УРАГАН – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

УРАГАН

Повість

Замість передмови

У великому космічному архіві про цю планету

Майже не було відомостей. Хіба що уривки повідомлення,

Яке прийняли на штучному супутнику Юпітера: “…треба

Остерігатись… аборигени… печерах… особливу небезпеку…

Урагани…”

Корабель, з якого надіслали повідомлення, на Землю не

Повернувся.

Вивчаючи текст, довжину хвилі й умови, за яких було

Прийнято передачу, вчені висловили припущення про та-

Кий зміст повідомлення: “Треба остерігатися місцевих жи-

Телів. Аборигени мешкають у печерах. Особливу небезпеку

Становлять урагани”.

На планету послали другий корабель. Командиром ко-

Рабля було обрано ветерана зоряного флоту Петра Коле-

Сова.

ПЕЧЕРА

Ураган наближався. У фіолетовому небі хиталися чорні

Стовпи. Коли їх освітлювали блискавки, вони скидалися

На земні домни, наповнені розплавленим металом. Та. от

Стовпи почали звиватись як гігантська гусінь, ламатися,

Розсипатись…

Криваве й чорне. Спочатку більше чорного, потім –

Кривавого. З висоти тяглися пожадливі вогненні язики.

Волохата гусінь танцювала у світлі блискавиць. Шум ура-

Гану переходив у нестерпне однотонне виття. Здавалося,

Барабанні перетинки не витримають.

Петро вже розумів, що він не встигне добратися до

Корабля. Треба шукати рятунок тут, у кам’яній пустелі, де

Ростуть тільки жалюгідні кущі антибузку – так назвали цю

Рослину космонавти за дрібні п’ятипелюсткові квіточки з

Неприємним запахом.

Напевне, не варто було йти так далеко одному, але те-

Пер уже пізно про це говорити. Він побіг, вдивляючись у

Розщелини між скелями, у нагромадження великого камін-

Ня, сподіваючись найти печеру.

Чому він зупинився саме біля цієї скелі? Адже вона

Нічим не відрізнясгься гі і інших Просто йти від неї не

Хотілось. У чому річ? Петро придивився уважніше й поба-

Чив отвір. Космонавт попрямував до нього, приготувавши

На всякий випадок променемет.

Цей захід був своєчасний. З темного отвору скелі ви-

Зирнула люта вишкірена морда урава. Земляни вже бачи-

Ли цих невеликих тварин, схожих на ангорських котів. По-

Мітивши людей, урави, розпустивши хвости, як вітрила,

Завжди поспішали зникнути. Але цей печерний звір відріз-

Нявся від своїх родичів. Він був утричі більший, його шерсть

Не блищала, а тьмяно вилискувала синьо-зеленим кольо-

Ром. Звір загарчав і звівся на задні лапи. Петро почув

Смердюче дихання і подумав: “Новий вид урава? Печер-

Ний?”

Звір гарчав і поволі підходив до людини. Петро позад-

Кував. Дивлячись у вузькі очі тварини, він миролюбно

Мовив:

– Тікай, дурненький, не будемо сваритись.

Урав клацнув зубами, загарчав і продовжував насту-

Пати.

Петро все ще не стріляв. Він замахнувся променеметом,

Як палицею, і вдарив звіра по голові. Урав завищав, упав

На каміння, але й тепер не втік. Підхопившись, він стриб-

Нув на космонавта.

Петро ледве встиг відхилитися. Зуби звіра клацнули

Зовсім близько від його шиї.

А ураган дужчав, гуркотіння і виття наростало. Єдиний

Рятунок – печера.

Ударом ноги Петро відкинув звіра з дороги. Напевно.

Удар був сильний, бо урав завив і поповз, тягнучи задні

Ноги. Але поповз не вбік, а слідом за ним. Його очі округ-

Лились і люто горіли. Він пирхав і гарчав.

“Скажений”,- подумав Петро і автоматично натиснув

Кнопку променемета. Спалах. Легкий димок розтанув у

Повітрі на тому місці, де тільки-но був звір.

Петро ввімкнув ліхтар. Промінь пройшов по голій ка-

М’яній стіні, потім наткнувся на зелену масну плісняву.

Космонавт прислухався. Тихо…

“Урав-самітник? Такого різновиду ми ще не бачили…-

Здивувався він. І заспокоївся: – 3 уравами я впораюсь”.

Увімкнув апарат інфразору.

Кілька кроків – і Петро опинився в печері. Побачив

Стіни, вкриті пліснявою, мохом, кучерявими рослинами, по-

Думав: “Слово “аборигени” могло означати не лише тва-

Рин, а й рослини”.

У глибині печери був виступ, схожий на лежанку. Петро

Сів на нього й тільки тепер по-справжньому відчув утому.

Боліла права нога. Він забив її, коли впав між камін-

Ням.

“Скільки ж я відмахав кілометрів?” – Петро глянув на

Годинник. Він біг хвилин п’ятдесят.

Виття урагану стало тонше, пронизливіше. Петро поду-

Мав, що сталося б із ним, якби він не знайшов схованки.

Уявив крихітну постать людини на стовпах смерчів. А тоді

Його всмоктала б у себе гігантська атмосферна гусінь, щоб

Через секунду виплюнути, перетворивши на порох…

Йому стало холодно. Зіщулився, потім несподівано

Всміхнувся. Обперся рукою об стіну, і йому здалося, ніби

Каміння м’яке. Печера була на диво затишна, наче кімната

Батьківської хати. Він навіть почув материн шепіт: “Спо-

Чивай, дитино. Тут тобі буде добре”. Шепіт звучав так ви-

Разно, мовби й справді поряд була мати. “Дурниці,-по-

Думав Петро.- Пам’ять жартує…”

Він дістав із пакета НЗ тюбик із їстівною пастою, під-

Кріпився. Ковтнув із фляги трохи води. Поклав променемет

Під ліву руку (Петро був лівша), прихилився до стіни, на-

Магаючись розслабитися. Півгодини повного відпочинку-

І він буде готовий до будь-яких несподіванок. Петро роз-

Слаблявся дуже старанно, за системою: спочатку м’язи лі-

Вої ноги, потім – правої руки, лівої руки, шиї… Повіки

Майже зімкнулись. Апарат інфразору він вимкнув: треба

Було економити енергію. Очі звикли до темряви, і навіть

Крізь вузьку щілину між повіками Петро бачив світлу пля-

Му там, де був вхід у печеру. Звичайно, він не почує шере-

Хів через виття урагану, але якщо в світлій плямі з’явиться

Тінь, очі надішлють у мозок сигнал небезпеки.

Хвилини тяглися довго. Петро подумав, що товариші в

Кораблі, певне, вже непокояться. Передавач вийшов з ла-

Ду, коли космонавт упав у розщелину: зіпсувався стабілі-

Трон, а запасного не було. Коли б на місці Петра був Вен,

Він би щось придумав… Петро уявив вузьке обличчя доб-

Рого Бона. Бен, на прізвисько Антена, любив буркотіти,

Міг повчати, як треба діяти в тій чи іншій ситуації. При

Цьому він не забував нагадати, як зробив би сам.

