ХТО ВМІЄ РАХУВАТИ БІЛЬШЕ ЗА ТРИ… – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ
ХТО ВМІЄ РАХУВАТИ
БІЛЬШЕ ЗА ТРИ…
Я знемігся значно раніше, аніж припускав. Трі-
Щини танцювали й кружляли перед очима, серце завмира-
Ло, нога зависала в повітрі, не знаючи, куди опуститися,
Щоб не потрапити в пастку. Я почув хрипкий сміх одного
З вождів:
– Ходити ні. Вмів. Раніше. Тепер – ні. Затримує нас.
Візьми на руки. Неси.
Хтось із його прибічників підняв мене, закинув за спи-
Ну. Я заплющив очі. Одразу полегшало. Млість трохи від-
Лягла
Я трусився на широкій спині прибічника.
В міру того, як минала млість, поверталось усвідомлен-
Ня ганьби.
Коли нас проводжали, у людей були не лише великі спо-
Дівання на контакт із розумними істотами, але й побоюван-
Ня. Побоювалися зони метеоритів і потужного магнітного
Поля Планети Трьох Сонць, огненних смерчів, які шаленіли
У її атмосфері. Та хто міг передбачити, що нам судилося
Стати рабами в цих примітивних низьколобих істот, що вмі-
Ють рахувати тільки до трьох?
Мене різко підкинуло. Я відчував м’язи могутньої спи-
Ни
– Втомився. Раб важкий. Опущу. Не зможе йти-
З’їмо.
У відповідь почулося глухе бурчання. Я відкрив очі –
Хмари кружляли, роздвоювались і знову сходилися, падали
На мене шматтям брудної вати. Гострі червоні стріли про-
Низували мозок Нестерпна млість піднялася всередині, за-
Полонила все тіло, скаламутила свідомість. Звідкись ізда-
Леку долетіла відповідь вождя:
– Неси ще. Передаси іншому. М’ясо є. На два дні. Раб
Потрібен. Нападуть раби. Він – метати промінь.
“Аякже, ждіть! – подумав я.- Ви зуміли перетворити
Нас у рабів, у обчислювальні машини, ви примусите нас ро-
Бити проекти ваших хатин і суденець. Але вбивати подіб-
Них до себе заради вас! Дзуськи!”
Ненависть була такою палючою, що я навіть забув про
Млість. Знову пролунав клекітливий голос верховного
Вождя.
Це ж він колись вийшов назустріч Аркадію.
Обличчя нашого командира сяяло радісною усмішкою.
Втім, усі ми раділи не менше. Хоч аборигени були дуже
Непривабливі – одноокі, вкриті шерстю, приземкуваті, з
Довгими руками, низьким чолом і масивною нижньою щеле-
Пою, все ж таки це були розумні істоти.
Ми тоді ще не знали,- що плем’я поділяється на касти.
Верховний вождь незворушно вислухав Аркадієве при-
Вітання, яке перекладав автомат-космолінгвіст, і запропо-
Нував, показуючи на п’ять кілків:
– Полічити.
Аркадій усе з тією ж радісною посмішкою знизав пле-
Чима і почав рахувати:
– Один, два, три, чотири…
Тільки він сказав “чотири”, як вираз волохатої вожде-
Вої пики різко змінився. Тоді ми не звернули на це увагу.
– …П’ять.
Аркадій обернувся, весело підморгнув мені і сказав
Вождю:
– Будь ласка, мені не важко. Якщо бажаєте, можу ра-
Хувати й інші предмети, наприклад, дерева он у тому гайку
Або твоїх прибічників. І нехай це буде першим переписом…
– Досить! – різко й зневажливо перервав його
Вождь.- Не годишся бути вождем. І прибічником теж.
Умієш лічити багато. Більше за три – раб.
Спочатку ми сприйняли його слова як жарт. Та коли
Низьколобі спробували списами загнати нас у печеру, до-
Велося поставитися до них серйозніше. І ми показали, що з
Нами слід поводитися чемніше. За сигналом верховного
Вождя низьколобі відступили. Вождь кілька разів озирнув-
Ся, доки не пересвідчився, що ми не думаємо його переслі-
Дувати. Тільки тоді він зупинився і грізно тупнув ногою.
Ми розсміялись. А він звернувся до того, кого вважав на-
Шим вождем:
– Нічого. Посутеніє. Тоді зрозумієш. Вмієш лічити ба-
Гато. Більше за три…
Низьколобі пішли, а ми почали будувати станцію. Або-
Ригени більше не з’являлися.
Ми вже поставили корпус Із спальними кімнатами, де
Можна було сховатися від проміння трьох сонць. Тепер ми
Спали нормально, при зашторених вікнах, адже ночі тут
Не було.
