ЛАГІДНІ ТВАРИНИ – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ
ЛАГІДНІ ТВАРИНИ
На підлозі нашого намету, зовсім близько від
Моїх усе ще заспаних очей, стояла бляшанка згущеного мо-
Лока з голубою етикеткою Полтавського молокозаводу. На
Цій планеті я звик до всіляких див і навіть до того, що тут
Здійснюються бажання, але етикетка мене приголомшила.
– Що нового? – почувся хрипкий голос Валери.
Не вилізаючи із спального мішка, я трусонув головою,
Спочатку намагаючись відігнати видіння з етикеткою,-
А потім показуючи на неї.
– А в мене – пиво, моє улюблене, бархатисте! – Він
Підкинув і впіймав бляшанку пива.
Різонуло вуха пронизливе вищання. То проявляв свої
Емоції абориген планети, якого ми приручили,- карлик з
Маленьким зморщеним обличчям, що скидалося на гумову
Маску. Я назвав карлика Гаврилом Георгійовичем, ім’ям ди-
7ректора готельного комплексу на міжрейсовому супутнику-
Базі. Щоправда, той Гаврило Георгійович, на відміну від
Нашого, мав величезний зріст і грізну зовнішність, але ха-
Рактери й начальницькі звички обох Гаврилів Георгійовичів
Були дуже схожі. Ось і тепер наш вихованець, провищав-
Ши, закивав головою, поляпав Валеру по крижах, звелів
Йому нагнутися. Потім одним стрибком скочив йому на
Плечі, міцно вчепився лапками у чуприну і залупцював
П’ятами по спині. Валера слухняно відтворив біг на місці.
У ці хвилини карлик скидався на хлопчиська, що бешкету-
Вав, але вже давненько збагнув, що його вік відповідає ві-
Ку зрілого чоловіка. На контакт з нами йшов неохоче, во-
Ліючи залишатися незрозумілим, ремствував, вимагав со-
Лодощів та різних предмегів, які йому подобалися. Клопо-
Ти з ним уже почали мені набридати.
Величним жестом карлик показав Валері на вихід з
Намету.
– Почекай трохи,- будь ласка,- відповів той і дістав
Удар п’ятою в спину.
– Вгамуйся! – гримнув я на карлика.
– Нічого, він мені не заважає,-сказав Валера.- Кра-
Ще подумаємо про подарунки.
Не приховуючи підозри, я пильно подивився на нього й
Виліз із опальника.
Валера належним чином оцінив мій погляд й посміх-
Нувся:
– Невже ти гадаєш, що я б дозволив собі…
Ясна річ, я так не думав. Та він би не зміг фізично це
Зробити: не було зайвого місця ні на платформах, ні в ре-
Чових мішках. Просто мене збили з пантелику дива плане-
Ти, і я чіплявся за будь-який не містичний здогад.
– Та ні, зовсім не це…- промимрив я, відводячи по-
Гляд.- А може, це все витівки аборигенів?
Його кругле обличчя стало серйозним, навіть трохи ви-
Довжилось. Підбадьорений цим, я вів далі:
– Можливо, вередування ми приймаємо за злість, а
Примітивність…
– Це ти про карликів?
Він так виразно це сказав, відкопиливши губу, що я ми-
Мохідь уявив собі, як наш Гаврило Георгійович тихенько
Приносить і розставляє бляшанки з пивом і згущеним мо-
Локом. Це так суперечило його поведінці, що я мимоволі
Посміхнувся. Але все ж таки вирішив порозмовляти з Гаври-
Лом Георгійовичем і поманив його пальцем.
Карлик не зліз з Валериних плечей, мій жест він просто
Ігнорував. Тоді я дістав плитку шоколаду.
Очі карлика жадібно заблищали, він простягнув до ме-
Не лапку й ударив п’ятами по спині свого “коня”.
Валера слухняно наблизився, але я заховав шоколад за
Спину, другою рукою підняв бляшанку із згущеним моло-
Ком і простягнув її карликові. Той узяв бляшанку, понюхав,
Лизнув, висунувши довгого, роздвоєного на кінці язика,
Скривився.
– їжа-всередині,-пояснив я, показуючи на бляшан-
Ку.- Відкрий.- Темні очі, що сиділи глибоко в запади-
Нах, не змінили виразу. Бляшанка із згущеним молоком
Упала на підлогу.
Я заховав шоколад у кишеню, підняв бляшанку, зробив
Дірочку, націдив молока в склянку, покуштував сам і дав
Лизнути Гаврилу Георгійовичу. Він тут же задоволене по-
Ляпав себе по животу й потягнувся по нову порцію.
Я заклеїв пластирем отвір у бляшанці й дав її карли-
Кові. Він покрутив її в руках і тицьнув під ніс Валері.
– Не відкривай,-сказав я йому.
Карлик ображено засопів, вихопив і пожбурив бляшан-
Ку на підлогу.
– Скинь його! – наказав я.
У відповідь Валера посміхнувся і погладив карлика по
Спині.
– Ти знаєш, він мого небожа, Олежка, нагадує. Не муч
Його, краще дай шоколадку. Він не відкриватиме бляшанку.
