін.). Сучасна трагікомедія не має чітко визначених жанрових ознак і характеризується головним чином “трагікомічним ефектом”.
Традúції літератýрні (від лат. Traditio – передача) – використання художнього досвіду, ідейно-естетичних надбань попередників сучасними письменниками, причому кращі традиції не тільки продовжуються, а й розвиваються, поєднуються з новаторством, із розкриттям нового змісту, з пошуком для нього нових форм. Вплив традицій на подальший розвиток літератури не зводиться до прямих перегуків у творчості письменників, до подальшої розробки тем, проблем, мотивів, які започаткували попередні митці. В. Бєлінський писав, що “вплив великого поета помітний на інших поетах не в тому, що його поезія відбивається в них, а в тому, що вона пробуджує в них власні сили”. Нові письменники у великих попередників передусім навчаються бути вірними синами свого часу, умінню служити його високим ідеалам і потребам. Кожен митець має неповторний талант і виробляє свій власний, індивідуальний стиль. А від попередників сприймає найперше те, що особливо близьке, дороге його уподобанням. За словами І. Франка, кожна творча особа, “хоч би и найгеніальніша, не може цілковито отрястись з традиції, серед якої виросла і виховалась, так як не може вискочити зі своєї власної шкіри”. Але вона підпорядковує їх особливостям свого таланту й творчим завданням. Одначе, як і життя, література розвивається. Деякі традиції перестають відповідати вимогам нового часу і зникають. Натомість інші здобувають великі можливості для продовження й подальшого розвитку. У творчості українських письменників живуть і розвиваються славні традиції Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін.
Трансценденталíзм (від лат. Transcendens – той, що виходить за межі) – філософсько-естетичний і літературний рух у США 30-60-х років XIX ст. В основу трансценденталізму покладено концепцію монізму, єдності світу і Бога, його постійної присутності в усіх земних справах. Основним був принцип дихотомії (розділення всього сущого на земну и ідеальну іпостась). Ідеологи трансценденталізму закликали піднятися над світом діляцтва, швидкоплинних земних турбот до висот духу, “героїчного індивідуалізму”, утверджували віру у власні сили і сміливість думки. Вплив трансценденталізму відчували Г. Лонгфелло, Г. Мелвілл, В. Вітмен та ін.
Трубадýри (франц. Troubadour, від Прованс, Trober – вишукувати, віршувати) – середньовічні провансальські поети XI-XIII ст., які виконували свої твори (балади, альби, канцони, сирвенти, пасторелі тощо) під акомпанемент скрипки чи будь-якого іншого інструмента. Кожна нова пісня супроводжувалася новою мелодією. Творчість трубадурів вплинула на лірику труверів у Франції та мінезингерів у Німеччині, відкрила шлях для поезії нового “солодкого” стилю, вплинула на подальший розвиток європейської лірики.
Трувéри (франц. Trouvere, від Trouver – знаходити, творити) – поети XII-XIII ст. на Півночі Франції, які складали епічні та ліричні пісні на основі фольклорних джерел. З XII ст. творчість труверів зазнала впливу трубадурів, що розвинуло їх позицію, збагативши її куртуазними мотивами. Найвідоміші трувери – Конон де Бетюн та Тібо Шампанський. Поезія труверів мала певний вплив на лірику доби Відродження.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)