Петро всміхнувся. Яких тільки гуртків не відвідував він

У школі, а радіосправи так до пуття і не опанував. Най-

Більше Петро любив мріяти. Затишно вмостившись у кріс-

Лі, грав у всесвіт. Створював в уяві безконечну кількість

Зоряних систем і всесвітів, а потім вибирав найкращий ва-

Ріант. А ще він любив мандрувати. Бачити нові країни,

Нові планети, нових тварин… І роздумувати над побаченим,

Відбирати з нього деталі для своїх всесвітів. А от чого він

Не любив — то це бути командиром, удавати, що знає, як

Треба діяти, коли інші цього не знаю-іь. А проте комусь же

Треба бути командиром і відповідати за життя інших. Бен

Та Кір гарні, сміливі, розумні хлопці, але й вони хотіли,

Щоб командиром був він.

Петро пригадав посадку на Аре. Корабель втратив

Управління, атмосферна течія несла його на скелі. Всі

Космонавти, немов у лихоманці, шукали вихід, щось роби-

Ли. А він роздумував. Він примусив себе роздумувати, адже

Саме так за короткий час можна перебрати немало варіан-

Тів. І він знайшов єдиний варіант – зробити посадку на

Болоті, варіант, який категорично забороняли інструкції.

Саме він їх і врятував. А сьогодні Петро сам собі не подо-

Бався; він мало думав. Звичайно, ураган не давав часу для

Роздумів. І урав-теж. Тому він пішов на найпримітивні-

Ший з варіантів-променемет. Виправдання-брак часу.

І все-таки… Він роздумував навіть у ту мить, коли вмикав

АС – аналізатор середовища.

Петро насупився. Він не любив згадувати той день,

Відчуття, яких не можна зрівняти ні з чим; жах, якого не

Позбувся й досі; біль, якого не відчував навіть у ту мить,

Коли зубчасті колеса передачі трощили його пальці. Але

Не згадувати не міг. Якась незбагненна сила примушувала

Його згадувати, а він, упертий Коперник, опирався, нама-

Гався обдурити пам’ять, шукав у ній інші спогади. Так,

Краще він згадає той день, коли втратив пальці правої ру-

Ки. Тоді помилився механік, увімкнув машину запуску на

Чотири секунди раніше. Треба було негайно зупинити її.

Від цього залежало життя шістьох чоловік. Петро зумів

Визначити потрібний момент і важіль, під який треба суну-

Ти руку. Колеса зубчастої передачі розмололи його пальці

Й зупинились. Це забрало дві секунди. Життя шістьох чо-

Ловік було врятовано ціною його пальців. Не така вже й

Велика ціна за життя шістьох. Та ще таких людей…

Петро відчув, як починає страшенно боліти голова від

Зусиль, яких він докладав, аби не згадувати те, що не хо-

Тів згадувати. І все ж він зрозумів: його опір марний. Дві

Літери – АС – вистукував у мозку невидимий телеграфний

Ключ: АС, АС, АС…

Петро міг би й не під’єднувати апарат безпосередньо

До свого мозку – в цьому не було крайньої потреби. Біль-

Ше того, це було суворо заборонено правилами безпеки

Першої і Другої інструкцій, Кодексом командирів і всіма

Іншими правилами. Але якби Петро виконував їх, то менше

Знав би про атмосферу Арса. Ні, не менше. Він просто не

Знав би головного: Аре дихає, вдихаючи один газ, а ви-

Дихаючі інший. Вдих планети Аре триває рівно шість зем-

Них годин, а видих-вісім. За цей час в атмосфері відбу-

Вається переродження мікроорганізмів.

Під’єднавши апарат, Петро смертельно ризикував. По-

Тім, коли він його від’єднає, може не повернутися свідо-

Мість. В ім’я чого він так ризикував? Заради того, щоб

Зробити одне з найбільших відкриттів космобіології?

Він багато разів питав себе про те, але певної відповіді

Не знаходив. Звичайно, справа тут зовсім не в славі. Просто

Він хотів взнати про Аре більше, ніж це могли визначити

Прилади. Знати, просто знати те, чого ще не знала жодна

Людина. Він і в дитинстві був упертим диваком. Завжди

Хотів знати те, чого не знали інші.

“…Не можна гратися на вулиці під час грози. Блискав-

Ка може вбити…” Бушувала гроза, а він, ще зовсім хлоп’я,

Сидів на колінах у бабусі. Ну навіщо вона казала про

Блискавку? Що відбулося перед цим?

“Теж мені Коперник знайшовся…” Коли він уперше по-

Чув ці слова? Так сказав староста гуртка юних ракетників

Василь Сидоряк, коли Петро почав доводити, що систему

Управління ракетами треба будувати за іншими принципа-

Ми. їхня суперечка закінчилася бійкою, а прізвисько Копер-

Ник назавжди прилипло до Петра.

З тим прізвиськом було зв’язано стільки синців і гуль,

Які він діставав, коли ліз у бійку проти цілих ватаг хлоп-

Чаків, і згодом, коли йшов напролом там, де простіше бу-

Ло піти в обхід, щось втративши на обхідній покрученій

Дорозі…

“Ох і дурненький же ти у мене, синку. Як можна одно-

Му битися з чотирма?”-дорікала мати, прикладаючи при-

Мочки до подряпин та гуль.

Згодом, коли син підріс, закінчив уже школу та інсти-

Тут, мати звикла до думки, що його не зміниш, а проте

Намагалася повчати: “Ну добре, якщо ти вважаєш, що має

Бути інакше, вислухай, не заперечуй, а зроби по-своєму.

Нащо тобі лізти напролом, нерозумна твоя голівонька? Все

Одно словами нічого не доведеш. Пожалій свої нерви, своє

Здоров’я…”

“Безумство сміливих? – запитала якось красива дівчин-

Ка, в яку він був закоханий аж до дев’ятого класу.- Без-

Умство й мудрість. Це парадоксально. Безумство сміли-

Вих – це прекрасно, оригінальне, це можна назвати подви-

Гом. Але яка ж мудрість у безумстві? Різні слова, різні по-

Няття, протилежні по значенню. “Безумство сміливих-

Ось мудрість життя!”-вона засміялася грайливо, в голосі

Дзвеніли срібні дзвіночки. На її устах з’явилися ледь по-

Мітні зморшки. Отоді Петро й розлюбив її…

Він відчув холодний дотик до ніг, інстинктивно відсмик-

Нув їх, схопився. До нього повзли дві зелені змії. Перша

Думка-знищити… Але він ніколи не робив так, як підка-

Зувала йому перша думка. Через кілька секунд він уже

Ладен був посміятися з себе. Зелені змії виявилися двома

Довгими рослинами-ліанами, що вилися по стінах пече-

Ри. Втім, Петро не помітив однієї суттєвої деталі – кожна

Змія мала на кінці кілька чашечок-присосок…

Космонавт відкинув рослини і знову ліг. І одразу йому

Хтось наказав: “Пригадуй!”

