ЛАБІРИНТ – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ

(роман у віршах)

П е р ш а ч а с т и н а

1.

В с т у п

Боляче на серці!

Дракон кружляє в височині…

Як боляче на серці!

Де я нині? де ми нині?

Ми розтанули

У чийомусь сні.

Ніч.

Вона дере нас пазурами неба,

Гіллям чіпляє за краєчки душ

І підійма

Туди,

Де долі вже боятися не треба.

Зима.

Вона приймає нас в долоні

Уламків снігу-кришталю.

Отож

Лягаємо й всміхаємося долі.

Дощ.

Він нас омиє, наче немовлят,

Залишить після знов на самотині.

Й не знаємо, де небо, де земля:

Тіні.

Дракон кружляє в височині

І б’є крильми.

Ми заблукали в Лабіринті.

Ми…

Де ми нині?

Розтанули в чийомусь сні…

Нас… Скільки нас?

Чи є ми взагалі?

Ми казкою наспівані в повітрі.

Й роздмухує моє волосся вітер,

Хоча його нема на голові,

Бо і мене на світі цім нема.

Я лиш мара, суцільне сновидіння,

Я, як і інші, лиш блукаю в димнім

Безмежнім Лабіринті.

А з-під хмар

Б’є крилами дракон і дме вогнем.

Я обертаюсь.

Вхід сюди замерз

Й блищить на сонці.

Все одно з тюрми

Ми вийдемо!

Згасає довга мить.

Ми –

Йдемо у Лабіринт.

2.

О ч і з – п і д с т е л і

І чого їм тут треба?

Чого вони вдерлися до Лабіринту

Та розривають тиші мереживо?

Он той, з мечем,

Диви, як гримнув!

Неначе бог якийсь.

Але ж вони –

Вони, напевне, не боги.

Що ж вони тут роблять?!

Чого їм треба?

А той, диви, –

Отой, з кривим

Подертим ротом,

Що наче рана, –

Із чаклунським посохом

Носиться,

Як із немовлям –

Мовляв,

Коли він при мені – я Бог.

Ого!

А той, із сивими вусами

Й з якимось дивним пакунком –

Такий плюгавий та паскудний,

А глянь, іще на світі мучиться!

А он, он, поряд, – дитина.

Як дивно!

Чого вони тягнуть з собою дитину?

Неначе боги дикі.

Що прагнуть жертовного вогнища.

Поки що

Не можу втямити нічого.

Але – подивлюся.

Може, що й зрозумію,

Коли роздивлюся.

3.

Б у р м о т і н н я п л ю г а в о г о с и в о в у с о г о с т а р ц я

Із д и в н и м п а к у н к о м п і д п а х в о ю

Тиша.

Дихає вічність в очі

Паскудним павутинням небуття.

Кроки

Лунають привидами ночі.

Хочу

Знайти мету свого недо-життя.

Шукаю смерть.

Та в небі кришталевім

Жерці читали мій жорстокий вирок:

“Ти будеш жить та мучитись життям!”

І ці слова, невидимі й сталеві,

Летять, мов журавлі, в далекий вирій,

Лишаючи у розпачі.

А я…

А що я можу?

І вогонь, й залізо,

Торкнувшись тіла,

Геть втікають. Я

Не можу навіть пальця собі врізать –

Лезо

Ножаки береже недо-життя

Пильніше від мене самого!

Боги жорстокі!

Відаю, чому кара.

І проклинаю долю,

Хоч знаю,

Всі прокльони –

Марні.

Знов пригадаю:

П’яна корчма,

Сморід, пітьма,

В очах –

Пил.

Долі нема,

Вітру нема –

Дим.

Чиясь рука упала перед очі,

Немов зів’ялий рваний лист.

“Чого він хоче?

Чого цей блазень хоче?

Ти так на мене – чуєш?! – не дивись!”

Важкий підвів до нього погляд,

Неначе кам’яну плиту:

– Чого ти, чародію, хочеш?

– Іди за мною.

– Не піду.

– Чи п р а г н е ш смерті?

Ти вже став легендою,

Але богам, що прокляли тебе,

Набридли ті поеми, котрі генії,

Присвячують не величі небес,

А пілігриму вічному, що в попелі

Крокує по землі шляхом століть.

Отож боги, могутні та жорстокії,

Дарують шанс на звільнення тобі.

За мною йди.

– Куди?

– “Куди?”

Невже тобі не все одно?

– “Усе одно?”

Сідай, чаклуне,

Пий вино

Та слухай.

Думаєш,

За ці роки – за ці століття чорнії

Навчивсь я бить богам німі й покорніі

Поклони, що всі інші в храмах б’ють?

Не так! Ти помилився, чудотворнику!

І честь моя ще коштує так дорого,

Що не купити – бо не продають!

Отут,

У грудях, поки б’ється гордість,

Яку не здужа жодне божество.

Ти знаєш, інколи звичайний вовк

Потрапить в пастку – то людям на горе

Чатує там на власних ворогів!

Так само й я: чатую стільки днів,

Що ти б, мабуть, не зміг би їх злічити.

Але прийшов сюди, нахабний, ситий,

Та й думаєш, що я, мов той баран,

Вкажи мені лиш скибку хліба –

Примчу до тебе вмить.

Даремно, знай,

Ти сподівався.

Краще здибай

Когось-то іншого собі.

Іди.

– Куди?

– Геть!

І я замовк,

І очі опустив

На плями, на бруднющий стіл.

А він упевнено, мов цар,

Глек із вином до рук узяв,

Змахнув ним легко у повітрі:

“Чим пить? Ну ж, кухля принесіть!”

Служник, неначе схудла тінь,

Приніс й вклонився, так привітно,

Що я нарешті зрозумів –

Цей гість – не привид з моїх снів,

А все-таки жива людина.

