Повстать, чи примиритися, чи..- ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ
“Повстать, чи примиритися, чи…”
(легенди Ільсвуура)
“Це сталося в ті давні часи, коли бог торгівлі Ашкандук вмовив богиню полювання Сіанне вийти за нього заміж. Як стверджують легенди, на вечері богів столи ломилися від найрізноманітніших страв та напоїв і гості від душі розважалися, вітаючи молодят.
І от, коли вже було десь за північ, Ашкандук, як слід хильнувши і тому – неймовірно подобрішавши, підвівся із келихом у руці та заявив, що воліє щось комусь подарувати.
Фаал-Загур, бог болю, розреготався й зауважив: вперше чую, щоб Ашкандук бажав зробити подарунок. Це все одно, що Ув-Дайгрейсові, богу війни, мріяти про мир.
Але Ашкандук наполягав. “Люди нещасні, – казав він, – нехай і не з власної провини. Так хоча б одного з них я зроблю щасливим. Ну ж бо, брати й сестри, вирішуйте, котрого!”
І підвівся зі свого місця Оаль-Зіір, хитаючи сивою головою. “Ні, – мовив бог мудрості, – ти не зможеш зробити жодного з них щасливим. Щастя – не є станом стабільним, оскільки…”
“Досить! – перервав його Ашкандук (бо, нагадаємо, був він сильно напідпитку). – Однак я спробую. Маю право!”
Нічого не сказав бог мудрості, мовчи сів він на своє місце та опустив очі. Але у погляді Оаль-Зііра – кажуть – було приховано сум передбачення.
Втім, ніхто з богів цього не помітив. Усі були в захваті від химерної ідеї, запропонованої Ашкандуком, і тоді…”
(з книги “Легенди та міти давнього Ашэдгуну”, стор. 75-76)
Ранок ледь позначився на сірому виднокраї. А тут, у невеличкій спальні з єдиним віконцем, і поготів володарювала густа темрява, іще не розведена світанковим промінням.
І все ж таки жінка прокинулася. Збагнути б, чому. Шайдін, здається, не кричала. Мала взагалі виявилася на подив тихою – на відміну від старшого братика, Куугеця. Ох, і набідкалися ж із ним, поки Кугі підріс! Якби не Ставієн, якби не її кохана, єдина, най-найдорожча людина в усьому світі…
Гіір усміхнулася й рукою потягнулася до лівої половини ліжка, туди, де спав чоловік. Долоня знайшла лише порожнечу та зм’яті простирадла.
“Напевне, вийшов з потреби”, – Гіір зітхнула, засовалася, вмощуючись так, аби бачити двері, бачити Ставієна, коли він зайде. Полежала трохи, чекаючи спочатку спокійно, потім – із нетерпінням. Нетерпіння поступово зростало. Припіднялася на лікті, визирнула у віконце.
Дивно, подвір’я, звичне старе подвір’я нагадувало їй зараз цвинтар. Не брязкотів ланцюгом Рудий, не квохкали кури, мовчав півень. Тільки великий гладкий пацюк несподівано вислизнув з-під стосу дрів, наче господар, роззирнувся на всі боки та неквапливо, підтюпцем попрямував до хліву. “І звідки взявся? Раніше ніколи не було”. Миші в домі водилися – куди ж від них подінешся, але пацюки…
Ставієн усе не повертався. Гіір зітхнула. У кутку під ліжком гигикнув неспокій – гигикнув, але принишк.
Потім закричала Шайдін. Дівчинка плакала з надривом, так, наче їй наснилося щось жахливе. Відгукнувшись, загавкав Рудий.
Гіір підвелася, вдягла халат, підійшла до колиски. Звернулася до дочки, взяла на руки – мала поступово замовкла, лише хлюпала носиком.
Із Шайдін на руках Гіір повернулася до ліжка й сіла, визираючи у вікно. Пацюк уже втік. Рудий принишк. Ставієн усе не повертався.