“Хто ти?” – подумки запитав Петро і почув відповідь:

“Навіщо тобі це знати? Добре тобі, приємно, затиш-

Но,- от і прекрасно”.

“Якщо не скажеш, хто ти – я не пригадуватиму”,- роз-

Дратовано заперечив Петро.

“Дурненький, ти знову стаєш упертим”.

Слова були лагідні, в них вчувалися знайомі материн-

Ські інтонації. Будь-хто підкорився б їм, заспокоївся. Будь-

Хто, але не Коперник. Петро напружив усю свою силу волі

І наказав пам’яті: “Не пригадуй!” Здалося, він відчув свої

Нервові волокна, що напружилися, як м’язи. Так минуло

Кілька секунд. Знову пролунав той самий голос: “Не знаю,

Як відповісти на твоє запитання. Мене ніхто не питав про

Це. Чи можна чорним і білим показати різнобарвність?”

“Ще й як! – відповів Петро.- Не тягни!”

“Якби все спростити, то можна сказати, що я складаюсь

Із мільйонів живих істот, як і ти. З клітин. Вони допов-

Нюють одна одну й потребують колективного захисту. Чи

Досить того, що ти взнав? А тепер пригадуй… Ну, прига-

Дуй!”

Петрові привидівся в темряві якийсь рух, здалося, що

Він тут не один. Але це відчуття не злякало його, а навіть

Заспокоїло. Пригадав свій дім на Землі. Затишний буди-

Нок на колесах, з могутнім двигуном, який може за корот-

Кий час доставити його з лісу на узбережжя моря. Шкода,

Що сюди не можна перенести той дім, що був ніби його

Панциром. У важку хвилину Петро завжди міг сховатися

В ньому. Ні, не завжди, тільки до позаминулого року,

Точніше-до 17 квітня, коли він побачив у своєму домі

Віктора. Петро пішов тоді з дому, хоч міг би й лишитися.

Піти могли вони. їм побудували б на замовлення інше

Гніздечко. Але дім, у якому пахне зрадою,- це вже не

Його дім. Петро не вимовив тоді слова “зрада”, хоч поду-

Мав саме так. Звичайно, Наталка могла вибрати іншого,

Покохати іншого. Вона мала діяти так, як хотіла. Більше

Того: він знав, що це станеться, її захоплення ним, його

Подвигами і славою не мбгли тривати безконечно. Але чо-

Му вона вибрала саме Віктора? Повну протилежність йому,

Петрові? Штукаря й’ прилипалу, лицеміра й пристосуван-

Ця? “А може, ти упереджено думаєш про нього, старий?

Ану, забудь свою образу і придивися до Віктора ще раз.

Так, ще раз. Ні, на жаль, я достатньо досвідчений. У кож-

Ного в житті своя позиція. Досить зайняти її, а далі вона,

Ця позиція, вже пристосовує людину до себе, формує харак-

Тер. А позиція Віктора проста, її можна викласти кількома

Словами: жити легко й безтурботно. Головне-легко. По-

Іншому не виходить. Чому ж вона вибрала Віктора? На-

Бридли складності, труднощі зі мною? Набридла моя не-

Звичайність? Теж захотілося легкого життя?

Ти знову все ускладнюєш, старий. Все було набагато

Простіше і безсоромніше. Тобі образливо й гірко це визна-

Ти, бо тоді довелося б інакше думати про жінку, з якою

Прожив стільки років. Ти довго жив самотньо на пустельній

Планеті з оранжевими пісками. Всі ті роки ти створював в

Своїй уяві образ жінки, з якою б тобі не було самотньо в

Чорному, порожньому космосі, всіяному дірками, їх ще

Називали зірками, бо крізь них линуло світло. Тобі поща-

Стило створити жаданий образ, тобі стало не так самотньо.

Коли ти прилетів на Землю і зустрів дівчину, то спочатку

Викликав із своєї пам’яті образ, а потім уже подивився на

Неї й швиденько відвів очі. Якби ти зробив це не так

Швидко, то помітив би, що вона зовсім не відповідає обра-

Зові, створеному твоєю уявою. А тобі не хотілося цього по-

Мічати. І ти навчився вчасно переводити погляд з реальної

Жінки на уявну. Ти робив це кілька років і будував дім,

За стінами якого ховався від самотності. Але коли прийшов

Віктор, ти побачив, якою була ця жінка насправді. То хто

Ж тебе зрадив – Наталка чи власна уява? Вона зраджу-

Вала тебе багато разів і рятувала теж багато разів. Вона

Побудувала і той дім. Вона рятувала тебе насамперед од

Найгіркішого, що переслідує людину,- від самотності. Во-

На була твоїм найпершим другом і заклятим ворогом. Ти

Повинен був оволодіти найрідкіснішим і найважчим умін-

Ням – вчасно кликати її і вчасно проганяти. Якби ти на-

Вчився цього, твій дім лишився б твоїм. Пам’ятаєш його?”

Петрові здалося, що голос пролунав насправді. Здало-

Ся? Кому треба, щоб він пригадував свій дім? Що тут може

Бути пов’язане з домом? І що саме треба згадувати, адже

Дім – це не просто кімнати, письмовий стіл, стереокартина

Із шматочком моря…

Петро простягнув руку. Здалося, що він у себе вдома і

Може доторкнутися до стіни, на якій висить картина. Він

Справді торкнувся стіни – гладенької, теплої, схожої на

Стіни ного будинку. Петро відчув себе впевнено, затишно,

Випростався на своєму ложі й задрімав. Він пригадав худо-

Го, сердитого чоловіка в сірій формі космічних метеослужб.

То був Зам – заступник начальника управління. Ще до то-

Го, як переступити поріг його кабінету, Петро постарався

Зібрати якнайбільше інформації про цю людину. Він дізнав-

Ся, що Зам не дуже розумний, дуже впертий і надзвичайно

Ве любить хвальків. Тому Петро почав своє прохання з

Вихвалянь. Ретельно перерахував заслуги й не забув під-

Креслити, що терпіти не може чиновників із управлінь. Він

Бачив, як червоніє обличчя Зама, і задоволене всміхався.

Петро задумав цей хід конем у кабінеті Рона, коли

Прийшов просити про призначення на корабель, що стар-

Тував на Аре. Рон зніяковів, почав казати про переванта-

Ження при посадці на планету, про магнітні бурі. Він го-

Ворив дуже швидко, не даючи співбесідникові вимовити

Слова. Тоді Петро скинув з його столу кілька карт і, поки

Рон піднімав їх, сказав:

– Не крути, Роне. Скажи відверто, вважаєш мене не

Готовим для такого польоту.

– Ну-ну, навіщо так… Просто тобі треба відпочити.

Рон довго викручувався від прямої відповіді, поки Пет-

Ро не нагадав, що йому загрожує призначення на метео-

Супутник. Рон відразу пожвавішав:

– Поздоровляю, старий, відповідальне місце. Кого ж,

Як не тебе, з таким досвідом…

А потім на всі докази Петра відповідав:

– Принеси мені довідку, що тебе не призначають ііа

Метеосупутник. Інакше не можу, не маю права.