… А він уже гукав у спину

До служника:

“Гей ти, гей ти!

Та м’яса ж принеси! Лети!”

І поки я прийшов до тями,

Він проковтнув приторний, тьмяний

Напій. А потім так сказав:

“Пробач мене, я винен сам,

Що розгнівив тебе. Та слухай,

Не треба поспішать. Лишень

Згадай, що в світі ти найдужче

Любив і любиш волю. Вдень

Й вночі ти їй одній підвладний.

Але усе своє життя

Ти падав в прірву небуття,

Нічого вдіять з цим не ладен.

Ти мусив йти на ланцюзі

Богів.

Тепер лиш розміркуй:

Вони тобі дарують спокій

Та смерть. Даремно не бунтуй

І згодься швидше, поки… – поки

Ще залишається шанс цей”.

А я лише промовив: “Геть!”,

Й почав збиратись йти з корчми.

Мені

Вже остогидла та розмова.

Я ладен був на все, лише б

Не зрадити себе.

І милість

Богів, мов хліба в’язкий шмат,

Мене зміюкою душила –

Й я геть тікав.

Гула корчма,

Гула, як вулик, в котрий злодій-

Ведмідь заліз.

У спину слово

Шпурнув мені мій чародій.

Це не було ані “постій”,

Ані “стривай” – лише одне:

“Ти, брате, відшукай мене –

Я буду

Десь отут

Чекати”…

І, в біді розп’ятий,

Знав: ще до нього я прийду…

4.

Л ю д и н а з ч а к л у н с ь к и м п о с о х о м

Т а п о д е р т и м, н е н а ч е р а н а, р о т о м

Тут дуже важко відшукать себе –

І надто легко вітром загубитись.

Тут стеля є, і тут нема небес,

Отож ані молитви не зробити,

Не вести ритуалів – тільки тінь

Завжди із нами.

А боги – на небі:

Чекають, поки догорять мости,

Щоб не демонструвати свою неміч.

Один лиш я дізнавсь про їх безсилля,

Та жити хочу теж – отож мовчу.

Я й так сповна вже відчуваю ризик

Того, на що пішов.

…Оце б почув

Мене мій вчитель – він, напевно б, вилаяв,

Мовляв, втрутився, дурню, у таке,

Де ти – лише дитя з своєю с и л о ю, –

Дурне, вразливе, болісне й м’яке

Дитя – і більше, мовити б, нічого!..

Та я уже обрав свою дорогу,

І сперечатись пізно – йди та йди.

І от іду по коридорах ламаних,

Та посохом вдаряю в стіни з каменю

Щоб вихід потаємний віднайти.

Бо тільки нещодавно зрозумів:

Ми всі у пастці, нас сюди зманили,

Як небезпечних і отруйних змій –

Та власною отрутою й струїли!

5.

Л ю д и н а з м е ч е м

Йдемо. Шаліють смолоскипи,

Капають на пилюку й камінь.

Темрява відступа – не гине,

Тихо ворушить в повітрі руками.

Я йду позаду – так би мовити,

Захищаю спини інших.

А в спину м о ю хтось дивиться чорними,

Але невидимими очищами.

Намагаюсь не обертатися,

Та з кожним кроком все важче втриматись.

Меч за спиною важко хитається.

Чаклун по стінах стукає стримано.

Але відчуваю, що й він нервує теж,

Теж знає: щось негаразд.

“Щось!”

Ця небезпечна гра,

Здається, зовсім не має меж.

Тут в с е негаразд: двері замкнені –

Десь далеко, навколо – пітьма.

Цих коридорів нудні заверти

Колись-то скінчаться? Чи?.. Хто зна?

І запитання мушвою виснуть

Лізуть у очі й в лице.

Хто двері вхідні зачинив і визначив,

Що м и в Лабіринт ввійдем?

Бо люди казали: “Не можна, там смерть.

Кожен вмирав, заходячи.

Отож, не загострюй даремно меч,

З себе посміховисько роблячи!

Будуть плакати родичі”.

“Родичі?”

У мене нема жодної

Людини на світі цьому.

Я хижий звір, що здобич

Не тягне додому, бо “дома”

Нема!

Ненавидіти крові смак

Я навчився, але

Нею поїть мене життя –

Не можу пручатися.

Я не бажаю робити зле,

Та ж як із добром побрататися?

Чудовні казки про лицарів

Добре слухать увечері,

Під дахом дому свого.

А підеш у путь –

Зі злиднями

Помандруєш,

У вереса

Спитаєш:

“Жити з чого?”

Людьская дяка

Неабияка

Платня,

Та й її нема.

Отож, не грай у честь та вірність,

Бо ночуватимеш в багнюці,

Кажи, щоб клали тобі в руку

Гроші,

Щоб постелили й напоїли!

Тільки так живи й мандруй!

…Таким знайшов мене чаклун –

Присів поряд,

Поклав посох,

Привітавсь.

“Звідкіль ти взявсь?” –

Питаю.

А сам тихенько приглядаюсь.

Можливо, є яка робота –

То ми завжди

Можемо допомогти,

Тілька назнач ціну.

Дійсно,

Стомленний,

Він витяг ноги в чоботях,

Прихиливсь до тину

Та й каже: “Людина

Така, як ти,

Мені потрібна”.

“Куди йти?” –

Питаюсь

Та знову приглядаюсь.

Дивний

Він якийсь. Та звісно –

Чаклун.

Вони усі такі –

Небезпечні диваки.

“Йти, –

Каже, – треба в Лабіринт”.

Я пхикнув, як лиш міг зневажливо.

“Ох, ти – жартун! Розвеселив.