“Певно, вчорашній суп був-таки несвіжий. Краще б вилила. Тепер от мучається зі шлунком”.
Хоча, дивно, Гіір теж їла суп – і нічого. І Куугець їв. Та й Ставієн не скаржився, тільки нахвалював, але він завжди нахвалює, отож…
Але куди ж він запропав, врешті-решт?!
І от тоді Гіір помітила, що посоха немає. Того, високого – з людину зростом – посоха, який вона вважала ледь не особистим ворогом. Ставієн завжди, ще з дитинства, мріяв про мандри. Його мати, зустрічаючись із матір’ю Гіір, часто-густо казала: “От же ж дурня яка в голові сидить! І не знаю, як із нею боротися. Це усе факіри, їхня праця. Наслухався теревенів, тепер тільки й розмов, що про мандрівки. Одна надія…” – і вона змовкала, багатозначно поглядала на Гіір. Усі в селищі знали, що Ставієн та Гіір, коли виростуть, мають одружатися. Так вони самі вирішили. І батьки того ж самого хотіли. Але чим дорослішим ставав Ставієн, тим частіше й частіше погляд його втікав аж до самого виднокола та завмирав там, наче в божевільного. “Розумієш, тягне щось у путь. Не можу пояснити. Сам не знаю”.
Після весілля це у нього минулося. Інколи, приступами, поверталося, але – зрідка. Як правило, навесні. Одного разу під час такого приступу Ставієн і зробив посох. “Навіщо?” – запитала Гіір. А він нічого не відповів, мовчки обняв її, а потім взяв та й відніс посох на горище. І ніколи більше не витягав звідти.
Коли Куугець підріс та вперше відпросився на літо йти спати на подвір’я, Гіір, повагавшись, дозволила. Але не на подвір’ї – на горищі. Саме тоді посох знову з’явився в її житті. Кугі затяг кляту палку до хати та запитав, чи можна йому взяти її, аби грати у пілігримів із сусідськими хлопцями. Ставієн лише сумно поглянув на посох, а Гіір, несподівано для самої себе, зійшлася на крик: “Ні! Ні! Поклади на місце і НІКОЛИ не чіпай!” Куугець розревівся та втік – і знову посох на деякий час пішов з її життя.
А три дні по тому в черговий раз повернувся.
“Звідки це?” – запитала вона ввечері у Ставієна, тільки-но він зайшов до хати.
“Що?” – не збагнув Ставієн.
“Посох. Іще зранку не було, а зараз…” – і замість слів вказала в куток, біля дверей.
Ставієн стенув плечима: “Не знаю. Мабуть, Кугі витягнув. Та нехай стоїть, не заважає ж. І капелюха можна повісити” – та на підтвердження зняв і натягнув широку солом’яну нигу на посох.
Чому Гіір тоді не заперечила? Певно, тому, що Ставієн поставився до появи посоха із цілковитою байдужістю. Вирішила, мовляв, пішла химерія з голівоньки – та й вчасно: четвертий десяток років розмінює. Не до мандрівок, тут он із господарством би впоратися (літо сухе, недобре), та й іще один рот у сім’ї (Шайдін народилася два місяці тому) – не жарти.
А от тепер посоха немає. Зараз, замислившись, Гіір пригадала і дивну чоловікову поведінку в ці останні три дні: він був із нею особливо ласкавий, – і те, як Ставієн дивився на дітей. “Наче прощався”.
Вона тихесенько поклала доньку до колиски і, одягнувшись, вийшла на подвір’я. Сонце вже висунулося з-за небосхилу, розсипаючи небесне золото на листя, дерева, стіни хатинки, обличчя Гіір.
“Де ж, де ж шукати?!..”
