Д – Сторінка 2 – Короткі відомості про письменників – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009
Короткі відомості про письменників
Д
Дáнте Аліг’єрі (1265-1321) – італійський поет, мислитель. В історію літератури ввійшов як останній поет Середньовіччя і перший поет Відродження. Основні твори: “Нове життя” (1292-1293), “Божественна комедія” (1307-1321). Народився у Флоренції (Італія) у родовитій сім’ї. Вивчав правознавство в Болонському університеті. У студентські роки захопився поезією, яка згодом приносить йому славу. Данте – громадянин, патріот Флоренції, рішуча та енергійна людина. З 1295 р. – був активним політичним діячем, але згодом зневірюється в політичній боротьбі, стає вигнанцем. Данте заборонено повертатися до Флоренції під загрозою смерті. Справжнє ім’я Данте – Дуранте, таке ім’я йому дали на честь діда, пізніше він скорочує власне ім’я, під яким і став відомим у світовій літературі. Головною подією молодості Данте було його кохання до Беатріче. Уперше він її побачив у дитинстві. Вдруге вони зустрілись через десть років. Чарівний образ молодої жінки надихнув поета на створення прекрасних зразків ліричної поезії. Цикл віршів, народжених коханням, а згодом – ранньою смертю Беатріче (1290), склав збірку “Нове життя” (1292). Книга написана італійською мовою, замість прийнятої в середні віки латинської. Данте став засновником літературної італійської мови. Йому належить трактат “Про народне мовлення” (1305), присвячений захисту рідної італійської мови, а також політичні трактати “Бенкет” (1307-1309), “Про монархію” (1312-1313). Данте висував ідею національної імперії на чолі з освіченим монархом, незалежним від Папи. Політичні вороги переслідували поета. У Флоренції він був заочно засуджений до спалення з конфіскацією майна (1302), декілька років блукав по Італії. Останні роки життя провів у Равенні. Вершина творчості Данте – поема “Комедія”, яку нащадки назвали “Божественною комедією” (1307-1321), перше друковане видання – 1472 р. Поема складається з трьох частин: “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Твір був задуманий автором як монументальний пам’ятник Беатріче. У цьому творі автор розкриває тему кохання у широкому його розумінні – як велику силу, що дає життя усьому на землі. Про це Данте сказав в останніх рядках “Раю”: “Любов, що водить сонце і світила”. Твір написаний у формі “видіння”, у ньому йдеться про мандри поета потойбічним світом. “Божественна комедія” є першим глибоким проявом гуманізму й реалізму в італійській і світовій літературі.
Дефó Даніéль (1660-1731) – англійський письменник і суспільний діяч, автор понад 560-ти творів різних жанрів (есе, памфлетів, романів). Основні твори: “Гімн ганебному стовпу” (1703), “Життя і незвичайні пригоди Робінзона Крузо” (1719), “Подальші пригоди Робінзона Крузо” (1719), “Капітан Сінглтон” (1720), “Щоденник чумового року” (1722).
Народився Даніель Дефо в Лондоні. Батько мріяв, щоб він став священиком, тому Дефо навчався в пуританській духовній академії, проте він, здобувши гарні знання з географи, астрономи, історії, французької та іспанської мов, вирішив стати купцем. Предки письменника носили прізвище Фо, до якого згодом була додана частка “де”. У середині 70-х років Дефо розпочав кар’єру журналіста, писав памфлети на злобу дня. У багатьох творах захищав інтереси пуританської буржуазії, виступав проти аристократії (віршована сатира “Чистокровний англієць”, 1701), проти панівної англіканської церкви (памфлет “Найкоротший шлях розправи з дисидентами”, 1702), прославляв вільну й мислячу людину. За жорсткість своїх памфлетів Дефо поплатився свободою. Він був засуджений до ув’язнення і ганебного стовпа. Але юрби лондонців вітали Дефо, коли він стояв біля ганебного стовпа. Після ув’язнення Дефо видає свою газету, в якій захищає свободу слова. Окрім публіцистики, Дефо створив ряд романів. Перший роман – “Робінзон Крузо” (1719) був написаний, коли Дефо виповнилося 60 років. У цьому просвітницькому творі прославляється людська відвага, розум, працелюбність. Роман став своєрідною енциклопедією соціально-економічних і моральних ідей Просвітництва, він був перекладений багатьма мовами світу і викликав чимало наслідувань. Образ Робінзона увійшов до світової літератури як вічний образ, що уособлює стійкість людини перед труднощами, 11 ВМІННЯ виживати в складних життєвих умовах. Роман став гімном розумній цивілізованій людині. Дефо започаткував у світовій літературі новин жанр – робінзонаду. Відомі також інші романи Дефо – історичні, пригодницькі, соціальні (“Нотатки кавалера”, 1720; “Щоденник чумового міста”, 1722; “Капітан Синглтон”, 1720; “Історія полковника Жака”, 1722; “Молль Флендерс”, 1722; “Роксана”, 1724). Дефо – один із засновників реалістичного роману нового часу. За словами самого письменника, він “тринадцять разів ставав багатим і знову бідним” і зрештою помер у злиднях, ховаючись від кредиторів.