Хоче, щоб це зробили ми.
– Теж мені пень! – спересердя сказав я.
– Стародавні люди казали не пень, а пан,-виправив
Мене Валерій.- Що ж робити, коли нам трапився місцевий
Пан…
– Надзвичайно поталанило. Один шанс із тисячі. Тіль-
Ки нам могло випасти таке: шукати представника місцево-
Го населення і відразу натрапити на пана-пня!
– Не гнівайся,- намагався заспокоїти мене Валера.-
Можливо, він не те й не те. Просто не хоче піддаватися дре-
Сируванню. Вважає за краще бути дресирувальником…
Ми не розуміли, як карлики могли створити міста І
Заводи, як примусили гнути на них спини сумирних істот,
Що скидалися на горбатих мавп. Хоча розумовий розвиток
Карликів недалеко відійшов від тварин. Але, очевидно, ми
Не врахували якогось загадкового чинника, що дав можли-
Вість їхній цивілізації піднятися на порівняно високий ща-
Бель технічного розвитку. Про це свідчили прекрасні міста
Й напівавтоматизовані заводи. Ми порівняно швидко роз-
Шифрувавши окремі слова з примітивної мови карликів, на-
Магалися розпитувати Гаврила Георгійовича. Але він не
Хотів говорити, а може, не розумів нас.
Карликові набридло сидіти на Валериній спині, і він
Забарабанив п’ятами, підштовхуючи “коня” до виходу.
– Нам і справді час,- ніби вибачаючись, сказав Ва-
Лера, вкотре вже вражаючи мене своєю витримкою. Він на-
Гадав, що треба відібрати нову партію “зразків місцевої
Промисловості” й відправити вантажну ракету на корабель,
Який залишився на орбіті.
Ми вийшли з намету й попрямували до міста. Високі
Будівлі з банями плавали, ‘мов у мареві. Синьо-жовті свічки
Дерев чіплялися за хмари.
Назустріч нам ішли групки карликів, але вони не звер-
Тали на нас ніякої уваги, мабуть, приймаючи за різновид
Мавп. Інколи вони перемовлялися кількома словами з Вале-
Риним вершником.
– Як тобі там? – запитував подорожній.
– Непогано, і тобі того бажаю,-поважно відповідав
Гаврило Георгійович.
– Ситий?
– Авжеж,- і карлик радісно ляпав себе по череву.
Дорога ставала дедалі велелюднішою і якось непомітно
Перейшла у вулицю. Обабіч неї здіймалися невисокі бу-
Динки з розсувними дверима й кольоровими вітражами. Ра-
Зом з натовпом ми вийшли на площу перед заводською бу-
Дівлею.
Тут уже стояли візки з глечиками. Ось розчинилися за-
Водські ворота, і горбата мавпа викотила новий візок. У
Глечиках з високою шийкою пінилася біла рідина. На ши-
Рокому плескатому обличчі мавпи з маленьким круглим но-
Сом і великими ніздрями розпливалася привітна усмішка.
Один з карликів щось наказав мавпі, махнув рукою, і вона
Поставила возок на те місце, куди він показав. Потім мав-
Па низько вклонилась і, шанобливо посміхаючись, зникла
За брамою заводу.
Ми вже знали, що на цій планеті працюють тільки
Мавпи. Вони готували їжу, шили одяг, споруджували бу-
Динки і виготовляли різні прикраси.
І жодного разу н^ бачили, щоб працювали карлики. Во-
Ни тільки віддавали накази, які мавпи виконували навди-
Вовижу слухняно.
Як тільки мавпа зникала за різьбленими воротами,
Карлики швидко ставали в чергу, кожен брав по глечику
Й візка. Дехто зразу припадав до посудини, і з їхніх облич
Можна було безпомилково визначити: вміст того, що є у
Посудині, їм страшенно подобається.
Мавпи вивозили на майдан все нові й нові візки. На них
Стояли металеві кубики, іграшкові звірята, якісь предмети,
Схожі на вази й квіти. Можливо, це був посуд, але ми
Жодного разу не бачили, щоб хтось з нього їв чи пив. Ці
Предмети карлики розбирали особливо швидко.
Невдовзі мавпи забрали порожні візки і повезли на
Територію заводу. Ми рушили слідом за ними.
Гаврило Георгійович знахабнів так, що коли Валера
Спробував зсадити карлика, той крутнув його за вухо. Це
Було вже занадто!
Але Валера відвів мою руку, сказавши із своєю лагідною
Усмішкою:
– Мені ж не боляче…
І тоді я мимохіть згадав слова нашого командира про
Те, чому він здається нам простакам: “надто добрий”.
“Невже доброта може позбавити людину глузду? – ду-
Мав я.-Чи принаймні обдурювати тих, хто за ним спосте-
Рігає, правити їм за якусь маску істинного інтелекту? Але
Навіщо? І в чому чи в кому тут річ? У тому, що спостері-
Гають, чи в спостерігачах?..”
