Смерть Харона – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ

“Харон помер! Харон, Харон помер!” – і вигук, що у натовпі родивсь померлих тіней, птахом кровокрилим злетів над водами ріки, цей край завмерлий, дикий прагнучи залишить.

В скорботі похилились асфоделі, здригнувся Цербер в тонкім напівсні, і чийсь кульгавий силует зітхнув, задкуючи за бескид ніжно-білий, ховаючись від поглядів чужих.

“Харон помер!”

Широкобокий човен щеням притиснувся до берега долоні сухої, жорсткої; бліде і мертве тіло, із лави (де лежало) поповзло і глухо вдарилось об днище головою, розсипавши волосся.

Ненажерним голодним вовком, що почуяв кров свіженьку і до здобичі всім тілом – струна шалена – прагне, – натовп тіней до човна потягнувся; дерли шиї, аби зирнуть хоч оком на мерця: прадавня й невгамовная цікавість, що й по цей бік від смерті, у Аїді, в них залишилася.

“Харон помер!”

Можливість неможливого, дешевий і непотрібний артефакт – лежав Човнар.

“Харон помер! Харон!.. Харон… Харон…”

“А як же ж ми?! А як же ж ми тепер?!”

Мов блискавка Зевеса-Громовержця, ця думка вразила усіх, хто досі стояв на березі, чекаючи на човен, щоб переплисти річку.

“Як же ж ми?!”

От жінка побивається (вірніше, від жінки тінь лише), ламає тіньо-руки: вона так прагнула зустрітися з коханим, який помер раніше! – як тепер, тепер їм як побачитись?! І чим вона відмінна відтепер від інших, тих, хто століттями блукав отут – мерців непогребенних? У сумній покорі мовчав старий із довгою, немов життя його старече, бородою. І погляд втомлений шукав собі відради – але даремно. Більше вже човнів ти не побачиш, їх нема на річці, один-єдиний – тут, а в ньому – мрець! Тепер тобі, старий, довіку жити тут, між непогребенними. Вас буде із кожним днем все більше й більше, і у решті-решт вас буде стільки тут, що тіні у отруйний Ахерон летітимуть із кручі на поталу смердячим хвилям. Той, котрий раніше блукав цим берегом, бо згідно зі звичаєм багатомудрих предків не вдалося його землі віддать, – зловтішно він тепер регоче, дивлячись на вас, що прибули, аби піти за річку: “От справедливість! Немесіда є!” І хвилі б’ють, й із темряви підземних жахливих коридорів, що позаду залишилися, – виє звір: “Отут є Немесіда. Справедливість з нами!” Назад для вас шляхів уже нема.

І дехто, у шаленому відчаї, стрибає в човен. Ще один. Іще… Вони хапають тіло Човнаря й на берег викидають; ось тепер узялися за весла – мають намір відплисти.

“Гей, стривайте! Хто із них назад по тому вернеться, щоб решту перевезти?” – і думка, наче спис розпечений, ввігналася у мозок. І тіней юрбище розгублене біжить, ковзаючись, до човна; й торкнувшись отруйних вод, розвтілюються – та усе одно біжать, стрибають – от ввантажилися. Й падають у хвилі нещасних тіней силуети.

Ось уже відплили.

Човен… потопає!

Хоч тіні важать крихту – та ладья не хоче посуватись без Харона, не слухається кормища і весел, кружля в коловоротах та в смердючих випаруваннях річкових. Вгрузає, занурюється.

Мов пташина зграя нещасно скиглить, втрапивши в безжальні тенета смерті, – в відчаї піднісся, рознісся над водою вигук тих, хто був в човні. На березі – ридання, богам прокляття.

Й боги чують мертвих.

Ось Ніч в скорботі, ось Ереб нещасний: батьки Харона, за своїм дитям – бридким потворним старцем – побиватись не припиняють. Він для них лишився сумним, незграбним хлопчиком, який відлюдькуватим був. Єдина риса його від інших відрізняла – він для Ахеронових отруйних хвиль від віку невразливим залишався. І Зевс тоді узяв його на цю роботу, де Човнар став Човнарем. Тут Човнарем він бути й перестав…

І квапиться Аїд, похмурий цар князівства мертвих, поспіша до брата.

“О Громовержце, ким я заміню тепер Харона?”

Та мовчить в утомі Зевс сивий. Ця його мовчанка стала Сізіфовим камінням – і летить на голови Кронідам.

“Човнарів я відшукаю тисячу, лиш човен… – Зевес урвався, – …човен я для хвиль отруйних Ахеронових і Стікса не віднайду”.