Там смерть сама. Ти, пане, зваж на це,

А то поляжеш враз кістьми.

А я іще зберіг свій глузд,

Й життя моє багато коштує”.

“Отож, боїшся?”

“Не боюсь.

Але й вмирати щось не хочеться”.

“От кажеш – “коштує”. А скільки?”

“Таких грошей не маєш ти”.

“Тож, справа все-таки у кількості.

Грошей, звичайно, віднайти

Велику гору я не здатен.

Та є й коштовніше від них”.

“От ба! Й не знав! Кажи ж но далі!” –

Я нагло потішавсь над ним.

А він поглянув – мов облив

Водою крижаною.

“Ти, хлопче, жарти ці облиш”.

Й затяг своєї знову:

“Є те, що ти оціниш більше,

Ніж всі земні скарби”.

“Так, – волю. Але я ще вільний.

Й життя. Та я – живий”.

“Так, ти живий, – він погоджався,

– але ж ти й досі не дізнався,

Звідкіль ти взявсь.

І хто – батьки?”

“Пхи! Все одно мені, чаклуне!

Повір, давно вже я не думав,

Звідкіль з’явивсь такий”.

Він засміявся: “То подумай.

Подумаєш – знайди мене.

Та не розмислюйсь довго дуже,

Бо незабаром час мине.

Я муситиму йти туди.

Хоча б і був один”…

6.

О ч і з – п і д с т е л і

Зупинилися.

Скінчили

Стукати об стіни.

Стоять.

Знесилена дитина

Долі спустилася.

Мовчать.

Смолоскипи зневажливо спльовують

На підлогу чорняві вуглики.

Чужинці гортають спогади,

Виглядають велично й задумливо.

” Д у м а ю т ь!”

Думати треба було раніше!

Мені видніше,

Я добре знаю –

Кожен тут своє шукає.

А знаходить врешті-решт

Тільки смерть.

7.

Л ю д и н а з ч а к л у н с ь к и м п о с о х о м

Т а п о д е р т и м, н е н а ч е р а н а, р о т о м

Нехай дитина відпочине

(ми почекаєм), щоб не впала.

…Боги нас не врятують з пастки,

Ми – беззахистно-голі нині.

Ми – одинокі.

Одноокі,

Як безпорадні інваліди.

Брязкотімо своїм залізом

Й ледь-ледь пересуваймо ноги.

Ми однобокі.

Невмирущий,

Чаклун, дитина та найма нець.

І кожного своє щось манить

У Лабіринт цей проклятущий!

Ї м так здається… Я лиш знаю

Причину дійсну, невигадну.

Але мовчу. Бо ще не здатен

Супутникам у цім зізнатись.

Отож, стоїм.

Дитина диха.

Старий стурбовано схилився

До неї: “Що, малий, стомився?”

Той лиш знизав плечима тихо.

Він не сказав і слова поки –

Цей дивний хлопець худорлявий.

Й пересувається так мляво,

Неначе тільки сильний дотик

Його примусив ворушиться.

Старий за ним догляне.

Потім –

Розберемося.

Поки ж…

Поки ж

Ми можем трошки зупиниться

Перепочити.

Попоїсти.

Подумати.

І пригадати.

Нам є, що згадувати.

Кожен –

Своє.

Знайти б якусь хоч користь.

Та як з нічого – користь мати?..

8.

Б у р м о т і н н я п л ю г а в о г о с и в о в у с о г о с т а р ц я

І з д и в н и м п а к у н к о м п і д п а х в о ю

Бідна дитина – стомився хлопець.

Зблідле, дихає важко.

Чому чародієві довелося

В смертельне це полювання

Його втягти – і знати не хочу.

Відаю тільки, що у кожному з нас –

Гачок чаклуновий горло лоскоче.

Лесу не обірвать.

В мені теж сидить.

…Я прийшов до нього

Через три дні. Він чекав.

“Ну? Що скажеш? Підеш зі мною?”

Я тоді змовча в,

Тільки ствердно хитнув головою.

Чаклун збиратись почав.

Склав у торбину хліб та мішечки

З травами чарівними.

Вийшов, вклонився хазяйці гречно,

З діточками малими

Попрощався.

І ми пішли.

Але –

Не в Лабіринт…

9.

Л ю д и н а з м е ч е м

Хтось дивиться із темряви у спину,

Мов лезо кинджалеве притуляє

До шкіри.

…Втомився хлопчина.

Навіщо чаклун із собою тягає

Його?

Заважати нам тільки тут буде.

Але не кидать же хлопця одного.

…А я все ніяк не можу забути,

Як ми з чародієм зустрілися знову.

Коли він пішов від похилого тину,

Біля якого ми розмовляли,

Я подумав: “А й справді, дивно –

Хто є батьки мої? Знати цікаво б”.

Потім самого себе ж вилаяв:

“Знати, бачся, йому цікаво!

“Дізнатись – і вмерти”! Гарно вигадав!

Оце по-нашенськи. Браво! Браво!”

А після замислився вже серйозно,

Згадав дитинство, сіре й жорстоке.

Було у ньому всього досить:

Всього,

Крім рук і поглядів добрих.

Була у ньому засохла скибка,

Остання скибка глевкого хліба;

Був у ньому недобрий схимник,

Який пророчив кнута та дибу.

Були у ньому міста та села,

Й шляхи, просякнуті тужним болем.

Я йшов по них – сумний, веселий,

Я був собі і рабом, і Богом.

Я жив безтямно, як пес здичілий,

Не мав мети і не лаяв долю.

І загадкове слово “Вітчизна”

Так і лишалося

Загадковим.

А люди завжди залишались такими,

Якими були

Вже тисячі років:

Жорстокими, добрими, злими, палкими.