Карликів на заводі було небагато. Одні сиділи в скля-
Них будках поруч з мавпами-операторами, інші роз’їжджа-
Ли по цехах;- як наш Гаврило Георгійович, на чужих пле-
Чах, та ще й підганяли своїх “коней” батогами. Раптом
Одна з мавп, порівнявшись із нами, зупинилась. Вона допит-
Ливо оглянула мене, простягла руку й довгими гнучкими
Пальцями обмацала полу моєї куртки, її хазяїн марно
Ляскав батогом Погляд великих темних очей, що вражали
Безмежною добротою, зустрівся з моїм. Я погладив мавпу
По голові, і вона видала звук, схожий на котяче мурко-
Тіння.
Їздець щосили шмагав батогом, примушуючи бігти ту-
Ди, куди йому було потрібно, але їй і за вухом не свербі-
Ло-підставляла мені голову, припрошуючи ще раз погла-
Дити. Я спробував схопити батіг, але мавпа зробила за-
Стережливий жест, відводячи мою руку, й посміхнулась –
Точнісінько як Валера. Зморшки віялом розбіглися біля її
Очей. Я подивився на Валеру, і тут він здивував мене як
Ніколи.
– А знаєш, старий, чого мені хочеться? – мрійливо ска-
Зав він.- Морозива! І не якого-небудь, а ленінградського
Ескімо, холодненького, з горіхами, з ледь відчутним запа-
Хом теплого молока. Пам’ятаєш, ми їли таке в Централь
Ному парку Першого травня?..
У мене аж слина потекла, коли я уявив собі коричневий,
З горбочком горіхів батончик-найбільші ласощі всіх хлоп-
Чиків і дівчаток.
А Валера, невідомо чому взявши на себе роль спокус-
Ника, вів далі. Вії його тремтіли, ніби він згадував для
Самого себе:
– Батончик був на тоненькій дерев’яній паличці. Якщо
Розкусити її, в роті з’являється присмак сосни, гіркуватий,
Терпкий… Уявляєш, якщо кожному карлику дати по тако-
Му ескімо?..
Я одразу ж уявив, як усі ці шалапути, любителі коман-
Дувати, отримують по батончику в сріблястій фользі, якою
Радістю спалахують маленькі очиці на зморшкуватих лич-
Ках.
Валера підморгнув мені. Він по-змовницькому показу-
Вав поглядом на мавпу Вона завмерла, немов перебувала
В трансі. Шкіра на її голові, особливо біля скронь, ритміч-
Но посіпувалась, вії були напівопущені…
.. Сонячний промінь’ торкнувся мого носа. Я повільно
Розплющив очі й за півметра від себе на пластиковій під-
Лозі намету побачив батончик, що сріблисте виблискував.
З нього стирчала тоненька дерев’яна паличка Можна
Було навіть прочитати кольорові літери на паперовій
Обгортці…
Я не став їх розглядати, бо й так добре знав, що напи-
Сано на обгортці. Замість цього поглядом відшукав круглу,
Мов більярдна куля, голову, що висунулася із спального
Мішка. Прозоро чисті голубі очі дивилися то на мене, то
На батончик. Так, Валера був задоволений – експеримент
Пройшов успішно. Загадки планети більше не існувало Все
Стало на свої місця: заводи, міста, горбаті мавпи, карлики
Із зморшкуватими обличчями.. Я пригадав, як він здиво-
Вано спитав мене: “Ти маєш на думці карликів?” Ціьазо
Було б знати чи давно він здогадався про істину?
– Ти, напевне, дуже ясно уявив собі ескімо,- мовив
Валера – Тому вони так добре відтворили його.
– Так це, виходить, моя. заслуга?-з удаваною ра-
Дістю поцікавився я. Він відвів погляд.
Одне мене втішало: Валера недооцінював мене, не пі-
Дозрюючи, що я вже давно знаю, хто з нас насправді го-
Ловний і хто ким керує.
– Карлики – це їхні діти? – запитав я.
– Можливо, тварини, яких вони приручають й допома-
Гають стати розумними – сказав він, продовжуючи давню
Гру й даючи мені можливість висловити остаточну думку.
– От недоумок!-сказав я-Здоровенний космічний
Недоумок!
– Ти так гадаєш?
– Та це я про себе! Ти, певне, зрозумів уже давно…
І Чи хоча б підозрював..
– Двоє здоровенних космічних недоумків! – васело під-
Хопив Валера й залився своїм знаменитим сміхом.
– Не приєднуйся, не вийдем-мовив я, думаючи про.
Те, чому сприймав цивілізацію на цій планеті з такою не-
Довірою. “Важко зізнатися,-думав я,-що мавпи були
Тваринами з однієї-однісінької причини. Але хто ж ми та-
Кі й чого варті, якщо цієї причини достатньо, щоб вважати
Розумних тваринами?”
– Гаразд, гаразд, вибачимося перед ними – і крапка,-
Ніби нічого й не було, мовив Валера.
– Справа не в них, а в нас,- сказав я,- Тільки в нас…
Сонце сходило над планетою, і світлі тіні бігли від його
Променів..
(1 votes, average: 5.00 out of 5)