Він же добре знав, що Петрові не відмовлять.

Тоді Петро й придумав отой хід. Він прийшов до Зама

І сказав:

– Я заслужений командир корабля. Не те, що якась

Там кнопка з управління. Я брав участь у найнебезпечні-

Ших експедиціях. Мені ніхто ніколи ні в чому не відмов-

Ляв.

Він спокійно стежив, як червоніло обличчя Зама. А по-

Тім зауважив:

– Тепер мені набридло літати. Я дізнався, що є місце

На метеосупутникові. Ви ж мені не відмовите?

Петро не може без сміху згадувати, як Зам вимовив

І в довгождане “місце зайнятої”.

– Ви не смієте, я скаржитимусь! – закричав Петро.

– Будь ласка! – кинув у відповідь Зам.

– Тоді напишіть на моїй заяві, що ви відмовляєте,-

Сердито сказав він, подаючи заздалегідь приготовлений па-

Пір.

Петро сміється, ї в нього виникає відчуття, що хтось

Сміється над ним і його сміхом.

Він вдивляється в глиб печери і бачить там щось схоже

На письмовий стіл – точнісінько такий, як він залишив до-

Ма. Петро повільно підводиться і прямує до столу. Він ще

Не роздивився його, але вже знає: то виступ, схожий на

Його стіл.

Петро сідає біля “столу” на другий виступ із спинкою –

“крісло”, дістає тюбик з НЗ, висмоктує залишки пасти, до-

Пиває воду з фляги.

Раптом у його мозку починає звучати: “Небезпека! Не-

Безпека!” Петро хапає променемет і кидається до виходу

З печери.

“Не виходь. Убий його звідси!” – наказує голос. До пе-

Чери наближався урав. Тільки тепер він не один. За вожа-

Ком іде все стадо, їх дуже багато.

Петро вмикає зброю. Урави швидкі, але промінь спопе-

Ляє звірів і все, чого торкнеться: каміння, кущі. Сумнівів

У Петра немає, адже він убиває не ради себе, а ради сво-

Го Дому. А чого тільки не зробиш ради нього?

Петро був щасливий. Він захистив себе і свій Дім. Свій

Справжній Дім, безпосередньо з’єднаний тисячами живих

Ниток з його серцем, з його мозком. Що він вартий без

Свого Дому? Самотня немічна билина, якій ніде прихилити

Голову й сховатися від бурі та звірів.

Ураган давно вщух. Яскраве проміння тутешнього сві-

Гила горить на камінні, засліплює очі.

Петро знає: виходити не можна. Небезпека-там, по-

Рятунок – тут.

Петро знову лягає, випростує ноги. Не помічає, що ле-

Жати йому стало зручніше. Він пригадує небо Землі в той

День, коли стартував корабель. Відчуває, що комусь тут

Потрібні його спогади, що він має заповнити чиюсь порож-

Нечу. Петро не заперечує.

Він знову бачить хмари, що пропливають над ним у

Небесній синяві, бачить птахів, проміння сонця на скелях.

Бачить зовсім чітко кожну дрібницю, але не може визна-

Чити, з ким це відбувається, хто передає те, що він ба-

Чить.

Як могла людина, котру звали Коперником, повести ко-

Рабель у небезпечні похмурі простори? Для чого? Істотам.

Із Сонячної системи потрібні нові місця для поселення?,

Ні, не в цьому річ. Точніше не тільки в цьому. Планети

Для поселення можна було знайти і ближче. Навіщо шу-

Кати смертельної небезпеки, магнітних і гравітаційних па-

Сток, метеоритних шквалів, жорстких випромінювань?

А була ж небезпека й страшніша – та, яку несли в собі і

В своєму кораблі. Ця небезпека була в самій конструкції

Механізмів, у будові їхнього тіла, в незахищеності, в робо-

Ті і взаємодії організмів, у спілкуванні з середовищем.

Чому вони ризикували, кинувши свої домівки? В ім’я чо-

Го? Невже заради пізнання? Але ж пізнання потрібне для

Життя, істоті треба знати, як краще рухатися, знаходити

Їжу, ховатися від небезпеки. Для цього природа дала лю-

Дині мозок – обчислювальну машину, здатну розрахува-

Ти, як знайти схованку, їжу. Зайві знання ніякій істоті не

Потрібні. Природа визначила своїм дітям певну роль: їжте

І плодіться. Поїдайте одне одного, і нехай переможе дуж-

Чий. А що буде потім, до чого приведе природний відбір,

Тобі, людино, не треба знати. Тобі цього не збагнути. Це –

Табу. І крапка.

Куди ж ти лізеш, божевільний? Адже тобі це вже трап-

Лялось, у тебе вже є гіркий досвід. Пізнання в ім’я пі-

Знання? Може, тобі хочеться дізнатись і про те, що криєть-

Ся за табу? На цім шляху ти знайдеш тільки муку й не-

Вдоволеність, сум і самотність.

Золотий вік уже був – вік звався ще печерним. Не тре-

Ба було тобі на світанку цивілізації виходити з печери.

Яскраве світло засліпило тебе й створило марево. Вернися

Знову в печеру, назви її затишним гніздечком чи як там

Собі захочеш, але тільки скоріше вернися В цьому твій

Порятунок і твоє щастя. Створи там усе, щоб якнайкраще

Виконати те, що визначила тобі природа. Створи в печері

Комфорт, принеси туди якнайбільше їжі. І не виходь на

Світло. Воно для тебе небезпечне. Воно отруїть твій розум,

Наповнивши його нездійсненними мріями. Ти полетиш за

Ілюзіями і не помітиш прірви на своїй дорозі.

А як гарно було жити в печері…

Петро заплющив очі. В синьому тумані виник довгий

Стіл, заставлений пляшками й тарілками. Там лежали за-

Паковані в хрускітливу шкірочку курчата і свіжі шашли-

Ки. Там горіли помідори й мінилися сині сливи та персики,

Вкриті легеньким пушком.

Там були цукерки з шоколадною, ромовою, лікерною,

Горіховою начинкою, цукерки із желе, із суміші цукрової

Пудри й різних плодів, цукерки – фігурки людей і тварин:

Солодкі ведмеді й слони, жирафи й вовки, хлопчаки в ко-

Ротеньких штанцях і дівчатка з м’ячами. А далі на метале-

Вих тацях сиділи, розставивши крила, смажені гуси й кач-

Ки, вкриті краплями янтарного жиру.

Безшумно працювали кондиціонери, створюючи в кімна-

Ті то запах ковилового степу, то озонове повітря перед-

Гроззя.

Чекали на гостей відкидні крісла, що набирали форми

Тіла.

Стривай! Так це ж усе є й тут! Петро торкнувся ліктем

Заглиблення для ліктя, ногою – для ноги. Йому було так

Гарно, як ніколи. І він не відсмикнув ніг, коли до них до-

Торкнулися холодні слизькі щупальця ліан. Він знав: так

Треба. Йому не доведеться шукати їжу й воду-його на-

Годують і напоять через ці зелені артерії.