І цінували гроші та спокій.

От зберігати коштовний цей спокій

Я й узявся. А що робити?

Захищати величні господи,

Чужі господи, – легше, ніж вбити

Безвинну людину й пограбувати.

Мені, в усякому разі, легше.

Ніколи не прагнув знайомитись з гратами,

Щоб потім, добу на соломі пролежавши,

Відтанцювати в повітрі дзигу.

Даруйте! Я краще на варті постою!

Та недовго вдалося прожити

Захисником чужого спокою.

Якась невідомая досі туга

У горлі постала,

Мов те каміння.

Було – вартую, а звір, знай, душить,

Майстерно душить, тварюка! –

Вміє!

Довго терпіти цю тугу дику

Навіть я не спромігся.

Наче

Шию скрутив товстому індику –

Із господарем розрахувався

Та рушив геть. Ще не знав, навіщо,

Та –

До цього було не звикати.

“Коли у кишені вітер засвище,

Тоді й буду грошей шукати”.

…Промандрував я багацько років,

Втікаючи

Від отої туги.

Вона,

Мов німий незбавленний докір,

Мене душила.

Та й досі душить.

Лише у цім Лабіринті трохи

Послаб її металевий потиск.

… Отож, блукав. Тяглися дороги,

Одягали в свій вічний попіл.

Я мандрував з караванами,

Охороняв купців.

Від передчасного савану

З них не один вцілів

Лише завдяки мені.

Та навіть у сні

Я – врятуватись не здатен був

Від потягу

Рухатись кудись.

Жорстокою лапою здавлював

Горло моє

Мій звір.

І я потроху звик…

Тому, коли чаклун з’явився

Й приніс з собою таємницю,

За неї я таки вхопивсь.

Він поманив мене не медом,

Він, бестія, знав те, що треба.

Надію вправно підчепив

На свій невидимий гачок.

Я заковтнув.

Й за ним пішов…

10.

Б у р м о т і н н я п л ю г а в о г о с и в о в у с о г о с т а р ц я

І з д и в н и м п а к у н к о м п і д п а х в о ю

Нахиляюсь до хлопчини:

Безтямний погляд, наче в ляльки.

За цими темними очима

Нема нічого – не вдивляйся!

Та це лише на перший погляд

Сама безодня там. Насправді ж,

Мов біс у коноплянім полі,

Своєї миті там чекає

Закутий розум. Що – причина

Неволі – я, на жаль, не знаю.

Завмер та дихає хлопчина.

Собі ж тим часом пригадаю,

Як все було.

…”Ходімо” – пішов,

А я – за ним.

“У Лабіринт?” –

Питаю обережно.

“Ні,

Не в Лабіринт”.

“Куди ж?”

“Куди?

Підем ще за одним”.

Пішли.

/…/

Вмирала ранняя весна,

А я дивився на країну:

Вона валялась, мов свиня,

В кривавих, вицвілих руїнах.

Минуле здохло. Сивий крук

Ліниво дзьобав жовтий череп.

О хаосе, тепер вируй,

Тепер бий хвилями у берег,

Відрубуй шмаття від землі,

Де стовбури зреклись коріння!

Минуле здохло, час зомлів,

Й шкребуться дурно у повітрі

Гіллям порожні дерева –

Дощами небо не зарадить

Живим мерцям. Та й на дрова

Тепер не візьмуть люди – навіть

Вогнем не займуться дрова…

Що ж люди? Помічають? – ні!

Байдужість? Чи властивість смертних?

Вони ж бо – знаю – не дурні,

Не дурні ж. Але хто озветься,

Коли гукнеш?.. Пусте; гукай,

Вий вітром в полі. “Хата з краю”, –

Відповідають. – “Не шукай

Людей-героїв: їх немає”.

І опускається рука.

А зрештою, можливо, я

Все перебільшую? Для смертних

Оця спустошена земля,

Оця, в зневірі та безмежнім

Всевладнім забутті, – вона –

Метелик новонарожденний,

Що спочиває на шматках

Від гусені. Тепер – злиденний,

Щоб потім до небес злітать.

Я в чаклуна про це спитав.

Той у зневазі осміхнувся:

“Яка різниця? Все одно

Це царство не збудить – поснуле,

Вже не прокинеться воно

До скону. Приспане минуле

Не вмерло, якісним вином –

Хай, зберігатиметься. Кращим

Лиш стане з часом.

Ці ж ледащі –

Повір, їм, друже, все одно”.

І я б повірив, певно, та

Потрапили ми якось в місто –

Звичайне місто: темнота

В провулках, сморід скроні тисне.

Безчестя й честь, мов дві змії,

Що, перев’язані на гербі,

Тут існували в боротьбі

Й с п і в – і с н у в а л и аж до смерті –

Чи друзі а чи ж вороги –

І не второпаєш. Біднота

І знать вельможная були

Зміюками. А дні та ночі

Повз них хмаринами пливли,

Спливали тижнями, роками.

Тіла тварюк переплелись, –

Не розірвати вже руками, –

Одне в одного проросли,

Не розрізнити, де чиє.

Й одне вже іншого не вб’є,

Бо здохне і само ж на місці.

Отож, до міста ми прийшли –

Аж чуємо: “Важливі вісті!

Увага всім! Усі сюди,

На площу!” Зирить глашатай

На натовп (й ми стоїм) та каже:

“Наш князь наказує: нехай

В родині кожній хто руками

Або ж чимсь іншим заробля –

Той сплачує щодня податок

І до скарбниці короля,

І до скарбниці, звісно ж, князя.

А ні – холодна та петля”.