Вона відкрила хвіртку, вибігла на пустельну вулицю й лихоманково роззирнулася. “Ну ж бо, куди він пішов, думай, думай!” Хотіла повернути за будь-яку ціну, просто не уявляла собе без нього, хату – без нього, дітей – без… Від однієї лише думки стало тісно та боляче в грудях, запаморочилася голова. Гіір жила із цією людиною без малої крихти життя, а от тепер якийсь посох…
Посох! Ось ці ямки у пилюці, вони напевне залишилися саме від посоха. І – так, так! – починаються від їхньої хатинки.
Побігла за ямками. Слід тягнувся по вулиці, у бік лісу. Гіір мчала, неприбране волосся розтріпалося, колисалося на вітрі подертим прапором. “Знайду, знайду, куди б не пішов! Знайду!”
Ліс, здається, пролетіла на одному подисі. А потім – шлях вивів її до тракту. Широкий, наче посохле річище, він розкинув руки і, схоже, мав намір обхопити весь Ільсвуур, від краю до краю. Тут ямок не було. І не дивно – як їм тут проступити, на твердій землі?
Гіір гарячково огледілася, але навколо – ні душі, тільки біля тракту, у заростях пожовклої трави заходилися-сюрчали коники та в лісі стукнув об дерево дятел, наче підбивав підсумок. Або забивав останній цвях у навхрест забрані дошками двері.
* * *
Трохи далі по тракту, на ще холодному від нічного повітря камені сиділа людина. Незнайомець був широкоплечий, із круглим обличчям та засмаглою шкірою, із широкою темною бородою й дрібними блискучими очима-гудзиками. Одяг мало відповідав тому місцю, де зараз перебував його володар. І справді, мандрувати у парчевому, вишукано вбраному халаті – це вже занадто. Але людина не мандрувала, людина чекала.
На горизонті з’явилася сіра цяточка й почала повільно збільшуватися. Цієї ранньої години пішохід на тракті був майже так само недоречним, як і бородань на камені. Незабаром подорожній помітив того, хто чекав, але кроків не прискорив – ішов розважливо, як і раніше, стукав посохом об землю, дивився собі під ноги… чи не під ноги: не збагнути, бо очі ховалися в тінях від бриля-ниги.
Біля бороданя зупинився. Зустрівся поглядом із блискучими гудзиками на обличчі. Той першим відвів очі.
– Вибач.
– Пусте, – мовив подорожній, і голос його здавався піском, що висипається зі старого лантуха. Старим піском. – Виходить, так треба. Проти богів не підеш… – осікся, кахикнув. – А проти себе – тим більше.
– Але ж ти саме про це мріяв усе життя, – бородань розгублено розвів руками. – Із самого першого дня, як пішов мандрувати, залишивши її, залишивши дім, матір, батька – із того таки дня ти жалкував про це і мріяв повернутися, аби жити нормальним життям. “Як усі живуть” – твої ж слова?
– Мої, – погодився пішохід. – А я від них і не відмовляюся. Саме так все і було: пішов, ледь виповнилося вісімнадцять, взяв та й втік разом із факірами. Скільки разів потім намагався осісти на одному місці, зажити нормально… – а більше тижня-двох не витримував. Брав посох, нигу – і далі. Мабуть, такий я. Бувають жерці та правителі, танцівниці та м’ясники. А я – мандрівник. Я мертвий без шляху.
– Але ж ти мріяв… – здавалося, бородань ніяк не може примиритися із власною поразкою.
– Мріяв. Та зрозумій: людина без мрії – все одно, що фламінго без крил. І чим недосяжніша мрія, тим краще. І тим менше шансів, що вона, мрія, зникне. …Ти ліпше скажи: Гіір… як із нею?
Бородань невдоволено засовався, засопів, почав роздивлятися візерунки на халаті.
– Я питаю!..
– Та чую, чую! “Як із Гіір”! А раніше ти чим думав? Я, між іншим, хоча й бог, а і мені стільки в неї спогадів напхати – в неї, в дітей, в родичів – це, вибач, не два пальці… – бородань запнувся, зніяковіло прочистив горлянку. – Та все з нею буде гаразд, не турбуйся. От же ж який недовірливий! Ну поплаче, ну поголосить – із часом заспокоїться. А я за нею пригляну, аби ніхто не образив, чоловіка знайду доброго… – він знову осікся, здогадуючись, що наговорив зайвого. – Одним словом, зроблю, що зможу. А, як ти розумієш, можу я чимало.
