ТОР-1 – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ТОР-1

Сьогодні ми перевели Володю Юр’єва до іншого

Відділу, а на його місце поставили ОМШП – обчислюваль-

Ну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще

Так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працю-

Вати лише людина.

Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не

Вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи

По зміні нервового волокна неможливі.

Швидкість і точність – хвороба нашого часу. Я кажу

“хвороба” тому, що, коли створювалася людина, природа

Багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нер-

Ви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох де-

Сятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить

Відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити

Янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з проце-

Сами, що перебігають за мільйонні частки секунди… Або

Коли вона сідає в ракету… Або коли їй потрібно прийняти

Одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам’яті

Та порівняти хоча б за годину… І коли кожна її помилка

Перетвориться під час розрахунків на сотні помилок…

Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди,

“на вчасно підготовлені рубежі”, я з погрозою шепотів ма-

Шинам:

– Заждіть, ось вона прийде!

Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо,

Коли навчимося змінювати структуру нервового волокна.

Це буде Homo celeriss ingenii – людина швидкого розуму,

Людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я

Так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити

Її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї… Вона буде

Благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю.

І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й

Приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те,

Чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як роз-

В’язати складну проблему.

Та до появи Homo celeriss ingenii було ще далеко-

Так мені тоді здавалося,- а поки що ми в інституті чекали

Нового директора (останнім часом вони щось дуже часто

Мінялися).

Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов

Готувався “розколоти” його на щиру розмову й з’ясувати,

Що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про

Ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг.

Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок

(офіційно – щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб

Побути зі своїм Грицьком).

Він з’явився рівно за п’ять хвилин до дзвінка: з куче-

Рявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорля-

Вий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову,

Що кинувся був заводити “щиру розмову”, він так сухо ки-

Нув “доброго ранку”, що той одразу ж пішов до своєї ла-

Бораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.

У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова

Неприємність.

– Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани,- сказав

Директор.- Крім тих двох, які у вас називають “проблема-

Тичними і дискусійними”.

– Виписати замість них нові? – добродушно спитав

Мих-Мих.

У директора сіпнулася щока.

– А що – жінкам стоячи незручно розмовляти? – спи-

Тав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про

Щось запитувати.

Це був перший наказ нового шефа, і його було досить,

Щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах

Не одну робочу годину.

– Мене звуть Торієм Веніаміновичем,- сказав він на

Нараді керівників лабораторій.- Наукові співробітники

(наголосив він) для зручності можуть називати мене, як

Попереднього директора, за ініціалами або ж на ім’я.

Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може ди-

Ректор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішува-

Ли самі і ні для кого не робили винятків. Так було й те-

Пер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас

Довго не затримається.

Люду, що прийшла просити відпустку за власний раху-

Нок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму.

Його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося,

Що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по па-

Перах на столі і час від часу директор робив якісь поміт-

Ки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і

Тоді він хитав головою: “Далі”.

“Навіщо далі,-сердито думала вона,-якщо він все

Одно не слухає?” – але продовжувала розповідь.

– Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть

Води подати,- сумно сказала дівчина, думаючи про Гриць-

Ка, що заждався іі і шле палкі листи.

– Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться

Виховувати вашу п’ятнадцятирічну сестру й давати раду

Пустуну-братику, що закінчив сьомий клас,- додав дирек-

Тор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже

Все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.

– До побачення,- сказала вона, червона від сорому й

Злості.

– Писатимете листа – передайте привіт від мене хво-

Рій мамі.- Він, як і раніше, не дивився на неї.

Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом

Врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директо-

Рові вона цього не подарувала.

Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно

Прождав Люду, прийшов до директора просити відряджен-

Ня в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-

Ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в

Очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось” не наста-

Вало…

Остапенко розповідав про останні праці в інституті Фі-

Латова, з якими йому необхідно познайомитися.

Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.

– Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннер-

Вації ока…

Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.

“Здається, “увертюра” тривала достатньо”,- подумав

Він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб відда-

Ти наказ про відрядження до моря й сонця.

Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нот-

Ки гумору:

– До того ж непогано і в морі поплавати. Голову осві-

Жає…

Остапенко намагався ще щось говорити, бо його зане-

Покоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши

Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в

Донецьк.

– Сфінкс! – спересердя сказав у коридорі Грицько

Остапенко.- Бездушний сфінксі

Нам довелося забути “добрі давні часи”. Десь ліниво й

Ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості

Родичі, “завернути мимохідь”, але більше нікому не щасти-

Ло їздити у відрядження куди заманеться. За час його ди-

Ректорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за

Потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах

Справи.

Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто

Мав однакові почуття – від швейцара до вченого секрета-

Ря – і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то

Аж ніяк не через палку любов колективу.

Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на ша-

Ховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували

Раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП.

Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б на-

Віть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидало-

Ся на одначасну гру одного проти мільйона точних ша-

Хістів.

Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув

Останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя про-

Тивників, потім на ОМШП і приречено зітхнув.