“Знов несподіванка “приємна”! –

Мугикнув мій чаклун. – Тепер

Й нам доведеться теж, напевно,

Сплатити данину. Тебе ж

Запишуть в неабиякого

Робітника. Та хай вже так.

Не будемо баритись – годі;

Підемо зараз же шукать

Гостинний двір для мандрівних

Людей. До завтра заночуєм”.

Тим часом горлодер вже зник –

І не помітить, й не почути –

Верткий тхоряка! – та біс з ним.

Ми ж, перетнувши місто, вийшли

До двору з вивіскою “Тин

Мандрівника”. Ніч оповила

Все місто сморідним своїм

Брудним ганчір’ям жебрачини.

Чаклун у двері стукнув раз.

За мить тонкий, мов глист, хлопчина

Вклонився, запросивши нас:

“Заходьте”. Ми зайшли. Хазяїн,

Товстий та лисий, позирнув

Спідлоба. Стало мертво в залі –

Лиш стиха хтось слину ковтнув.

Я ж і забув, що мій супутник

Іззовні зовсім не взірець

Краси людської. Чорна сутність –

Чи там яка вже – постає

У цім обличчі: ріт-провалля

Та погляд-постріл, лезо-ніс.

Я звик (разом бо мандрували)

До чаклуна. Але ж вони,

Відвідувачі, поковтали

Від переляку виделки,

Коли у дверях ми постали.

Завмерли навіть павуки,

Що павутиння тихо пряли

Під стріхою. Господар наш,

Хоч спершу остовпів, – оговтавсь

Й пішов прямісінько до нас;

Кульгав (щось негаразд з ногою), –

…і раптом я його впізнав.

“Добривечір, – сказав господар.

Кімнату? М’яса та вина?

Дівчат?..”

Стенав плечима – “Годі!” –

Чаклун. “Кімнату та вина

Із м’ясом. А дівчат не треба”.

“То, може…”

“Ні”.

…Давно, давно,

Тому десь із півсотні років

Зустрілись ми з тим товстуном,

Та я зберігся, я, нівроку,

Зберігся (дивно, аби ні)

А він десь розгубив чуприну; –

Та ж я пізнав його, а він

Не упізнав мене. З хвилину –

Завмер – і довго розглядав

Моє обличчя. Та, на диво,

Таки знайомця не впізнав.

Кивнув: “Так, пане, ваша воля.

Все, що бажаєте”. Чаклун

І я прямуємо до столу.

Всі тиснуться в найдальший кут

Та роблять вигляд, наче нас

Не помічають. Розмовляють

Поміж собою. До вікна

Разом із чаклуном сідаєм.

Чекаємо. Ось принесли

Замовлене. Їмо. Поїли.

“Ну, я у ліжко. Ти ж диви –

Бо завтра рано…”

“Зрозуміло.

Йди. Я ще трохи посиджу”.

Чаклун пішов. Мені ж цікаво,

Як поведе себе товстун,

Невже ж?.. Той крутиться (не жваво,

А так, помірно), віддає

Накази, з кимось розмовляє.

Але ж обличчя він своє

Ні-ні – до мене й обертає.

Аж ось підходить. Шкутильга.

“Даруйте, пане. Я, звичайно,

Міг помилитися…” “Ага,

Могли, – кажу, – але сідайте

Та поговоримо. Нога

Все ж не загоїлася, бачу”.

“Це таки ти!”

“Авжеж. Це я,

Хто ж ще”.

“Але… Але… Пробач, та

Ти ж був такий, коли ще я,

Хлопчак безвусий, нерозумний…”

“Облиш. Є речі, про які

Найкраще навіть і не думать.

Химерна штука – ті роки.

Забудьмо. Як ти?”

“…Так. Спокійно,

Мов у болоті. Живемо,

Годуємо, самі п’ємо.

Та й як, скажи мені, не пити –

Інакше ж неможливо жити

У цьому місті, де дахи –

То ненажерні павуки,

Висотують не тільки розум,

А й людяність; мов кров, п’ють сльози –

Їх не лишається в очах.

Я тут пиячити почав,

Хоча ніколи… а-а, ти знаєш, –

Змахнув рукою.

– Не впізнав

Самого себе якось зранку.

Відсунув на вікні фіранку,

А сонця в тім вікні нема.

Пітьма! Самісінька пітьма!

Злякався. Мац руками очі:

Де ж сонце, чом світить не хоче?

Чи це осліп я, чи воно

Не зазирає у вікно?!

Впади, завісо! Згинь, примаро!

Пасуться в небі вівці-хмари,

Але чабан спиною став

До міста всього. День настав

Для решти – ми ж…”

“Таке усюди, –

Кажу йому. – Без світла люди

Живуть. То що, скажи, з того?

Їм не бракує вже його,

Бо звикли.

Звикли!

Мертві душі,

Безцільні, неживі, байдужі!..

Але даруй, що перервав.

Розповідай”.

“Я перестав,

Злякавшись, пити. Придивлятись

Довкола себе я почав.

Та з мудрецями розмовляти,

Та копирсатися в книжках”.

“А звідки в тебе взявся час

На це?”

“Та знаєш, коли схочеш,

То й вище голови підскочиш.

Коротше кажучи, потроху

Я розібрався що до чого.

Ти скажеш: “добре, а що зробиш

Й нащо – для кого і для чого?”

Я відповім: не знаю сам,

Це віддаю на суд богам –

Як буде все, так все і буде,

Лиш люди… розумієш, люди –

Вони ж не порох на шляху,

Аби картоплею в льоху

Чекати: може ще господар

“врятує”… А до того – годі

І сподіватися; чекай

Подій та язика тримай

Подалі від думок, – картопле! –

Та гний у темряві. Затопить

Твій льох, знайдуть тебе жуки –

Не захищай своїх боків –

Терпи. Та колисай байдужість.

