А – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009

Словник літературознавчих термінів
А

Авангардúзм (Від франц. Avant-garde – передовий загін) – термін, яким позначають так звані “ліві” (нереалістичні) течії у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображувально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи застарілі здобутки та замикаючись на своїх канонічних зразках. Протест проти війни, заперечення різних негативних явищ людського буття авангардисти подають в абсурдній формі, афішують епатаж, у царині літератури намагаються зруйнувати поетичний синтаксис, створити нову мову тощо. В історичному аспекті XX ст. авангардизм розглядається як сукупність різноманітних течій (Футуризм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізму дадаїзм, абстракціонізм, конструктивізм тощо).

Цим течіям притаманне бунтарство, яке, починаючи з протесту проти застарілих форм мистецтва, поширилося й на форми суспільного життя, що засвідчують російський футуризм, німецький експресіонізм, французький сюрреалізм тощо. Заперечення традиційних мистецьких форм поєднується зі сміливим пошуком нових жанрів, стилю, мови тощо. Експерименти не завжди були вдалими, проте авангардисти зробили внесок в оновлення й збагачення зображувально-виражальних засобів мистецтва, як, наприклад, поети-футуристи, розвиваючи тонічне віршування, збагатили систему віршування і знайшли нові поетичні структури і жанри. Художній досвід авангардистів мав певний вплив на розвиток літератури XX ст.

Автоматúчне письмó – один з принципів Сюрреалізму. Це швидкісне, майже вільне від редагування та ретуші (“автоматичне”) перенесення на папір слів, уривків мовлення, асоціацій, образів, спонтанних “осяянь”, нав’язливих видінь, що раптово виринають з глибин підсвідомого. А. Бретон визначав автоматичне письмо як чистий психічний автоматизм, за допомогою якого “сюрреалісти прагли висловити на письмі чи в якийсь інший спосіб фактичне функціонування думки без будь-якого контролю, керованого розумом, поза великою естетичною чи моральною упередженістю”.

Акмеїзм (від грец. Аkmе – вищий ступінь, найвища якість, квітуча пора) – модерністська течія в російській поезії, що виникла на початку XX ст. Акмеїсти, заперечуючи містику символістів, посилену увагу звернули на все земне, предметне, орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи “лірику природи” та “лірику культури”. Зародження акмеїзму пов’язане з ім’ям М. Гумільова. Спочатку він належав до групи молодих поетів, які вважали себе “третім поколінням” символістів, яке об’єдналося навколо журналу “Аполлон”. Однак творчі пошуки М. Гумільова призвели до суперечностей з принципами символізму, і поет із прибічника цього напряму перетворився на його супротивника, розробив естетичні засади нової течії.

До нього приєдналися такі поети, як О. Мандельштам, А. Ахматова, С. Городецький та ін., разом з якими М. Гумільов у 1911 р. заснував літературне об’єднання “Цех поетів”, що невдовзі перетворився на центр акмеїзму. Маніфестом нової течії стала стаття М. Гумільова “Спадщина символізму і акмеїзм”, де автор виклав свою естетичну програму. Один із постулатів акмеїзму був пов’язаний з утвердженням первісно-біологічного начала людини, що протиставлялося його соціальному існуванню. Звідси інша назва течії – “адамізм” (від імені біблійного Адама). Великого значення акмеїсти надавали формі вірша і в цьому відношенні зразком для себе визнавали ліричні твори Т. Готьє. Поряд з цим митцем акмеїсти вирізняли ще Шекспіра, Рабле, Війона. Акмеїсти утверджували автономність мистецтва і духовну незалежність митця від сучасності. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування у житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії. Естетизм та нові теми (зокрема африканська тематика) побутували в поезії М. Гумільова, рання поезія А. Ахматової оберталася навколо “вічних тем”, О. Мандельштам поєднав міф, культурологію, сучасність. Після 1917 р. група припинила своє існування. В історії “срібного віку” російської поезії акмеїзм залишився яскравою сторінкою, визначивши пріоритети російської культури XX ст.

Алегóрія (грец. Allegoria, від Alios – інший і Agoreno – говорю) – іносказання, у якому конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття. Суть алегорії полягає у внутрішньому порівнянні певного явища з іншим. Алегорія постала на межі понятійного образно-художнього мислення з розкладом культової міфології, звідки взято багато алегоричних образів. Складніший вид алегорії – наділення істот, предметів рисами людського характеру (наприклад, у байках і сатиричних творах). На алегоріях грунтуються притчі, які здавна використовувалися у проповідях, полемічних творах, шкільних драмах тощо. Алегоричними є назви творів “Чума” А Камю, “Мертві душі” М. Гоголя та ін.

Алітерáція (від лат. Ad – до, при і Lit(t)еrа – буква) – стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків у реченні, вірші, строфі задля підвищення інтонаційної виразності, для емоційного поглиблення смислу. (Див. Звукóпис).

Áльба (від Прованс, Alba – букв, світанок) – “пісня ранкової зорі”, одна із поширених форм куртуазної лірики XI-XII ст. Це строфічна пісня, в якій переважне діалогічне мовлення. У ній ідеться про таємне побачення рицаря-трубадура з “дамою серця”, про неминуче розлучення закоханих на світанку.