Тільки-но щупальці торкнулися ніг, Петро тієї ж миті

Відчув у роті смак прекрасних страв, які знав, і нових, ще

Смачніших та приємніших. Він подумав, що, власне, ніко-

Ли не знав справжнього смаку страв і води, не міг уявити

Собі вершин насолоди. Справжній смак узнав тільки тут,

У своєму ідеальному Домі.

Він відчув на плечах легкий дотик рук. Дотик був

Знайомий, звичний, але щось хвилювало його, як уперше.

Його уста вимовили ім’я.

Вона знову була а ним – жива, із плоті й крові. І він

Знав, що вона не зрадить, не обдурить, не сваритиме через

Дрібниці. Він ошукав долю, яка вкрала її, ошукав свою

Непримиримість і її легковажність, що не поєдналися в

Спільному житті. Йому пощастило перехитрити всемогутній

Час і інстинкти – древню програму природи, записану тими

Символами, які не можна змити кислотами і вирубати со-

Кирою.

“Невже, Доме, тобі вдалося перехитрити інстинкти? На-

Скільки ж усесильна твоя влада?” – запитав Петро й почув

Відповідь. Він не знав, хто відповідає йому – він сам чи

Дім. Відповідь лунала в його мозку, і Петро вирішив, що

Відповідає сам собі: “Ну це не так уже й важко. Трошки

Більше чи трошки менше якоїсь речовини: ферменту, гормо-

Ну, вітаміну – і твоя обчислювальна машина, вміщена в

Черепну коробку, починає шукати, як заповнити нестачу чи

Позбутися надмірності. Оскільки ти гомо сапієнс, то нама-

Гаєшся не признаватися собі, що саме командує твоєю

Думкою. Ти називаєш свої пошуки й мандри красивими

Словами, як от: “сум”, “ніжність”,- а про мікродози речо-

Вин, що штовхають тебе на пошук, кажеш: “Найсокровен-

Ніше”. І тобі здається, що ти перехитрив когось, а пере-

Хитрив ти тільки самого себе.

Але все-таки ти страшенно ускладнилася, людино. Ти

Створила над древньою програмою, записаною в тобі, стіль-

Ки нових програм – психологічних, чисто людських, що

Іноді можеш заглушити першу – найстародавнішу і най-

Міцнішу. Тоді ілюзії перетворюються в реальність, важли-

Вішу для тебе, ніж. саме життя. А потім починаються важ-

Кі пошуки, для яких природа не визначала тебе,- пошуки

Знань…”

Петро відчув, як у ньому протидіють дві сили – бунтів-

Ний дух Коперника, пробуджений спогадами, і щось спо-

Кійне, застояне, як болото, що заколихувало й засмоктува-

Ло водночас. Воно примушувало пригадувати й намагалося

Зберегти його від спогадів, поставити межу, греблю, але не

Знало, в якому місці це зробити. Його м’язи напружува-

Лись. йому треба було негайно щось вчинити. Однак він

Не міг збагнути, що саме Треба було кудись піти. Але

Куди?

“Заспокойся, дурненький,-зашепотів материн голос.-

У тебе достатньо знань. Нащо тобі нові? Ти, зрештою,

Маєш ідеальний Дім. Цінуй його. Він більший, ніж ти Він

Прийняв тебе як мозок. Замість твого попередника в цьому

Домі “

“Попередника? – подумав Петро.- Урав, якого я зни-

Щив?”

“Може, так, а може, й ні,- почувся голос.- У всякому

Разі ти цікавіший за нього Твої спогади оригінальніші.

А це для мене найголовніше. Відчуття зникають, коли вдо-

Вольняються потреби, а спогади лишаються назавжди в

Живій істоті Це все, що вона придбала. Байдуже – корот-

Ким чи довгим було її життя. Важливі тільки спогади.

В них – сенс життя. Якщо спогади варті чогось, я беру їх

У свою скарбничку й зберігаю вічно”.

“Де ця скарбничка?”-запитав Петро.

“Навкруг тебе, як черепна коробка навкруг мозку. Але

Досить запитань! Чому ти, частинка, вимагаєш відповідей

Від цілого?”

“Я – мисляча частинка”.

“Ти – зарозуміла, вперта частинка Коперник. Тому й

Страждав більше за інших. Усе нове пробивається з труд-

Нощами. Все оригінальне проходить перевірку на міцність

І повинно відстоювати себе в боротьбі. Будь схожий на

Інших – ніхто не цькуватиме тебе. В мені ти знайшов свій

Спокій. Бо в мені ти – частинка рівноцінна з іншими, така

Ж, як і інші, як стіни й покрівля, котрі захищають тебе, як

Мох і пліснява, що готують тобі їжу…”

“От і відповідь на загадку планети,- подумав Петро.-

Не “аборигени в печерах”, а “аборигени-печери”. Як ко-

Раловий риф – симбіоз різних істот. І я став клітиною

Цього організму. Більше того, я став мозком організму,

Мозком печери. Чи не до цього прагне людство? Чи не

Мріє воно стати мозком гігантської печери, що зветься

Всесвітом? Чим же я “е вдоволений?”

Він відчув, що ці думки не повністю належать йому.

Щось весь час вривається в його мозок, намагається спря-

Мувати його роботу. Може, воно зичить щастя йому, але

Чужого щастя.

“Знову ти опираєшся, Коперник?-почувся лагідний

Голос.- Але тут така позиція неможлива, повір мені, абсо-

Лютно неможлива. Єдиний організм, частиною якого ти

Став, відштовхне тебе, перетворить у нестійкість, кине в

Пащу смерті. Пам’ятаєш ураган, який усе змітає на своєму

Шляху? Може, ти хочеш випробувати його силу? Ага, зля-

Кався! Отож перестань бунтувати, змирися…”

Щось величезне й темне, м’яке і заколисуюче насуну-

Лося на Петра, почало вмовляти: “У тебе є тепер усе, що

Потрібно людині. Я нагодувала тебе й напоїла, задоволь-

Нила всі твої бажання. Це я допомогла тобі повернути те,

Що не повертається. Я – це ти, більше ніж ти – твій Дім,

Затишний і надійний…”

Пахло травою і сирістю. Петро забув про пошуки і

Мандри. Він став простим, як трава, як мох, що вкривав

Стіни, як пліснява. Він став людиною без статі, істотою, яка

Не знає ревнощів… Його охопив стан цілковитого вдоволен-

Ня. Тільки іноді маленький спогад колов його: колись він

Сидів на колінах у бабусі, і вона казала: “Блискавкою

Убити може…” А що було перед цим? Перед цим? Перед

Цим?

Петро сів на ложе. На його устах блукала щаслива

Усмішка. Дім дав йому радість, щастя, спокій. Дім служив

Йому, а він служив своєму Дому. Він і Дім – одне ціле.

Він і Дім, і все, що в ньому є: дріжжі, що живуть у мохові;

Пліснява, яка вкриває стіни; бактерії що населяють росли-

Ни. Навіть кристалики каміння. Він – у них, вони – в ньо-

Му. Цілковита гармонія.