Джойс Джеймс (1882-1941) – ірландський англомовний письменник, один із засновників європейського модернізму, зачинатель школи “потоку свідомості”, автор творів: “Дублінці” (1914), “Джакомо Джойс” (1914, вид. 1969), “Портрет митця замолоду” (1916), “Улісе” (1922), “Поминки за Фіннеганом” (1939).
Народився Джойс 1882 р. в м. Дубліні (Ірландія), навчався на філологічному факультеті столичного університету, захоплювався мовами, історією. Ірландія в його душі завжди залишалася “святим місцем”, із болем сприймав залежність Ірландії від Англії. У 1900 р. виходить перша відома публікація Джойса – стаття про норвезького драматурга Г. Ібсена. У 1904 р. Джойс виїздить з Ірландії, поневіряється в Цюріху, Парижі, ненадовго переїздить до Швейцарії, а на початку 1941 р. помирає, остаточно змучений хворобами і сліпотою. Творчість Джойса – це масштабні експерименти з історією, часом, лексикою, зі свідомим і підсвідомим. “Я наповнив текст такою кількістю загадок і затемнених місць, що професорам потрібні будуть століття, щоб з’ясувати, що я мав на увазі, і це єдиний шлях до безсмертя”, – писав Джойс про свій роман “Улісс”. В останньому романі “Поминки за Фіннеганом” автор не зменшує модернової напруги, залишається вірним своїй традиції – у лексиці роману використано 70 мов світу. Світ Джойса – хаос, в якому не існує закономірностей. Там панують зло і жорстокість, горе, суцільні суперечності. Герої Джойса безкінечно гріховні, самотні, нещасні. Письменник виробляє особливу техніку письма – “потік свідомості”, що розглядається як прийом в літературі, що імітує хаотичність думок, спогадів, асоціацій, які, ніби хвилі, накочуються одне на одного. У такий спосіб, ніби позбавлений логіки, автор передає внутрішню складну роботу людського мозку, який справляється з плином паралельних думок і не заважає розвивати певну ідею, йти до поставленої мети. Такий спосіб художнього зображення внутрішнього світу людини знайшов у світовій літературі своїх послідовників. Завдяки Джойсу була започаткована школа “потоку свідомості”.