– Я не про те, – відповів мандрівник. – Грошей там достатньо. В садку, під оливою, дещо зарив. А записка під подушкою – знайде. Я про… спогади. Може, краще їх… назад…
– А розумна ж людина! – вдарив руками бородань. – Подорожував, мудрості набрався! А того не знаєш, що для неї життя із тобою, мною вигадане та вкладене у мозок, найдорожче. Що би потім не трапилося. І для тебе, між іншим, теж. Ні, я просто не можу збагнути, якого демона ти відвернувся від власного щастя. Я ж зробив тебе щасливим, ну скажи, зробив?
– Ти чув про буйволицю Ісуура? – питанням на питання відповів мандрівник.
– Про ту, що здохла, так і не обравши, який з двох оберемків очерету з’їсти? – уточнив бородань. – Дурниці! Не було такої буйволиці. Вигадки!
– Річ не в тому. Я про людей. Ми всі схожі на ісуурову буйволицю. Тільки гірші. Ми обираємо один з двох оберемків очерету, а потім усе життя про це жалкуємо. Але, повір, якби ми обрали інший – нічого б не змінилося. Найкращим виходом було б з’їсти обидва оберемки або не хотіти їсти взагалі – але на таке ми не здатні. На щастя.
– Не розумію я тебе, – із роздратуванням зізнався бородань. – А вихід?.. Вихід який?
– Був я у Гардгені на виступі одного поета. Так він вірші читав – гарні, зауважу, вірші (хоча, звичайно, на цьому я погано знаюся). Були у нього такі рядки:
“Повстать, чи примиритися, чи жити –
От просто жити… Як це важко: жить!”
Бородань помовчав.
– Ну добре, – надмірно голосно мовив він після паузи, – справу зроблено. Авантюра не вдалась, – реготнув, примружено дивлячись у небеса.
– Дякую за спробу, – відгукнувся мандрівник.
Бородань підвівся і вже збирався йти, коли остання думка змусила його обернутися.
– Але ж і справді будеш жалкувати про свій вчинок, – задумливо похитав він головою. – Ну добре. Легкого тобі шляху.
Мандрівник не відповів, тільки споглядав, як щезає, розчиняється у повітрі тіло Ашкандука. Споглядав, пригадуючи свою першу зустріч із богом на одному зі столичних базарів, “хочеш, зроблю щасливим”, недовіру, радість, пригадував, як опинився вдома, як Гіір – його Гіір, про яку він мріяв усі ці роки, але до якої так і не насмілився повернутися! – як вона обняла його, як говорила про життя, котрого не прожили, але водночас і про те, котре існувало (і він, Ставієн, незбагненним чином пам’ятав це життя так само чітко, як і інше, справжнє). А потім – туга, що змінила радість, м’яка вимоглива долоня на лівому плечі (і усвідомлення: потяг до подорожей повернувся й вимагає свого) – треба було щось вирішувати, і він вирішив, і витяг посох з горища…
На камінь, нагрітий божественною сідницею Ашкандука вилізла блакитна, зі смарагдовими стрічками ящірка й завдоволено розляглася, кожною клітинкою тіла вбираючи в себе тепло.
Мандрівник усміхнувся їй, зітхнув, поправив напівпорожній дорожній мішок, в якому лежали кілька вчорашніх коржів та шматок сиру; торкнувся рукою фляжки, насунув на потилицю бриля. Ранкове сонце пригрівало все сильніше та сильніше – незабаром тракт оживе і можна буде підсісти до когось на арбу і так дістатися до найближчого міста. А звідти…
Сюрчали в заростях пожовклої трави коники.
– Уже жалкую, – прошепотів мандрівник.
І вирушив у путь.