О, порожньоголові ду рні!

Оця молитва – віриш, ні? –

Вже в горлі кісткою мені

Стирчить. Тут я з тобою згоден.

Та легко рятувать народи,

Які до того прагнуть. Шану,

Підтримку знайдеш в них. Світання

Нового батьком назовуть.

Там добре. Що робити тут?”

“А чим зарадить можеш ти?”

“Якщо і не звести мости

Над прірвою, аби іще раз

Перевести в нову печеру

Із поруйнованої, – хоч

Вказати шлях. А цим шляхом

Вестимуть інші. …І, до того ж,

Задля прийдешньої отої –

Що має тільки ще прийти –

Людини, – вламки зберегти

Минулого, оцього світу”.

“Чи треба, га? Скажи-но, звідки

Ця певність в тебе, що вони,

Уламки світу та війни,

Яка його руйнує, – гідні

Життя; що мертві тіні їхні

Таки вже неодмінно треба

Вкладати у фундамент-ребус

Нового світу? Може, краще б

Було звільнити від ледащих,

Безвольних спогадів прийдешність?

Коли ж і рятувать – то дещо,

А не усе підряд”.

“А як

Зерно здорове та будяк

Ти відокремиш? Я вважаю,

Що нам вгадать богів бажання –

Не спромогтися. І тому

Й надалі рятуватиму

Книжки та витвори мистецтва, –

Не залишу цієї стежки

Доскону. Все одно мені

Нема ким піклуватись.

…Ні,

Отут збрехав, – але не дуже.

Звернусь до тебе, давній друже,

З одним проханням. Чи… Не знаю…

Бо я не дуже й потерпаю

Від того. Най промовчу ліпше!”

Й хоч ще ми розмовляли, більше

Про “те” я й слова не почув.

Наполягати ж не наваживсь.

Вже ніч згасала. Мов свічу,

Світання пестило руками

Півмертвий місяць.

“Ну гаразд,

Я мушу спати йти, бо зрання

Ми вирушаємо. Гора,

Гора, гора – а за горами, –

Ти чув, напевне, – Лабіринт.”

“То ви – туди?!..”

“Так, ми туди”.

“Тоді – допомагай боги вам!”

Гіркоту втримав: “Так, боги…

Най тільки визволять від диму

Жертовного, який закрив

Уже і сонце, – най розплющать

“величні очі”. Та з-під зір…

А втім –

Хай сплять, безжальні, люті.

Ніколи б не постати їм

Зі сну”.

“Не богохульствуй!”

“Годі!

Що знаєш про небесну лють?!”

“Нічого.

Й як ти досі ходиш

По цій землі – ото дивлюсь, –

І теж не знаю, і дивуюсь.

Як попустили? Не збагну”.

“Облишмо це. Уже піду я

Вхоплю-но крихточку хоч сну”.

Ми розійшлися по кімнатах –

У вікнах вже світився ранок…

11.

Л ю д и н а з ч а к л у н с ь к и м п о с о х о м

Т а п о д е р т и м, н е н а ч е р а н а, р о т о м

Дивне дитя –

Порцелянове наче,

Наче маріонетка,

Нитками

Оповита.

“Навіщо з нами

Узяв, чаклуне, його?” –

Питають

Мене супутники.

Пояснити б,

Але – чи сприймуть,

Чи зрозуміють

Мої пояснення?..

(Дивний вітер –

Живий, похмурий –

Позаду виє…

Чи – он, праворуч,

У тім тунелі,

Чи…

Ні, не знаю.

Але виття це

Дратує сильно.

Немов звитяжець,

Котрий до бою

Своїм сонетом

Завзято кличе

Вороже військо, –

Цей клятий вітер

До нас гукає:

“Заходьте, гості

Я вас вітаю.

Я радий з вами

До герцю вийти,

Та позмагатись –

Заходьте, любі!”

Замовкни, клятий!)

…Чи зрозуміють,

Чому узяв я

Сюди дитину?

Стуляю міцно

Свавільні губи –

Мовчу, ні слова.

Най трохи часу

Мине – побачим…

(цей клятий вітер!..)

Іще побачим,

Що з того вийде…

Як дивно!

З ними я зустрічався –

З всіма –

Зумисне:

Шукав, знаходив…

А цей хлопчина…

Ми ночували

В заїжджім домі,

Бо мандрували

До Лабіринту.

Я спав до сходу

Сухого сонця.

Мов чорне око,

Воно розплющило

Хмар повіки.

Вдягнувся мовчки,

З кімнати вийшов,

Зійшов до зали.

Побачив знову:

Порожність, млявість,

Брудна підлога

(підлогу терла

Гладка дівиця);

Лежали лави,

Втягнувши шиї,

Мов налаштовані до облоги, –

Столи під ними

Сопіли важко.

Почувши кроки мої,

Спустився

Товстун-господар, –

Зітхнув, вклонився:

“Зарозмовлявся

Із другом вашим –

Отож, даруйте,

Що трохи сонний.

Чого бажаєте?

Добре, буде.

Його?

Камріна за мить розбудить.

Камріно, чуєш –

Облиш підлогу!..”

Він наказав

Тій гладкій дівиці

Йти за безсмертним.

Я снідав швидко.

“Хоча б у дурні

Нам не пошитись.

Хоч би нам встигнуть,

Хоч би нам встигнуть!”

Товстун кахикнув:

“Пробачте, пане,

Але…”

“Кажи вже”.

“Я чув, неначе

До Лабіринту йдете.

Пробачте,

Іще раз, прошу,

Але останні

І дні, і ночі

Не можу спати:

Гризе турбота,

Мов невсипущий

Пацюк”.

