УРОКИ ОСЕНІ – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ
УРОКИ ОСЕНІ
П е р е д м о в ч а н н я
…Звеліли навантажити останній
Осінній мертво-жовтий мотлох листя, –
Уламки листувань весни із літом…
Летіли в небі легко горобці,
Цвірінькаючи: “Ми попереджали.
Постійності не місце на землі.
Ви ж мліли, ви ж, байдужії, раділи,
Ділили все, і смуток, і квітки,
Кипіли, вирували, виривали…
Звалили сніг докупи, як сміття,
Стягли туди ж жалі та підпалили!
Лишень-бо зараз втямите ж, дурні:
Ніщо у світі вічним не буває”.
Летіла горобців пухнастих зграя,
Вони ж, нестямні, голії, німі –
Всміхалися і небу, і землі.
Та мліли від свого дурного щастя:
Весна та літо. Й одинока айстра
Раділа з ними – їхнєє дитя…
У р о к п е р е м а л ь о в у в а н н я
Ланцюг традицій не перерубать.
Не спалюй розліновані долоні,
Бо лінія призначеної долі
Чіткіше з кожним разом проступа-
Тиме. А з вікон вітер повіва,
І мерзнуть на льоту птахи-слова.
“Зрікаюся. Бажаю. Все. Змінити”.
Перемалюй приреченість та сум
І карти долі знов перетасуй,
Ламаючи весни останні квіти.
Нові зернята в землю упадуть,
Нові шляхи відкриєш, невгамовний.
Та що, зізнайся, вимовити зможеш,
Коли побачиш те, що вбив отут?
Обличчя рідні перекреслиш вмить
Лиш задля того, щоб себе змінить,
Зміняти, наче книжку без малюнків.
Але на що? Й чи вистачить життя,
Щоб зрозуміть: не можна майбуття
Перемальовувать у фарби різних трунків.
Це грошовий, нікчемний маскарад –
Ланцюг традицій не перерубать.
З у с т р і ч н а м е ж і д в о х у р о к і в,
С е б т о, н а п е р е р в і
Життя несвоєчасне, мов постріл у спину.
Спіймай руками кулю, спіймай зубами!
Як звуть тебе, моя людино,
Як звуть –
І як колись звали?
Є щось знайоме в очах, у мові,
Є щось знайоме – чи ж ми знайомі?
Ледь чутно кажеш: “Не знаю, може…”
І несподівано: “Бідний Йорік!”
У р о к і с т о р і ї
988 РІК
Покотилися в воду – та потонуть не в мить.
На поверхні безхвильній тінь від сонця лежить.
Поскидали під берег мрії, пам’ять, батьків –
Хай пливуть, куди хочуть – ми тепер не такі.
Ми тепер правомовні, праводійні відтак,
Наша слава велична прогуде по світах,
Наші коні баскії ще потопчуть шляхи…
…наші діти німії не піднімуть руки.
Та вони зрозуміють, а діди – що дідам? –
Їх часи темрявічні хай засмокче вода!
Хай їм біс, дідуганам, хай не лізуть сюди,
Бо задосить ще місця знайдем й їм у воді!..
А на пагорбах верби все шепочуть “прощай”,
А на вигонах – коні, котрі сумно іржать.
А у небі, у небі, поміж хмарами, глянь! –
Наче листя жовтневе, тіні предків летять.
Тільки листя те – чорне, неживе та сухе.
Зруйнували-от вирій – вже інакше живем.
Живемо, животієм – ну а їм, їм куди?!
Геть пливуть ідолища, плюскотять у воді.
Наче миються, гади, наче подорож ця –
Не вигнання, а почесть, покладання вінця!
Потоніть же, сволота, згиньте, згнийте – навік!
Геть пливуть ідолища, плюскотять у воді.
І вхопившись за серце, поточившись, впади
Обеззброєний, голий, до цієї води.