“А чи зробить?”

“А хто?! – лютує Громовержець, – хто, скажи-но, придатен на таке?!”

“А як Гефест?”

“Ти знаєш сам!..”

“Я знаю сам”.

Мовчать.

Внизу лютує юрбище мерців.

* * *

А між Олімпом та Аїда царством життя тривало. Новина про смерть Харона залишалась для людей ще невідомою. Лише один – коваль в бруднім хітоні, мовчки, незворушно сидів за столом. Мов ляклива сарна, дивилася стурбовано дружина, як чоловік, утупившись в вогонь, губами мне повітря. Слів не чути.

Аж раптом: в двері стукіт – мов господар прийшов додому. Відчиняють. В дверях – химерний подорожній: віком він – хлопчак безвусий, у руках якийсь тримає гість незрозумілий посох, взуття його – із крильцями голубки.

Коваль підвівся, тільки-но угледів такого гостя.

“Та невже це ти, о Психопомпе? І чого прийшов? Напевно ж, що не від нудьги…”

Гермес невесело сміється: “Нудьгувати насправді не доводиться мені! Тепер – удвічі ж! Знаєш, друже, згинув Харон”.

Коваль киває: “Так. Шкода старого. Він любив свою роботу”.

“Любив платню! – регоче Психопомп. – А втім, нехай і так – та все робив, на що був здатен”.

“Як і всі ми, – каже коваль. – Й на всіх на нас чатує неодмінний, лихий кінець – могила”.

“Ти почав як люди розмовляти”.

“Так, на жаль, коли живеш ти серед горобців, то, сокіл, будеш плигати й цвірінькать, мов горобець”.

Мовчання підійшло до столу і всевладним басилевсом там сіло, роздивляючись обличчя всіх дійових осіб. Одне, лице дружини коваля – коминне світло м’якенько відбивало; інших два лиш власне випромінювали. Тільки обличчя ковалеве світло те пригасле мало, а у Психопомпа, мов смолоскип, запалений за мить, палало…

Озирнувся на дружину господар.

“Не турбуйся, ані слова не пригадає, – відповів Гермес на запитання, що й не пролунало. – Я шкоди не завдам їй”.

“Та не маю і сумніву”, – промовив тут коваль.

“Тепер про справи”.

“Так, тепер про справи. Харон помер. Чого ж бажає Зевс?”

“Звідкіль ти взяв, що Зевс чогось бажає?”

“То хто ж тоді? Невже таки Аід? Йому, напевно, лячно залишитись з такою кількістю розлючених мерців на Стікса й Ахерона берегах”.

“Так, ти вгадав, – промовив Психопомп. – Звичайно, він бажає поновити для тіней через річку переправу”.

“То хай же відшука собі нового Харона. Я ж… при чому тут Гефест?!”

Гермес розвів руками: “Відшукати нового Човнаря, повір, не складно. От човен…”

“Човен?”

“Човен. Ти забув, як вирізав його давно? Так от, він слухатись когось, окрім Харона, не став би. Втім, яка тепер різниця? – човна немає”.

“Що ж, мені шкода”, – безжально й сухо відповів Коваль.

“Тож, ти не допоможеш нам?”

“Гермесе, з дитинства й мати, й батько – Зевс та Гера – мене виховували блазнем, служником, рабом, потворою! Народжений супроти батьківському бажанню, лиш у докір, я був в театрі, де актори грають “Ропух” Арістофана, – маска. Був одною із ропух, не більше, – тінь незграбная, що заважає вічно та розважає всіх, – не олімпієць, а… ні, не знаю, хто”.

“Ну, тут ти брате…”

“Стривай! – і розлютований рукою могутній порух (й не впізнати зараз колишнього Гефеста, що зустрів Гермеса біля входу). – Дай мені сказати, дай…”

І Психопомп мовчить, блищить очима й слухає Гефеста.

“Народжений, щоб бути служником богів великих, я, промежи рівних останній, в компенсацію за всі свої страждання за дружину мав Пінонародженну. Ах, Афродіто! Як мені розповісти про почуття свої до неї! О Гермесе, знай, такого невгасимого кохання іще не бачив світ! Неначе пломінь з Олімпу, пахкотіло це кохання!”

“Але і тут знайшовся прометей”, – говорить Психопомп – і посміхнувся так дивно: й не збагнути, що ховає за посміхом, іронію, чи біль чи інше щось.

“Так, прометей знайшовся! Але ж її кохав я більше, ніж…”

“І що? – Гермес регоче. – В чому справа? Що ти кохав сильніше? Та ж вона щасливіша із іншим!”