“Давай-но, підходь до суті”.

“Чи не могли б ви

З собою взяти

Одного хлопця?”

“Кого?!”

“Стривайте,

Не відмовляйте,

Лишень…”

“Кажи ж но!”

“Та бачте,

Це не простий хлопчина.

Не знаю навіть,

Як, пане, звати

Цього приблуду…”

“То він приблуда?”

“Та ні, не зовсім.

Але… Частково…”

“Тебе послухаєш –

Ані слова

І не второпаєш”.

“Добре, буду

Усе спочатку

Розповідати.

Колись під вечір, –

Дощило, хмари

Рвалися навпіл;

Гілки-примари

У вікна стукали-заглядали, –

Сиджу

(клієнтів немає, звісно),

Читаю…

Отже, сиджу самотній,

Аж – стукіт чую.

Гадаю: може,

Хтось завітав.

Я на rанок вийшов.

Дивлюсь: нікого,

Лиш дощ та вітер.

Стою в калюжі,

Шепочу: “Дурню,

Нащо прибіг ти?

Кого почув ти?

Глянь, навіть жаби

Втікають звідси!”

І правда: плигає, –

Так бадьоро,

Неначе винайшла

Камінь щастя, –

Маленька жабка,

Брудна, смугаста, –

От скаче й скаче

Собі, моторна –

Та й раптом

– вірите! – зупинилась,

На мене глянула

Й проказала:

“Людино, чуєш?

Негайно ж, зараз

Іди у стайні!”

І жаба зникла.

…Буває всяке,

Скажу відразу.

Але не п’ю я

Років вже зо два.

То хто ж сказав це?

Бруківка? Зорі?

Чи – з глузду з’їхав?

Оце так радість!

“І що робити?

Послухать жабу?” –

Собі міркую.

“Та, врешті, добре –

Іти до стаєнь –

Це ж не за обрій.

Задовільню-но

Мале бажання

Малої тварі –

Най звеселиться”.

І – по калюжах,

Лише не крячу!..

Заходжу в стайні

І в стайнях бачу:

На сіні хлопець якийсь.

“Звалився, –

Шепочу, –

З неба, ти, певно, гостю!

Отож на небо

І забирався б”.

А він –

Не глянув і не озвався.

Лише на дворі,

Десь в високості,

Грім бухнув серцем.

А гість – ні слова.

Лежить безвольний –

Дешева лялька.

То ж хто він:

Дурень, жебрак, гуляка?

І що робити м е н і,

О Боже?!

Про це ж бо жаба

Не говорила!

Куди його?

Чи на двір чи в хату?

Чи дать притулок,

Чи геть прогнати?

Отак вагався я

І барився

В своїх учинках.

“Най сумнів згине!

Притулок гостю

Надай, – не вічний.

Лиш зачекає,

Коли відвіда

Тебе потрібна

Йому людина”.

“Хто розмовляє

Зі мною?”

Тиша.

“Чиї це жарти?”

“Це все не жарти”.

І раптом знову

Побачив жабу:

Вона – та ж сама –

Нахабно сіла

На вході в стайні.

“Я не жартую.

Притулок хлопцю

Надай. Людина,

Йому потрібна,

До Лабіринту

Ітиме.

Чуєш?”

“Аякже, чую.

Але…”

“Зроби це.

Повір, так треба!”

Й смугаста

Виплигнула зі стаєнь.

Кажу: “Ну добре,

Але востаннє

Прохання здійснюю жаб.

Даремно

Хтось там вважає собі,

Що кожна

Тварина може

Втягти до дому

Мені приблуду,

І будь-кого я

Пригрію. Дзуськи!

Уже оцього –

Нехай! – а решту –

Даруйте, панство!..”

Коротше кажучи,

Взяв я хлопця

Й утримував.

Ну, довелося –

Бо я ж не нелюдь.

Він не пручався,

Коли підняв я його

З соломи

Й повів до хати.

“Сідай на лаву”, –

Стоїть стовпом.

Я плече стискаю

Й давлю – сідає.

“Тримай-от ложку

Та їж”.

Поглянув.

Узяв.

Тримає.

“Ну їж вже!”

Сунув її у миску.

Поклав до рота.

Та й задивився

На кішку.

“Гей, ти хоч трохи маєш,

Хлопчино, клепок?”

Чи зневажає,

Чи просто дурень.

Так чи інакше,

Але протримав його.

І ваш от

Візит,

Здається мені, –

Той самий,

Якого мав він чекать”.

Господар

Уважно глянув

Мені у очі.

“Чи точно брати

З собою хочу

Його годованця?

Боги, може,

Лишили хлопця,

Аби надати

Мені підтримки якоїсь?”

Сумнів

Тоді вже мав я.

Але безумця

Таки повів за собою.

Варто,

А чи не варто

Було робить це –

Побачим з часом.

А поки…

Вітер

Гуля навколо.

Цікаво, звідки

Він тут узявся.

Чи загубився

Й блука-шукає

Відкриті двері?

Чи, може, тут він живе,

В полоні?

Але розмови його солоні

І розум, й душу їдять

Майстерно.

12.

В і т е р у к о р и д о р а х

Куди

Йдете?

Чи дій-

Дете?

Заходь-

Те. Де

Ви впа-

Дете?

Ступаєте,

Зиряєте,

Сира земля

Навколо вас

Стискається.

Стискається!

Зсувається!

Буває так:

Стоїть будяк

Й гадає він,

Що він – один,

Що він – герой.

Та хтось скеро-

Вує коня –

Й будяк згина-

Ється й лежить.

Отак і ви…

Отак і ви!

Давить! Давить!

Таких як ви, –

Лише давить!