Настали сутінки, спека вже не дошкуляла. Білясте небо
Затягувалося темними хмарами. Деякі хмари були схожі
На дзеркала: в них відбивалися дерева й кущі, порізаний
Глибокими тріщинами грунт. Тріщини заважали нам дослі-
Джувати планету. Вони з’являлися раптово, шириною пів-
Тора метра і глибиною на кілометри.
Не додавали оптимізму й рухомі м’ясоїдні кущі. Одного
Разу я побачив, як гнучке гілля впіймало птаха, обплутало
Його дрібними галузками. На них ворушилося темно-черво-
Не трикутне листя. Птах бився і кричав кілька секунд, за-
Тим гілки розійшлись і впустили на грунт легеньку сіру
Грудочку – шкурку з пір’ям.
Для нас кущі не становили великої небезпеки, бо пере-
Сувалися вони дуже повільно й хаотично. Проте перше
Знайомство з ними було досить неприємним. Відтоді ми
Досліджували тільки окремі’ кущі й не наближалися до
Заростей.
Всюдихід ми не використовували. Він годився лише як
Тимчасовий склад для апаратури та продуктів.
Хмари вкривали небо все густіше. Вони відкидали на
Грунт довгі, неясні, химерно переплетені тіні, які весь час
Рухалися, густішали, прибирали різноманітних форм, що
Нагадували птахів 1 павуків, метеликів і змій. Запали су-
Тінки. Астрономи з обсерваторії Ю-1-вона розташувала-
Ся на штучному супутнику за Юпітером – припускали, що
Ці сутінки тривають від одного до семи земних місяців.
Тріщини й кущі тепер зустрічались мало не на кожно-
Му кроці. Іноді хочеш переступити вузеньку тріщину, а во-
На раптом розгалузиться павутинням таких же тріщин, і
Ти завмираєш з піднятою ногою. Незабаром ми догадали-
Ся, що більшість тріщин – ілюзія, створена хмарами. За-
Лишалося тільки визначити, які з них справжні. Одначе
Зробити це було не так-то й просто. З-поміж тріщин і кущів
Вирізнялися темніші. Ми думали, що вони і е справжніми,
Але помилилися. Виявити будь-яку закономірність в утво-
Ренні ілюзій не вдавалося. Ми зробили собі палиці-щупи,
Одначе пересувалися дуже повільно.
Зустрічі в літаючими ящерами, яких ми раніше легко
Вбивали з пістолетів, тепер стали смертельною небезпекою.
Ми не знали, які я них реальні, а які – ілюзії. Це дуже
Діяло на психіку, почався нервовий розлад. Недуга мовби
Розчиняла силу волі. Хотілося лише одного – заплющити
Очі й нічого не бачити: ні кущів, ні тріщин, ні дзеркального
Неба.
Отоді-то дикуни появилися знову, їх було так багато,
Що зброя вже не могла зарадити. Один за одним гинули
Під ударами ломак і списів наші товариші. А мені та ще
Чотирьом уцілілим дісталася доля рабів. Зараз дикуни не-
Суть нас у свої південні селища, щоб використати у війні І
Проти інших племен.
Дикун, який ніс мене, щось пробурчав, і я відчув, що
Падаю. Млість вивертала нутрощі. Мені було однаково, що
Зі мною станеться, і лише біль од удару об камінь на мить
Прояснив свідомість.
Почувся голос верховного вождя:
– Сам іди.
Він звертався до мене. Але я не рухався. Нехай уби-
Вають, аби тільки не відкривати очей і не бачити, як під
Ногами розбігаються тріщини, не бачити безлічі волосатих
Однооких дикунів, з яких одні реальні, а інші-марево.
– Не може. Неси. Втомишся ти. Нестиме він.
Серед дикунів зчинилася сварка. Вони зголодніли, на-
Морилися. А тут іще почався дощ. Галасуючи і обмінюючись
Стусанами, низьколобі нарешті сховалися від негоди в
Ближніх печерах.
Настали години блаженства. Кам’яне склепіння відго-
Роджувало небо й хмари. Запаморочення і млість минули.
Я міг спокійно розплющити очі. У печері стояв нестерпний
Сморід від брудних тіл, та у порівнянні з тим, що я пере-
Жив просто неба, це були дрібниці.
Я нарахував вісімнадцять дикунів. У віддаленому кут-
Ку темніла ще одна нерухома постать. Ось вона ворухну-
Лась – і від несподіванки у мене перехопило дихання. Це
Оув Донат, другий штурман.
– Доне! – покликав я його і ступив назустріч.