На дев’ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові

Жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігра-

Вала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна законо-

Мірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб

ОМШП програла хоч би один раз – і не за рахунок полом-

Ки, хоч знали, що це неможливо.

Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі

Стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав

Розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1.

Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід.

ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт.

Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на коро-

Лівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку

Близько десяти секунд, потім – п’ять, одну, далі – частки

Секунди. Небувалий темп.

Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як

Заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він

За частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися

Свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підви-

Щеним навантаженням. Коли ж машина не витримала за-

Даного темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш

Директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив ма-

Шину її ж зброєю.

– Мат,-сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі

Побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП за-

Світилася червона лампочка – знак програшу.

Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не

Знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підня-

Ли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над

Нашими головами, але на його обличчі не було ні радості,

Ні торжества. Воно було занепокоєне.

Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші

Найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним,

Ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними

Здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь

До директора спалахнула з новою силою.

Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступні-

Шою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою.

На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пере-

Свідчився в цьому.

Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов

Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось дово-

Дячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила

Плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгубле-

Но й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголо-

Сили жіночий танець, кинулася до директора через увесь

Зал.

– Ходімо танцювати, ТВ!

ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам

Тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто зваб-

Ливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю

Хвилину на Валю.

На обличчі директора щось здригнулося. В холодних

Очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. На-

Че тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу за-

Криту душу і у дверях на хвилинку з’явилася добра люди-

На. Проте це тривало недовго. Двері зачинились – він на-

Тяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав пле-

Чима:

– Я погано танцюю.

– Іноді люди танцюють, щоб поговорити.

Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її само-

Впевненість.

Тор-1 повівся не дуже чемно.

– Про що говорити? – зневажливо протяг він.- Якщо

Ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то

Даремно. Проект про догану я вже віддав.

Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім

Повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Ва-

Лею розмову.

Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив

За нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не

Впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хви-

Линами гіркої образи, а для Валі – жорстоким уроком.

Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся,

Що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках.

Наздогнав її аж біля дверей.

– Валю, не варто так переживати.

Вона із злістю глянула на мене і сказала:

– Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх.

Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи

Не подарую Торові.

З того вечора я перестав помічати директора. Приходив

Лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно.

Так робили й мої колеги.

А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з

Усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше,

Втручався в усі дрібниці.

У нашому інституті була традиція – ранньої весни да-

Рувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях,

Так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав

Замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаю-

Чись, почав виконувати наказ директора, за що наражався

На в’їдливі зауваження:

– Яку частину від продажу пролісків одержує дирек-

Тор?

– Пріоритет рідної природи?

Або невинним голосом:

– Що, в директора голова болить від сильного запаху?

Найбільше старався Сашко Митрофанов.

Це тривало доти, доки директор не пояснив:

– Фітонциди мімози впливають на деякі досліди.

І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався

Вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип.

По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої

Ради.. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Ми-

Трофанов. Він розповів про спостереження за проходжен-

Ням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Ві-

Домо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть

Товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно, тим

Швидше воно проводить імпульс, і спрут може діяти всіма

Щупальцями одночасно.

Сашко розповів про те, як було уточнено залежність

Між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підго-

Товку до нових дослідів.

Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здава-

Лося, він хотів запам’ятати кожне його слово. Коли Сашко

Закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того,

Що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про

Нього.

У тиші чітко прозвучав незворушний голос:

– Нехай висловляться інші товариші.

Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й

Поставив Митрофанову кілька запитань:

– Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність

Між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи врахо-

Вувалась насиченість мікроелементами різних ділянок во-

Локна?

– Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних

Білків й поступово ускладнювати її по ділянках?

Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в

Лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це,

Особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово но-

Вий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова

Йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротила-

Ся б у кілька разів,

Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, ви-

Вчати його.

Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумови-

Ми здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх

У ній допоміг би нам удосконалити нервову систему.

Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи

Нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші

Мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають

Їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкрива-

Ються попелом невикористані засоби зв’язку. Та це ще

Півбіди.

Лобні долі не встигають аналізувати всього, що збері-

Гається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими ці-

Лі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними

Човнами, прагнучи виринути, цікаві думки.

Чи можемо ми визнати це законом і примиритися?

Адже ми звикли вважати людський організм, і особли-

Во мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної

Думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути.

Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм

Прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова

Інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін

Середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже по-

Вільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за

Нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й

Двісті, й п’ятсот, і тисячу років тому – лише засоби для бо-

Ротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з

Пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний

Шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння на-

Ших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні

Важелі потужніші за наші м’язи, колеса й крила швидші

За ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна

Машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми

Вміємо робити краще, ніж природа.

Настав час попрацювати над своїми організмами.

Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме

В сотні разів швидше – і це зробить її дужчою в тисячі

Разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова

Людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з’явилася

Серед нас?

Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей

Деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь.

Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала

Прискорення імпульсу, в інших – уповільнення. Нікель

Поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші

Припущення. Одні досліди суперечили іншим.

Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кіль-

Ка разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час за-

Важали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то

Двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися.

Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманіт-

Них питаннях, і згадував змагання з машиною…

Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував:

– Сьогодні заходьте до мене додому.

Признатися, я пішов до нього з почуттям настороже-

Ності, цікавості і захоплення.

Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям.

– Чи вдома Торій Веніамінович?

– Торій у своїй кімнаті.- Вона так вимовила “Торій”,

Що я зрозумів, це його мати.- Пройдіть, будь ласка, до

Нього.

Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні две-

Рі побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна,

Однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав пере-

Вернуту чарку. Його обличчя було зосередженим.

Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печат-

Ку, потім підняв іншу.

Мені стало не по собі. Я подумав: “Він зачинився в

Кімнаті і п’є. Але чому ж тоді мати не попередила його

Про мій прихід?”

Я постукав у двері.

Директор обернувся, привітно сказав:

– А, це ви? Дуже добре, що прийшли.

Він поставив чарку на… шахівницю. І я побачив, що це

Не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з

Собою.

– Розповідайте, поки ніхто не прийшов,- мовив він,

Влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за

Хвилину почав запитувати:

– А ви враховуєте стан системи? – і, не одержавши

Відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгено-

Грами, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім за-

Говорив так швидко, що слова зливалися:

– Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель?

Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані три-

Валого збудження. Буде ясно: плями – кобальт. А ось цей

Зубець – залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо

Може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза

У тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змі-

Нилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент

Заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом – тільки

Залізо.

Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка

Погойдувався з боку на бік.

Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія.

Геній – це той, хто може врахувати й зіставити факти, що

Іншим здаються розрізненими.

Я думав, що мені випало велике щастя працювати ра-

Зом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я загово-

Рив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх

Праць.

– Врешті-решт, від цього залежить майбутнє…

– Чиє? – запитав директор, і на його обличчі з’явила-

Ся глузлива посмішка.

– Всієї роботи інституту… Того, до чого ми прагне-

Мо…- Не витримавши його погляду, я затнувся.- Усіх лю-

Дей…

– Ви б ще сказали замість “майбутнє” – “прийдешнє”.

Наприклад: “Від нашої праці залежить прийдешнє люд-

Ства”.

Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він по-

Водився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не

Надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів

Його.

Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома дов-

Го не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, спі-

Ви птахів, шелест листя.

Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов

Дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася

Особливо привабливою.

Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені

Здавалося, що майбутнє – відкрита книга і її можна про-

Читати без помилок.

Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за руч-

Ку дверей і раптом почув вибух, за ним – другий, третій.

Брязнули шибки у вимах. Якісь папери закружляли в по-

Вітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав,

Потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лаборато-

Рія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим

Повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко

З’являлося й зникало полум’я. Знову пролунала серія ви-

Бухів. “Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підби-

Рається до складу реактивів,- з жахом подумав я.- А

Там…”

Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми

Кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством.

Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! За-

Гинемо! В ту хвилину ми не думали про це.

До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим

Дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду

Нас почувся крик:

– Це я винна… Я одна… Пустіть!

Валя бігла просто у вогонь.

Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози,

Залишаючи на щоках дві темні смуги. Вона. знову рвону-

Лась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна…

Я не чув, як під’їхала машина, на тлі багрової плями

Поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник

У бурхливому полум’ї.

Валя без упину повторювала:

– Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я…

Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова:

“Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама

В змозі розплатитися. Тільки сама”.

Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кину-

Тись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?..

Благородство й сміливість?..

Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене.

За дві-три хвилини ми побачили директора. Він ледве

Тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптя-

Ми. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього.

Він лежав на боку і дивився на нас.

– Не чіпайте,- простогнав він і наказав Валі: – Пере-

Вірте, чи перекрито газ у центральному корпусі.- Ви,- він

Перевів погляд на Сашка,- скажіть пожежникам, нехай по-

Чинають гасити з правогоо крила.

Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу

Ворушачи губами, прохрипів:

– У лівій верхній шухляді мого письмового столу-

Папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я

Зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження

Імпульсу в сімдесят шість разів. Головне – код. Код сигна-

Лів – більше коротких, ніж довгих…

Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укрива-

Лося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було ди-

Витись.

– Дізнаєтесь, коли прочитаєте… Тільки врахуйте мою

Помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші за-

Лози – перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника…

– Чому ви це зробили? – закричав я.- Адже кожен з

Нас…

– Треба було швидше… Думати не було часу…

Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопо-

Жертвування…

Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Його блукаючий

Погляд зупинився, наче маятник годинника.

З’явилися санітари, обережно поклали його на ноші.

Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню.

Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схо-

Жі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках,

Наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколір-

Ними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець

Править червоний, зелений – синій. Так, напевне, він роз-

Різняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, роз-

Мовляють зі мною його голосом.

Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми

Поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити від-

Верто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли,-

Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття…

Чому ж нам було так важко з ним?..

(1 votes, average: 5.00 out of 5)