О – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009

Словник літературознавчих термінів
О

Óбраз вíчний – див. Вічні образи.

Óбраз худóжній – естетична категорія, яка визначає особливий, притаманний лише мистецтву засіб освоєння та зображення дійсності. Це може бути узагальнена картина життя або переживань митця у формі конкретного, життєво повного явища, яскравої постаті героїв (персонажів) у літературних творах тощо. Художній образ звертається насамперед до почуття прекрасного і до уяви читача, примушуючи його розмірковувати над зображеним у творі.

Óда (від грец. Ode – пісня) – жанр лірики, що висловлює піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю визначних осіб тощо. У Давній Греції одою називали хорову пісню. Оди, створені Піндаром (бл. 544-518 рр. до н. е.), уславляли переможців спортивних змагань. Оди римського поета Горація (65-8 рр. до н. е.) вже звеличували імператора Августа, утверджували політичні та релігійно-етичні ідеї принципату. У Західній Європі відродження оди відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524-1585), вершини досягло у Ф. Малерба (1555-1628), який створив жанр героїчної та став засновником класицистичної оди, вимагав гармонійної єдності усіх частин цього ліро-епічного твору. Теоретик класицизму Н. Буало (1636-1711) в “Мистецтві поетичному” (1674) визначив суворі правила жанру оди: композиційно вона має складатися з трьох частин: заспіву, основної частини і кінцівки, наповнюватися міфологічними образами, мати урочистий стиль. У XVIII ст. ода як ліро-епічний жанр поширилася у творчості російських поетів В. Тредіаковського (1703-1768), який ввів цей термін в російську лірику, та М. Ломоносова (1711-1765), в поезії якого оди стають творами “високого стилю”. В Україні оди були відомі в XVI-XVII ст. як панегірики. Згодом до цього жанру звернулися поети XIX-XX ст., в одах яких філософські мотиви поєднуються з громадянськими та загальнолюдськими проблемами.

“Озéрна шкóла” – напрям в англійській романтичній поезії на межі XVIII-XIX ст., представники якого (В. Вордсворт, С. Колрідж, Р. Сауті) мешкали в Озерному краї і, заперечуючи нормативи і догми класицизму та просвітництва, здійснили оновлення англійської лірики на засадах нового світогляду. Їхня позиція вирізняється мрійливістю, співпереживанням природі, увагою до простої людини, ідеалізацією середньовічної минувшини тощо.

Оксúморóн (оксюморóн) (грец. Oxymoron – дотепна нісенітниця, від Охуs – гострий, Moros – безглуздий) – вид тропа, що полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект (наприклад, суха вода, крижаний вогонь). Цей принцип семантичної несумісності широко використовується в художній літературі, у розмовно-побутовому, публіцистичному і навіть науковому мовленні.

Оповідáння – малий жанр епосу; невеликий прозовий твір, сюжет якого будується на одному, інколи кількох епізодах з життя одного або кількох персонажів. Невеликі розміри твору вимагають одноманітного, чіткого за побудовою сюжету, показу характерів здебільшого у сформованому вигляді, використання стислих лаконічних описів. Оповідання як жанр близьке до іншого епічного жанру малої форми – новели, але відрізняється від неї більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо він є, не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Як самостійний жанр оповідання сформувалося в XIX ст. З того часу цей жанр поширений у художній літературі.

Оповідáч – особа, від імені якої в епічному творі ведеться розповідь про події та дійових осіб; літературна постать, яка водночас є і автором, і персонажем твору (Рудий Панько у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” М. Гоголя). Характеристика оповідача включає два важливі моменти: його позицію щодо створеного ним уявного світу твору; ступінь його видимості в структурі літературного твору. Позиція оповідача виявляється насамперед в його погляді на персонажів і відтворені події або в активній участі в цих подіях. Автор може не називати оповідача, але читач може мати чітке уявлення про його вік, стать, соціальне становище, симпатії та антипатії, оскільки про це свідчить його розповідь.

Óповідь – зображення ПОДІЙ І вчинків персонажів через виклад їх від першої особи, на відміну від розповіді-викладу від третьої особи. У літературному творі оповідь ведеться оповідачем. У порівнянні з розповіддю в оповіді виявляється більш безпосередній, щирий контакт автора з читачем.

Оригінáл і перéклад – дві форми існування художнього твору в світовій літературі. Слово “оригінал” походить із латинської мови і означає “первісний”, “природний”. Це твір, який є зразком Для подальшого відтворення, зокрема іншою мовою. Оригіналом називають самобутній художній твір, не схожий на інші твори, не запозичений, не наслідуваний. З поняттям “оригінал” тісно пов’язане поняття “переклад”, тобто текст, перекладений з іншої мови. Завдяки художнім перекладам ми знайомимося з шедеврами світової літератури, зі зразками словесної творчості різних народів світу. Художній переклад є видом літературної творчості, у процесі якої твір, написании однією мовою, відтворюється іншою. Справжній художній переклад – це мистецтво. Перекладач має добре знати мову оригіналу, рідну мову, особливості манери письма автора, твір, який він перекладає. Перекладач прагне злитися з автором оригіналу, якнайточніше передати його думку на основі власного прочитання, розуміння твору. Залежно від точності, адекватності перекладу виокремлюють такі його види: точний, або адекватний, переклад, вільний переклад, переклад-наслідування, переспів тощо. Завдяки перекладам твори, написані однією мовою, ніби відроджуються, “оживають” в іншій.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

О – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009