Тут Гефест стискає кулаки: “Проклятий Арес!..”

“Дозволь питання”.

“Слухаю, Гермесе”.

“Ця жінка, із якою ти живеш… Скажи мені, для тебе – хто вона?”

“Невже це так важливо?”

“Ні, звичайно ж, але…”

“Тоді облишмо ці розмови!”

“Й насправді, поговоримо про інше. Скажи ж нарешті, нам ти допоможеш?”

Але господар не відповідає – пригадуючи щось своє та давнє, він каже: “Знаєш, Психопомпе, в день, коли я до Кавказу Прометея конвоював, – коли уже ввігнав останній цвях, сказав мені тітан: “Колись Зевес тебе також, Ковале, безжально знищить. Знаєш ти, чому? Ти, як і я, занадто схожий на людину. Громовержець не потерпить такого”. Він мав рацію – тітан, що вкрав вогонь. Тепер це розумію, але навіщо ця мені “розумність” тепер?! Мені, якого батько й мати з Олімпа скинули? Мені, якого наче дешевий інструмент – до смітника, жорстоко викинуто – ось сюди, в цей дім, куди сьогодні ти примчав; бо раптом в мені потреба виникла (“о сором”, напевно, Зевс погодився на це не в мить!) – отож, ти прилетів сюди і знову кажеш: “Поможи, Гефесте!” “

“То допоможеш?”

Замовчав коваль.

І тиша усевладним басилевсом дивилась на богів.

“Допоможу”.

За спинами мовчанка реготала.

* * *

“Хто був це, чоловіче? Хто приходив? Я щось погано пам’ятаю: стукіт у двері… – далі… Далі – порожнеча”.

Хитає головою він: “То, люба, будинком помилилися. Забудь про це – та краще приготуй в дорогу мені поїсти. Я іду”.

“Куди?”

“Та працювать”.

“А вернешся коли?”

“Не знаю. Незабаром.

/Ні, ніколи до тебе я уже не повернусь, земная жінка. Прощавай. Була ти гарною дружиною, й кохала мене, як не кохав іще ніхто. Але – я народивсь, щоб бути богом.

Іду.

…Як боляче палає серце! Немов в горнилі вогнь Прометея вирує, рветься, стукає у груди, – але –

Іду.

Я надто вже багато за право це зробить віддав. Тепер уже не знаю, варто чи не варто платить було таку ціну. Але запізно для відмов і задкування.

І я – іду!/”

Закрив тихенько двері.

Палає в комині вогонь.

Хтось тихо плаче.

І порожнеча – ані пари з вуст.

* * *

Над кузнею Гефестовою вперше за сотні років клубочиться дим і молот опускається – метал йому відповіда несамовито. І от – новенький човен вже чека свого Харона. Сам Зевес спустився до кузні. Стука в двері й просить дозвіл зайти.

“Заходь же, батько”.

Громовержець заходить, голову схиливши – вхід для Зевса занизький.

“Ну що ж, вітаю. Напевно, не чекав?”

“Та не чекав, – душею кривить той. – Тебе-от, батько, я не чекав”.

“Тоді – кого ж?” “Кого? А чи не все одно, кого? Робота – осьо вона. Приймай чи відкидай, лише відповідать на запитання не буду”.

Зевс на човен поглядає. Той, наче птах, що над гніздом завмер, щоб захистити крилами малечу, – отут стоїть майстерності величчям Гефестової.

“Плавати – чи буде?”

Коваль стенув плечима: “Перевір – дізнаєшся”.

“Поглянем, неодмінно. А ти – чи не бажав би у Аїда Хароном працювать новим?”

Гефест образливо й нахабно усміхнувся: “Потреби у Хароні відсьогодні не існуватиме. Бо човен буде сам, без кормчего пересуватись”.

“Як?!”

“Отак – без кормчего, без весел, без руля, лиш самотужки”.

“Ти, напевно, хочеш, зухвалець, познущатися? Ти, певно, Ковале, позабувся!”

“Що ж, – Гефест спокійно каже, – перевір – тоді і впевнишся: кажу я правду”.

“Човен я зараз же віддам наказ на воду спустити. Ареса пришлю за ним. І той хай віднесе човна в Аїда царство – а ти спускайся теж туди, отам я вас чекатиму”.

І бог прощальний жест кидає, мов беззубому собаці уламок кістки, – і іде із кузні.

Гефест блищить очима й проводжає коп’єподібним поглядом Зевеса.

От двері прочинилися. Коваль сіда на лаву, у кутку, й покірно чекати починає.

