Г – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009

Словник літературознавчих термінів
Г

Газéль (від араб, Gazal – ліричний вірш) – вірш, що складається не менш як з трьох, не більш як з 12 бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (аа, ба, еа…), об’єднаних спільним мотивом. У кінцевому бейті автор неодмінно називає своє їм я або літературний псевдонім. Основний зміст газелей – любов, туга закоханих, філософські роздуми. Ця поетична форма виникла в VII ст. в арабській та перській ліриці, невдовзі поширилася в тюркомовних літературах. Газелі складали Рудакі, Гафіз, Сааді, Навої та ін. Першим до цього жанру в Європі звернувся Й. Гете (збірка “Західно-Східний диван”.)

Гедонíзм (від грец. Hedone – насолода) – філософсько-етичне вчення, згідно з яким насолода найвищим благом, сенсом життя. Гедонізм постав як наслідок довільного тлумачення вчення Епікура, який стверджував, що щастям для людини є її задоволення від відсутності страждань. Гедоністична функція мистецтва (поряд з пізнавальною, виховною тощо) полягає в естетичній насолоді від сприймання художніх творів.

Гекзáметр (Гексáметр) (від грец. Hexametros – шестимірник) – вірш шестистопного дактиля, де в кожній стопі, окрім п’ятої, два коротких склади можуть замінюватись одним довгим; остання стопа завжди двоскладова – хорей. Найчастіше гекзаметр має усередині віршового рядка (після третього складу третьої стопи) Цезуру (ритмічно-інтонаційну паузу), яка розмежовує його на два піввірші, або подвійну цезуру, що ділить рядок на три частини.

Гекзаметром написано чимало творів античної літератури у різних жанрах (епічна поема, ідилія, гімн, елегія, епіграма, послання тощо).

Майстрами гекзаметра були Гомер, Вергілій, Теокріт та ін. У поезії Нового часу до нього зверталися И. Гете, Г. Лонгфелло. В українській літературі гекзаметром писали, зокрема, Леся Українка, М. Зеров, М. Рильський, П. Тичина.

Героїчні піснí – народні пісні, у яких в ідеалізованій монументальній формі розповідається про подвиги героя – улюбленця народу чи історичної особи. Кожний національний фольклор має свої героїчні пісні. У русичів – це билини, у південних слов’ян – юнацькі пісні. До героїчних належать і пісні про народних захисників (англійські балади про Робіна Гуда).

Герóй байронíчний – герой творів англійського поета-романтика Дж. Байрона, який увібрав у себе різноманітні романтичні риси (індивідуаліст-бунтар виключної особистої долі, сильна, пристрасна натура з неупокореною волею, який переживає трагічне кохання, приречений на самотність), ніби розчинившись у біографи и образі самого поета, який набув слави відчайдушного самотнього романтика. Тиражування створеного Дж. Байроном героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію “байронізм”.

Герóй лірúчний – Умовне літературознавче поняття; один із засобів розкриття авторської свідомості; художній “двійник” поета; образ особи, що постає в уяві читача на основі сприйняття виражених почуттів, переживань, роздумів у текстах ліричних композицій (вірш, цикл віршів, лірична поема, уся сукупність лірики). Уперше це поняття вжив російський науковець Ю. Тинянов стосовно лірики О. Блока у 1921 р. Образ ліричного героя часто буває автобіографічним, але його не можна ототожнювати з автором поетичного твору, навіть якщо у ньому поет виступає в ролі оповідача (викладає свої думки від першої особи).

Герóй літератýрний – У давньогрецькій міфологи – напівбог, оскільки лише один із його батьків був богом, а другий – смертною людиною (Ахілл, Геракл та ін.), посередник між людьми та богами, добродійник грецького народу. У фольклорі (казка, легенда, епос) герой – людина, наділена надзвичайною силою та доблестю, яка здійснює подвиги заради власної слави або свого роду. У сучасному розумінні герой – це людина, яка відзначилась своїми доброчинними подвигами перед народом, державою. У творах художньої літератури героями називають персонажів, дійових осіб, широко і всебічно зображених, наділених яскравими характерами тощо.

Гіпéрбола (від грец. Hyperbole – перебільшення) – різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційного ставлення до нього. Світова література має чимало прикладів гіперболічних тропів (“Гаргантюа і Пантагрюель” Ф. Рабле, “Мандри Гул лівера” Дж. Свіфта та ін.).

“Гомéрівське питáння” – сукупність проблем, пов’язаних з історією та часом виникнення давньогрецьких поем “Іліада” і “Одіссея”, авторство яких приписується поету-рапсоду Гомеру. Суть цього “питання”, що виникло в науці у XVIII ст., полягає у тому, щоб з’ясувати, чи є поеми творінням конкретного автора – Гомера, чи тексти, які дійшли до нас, являють собою збірку, що включає окремі поетичні сказання-рапсодії, складені раніше. Дослідження композиції поем, давнього героїчного фольклорного епосу підтвердили первісну єдність авторського задуму і наявність в “Іліаді” та “Одіссеї” подій, що відбуваються в різний час за хронологією. Вважається, що Гомер жив у VIII ст. до н. е. Сім міст сперечалися за честь називатися батьківщиною Гомера – Смірна, Хаос, Колофон, Саламін, Родос, Аргос, Афіни. Враховуючи мовні особливості його творів, найбільш імовірним є його походження з Малої Азії. Зорові образи поем спростовують гіпотезу про сліпоту Гомера від народження. Ще за античної доби набула поширення думка, що авторами поем є різні особи. Вона знаходить прихильників і в наш час. Однак гомерівські поеми слід розглядати як цілісні художні твори, що мають продуману струнку композицію, написані одним автором у VIII ст. до н. е. Вони складені гекзаметром, їхня мова насичена іонійсько-еолійською лексикою, тексти містять чимало чітких формул, що неодноразово повторюються. Поеми Гомера позначені високим злетом фантазії, красою вислову та багатством тропіки, драматизмом зображених сцен, природністю і правдивістю відтвореного життя, винятковою спостережливістю та психологічною чутливістю автора. Визнаються також органічний зв’язок цих творів з фольклором та міфологією і майстерність Гомера в їх відтворенні у художньо-цілісних поемах.

Градáція (від лат. Gradatio – поступове підвищення, посилення) – стилістична фігура, що полягає в поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення або зниження їхньої емоційно-смислової значимості. Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється її поєднанням з анафорою (“Прийшов, побачив, переміг”. Юлій Цезар).

Гротéск (від франц. Grotesque – химерний, незвичайний; італ. Grotta – грот, печера) – вид художньої образності, для якого характерними є фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм, поєднання в одному предметі або явищ несумісних, контрастних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним тощо), що веде до абсурду; заперечення усталених художніх і літературних форм. Звідси зв’язок гротеску з пародією, травестією, бурлеском. Гротеск відкрито і свідомо створює особливий надприродний, химерний, дивний світ: саме таким демонструє його читачеві автор. Термін “гротеск” походить від знайдених на межі XV-XVI ст. Рафаелем Санті у римських підземних гротах химерних настінних малюнків з поєднанням рослинних і тваринних форм. Гротеск використовувався ще в міфології та в античній літературі (Арістофан, Плавт), у ренесансних творах (Ф. Рабле, Е. Роттердамський), у просвітницькій та романтичній літературі (Дж. Свіфт, Е. Гофман).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Г – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009