Десь бродять бурі, борсаються бідні істоти, шукають

Чогось… Суєта суєт… А тут – краса, блаженство…

ЛЕГЕНЬКА ПРИЄМНА ПУЛЬСАЦІЯ…

ТЕПЛО..

СПОКІЙ…

І раптом, як удар струмом: “Тривога! Тривога!”

Безпосередньо в мозкові: “Тривога! Небезпека!”

Він підхопився. Рука знайшла зброю.

“Дивись, он там-ворог. Наближається. Страшний, не

Схожий на урава. Схожий на… Стій! Тобі не треба прига-

Дувати, на кого він схожий. Головне, ти знаєш, як його

Знешкодити, зробити нерухомим. Стріляй звідси, із схован-

Ки, із свого Дому. Не виходь!”

Петро не підкорився голосу. Заперечливо хитнув голо-

Вою. Ні, він повинен вийти. Тільки так можна розпізнати

Ворога.

“Навіщо це тобі? Досить того, що ти знаєш: це твій

Ворог. Убий його!”

Петро відчув, що не може заперечувати хвилі ненависті,

Яка вирувала в ньому, заповнювала його всього. Якесь па-

Вутиння обплутало його волю. І тоді він схопився за тонень-

Ку ниточку, що блиснула в цьому павутинні. Гаразд, він

Підкориться, він уб’є ворога. Тільки не з променемета. Він

Внесе найбільший вклад у скарбничку. Покаже, як убива-

Ли в стародавні часи. Йому не доводилося цього робити,

Але в його організмі, в спадковій пам’яті, що йде від пред-

Ків, мабуть, зберігається запис. Треба почати діяти, і па-

М’ять заговорить. Він, Петро, не застосує променемет, а пу-

Стить у хід руки й зуби. О, коли хруснуть кістки ворога,

Коли він побачить гарячу кров, тільки тоді скарбничка діз-

Нається про справжню радість перемоги!

Голос, який забороняв йому виходити, став тихший.

Петро виліз із печери й загрозливо гукнув, сподіваю-

Чись почути відповідь ворога. По її силі й лютості визна-

Чити силу противника.

Але ворог підступав мовчки.

Петро кинувся на нього. Ворог відрізав шлях до пече-

Ри. Його рухи були знайомі. Петро знав: зараз буде най-

Страшніше. І щоб цього не сталося, він підняв промене-

Мет…

ПОШУКИ

Радіоштурман Бен – його ще називали Бен Радіо, Бен

Антена і Добрий Бен – глянув на годинник і послав сиг-

Нал на корабель: “У мене все нормально, продовжую по-

Шуки”. Минуло вже майже шістнадцять годин, а він ще

Не знайшов слідів командира. Штурман знав, що Петро пі-

Шов до озера, яке вони помітили при посадці. Космонавтам

Пощастило розгледіти, що береги озера вкриті темною рос-

Линністю. її і збирався дослідити Петро. Заперечень не

Було. Космонавти до того часу вже зібрали деякі відомості

Про планету, до озера було недалеко. Ніщо не віщувало

Небезпеки. Коли б тільки не попередження з космічного

Архіву! Але воно могло виникнути внаслідок трьох поми-

Лок: перекручення при посиланні повідомлення, неточності

Під час прийому, неправильного розшифрування. У всяко-

Му разі чутливі прилади на кораблі й зондах-розвідниках

Не підтвердили попередження про небезпеку. Висновок був

Один: на планеті немає небезпечних для землян істот. Тут

Можна було натрапити тільки на уравів.

Бен дійшов до того місця, з якого востаннє було одер-

Жано сигнал від Петра. Оглянув невелике плато й нареш-

Ті побачив слід: клаптик пластикової обгортки від шокола-

Ду з горіхами – улюблених ласощів Петра. Бен посміхнув-

Ся: командир намагався приховати, що він ласий до соло-

Дощів. Він супив брови, коли на день народження суворі

Орачі космосу дарували йому коробки цукерок і торти.

І розсердився, коли відома кондитерська фірма випустила

Шоколад з горіхами в обгортці, на якій був намальований

Космонавт, дуже схожий на Петра.

Бен ретельно оглянув розколину між камінням, біля

Якої знайшов пластик. А ось кущ з обламаними гілками.

Мабуть, тут Петро підсковзнувся і впав. А на правому бо-

Ці в нього рація, і її, напевне, пошкодило.

Звичайно, Бен розумів, що це могло бути й не так. Він

Просто розробляв оптимістичний варіант, при якому Петро

Не послав повідомлення на корабель тільки тому, що пош-

Кодив рацію.

Завжди, коли Бен згадував про командира, у нього ви-

Никало тепле почуття вдячності й поваги. Він думав: якби

Знову довелось обирати командира, він би знову голосував

За Петра-тільки за нього. До нього можна підійти, по-

Радитись, коли по-справжньому скрутно. Коперник тебе

Зрозуміє так, як ніхто інший.

“Е ні, старий, будь справедливий до інших. За що об-

Ражаєш Іва? Він теж прекрасний друг і мудрий порадник.

Виходить, справа не тільки в тому, щоб збагнути іншого.

Що ще вміє Коперник таке, чого не вміє інший? Думай,

Думай, Бене. Тут тобі ніхто нічого не підкаже, не пояс

Нить. Для Коперника немає незаперечних авторитетів і

Залізних істин. Він завжди готовий переглянути будь-яке

Твердження. Прикриє свої повіки, як штори, і за лічені се-

Кунди промоделює у своєму мозку сотні ситуацій, які тобі

Й не снилися. Він зважить усі, перш ніж вибере одну єди-

Ну. Можливо, справа в тому, що він уміє думати краще

За мене, за Іва, за Кіра… Та й це ще не все… Він уміє нас

Позлити… І насамперед тим, що іноді навмисне загострює

Стосунки з людьми. От тільки дивно: Коперник інколи по-

Миляється у дрібницях, але завжди має слушність в ос-

Новному. Однак поки це основне утверджується, минають

Роки. І всі забувають, хто вперше виступив з новою гіпо-

Тезою. Він же лишається наодинці із своїми гулями й син-

Цями. Загальновизнаний упертюх, вільнодумець, бунтівник,

Забіяка, порушник спокою, одне слово,- Коперник. І ми

Теж ставимося до нього насторожено, підозріливе. Він дра-

Тує нас своєю відлюдкуватістю, що здається зверхністю.

Ми сприймаємо за самовпевненість його виступи проти ці-

Лого колективу, проти корифеїв, можливо, тому, що самі

Ніколи не наважуємося на таке. А ми ж не боягузи. І ко-

Жен у думці не вважає себе гіршим за інших. Він повинен

Розуміти це і оберігати нас. Але він нікого не жаліє.

І, мабуть, якщо говорити щиро, ми б його не обрали ні в

Президію Академії космічних польотів, ні в Раду.

Ми змінили ставлення до нього перед польотами на

Нові планети, де нас чекало незвідане, де не можна було

Цілком покластися на підручники, архіви. Від того, хто

Командуватиме кораблем, залежить життя всього екіпажу.