Дивись, диви –

Висить над спи-

Ною, висить

Загибель. Спить

Твій Бог. Який

Тебе би мав

Урятувать.

Твоя спина –

За нею смерть.

І вітер дме…

І вітер дме!

Я вию: “Де

Ви впадете?

Ступаєте,

Зиряєте,

Лиш смерть свою

Вшукаєте”.

Немає тут

Живих.

Приблуд

Не любимо.

Їх ми вб’ємо.

Хто ми такі?

Чужі думки,

Ті почуття,

Які виття,

Які нудьгу

Будують. Тут

Ми живемо.

Ми вас вб’ємо.

Ми й є – нудьга.

Ми й є – туга.

Ковтни ковток –

Не зробиш крок.

Дихни – замреш.

Дихни – помреш.

Дихни, ковтни –

Даруй мені

Свої думки,

Своїх вовків,

Які в тобі

Живуть роки.

Я їх візьму,

Плекатиму,

Гулятиму,

Таких, як ви,

Стрічатиму,

Вітатиму,

Ковтатиму –

До серця при-

Гортатиму.

То ж слухайте –

Не вухами,

А розумом

Ви слухайте.

Тоді зайду,

Тоді ваш дух

І душу всю

Я з’їм, вип’ю.

Даремно ви

Пручаєтесь.

Усе одно

Впіймаєтесь.

Куди йдете?

Нащо йдете?

Упадете.

Загинете.

Загинете!..

Загинете?

Загинете

13.

Л ю д и н а з м е ч е м

Темнішає – а чи лише здається?

Бо смолоскипи начебто так само

Палають, як палали. Хтось сміється

Негучно. І стрибає перед нами –

Та так, що не побачиш. Тінню тіні

Літає за спиною – й виє вітром.

І тінь ляга на мертве павутиння,

Перетворившись у жахи правічні –

Ті, що куняли в темному кутку

Й чекали. Дочекались. Ворушаться

І лізуть у свідомість. Павуку

Аж лячно – он поглянь – у це вдивляться:

Тікає геть. І нам би час тікати,

Та нині, приятелю, зась!

Казали ж люди: тут шукати

Даремно слави. На кістках

Кістками ж ляжеш – от і все.

І більше, втям собі, нічого.

Це – Лабіринт. Це – нагла смерть,

Що володіє міццю Бога.

Ти, парубче, примандрував,

Аби тут заробити гроші.

Облиш лушпиння сподівань –

Здолати Лабіринт не зможеш.

Він світ – ти пил.

Він лев – ти тхір.

Забудь ідеї небезпечні.

Але, побачивши лиш вхід

До Лабіринту, недоречний

Відчув я потяг: увійди!

Немов аркан на голу шию

Накинув хтось мені. “Сюди,

Сюди, до нас. Чинить не смієш

Ти опору”. Я й не чинив,

Та і заходити не прагнув.

То ж днями у корчмі сидів –

Не пив, а так – чекав примари

Якоїсь. Запитав би хтось:

Чого тут бовванієш, дурню? –

Не відповів би. На питво

Та їжу гроші мав. І тут от

Їх заробляв: косив траву,

Худобу пас й рубав я дрова.

Два місяці так жив. Чаклун,

Прийшовши, змусив вийти знову

Мене із забуття. Пішов.

Й залишив міркувать під тином.

Хто я такий? Й живу нащо?

То ж вистачило лиш години,

Аби вагання щезли. Я

Почав на чаклуна чекати.

Багато днів він не з’являвсь,

Але нарешті (засинати

Почав я, сидячи в кутку) –

Аж двері рипнули: на вході –

Три постаті. Впізнав одну,

А двоє – хто вони? Заходять

До зали. Вибіга корчмар –

Послухав: “Добре, пане, добре”.

Прибульці підійшли. Зніма

Свій капюшон чаклун: “З тобою

Ми знов зустрілися. То як,

Підеш із нами?” “З ким – “із вами”?”

Чаклун кивнув: “Іди та сядь,

Й всади хлопчину”. Старець, званий

Супутником, підвів, всадив

Дитину. Влаштувався поруч.

“Перед тобою диво з див,

Яке вважає вічність горем,

Бо сам – безсмертний. Певно, чув

Про цю людину ти. Багато

Пісень, байок, казок течуть

Із вуст в уста про нього. Варто б

Послухати і записать, –

В них правди знайдеш крихту малу.

Знайомтесь”. Без гучних вітань

Кивнули. “Отепер вже знаєш,

Із ким ітимеш. То підеш?”

На хлопця не звернув уваги,

Кажу: “Погоджуюсь, авжеж!

Лиш пам’ятай, що обіцяв ти”.

Чаклун всміхнувся: “Не турбуйсь!”

Тим часом підбіга до столу

Корчмар: “Потрібне роздобув,

Тримайте – от вам хліба, солі,

М’ясце підв’ялене, ліхтар.

От тільки б ліхтаря потрібно…

Кхм!.. повернути”, – і корчмар

Почервонів та швидко вийшов,

Узявши гроші в чародія.

“Ну що, ідемо?”

“Зараз?”

“Так”.

…Сей несподіваний і дивний

Візит, а потім “йдем” – межа,

За котрою для мене тільки

Тонель оцей. Я у норі,

Що іменується так дико,

Незвично: ” Л а б і р и н т “.

14.

О ч і з – п і д с т е л і

Знов рушили.

Все далі, далі

Ідуть прибульці та невдахи.

Мусили б

Перелякатись.

Але, дурні, вони

Ідуть –

Ідуть у сни…

15.

В і т е р у к о р и д о р а х

Прокинувсь

-кинувсь

-инувсь

Лабіринт!

К і н е ц ь п е р ш о ї ч а с т и н и


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЛАБІРИНТ – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