Дíккенс Чарлз (1812-1870) – англійський письменник, представник соціально-побутової реалістичної прози XIX cт. Відомі твори: “Різдвяні пісні” (1843-1846), романи “Олівер Твіст” (1838), “Крамниця старожитностей” (1841), “Домбі і син” (1848), “Девід Копперфілд” (1850), “Крихітка Дорріт” (1857), “Великі сподівання” (1861). Народився 7 лютого 1812 р. в м. Портсмуті в родині Джона Діккенса, службовця фінансового управління морського відомства, та Елізабет Берроу, дочки головного касира того ж відомства. Родина проживала в містечку Четом (1817-1823). Ці роки письменник називав найщасливішими у своєму житті. Тут почав відвідувати школу, але згодом навчання було перерване. Разом з родиною 1823 р. Чарлз переїжджає до Лондона. Батько потрапляє в боргову в’язницю, а хлопчику доводиться працювати на фабриці, що виробляла ваксу. Пізніше Чарлз навчався у приватній школі “Академія Веллінгтон Хаус”, працював клерком в адвокатській конторі. Опанувавши стенографію, Чарлз стає вільним репортером у судовій палаті, з 1832 р. – парламентським кореспондентом. Із 1833 р. під псевдонімом Боз почав друкувати побутові нариси з лондонського життя, які увійшли в окрему книгу “Начерки Боза” (1836). Великий успіх мав роман “Посмертні нотатки Піквікського клубу” (1837). Після поїздки до Америки написані памфлет “Американські нотатки” (1842) і роман “Мартін Чезлвіт” (1844), що викривали вади громадського й політичного життя капіталістичного суспільства. Діккенса розчарували принади американської демократії та американського способу життя. У соціальних романах “Пригоди Олівера Твіста” (1838), “Домбі і син” (1848), “Девід Копперфілд” (1849-1850), “Холодний дім” (1853), “Тяжкі часи” (1854), “Крихітка Дорріт” (1857) та інших Діккенс показує справжню сутність буржуазних закладів і законів Англії, банкрутство дрібної буржуазії, безправний стан робітників, жахи “дна” великого міста. У романі “Домбі і син” розкрита тема згубної влади грошей. Реалістичні узагальнення, критика суспільного ладу особливо яскраво проявились у романі “Тяжкі часи”, центральною темою якого стала боротьба пролетаріату проти капіталістів. Від 1858 р. Діккенс виступає з публічними читаннями своїх творів. Багато працює, з-під його пера виходять історичний роман “Повість про два міста” (1859), роман “Великі сподівання” (1861), “Наш спільний друг” (1865), “Таємниця Едвіна Друда” (незакінч., 1870). Письменник помер 9 червня 1870 р.
Достоєвський Фéдір Михáйлович (1821-1881) – російський письменник, творчість якого належить до вершинних явищ світової літератури. Його романи були своєрідною художньою лабораторією, в якій досліджувалася боротьба суперечливих начал у людській душі та випробовувалися чільні соціальні, моральні й філософські ідеї, що визначали духовне життя людства протягом останніх півтора століття. Основні твори: “Бідні люди” (1845), “Принижені й зневажені” (1861), “Злочин і кара” (1866), “Ідіот” (1868), “Брати Карамазови” (1880).
Ф. М. Достоєвський народився 11 листопада 1821 р. у Москві в родині лікаря. Федір був другим сином подружжя Достоєвських. З 1833 р. розпочався період навчання: спочатку в напівпансіоні М. Драшусова, пізніше – у приватному пансіоні Л. Чермака. У 1837 р. брати Михайло та Федір Достоєвські переїхали до Петербурга для вступу в Інженерне училище. Того ж року майбутній письменник пережив дві трагічні події – смерть матері та смерть О. Пушкіна, яку він сприйняв як особисту втрату (за свідченням одного з братів, Федір навіть хотів носити жалобу за великим російським поетом). За два роки по тому за загадкових обставин помер батько. Дещо пізніше Достоєвський відмовився від своїх прав спадкоємця на володіння землею та кріпаками. Завершивши 1843 р. повний курс навчання у вищому офіцерському класі, юнак був зарахований до інженерного корпусу при Санкт-Петербурзькій інженерній команді. Проте вже наступного року він залишив військову службу й присвятив себе літературній діяльності. Дебютував молодий письменник романом “Бідні люди” (1845), який відразу ж дістав високу оцінку в літературних колах. Цього ж року відбулася перша зустріч Достоєвського з М. Петрашевським – переконаним послідовником учення французького філософа-утопіста Шарля Фур’є. Зацікавленість питаннями суспільно-політичного життя країни згодом привела молодого Достоєвського у конспіративний гурток петрашевця М. Спєшнева, метою якого була організація перевороту в Росії, а першим нагальним завданням – друкування и розповсюдження на батьківщині пропагандистської літератури для солдатів і селян. У 1849 р. письменник був заарештований за участь у діяльності цього гуртка. Члени слідчої комісії засудили його до розстрілу, як “одного з найважливіших” змовників.