Тому ми і обрали командиром саме Коперника…”

Міркуючи так, Бен шукав і знаходив нові сліди Петра.

Поки не дійшов до м’якого грунту. Тут було видно відбит-

Ки рубчастих підошов. Бен усміхнувся: він не помилився у

Своїх припущеннях. Коли почався ураган, рація Коперника

Не працювала.

“Командир змушений був шукати схованку,- подумав

Бен.-Але ураган давно минув. Можна припустити, що

Петро знайшов щось дуже цікаве…”

Бен був певен, що невдовзі побачить свого командира

І матиме привід заслужено висварити його. Він скаже:

“Хоч ти й командир, а все одно не мав права ходити

Сам”.

Настрій у Бена трохи покращав, але неспокій не поли-

Шав його. Він намагався думати про всякі дрібниці, але

Думки поверталися до одного: “Краще б я пішов. Краще б

Коперник організував пошуки, якби захотів витрачати час

На такого буркуна, як я”.

Сліди привели Бена до печери. Космонавт якийсь час

Стежив за чорним прямокутником отвору, потім викликав

По радіо корабель і розмовляв з Кіром. Не вимикаючи

Зв’язку, він почав підходити до печери.

Йому здалося, ніби там, у темряві, щось ворушиться.

Це міг бути командир або той, хто взяв його в полон. Бен

Не хотів думати: убив. Однак на всякий випадок приготу-

Вав зброю.

Із печери вилізла синьо-зелена потвора. З її голови і

Плечей звисала товста й довга шерсть. За нею, прирослі до

Ніг, тяглися тонкі ліани. Потвора тягла їх за собою, ніби

Ланцюги, другий кінець яких був прив’язаний за щось у

Печері. Бен згадав: “Аборигени хо-ваються в печерах”. Ви-

Являється, повідомлення було прийнято і розшифровано

Правильно!

Потвора стрибнула до нього. Бен відступив і сховався

За кам’яною брилою. Потвора загарчала, зупинилась. Вона

Стояла на двох задніх кінцівках, а в передній тримала ко-

Ротку палицю. Повіки потвори були прикриті, і Бен не міг

Визначити: бачить вона його чи ні.

Ось потвора підняла палицю, і зовсім близько від радіо-

Штурмана вдарив промінь, задиміло каміння, дихнуло вог-

Нем. Якби на місці Бена був Кір, він тієї ж миті вистрілив

Би. Петро й їв подумали б, перш ніж вистрілити. Але, чи є

Час думати?

“У цієї потвори Петрів променемет. Що ж сталося з

Коперником? Тільки б лишився живий! Як же потвора на-

Вчилася користуватися променеметом? Петро показав? На-

Що?”

У Бена запаморочилась голова. Він почув тихе скаву-

Чання.

“Якщо потвора навчилася користуватися променеметом,

То, напевне, має й розум. Спробую порозумітися”.

Бен поставив на камінні маяк-мигавку з набором прог-

Рам і швидко відповз убік.

Маяк працював недовго. Потвора спалила його про-

Менем. Вона гарчала й біснувалася, з її рота летіла сли-

На. Потвора шукала ворога, але живі канати, що приросли

До лап, не давали їй змоги вільно рухатися.

Бен глянув на обрій. Небо було ясне й чисте. Ніщо не

Віщувало небезпеки. Може, на кораблі помилилися?

Вищання стало тихше, потім перейшло в шепіт. Уже

Можна було розібрати: “Не бійся, не бійся…”

“А що як воно в такий спосіб розмовляє зі мною?” –

Думав Бен. У нього вже визрів план дій.

Потвора підійшла до того місця, де щойно стояв маяк.

Вона вертіла головою, намагаючись знайти ворога.

У цей час Бен, звиваючись, немов ящірка, проповз між

Камінням і зник у відкритому отворі печери. І зразу ж по-

Чув знайомий голос Коперника:

– Ось ти й повернувся! Нарешті ти повернувся в свій

Дім…

– Петре! – покликав Бен.

– Відпочинь,- лунало у відповідь.- Тут є все, що то-

Бі потрібно. Раніше ти старався для інших. Одержуй на-

Городу. Тут тебе ждуть.

— Що це за жарти? – закричав Бен.- Іди сюди!

– Алло, Бене, ти знайшов командира? – запитувало ра-

Діо.

– А хіба ви не чуєте його голосу? – різко відповів Бен.

– Ми чуємо тільки тебе. Де ти?

Бен увімкнув ліхтарик. У печері, крім нього, нікого не

Було. Але він уже знав, що ніхто більше йому й не потрі-

Бен. Погасив ліхтарик і покірно сів на каміння. Спочатку

Сів, потім ліг. Він знав, що робить правильно.

– Алло, Бене, чому не відповідаєш? Де ти? Насува-

Ється ураган! – застерігало радіо.

Бен вимкнув його. “Ураган мене не лякає. Я прийшов у

Свій Дім, у свою фортецю. Тут я в повній безпеці”.

Він був певен, що нарешті знайшов своє щастя. Він шу-

Кав його все життя, справно ніс службу, підкоряючись ко-

Мандирам. Він допомагав незнайомим людям. Спочатку це

Були мандрівники, яких спіткало в дорозі нещастя. Вгле-

Дівши тих, що потребували допомоги, він ніколи не відмов-

Ляв їм. І не чекав на вдячність. Просто він робив те, що

Міг, і це давало йому задоволення. Але він ніколи не уяв-

Ляв, що можна мати таке задоволення, такий спокій, по-

Вернувшись у свій Дім. Якби ще не проривалося щемливе

Почуття якоїсь тривоги. Звідки воно?..

Бен знав: ворог наближається до його домівки. Схо-

Пився. Підняв променемет і кинувся до виходу. Побачив

Низьке фіолетове небо, посмуговане кривавими спалахами.

Звивалися чорні смерчі. Йшов ураган.

Але не це було найстрашніше. До його Дому наближав-

Ся ворог. Оглядався туди, де кружляли смерчі. Поспішав.

Бен прицілився. Він знав, що треба робити. Тут його

Дім – затишок, тепло, спокій. Там, надворі, шаленіла сти-

Хія. Ворог хоче захопити Дім і вигнати його, Бена, на той

Ураган.

Бен уже готовий був натиснути на спуск, але щось

Утримало його. Крихітний вогник від колишнього Доброго

Бена ще жеврів у ньому. І космонавт помітив, що шерсть

Потвори – зовсім не шерсть, а рослини, мох, які наросли

На шкіру. Штурман застережливо крикнув і чиркнув про-

Менем по камінню. Промінь зачепив ліани. Бризнула зе-

Лена рідина. Потвора загарчала.

– Геть! – закричав Бен.- Геть, хто б ти не був, я зни-

Щу тебе! Геть від мого Дому!

Промінь висмалив ще одну смугу. Потвора перестала

Гарчати, підняла голову, прислухалася. Невже вона щось

Розуміє? її рухи, поворот голови здалися Бену знайомими.