Ми обнялись, але поговорити нам не дали. До нас по
Прямував верховний вождь, він пильно подивився
Спочатку на Дона, потім на мене.
– Один – сюди. Другий – туди. Разом два – ні.
– А він засвоїв засади тиранії: поділяй і володарюй,-
Промовив Донат. Мені здалося навіть, що штурман посміх-
Нувся, хоч у печері було темно. Та й усміхатися нам до-
Ведеться вчитися заново.
Ми не поспішали розходитись, а вождь не квапив. Він
Стояв поряд, крутив головою то в один бік, то в другий,
Розглядаючи нас своїм єдиним оком.
– Маєш рацію, старий,-сказав я Донатові.-Його ло-
Гіка близька до логіки землян. І його зір у принципі нічим
Не відрізняється від нашого. Придивись, як він крутить го-
Ловою, аби краще нас розгледіти…
Кілька секунд Донат мовчав, спостерігаючи вождя. У ме-
Не майнула думка, що ми знову перетворюємося на дослід-
Ників. Все-таки тисячі років цивілізації не минули марно.
– Зажди, але ж можна зробити висновок,- напівза-
Питально мовив Донат.- Схоже, що він справді бачить, як
Ми. Чому ж?..
– Так, чому ж він вільно орієнтується там, де ми не
Можемо пересуватися? – закінчив я.
Вождеві, мабуть, набридло слухати нас, він заривав і
Відштовхнув мене від Доната. Цього легкого поштовху ви-
Стачило, щоб я відлетів до протилежного краю печери і на-
Бив собі здоровенну гулю. Вождь засміявся:
– Говориш швидко. Сили немає. Говорити вмієш. Звіра
Бити можеш? Без променя? Птицю бити можеш? Руками?
Шкуру обідрати? Зробити ломаку?
Я мовчав. Нічого цього я не вмів, але ж міг легко навчи-
Тися.
Вождь тріумфував.
– Ти. Говориш швидко. Ти. Лічиш багато. Більше трьох
Рахувати – раб.
І зненацька ця його фраза немовби вдарила мене по го-
Лові. Тільки б не загубити нитку! “Більше трьох рахува-
Ти… Більше трьох рахувати…”
Зір дикуна в принципі не відрізняється од нашого. Його
Логіка схожа на нашу. Але він вільно орієнтується в таких
Умовах, де ми абсолютно безпорадні, а наша психіка по-
Рушується, причому саме через зорові відчуття. А що
Коли…
П’ять кілків стояли перед моїми очима. П’ять кілків,
Які дикуни забили у грунт перед Аркадієм. Одже, низько-
Лобі добре знали, що число предметів буває більше трьох
І що є істоти, котрі можуть їх порахувати…
Я запитав у верховного вождя якомога шанобливіше:
– А ті ваші раби, які були ще до нас, теж уміли раху-
Вати більше трьох?
Одначе навіть така фраза виявилася занадто складною
Для верховного. Він розсердився, заричав, і я поспішив
Спростити її:
– Раби. Всі рахували більше трьох?
– Ого, ти, виявляється, успішно дичавієш? – пожарту-
Вав Донат.
Невиправний інтелігент – він зберіг почуття гумору.
Вождь кивнув мені у відповідь, але я не заспокоївся і
Знову запитав:
– Раби. Сутінки. Самі ходити – ні?
Верховний нерішуче затупцював на місці, замислився.
Він, мабуть, ні до чого не додумався і, оскільки моє запи-
Тання вивело його з рівноваги, розізлився і вперіщив мене
По плечу так, що я на хвилину знепритомнів. Але я вирі-
Шив будь-що з’ясувати одну деталь.
Донат робив застережливі жести, та я не вгамовувався.
Адже од відповідей вождя залежало дуже багато.
– Ти. Вождь. Жінки. Три?
Це запитання верховний зрозумів. Він гордо зиркнув на
Одноплемінників і відповів дуже голосно, наче побоювався,
Що вони не розчують:
– Три. І три. І дві.
“Вісім”,- подумав я. Верховний рахував саме в такий
Спосіб, який підтверджував мою здогадку. Вона ж була
Дивовижною. Ми ніколи ще не зустрічалися з такою пара-
Доксальністю в природі. Весь наш попередній досвід якраз
Суперечив тому, що я припускав. Ми дуже добре засвоїли,
Що складний мозок – перевага в боротьбі за існування.
Примітивізм – слабкість, що веде до поразки. Ми бачили
Сотні, тисячі таких прикладів. І, певна річ, були ще тисячі
Прикладів, яких ми не бачили. А вони могли бути зовсім
Іншими…
Верховний вождь щось прокричав. Це була команда
Збиратися в дорогу. Підійшов прибічник, щоб закинути ме-
Не на плечі. Я відступив від нього і сказав вождеві:
– Піду сам.