У Петербурзі на Семенівському плацу 22 грудня 1849 р. відбулася інсценізована процедура заміни страти бунтівників менш суворим вироком. Згідно з ним позбавлений усіх дворянських прав Достоєвський засуджувався до чотирьох років каторжних робіт з подальшою солдатською службою. Період покарання тривав довгих десять років. Духовний досвід років, проведених на каторзі, ліг в основу знаменитих “Записок з Мертвого дому” (1862). У 1857 р. письменник здобув право публікувати свої твори, а 1859 р. – можливість повернутися до Санкт-Петербурга. Упродовж 1861-1863 рр. він разом із старшим братом Михайлом видавав часопис “Час”, а у 1864-1865 рр. – часопис “Доба”. На той час його уявлення про ідеальне суспільство грунтувалося на принципах суспільної власності и спільної праці, свободи почуттів, звільнення людей ВІД паразитизму державного чиновництва, сімейних обов’язків, релігійних приписів та влади грошей. Це надало поштовху до розвитку публіцистичному таланту Достоєвського й надихнуло його взятися до створення нового великого твору, який мав друкуватися частинами з продовженням, – роману “Принижені й зневажені” (1861). У 1862 р. письменник вперше поїхав за кордон, в Європу. У Лондоні він познайомився з видатним російським мислителем О. Герценом. Слідами цієї подорожі були написані “Зимові нотатки про літні враження”. У 1864 р. створив інтелектуальну “повість-парадокс” “Нотатки з підпілля”. Того ж року пішли з життя дружина та старший брат Достоєвського. Борги померлого брата він узяв на себе. У 1866 р. Достоєвський одружився з А. Сніткіною, яка була йому вірною подругою до кінця його життя. Того ж року письменник завершує роман “Злочин-і кара”, яким ознаменувався початок нового етапу його творчої біографії. Найвищими досягненнями цього періоду стали романи “Ідіот” (1868), “Біси” (1872), “Підліток” (1875), “Брати Карамазови” (1879-1880). Протягом 1876-1878 рр. Достоєвський щомісяця видавав “Щоденник письменника”, в якому виступив як філософ, мораліст, проповідник. У 1880 р. на засіданні товариства любителів російської словесності письменник виголосив Пушкінську промову, яка стала подією в культурному житті російського суспільства.
Ф. М. Достоєвський помер 26 січня 1881 р.
Ду Фу (справжнє ім’я – Ду Шаолін; 712-770) – китайський поет, автор циклів віршів “Три правителі”, “Три розлуки”, “Вірші в 500 слів про те, що було у мене на душі, коли я зі столиці прямував у Фінсянь” (755).
Майбутній поет рано втратив батьків, його виховала тітонька Пей. Вона оточила хлопця турботою і любов’ю, дбаючи про нього, як про рідного сина. У своєму житті поет багато подорожував. Певний час він служив інспектором освіти в одній з провінцій Китаю (Хуачжоу). Його пригнічує усвідомлення соціальної несправедливості, про що він пише у своїх віршах. Поет прагне покращити життя, звертає увагу можновладців на проблему бідності в країні, сприяє вдосконаленню чиновницьких реформ, але активна діяльність Ду Фу не знаходить підтримки, його переслідують, цькують. Ду Фу був знайомий з іншим китайським поетом Лі Бо. Разом вони написали багато поезій, у них є вірші, присвячені один одному. З літературної спадщини поета до нас дійшло-близько 1500 віршів. Ду Фу успішно працював у різних літературних жанрах. Новаторством було те, що поет відкрито писав у своїх віршах про актуальні суспільні проблеми, не вдаючись за існуючими традиціями до натяків, алегорії тощо. Так, у віршах про війну він відверто говорить про людські страждання й смерть. Розкриваючи тему праці, детально описує повсякденні людські турботи тощо. Поезія Ду Фу філософська за змістом. Поет глибоко усвідомлює місце і роль людини у Всесвіті, розуміє, що немає нічого вічного, усталеного. Зникають колись могутні держави, натомість з’являються чагарники. Ду Фу разом з Лі Бо та Дзюй-Ї (їх називали “могутньою трійцею” китайської поезії) сприяли відродженню літератури у Танську добу не тільки в Китаї, але й Кореї, В’єтнамі, Японії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)