Штурман не хотів її смерті, він навіть урятував би її від

Урагану, пустив би в свій Дім, якби в ньому було місце для

Двох.

Ураган присунувся майже впритул до потвори. Тепер

Вогняні спалахи спопелять її – і всьому кінець. Бен повів

Променеметом, чекаючи, що потвора кинеться в печеру.

“Бідна тварина. Вогонь ззаду, вогонь спереду”,- поду-

Мав він.

І тут сталося непередбачене. Потвора повернулася до

Нього спиною і тшла назустріч урагану…

“ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНІ…”

Петро нищив променем усе на своєму шляху, шукаючи

Ворога.

І весь час йому здавалося, що він колись бачив цього

Ворога – високого й тонкого, як жердина. Печера крича-

Ла: “Вбий! А то він влізе у твій Дім, забере блаженство”.

Пліснява, яка робила смачну їжу, повторювала, що двом у

Печері нема місця. Від бактерій, які жили в мохові, Петро

Діставав повідомлення про свої резерви, впевненість у своїх

Силах. По зелених артеріях, що зв’язували його з Домом,

Невпинно надходили поживні соки й накази, сила і нена-

Висть.

Знову й знову Петро натискував кнопку на рукоятці

Променемета, і тремтливий промінь летів уперед, спалюючи

Рослини й перетворюючи на порох каміння. Але ворог устиг

Кудись зникнути.

Очі різало нестерпне денне світло, що проникало під

Приплющені повіки. Петрові хотілося скоріше повернутись

У свій Дім, але він не може цього зробити, поки не знайде

Ворога. І він лишався у цьому чужому відкритому просто-

Рі без стін, де не було на що спертися, де з усіх боків бо-

Ляче жалять стріли променів.

“Досить, повертайся!”-наказав голос,

Петро підкорився б йому, але ж треба було дізнатися,

Чому ворог видався такий знайомий.

“Повертайся!-благав голос.-Насувається ураган!”

“Ураган?”

Небо на горизонті було чорне…

Петро відчував, ніби щось пече ноги – там, де приросли

Зелені артерії. Голос погрожував: “Повернись, а то я зре-

Чуся тебе й візьму собі інший мозок”.

Уже можна було розрізнити смерчі. Вони здавалися

Тонкими цівками диму, що піднімався з димарів. Димарі

Росли, зливалися з димом. Оберталися. Долинало виття.

Там діяли гігантські воронки. Вони всмоктували все, що

Траплялося їм на шляху.

Петро повернувся до печери. Ще не доходячи до неї,

Дізнався, що печеру захопив ворог.

“Догрався, Копернику? – говорила печера.- А я ж по-

Переджала тебе” Він відчув удар по нозі. Сили почали

Швидко танути Ворог, що захопив печеру, загарчав, і

Петрові здалося, ніби він уже десь чув те гарчання.

А голос печери став чомусь тихший, перейшов на шепіт:

“Останнє, що я зможу зробити для тебе,-це позбавити

Твого ворога зброї. Вбивайте один одного руками й зуба-

Ми, як ти обіцяв скарбничці. Мені дуже хочеться побачити,

Як це робиться..”

“Знати? Тобі хочеться знати! А мені? Я ще не дізнався,

Чому ворог видався мені таким знайомим Та найголовні-

Ше, що я хочу з’ясувати,- чому бабуся застерігала: “Бли-

Скавка може вбити”. Що було перед цим?”

“Іди сюди. Бачиш, ворог опустив зброю. Вбий його. І в

Тебе знову буде Дім Пам’ятаєш, як добре тобі було?”

– Ніі – закричав Петро.- Спочатку я щось з’ясую.

Незважаючи ні на що, в ньому все-таки не вмирав Ко-

.ерник. Виявляється, він міг заперечувати не тільки іншим,

З й своєму Дому, і самому собі. Він вимагав од своєї

Пам’яті цілковитої ясності, перш ніж повернеться в Дім

Назавжди.

Смерчі кружляли за його спиною, дихали йому в поти-

Ицю. Петро оглянувся. Чорно-кривава гусінь загрожувала

І неба. І саме в цю жахливу мить він пригадав… Пригадав,

Що було перед тим, як бабуся намагалася його налякати.

Нічого нового. Вона лякала його й раніше: “Не можна гу-

Ляти під час грози Блискавка може вбити”. Але він хотів

Перевірити її слова. Він вискочив на вулицю під косі пруж-

Ні струмені дощу, в гуркіт і спалахи блискавиць. І його

Не вбило. Він пожадливо вдихав дивовижне свіже по-

Вітря, підстрибував на одній нозі, сміявся…

Петро вже знав, що він зробить, бо не може не зробити.

Смертельний жах кам’янив тіло, у вухах вистукувало:

Особлива небезпека – ураган…” Особлива небезпека!

Особлива небезпека!. “

Але Коперник відповідав – “Спочатку я випробую. Спо-

‘атку випробую”.

Він повернувся обличчям до урагану.

“Що ти робиш? Загинеш!”-почулося волання печери.

Петро ступив назустріч урагану. Його осліпило спала-

Хом, він відчув страшний удар Устиг подумати: “Кінець”.

Проте муки тривали. На нього посипалася злива ударів,

Шкіру палило так, що він застогнав. Жар раптом змінився

Холодом, ніби його опустили в крижану ванну. Це бли-

Скавки обпалили мох на його шкірі. Могутні струмені во-

Ди вдарили по ній, як душ.

У нього підкосилися ноги, він упав би, але в цю мить

Воронка смерчу всмоктала його, закрутила, підняла. Петро

Підлетів, розкинувши руки. Почулося голосне плямкання,

Ніби болото неохоче випустило жертву.

Перед очима Петра пролітали червоні смуги, вогняні

Блискавки. Скажений вітер обдував шкіру, зривав залишки

Моху. Петра ніби вивертало навиворіт, щось рвалося все-

Редині, тріскалися дрібні судини, йому здавалося, що він

Вмирає, і хотілося, щоб усе скоріше скінчилось.

Та він не вмер. Летів наввипередки з вітром. Тягар спав

З його повік, і вони розплющились. Назустріч летіли вогня-

Ні кільця, не завдаючи йому шкоди. Він пролітав крізь

Них, відчуваючи, як з кожним новим кільцем до нього по-

Вертаються сили. І він стає самим собою, стає людиною.

Він побачив далину, якої не бачив раніше. Розірваний

Туман сповз донизу, і далечінь сяяла, вмита струменями

Дощу. І тоді ніби народилася відповідь на питання, яке му-

Чило його все життя. Він зрозумів, навіщо потрібні були

Пошуки, біль, наполегливість, нові траси в космосі і боля-

Че-солодка жадоба пізнання.

Тільки завдяки їм, завдяки дерзновенній бунтарській

Думці, яка не визнавала спокою, всесвіт сповнювався

Смислом.

…Петро впав біля самісінького входу в печеру, побачив

У темряві за камінням знайомі здивовані очі, які злякано

Дивилися на нього. Петро легко схопився па ноги й гукнув;

– Гей, Бене, виходь, друже!

(2 votes, average: 2.50 out of 5)