* * *

Вогонь згаса у комині спітнілім. У двері стукіт. Тінь кульгава тихо “Відкрито” буромтить. “Дозволь?” – і інша, в гребнистому шоломі, тінь велична, постала в отворі, немов зайти сюди насмілитись не може.

“Я прийшов”.

“Ладья – он там”.

“Я бачу. Я… Гефесте, я радий, що ти поверувся”.

“Я – тим більше. Тільки милості ачи пробачень я не потребую. Отже

Бери човна і йди-но до Аїду. Я ж вирушу пізніше”.

“Ну, дивись, Ковале. Усамотненість подібна, можливо, у очах твоїх тебе страждальцем-Прометеєм й робить, тільки…”

“Геть! – мов змія, знялась кульгава тінь. – Бери човна – і геть!”

Тінь у шоломі гребнистому іде.

Господар сів на лаву знову.

“Мав ти слушну думку, суперник мій проклятий! Як же ж ти вгадав! Коли тітан вогонь небесний хотів украсти у богів, мені, Гефестові, сказав він: “Нумо, друже, разом підемо”. Я не зголосився. Переляк, той переляк за свою рабівську долю, за життя – мене отой переляк закував в ланцюг – мене! Гефеста-коваля! І я відмовився. І дуже часто потім я побивавсь за цим! Та Час безжальний не вміє завмирать на місці чи назад іти. Тож дії (чи без-дії) всі наші незворотні. Й Прометей сьогодні – на Кавказі, я ж… я знову додому повернувся, на Олімп, аби в Аїд спуститися.

Спускаюсь.

Уже іду”.

Поснув вогонь, і тінь у темряві розтанула без звуку.

* * *

Над водами ріки лунає гук, неначе тут, на березі, зібралось все птаство світу; втративши дітей своїх, воно випестує скорботу; скорбота та, мов дим, вщільнившись, важко на руки і на плечі їм лягає, і хилить до землі фігури тіней. Цей гук – то погребальний гімн Харону, потворі-перевозникові; гук – це пісня тих, хто навіть після смерті без забуття лишився. В гук оцей, неначе в сніг – палаючий клинок, ввійшла фігура із човном новеньким в руках. Кульгава ж постать спогляда за дійством іздалеку: натовп мертвих розкрився мушлею чудовною, і той, в гребнистому шоломі, опустив на хвиль долоні мертві човен. Той же, здригнувся, захитавсь листком осіннім. І юрбище у подисі єдинім полегшення висловлює: “Харон воскресне! він ізнову оживе! аби нас перевозити!”

Хитає Арес своєю головою: “Ні, із небуття Харон вже не постане. Та цього і не потрібно. Човен сам здатен перевозити мерців – без весел, без руля, без візника. Такеє диво збудував для вас Гефест, ваш рятівник! Отож віддайте належне ковалеві!”

І реве юрба в захопленні: “Нехай живе довіку багатовмілий, добрий наш Гефест! Нехай біди в житті він не зазнає. Співаймо славу майстрові, царю усіх майстрів! Як ми тобі безмежно удячні!..”

Ані пари з вуст сухих – мовчить кульгавий силует.

“Чи я до цього прагнув? Ні, та не до цього! Але чому ж?.. Поновлений в правах; творити знову можу. Афродіта ж… – що “Афродіта”? – житиму і так, без неї. І нічого, проживу!

Дивись, дивись, Ковале, всі ці тіні тобі лиш моляться, і дякують тобі. Оце – до чого прагнув ти, оце – те саме визнання. Це – визнання… мерців?

Чи для того я отруїв Харона, чи для цього я відмовив тій жінці, хай земній, але отій, яка мене кохала щиро? Га? Нащо все це? Нащо?! Невже для того, аби лиш юрбище мерців сьогодні тут мені молилося?!..

Та головне те, що моя майстерність зрозуміла ними, вони всвідомлюють, що я – творець, а не штукар звичайний, котрий для заробку і вдень, й вночі працює; ні, вони всвідомлюють, що я – митець, який довершеності форми без зупину шу…”

Тут хтось за хітона край смикнув Гефестового.

Дивиться Коваль: а біля нього хлопченя худеньке стоїть: “Скажіть, це ви Гефест?” – а очі блищать.

“Так, я Гефест”.

Тоді маля, тоненьку руку простягнувши, легко розкрило кулачок брудний. І там, мов в чашечці квітковій, – на долоні лежав весь скарб батьків старих, які своє дитя єдине поховали – лежали там, мов дві краплини сльоз – два вищерблених, тьмяних два оболи!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Смерть Харона – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