Водохрестя – це свято, то ж святкуй, голота!..
Ідолиную зграю потягло в болота.
Звідсіля не побачить, не почуть, як пливуть.
Ні, ти вже не заплачеш – чуєш, люди-он звуть?
Підведися, умийся та вертай.
Гаєш час.
“Чи то люди лиш кличуть, а чи круки кричать?
О Боги, не второпать…”
А Богів вже й нема.
Перевчимось потроху! Перевчимось… –
Хто зна…
Може завтра, на ранок, й нас захоче хтось так –
За водою.
Сьогодні ж – ще святкуй, голота!
В е л и к а п е р е р в а
Ненавидіти осінь.
Рвати листя,
Мов душу гріховную.
Знищити спокій.
Ти живий ще й досі?
Почуття – мов залиті
Льодом
Боги босі.
Беззмістовність протесту.
Клацнуть двері троллейбуса –
Підеш пішки.
Бестурботність прогресу –
Не символ, а ребуси –
Прокрустове ліжко.
Беззубі вовки
Брешуть,
Мовляв, ще вміють кусати.
Без руки,
Зрештою,
Спробуй, чи зможеш писати?
Тінь на вікні
Стукає –
Чи відчиниш?
Це – лише ти,
Тут,
За скляними дверима.
Словом змовчи,
Скрикни очима.
Ніж заточи,
Зріж за плечима
Крила.
Зріж! Навіщо літати,
Коли
У вирій знялись журавлі –
А без тебе.
Крила без неба?
Краще вже смерть без землі.
Д и к т а н т
Хтось виривається назовні
Й бере всі важелі до рук.
“Ти хто? Чи ворог, а чи друг?”
Мовчить, спокійний та безмовний.
Веде, як хоче. Знов? Куди?
Не знаю, тільки споглядаю,
Як за очима ніч минає,
Як сонце кида неводи
У землю, як, спіймавши листя,
До неба тягне, як папір
Чорніє – єдність слово-дір,
Що у симфонію злилися.
Я пасажир. Я – пасажир!
Це усвідомивши, бунтую,
Але здолати міць чужую,
Не спроможуся. Наче в вир,
Пірнаю знову. Виринаю.
І за очима помічаю
Новий рядок, нові думки.
Це не моє! Ти чуєш, кате,
Не смій, я хочу с а м писати,
Я здатен. Ти ж… – ти хто такий?!
Він відповість: “Та ти, хто ж ще?”
Й чорнилом щоку обпече…
П і с л я у р о к і в. З н о в у д о р о г а д о д о м у
Відділяється листя,
Лине в простір калюж,
І зима заметіллю накриє
Асфальти сердець.
Віддаляється сум.
Нині ввечері спогад спалю,
Аби попіл розвіять
Новими думками. Кінець
Цього року
Осяяний новим вогнем.
Чим постане ця ватра,
Теплом ачи смертю?
Виокремивши душу,
Її ми “за так” віддаєм.
І якщо пошкодуємо –
Тут-таки всохнем та змерзнем.
Не шкодуй. Не чекай
Повертання скарбів.
Скільки їх віддаси –
Стільки знову народиш,
Щоб знову віддати.
І простим гладіатором
Долю, вклонившись, вітаєш –
Ту, яку поки ще
На арені життя не згубив.
В и п у с к н и й і с п и т
“Не диво – написати на паркані
Єдине слово. І не дивне диво
На аркуші паперу – купу слів
Сміливо написати. І не диво
Їх після в вірші зримувать. Не диво…”
“А що ж є диво теє?” “Написати
Слова у вірш, але рядки без рими
(лише із ритмом) потім залишить”.
…Він повернувсь до школи за життя.
“Мій вчителю, тепер я точно знаю –
Ти помилявся”. “Я? Що ж, може буть.
Але у чому?”
Той лише промовчав…
(2 votes, average: 3.50 out of 5)