Алюзія (від франц. Allusio – жарт, натяк) – посилання на відоме висловлюванню, на факт літературного, історичного, політичного життя або на художній твір.

Амфібрáхій – див. Рóзмір.

Анáфоpa (від грец. Anaphero – піднесення, винесення нагору) – єдинопочаток; риторична фігура, протилежна епіфорі; повтор окремого слова або групи слів на початку цілого ряду віршових рядків, строф тощо.

Андегрáунд (від грец. Underground – під землю) – невизнані, частіше за все опозиційні офіційній ідеології напрями в мистецтві і молодіжній мові.

Анімалíзм (від лат. Animal – тварина) – художнє зображення тварин, птахів, комах, рослин крізь призму людського світовідчування, надання їм рис людського характеру. Яскравими прикладами анімалізму є казки про тварин та птахів, художні твори Дж. Лондона та ін.

“Антиромáн” – див. “Новий ромáн”.

Антитéза (від грец. Antithesis – протиставлення) – стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає в протиставленні певних понять, явищ тощо. На основі антитези побудовано багато творів усної народної творчості (прислів’я, приказки, казки тощо) та художньої літератури, де вона виступає як художній засіб і принцип будови образної системи та композиції твору. Прикладом антитези є вислів Т. Шевченка: “Усі ми в золоті і голі”. Принцип антитези лежить в основі роману “Війна і мир” Л. Толстого, поеми “Давня казка” Лесі Українки.

Аншиутóпія (від грец. Anti – проти, U – ні, Topos – місце) – жанрова форма, що з’явилася в літературі XVII ст. як зображення небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його “поліпшення” та із запровадженням певних соціальних ідеалів, що на практиці виявляються хибними. Такий твір є попередженням: у ньому майбутнє (з ознаками сучасності) зображується як небажане, як те, чого слід уникнути. Цим антиутопія відрізняється від утопи, яка передбачає художнє втілення ідеалу (найчастіше суспільно-політичного) і з його позицій засуджує сучасність. Наприкінці XIX ст., коли утопія, поєднуючись із науковою фантастикою, домагається визнання, з’являються твори-попередження (“Іруон” С. Батлера, “Машина часу” Г. Уеллса, “Спогади про майбутнє” Р. Нокса, “R. U. R.” К. Чапека та ін.). Особливої актуальності набувають антиутопічні твори у XX ст. для засудження тоталітарних режимів, військового психозу тощо, коли антиутопія стає своєрідною художньою перевіркою політичних або наукових концепцій і попереджає людство про небезпечність їх запровадження (“Ми” Є. Замятіна, “Сонячна машина” В. Винниченка, “Запрошення до страти” В. Набокова, “1984” Дж. Оруелла та ін.).

Антúчність (від лат. Antiquus – минулий, старовинний; Antiquitas – минувшина, давнина, старовина) – “давнина” греків і римлян, сукупність історичних і культурних надбань, яка мала найбільше значення для формування європейської культури. “Саме антична, тобто греко-римська наука, література, мистецтво справили величезний вплив на відповідні сфери життя інших народів” (А. Білецький). Античність дала людству багату міфологію; поеми Гомера “Іліада” та “Одіссея”, Вергілія – “Енеїда”; байки Езопа, Бабрія та Федра; твори видатних драматургів-трагіків – Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографів Арістофана та Плавта; поетів – Тіртея, Алкея, Архілоха, Анакреонта, Сапфо, Катулла, Горація, Овідіялітературознавця і філософа Арістотеля; “батька історії” Геродота; високі зразки ораторського мистецтва. Вона започаткувала розвиток багатьох літературних жанрів (трагедія, комедія, поема, ода, гімн, елегія тощо).

Аплікáція (від лат. Applicatio – приєднання) – введення в текст літературного твору цитат (прислів’я, приказки, афоризми, фрагменти з іншого художнього твору тощо), почасти в зміненому вигляді.

Архетúп (від грец. Arche – початок і Typos – образ) – першообраз; образи, характери й теми, що існують в літературі з часу її виникнення.

Асонáнс (франц. Assonanse, від лат. Assono – звучу до ладу) – концентроване повторення голосних звуків у віршовому рядку чи строфі, яке створює ефект милозвучності і набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією. Асонанс у віршознавстві вживається ще у значенні неточної рими, побудованої на суголоссі груп наголошених голосних або наголошених складів, а закінчення римованих слів може і не збігатися.

Асоціáція (від лат. Associatio – сполучення, з’єднання) – засіб досягнення художньої виразності. Грунтується на зв’язку чуттєвих образів, які виникають у процесі відтворення дійсності, З уявленнями, які зберігаються в пам’яті.

Афорúзм (від грец. Aphorismos – визначення) – короткий, оригінальний, влучний вислів, узагальнення, глибока думка, виражена в лаконічній формі, інколи несподівано парадоксальній, наприклад: “Поспішай повільно” (Октавіан Август). Для афоризму однаково обов’язкові і закінченість думки, і стрункість, витонченість, лаконічність форми. Він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю вислову. Тому афоризми часто називають “крилатими словами”. “Афоризмами” уперше назвав збірник своїх діагностичних та терапевтичних порад і правил давньогрецький лікар Гіппократ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

А – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009