– йди,-дозволив верховний.
Він схвально кивнув мені й повернувся до Дона, чекаю-
Чи, що скаже той. Донат запитально дивився на мене. Хоч
Мої припущення ще повністю не підтвердились, я шепнув
Йому:
– Роби те саме і будь лоруч зі мною.
– Піду сам,-заявив вождю Донат.-Я. Він. Допома-
Гати.
Вождь махнув рукою, і низьколобі почали виходити з
Печери. Я вибрав здоровенного дикуна, високого й широко-
Плечого, і тримався якомога ближче до нього. Він для ме-
Не був маяком. Тільки ми вийшли з печери, з’явилося кіль-
Ка двійників-міражів, але я вже трохи орієнтувався серед
Тріщин. Тримаючись за моє плече, крокував Донат. Іноді
Він намагався жартувати про двох сліпих, один із яких
Веде іншого, але в його голосі не було звичних веселощів.
Тріщини, як і раніше, множилися під ногами, і щоразу, ко-
Ли треба було ступати в безодню, тіло терпло. Через кілька
Хвилин знову з’явилися запаморочення і млість. Кожен
Крок коштував неймовірного зусилля волі, але не можна
Було відставати од “маяка”. Інакше я зовсім би втратив
Орієнтування.
І все-таки я спробував зробити те, про що подумав у
Печері. Спостерігав і рахував. Коли гострий напад млості
Склепляв мої повіки, я притримував їх пальцями і говорив
Собі; що може дикун, можеш і ти. Тобі зараз заважає
Уява і двоє очей. Зумій же і цього разу недолік перетво-
Рити на перевагу. Хіба це не найважливіше, чого вчить
Цивілізація?
Очі сльозились і боліли, млість вивертала нутрощі, але,
Кусаючи до крові губи, я дивився, куди ступає “маяк”, як
Він вибирає дорогу серед тріщин – справжніх і примарних.
Я спостерігав і аналізував, щоб підтвердити свої здогадки.
Виявилося, що Донат робить те саме. Зненацька він ска-
Зав, мені майже у вухо:
– Один, два, три. Як у пісеньці. Один, два, три!
– Молодець, Доне.- Підбадьорений його словами, я
Знаходив упевненість у собі.- Один, два, три, старий, а
Все, що більше трьох,- дурниця. Три сонця – три тіні.
І сотні міражів.
Пора, мовив я собі, пора!
Стиснувши зуби, я зупинився. “Маяк” оді йшов на кіль-
Ка кроків уперед. Переді мною виникло хаотичне перепле-
Тіння тріщин, поміж яких вирізнялася одна темна. Зібрав-
Ши всю волю, ступив просто на неї, затим на ту, що поряд.
Відпустивши моє плече, Донат ішов за мною.
Звичайно, цей експеримент міг коштувати мені життя,
Якби здогади виявилися хибними. Але ми вірили в них і
Говорили про них, як про встановлений факт. Справжня
Тріщина – завжди третя від темнішої, третя праворуч. Істи-
На виявилася примітивною, мов ці одноокі дикуни. Треба
Просто лічити до трьох, але не більше, щоб нові міражі не
Збивали з пантелику. І найголовніше – не давати волі уяві,
Мовби не помічати на якийсь час решти тріщин. У цьому
Треба уподібнитися до низьколобих, звузити поле зору і ба-
Чити тільки те, що потрібно зараз для пересування.
Тепер я стежив за низьколобими, які несли наші сумки,
Де серед інших речей були пістолети. Обравши найближчо-
Го дикуна, почав лічити, відокремлюючи справжнього від
Двійників, наздогнав і розстебнув у сумці кишеню. Пальці
Відчули холод рукоятки…
Дикун навіть не оглянувся.
Я натиснув на спуск. Елемент працював. Тонкий про-
Мінь черкнув по скелі, і вона задиміла, перетворюючись на
Хмарину пари.
Низьколобі зупинилися. Вождь із загрозливим риком
Попрямував до мене.
– Стій!-наказав я йому.-Не зупинишся-вб’ю.
У відповідь він зайшовся хрипким сміхом.
– Раб!-говорив він крізь сміх.-Раб! Ти’ Я. Один!
Я Багато! Як влучиш?
Я порахував до трьох. Промінь випалив грунт біля самі-
Сіньких його ніг. Вождь злякано відскочив. Сміх завмер.
– Влада перемінилася,- сказав невгамовний Донат, і
Я засміявся з цього далеко не кращого його жарту…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)