Фотоапарат – Ігор Скрипник
– Вітаю тебе з Днем народження, бажаю здоров’я, щастя, успіхів у всіх справах, у тому числі і на амурному фронті! – Оксана поцілувала Мартина і сунула в руки невеличкий пакунок загорнутий у різнобарвний подарунковий папір.
Сестра щойно приїхала з Івано-Франківська, де студіювала філософію у Прикарпатському університеті. Вчорашню гульку вона пропустила, бо здавала екзамен з історії України.
– І що там таке може бути? – хлопець покалатав коробку.
– Відкрий і побачиш!
– Я хочу вгадати!
– Теж мені Нострадамус знайшовся – всеодно нізащо не здогадаєшся!
– Таки нізащо?
– Спробуй!
– Ет, що вгадувати. Відразу відкрию, – він нетерпляче почав розгортати подарунок.
Пальці вправно справилися із бантиком, звільнили коробку від паперу розцяцькованого у квіточки і…
– Вау..! – на мить у нього відібрало мову. – Цього не може бути. Я про нього мріяв, але не думав, що так швидко матиму! Ти найкраща сестра на світі! – поліз до неї з поцілунками.
– Та перестань, – вона почала жартівливо відбиватися, задоволена справленим ефектом. – Крім того, батьки допомогли. Шкода, що вони зараз відпочивають в Моршині. Як приїдуть – подякуєш їм.
– Я зараз подякую, – він потягнувся за мобільним.
Оксана із задоволенням сперлася на спинку софи, спостерігаючи, як Мартин шукає в телефонній книзі батьків номер.
* * *
Це був сріблястий, продовгуватий, цифровий фотоапарат фірми Canon, модель PowerShot A 400. Простий і зручний у користуванні, без всяких прибамбасів, він відразу сподобався Мартину.
Фотоапарат став його незмінним супутником. Де б він не ходив, де б його не заносило, завжди у нього в рюкзаку, в сумці чи в кишені, знаходився новий улюбленець, який витіснив на другий план мобільний.
Повсюди він фотографував усе, що викликало якийсь інтерес: сім’ю, друзів, дівчат, будинки, краєвиди, тварин тощо. Незабаром жорсткий диск на його комп’ютері був повністю забитий фотознімками, а він немов навіжений продовжував знімати і знімати. Довший час він не міг позбутися того початкового запалу, який завжди охоплює тебе, коли врешті отримуєш ту забаганку, про яку давно мріяв.
Так тривало десь місяць, поки ця запальна гарячковість не пройшла, але фотоапарат продовжував залишатися завжди з ним.
* * *
– Мартине, потрібна твоя допомога.
– Чим я можу допомогти, Василю Петровичу?
Старий батьків друг вмостився в кріслі.
– Ти знаєш, що я завершую написання історії міста у ХХ столітті?
– Так.
– Матеріал у мене вже зібраний, узагальнений і практично все готове. Залишилося одне маленьке дільце. Ти можеш мені з ним допомогти?
– Він обов’язково допоможе, – батько сів біля Холодного. – Що там у тебе за проблеми?
– Моя книга майже готова, але їй бракує світлин. Потрібно сфотографувати різні визначні місця нашого міста, всі пам’ятки, видатних людей тощо. Я знаю, що ти, Мартине, захоплюєшся фотографією. Може б ти допоміг мені у цій справі?
– Без проблем. Хоча я не видатний фотограф, але спробуємо.
Всередині заграли сурми – дядько Василь знав усі цікавинки, різні пам’ятні місця у місті, тож його колекція, а він вже відчував, що ця справа перетворюється на його хобі, поповниться інтересними новинками.
– Коли розпочнемо?
– Думаю з понеділка, відразу як у тебе закінчаться пари в технікумі. Тебе це влаштовує?
– Звичайно!
– От і добре.
– Тату, я побіг.
– Гаразд, синку.
Мартин залишив старих друзів самих, а сам погнався до своєї дівчини, щоб з нею першою поділитися чудовою новиною.
* * *
– Зараз, лише перекачаю на комп.
Поруч сидів дядько Василь і з нетерпінням чекав того моменту, коли може поглянути на фото. Місто було невеличке і вони встигли зробити майже всі знімки завидна, за винятком декількох. Тепер залишалося лише сфотографувати людей, які залишили свій слід у місцевій історії.
За допомогою програмки “ZoomBrowser EX” він перекинув всі фото, відразу включив режим слайд-шоу, щоб їх переглянути.
– Все готово.
Вони обоє дивились на монітор, зображення змінювали один одного, підвладні легкому порухові Мартинового пальця.
– Добре. І ця гарна. Так непогано. Добре.
Холодний коментував кожну фотографію.
– Так, це пам’ятник Борцям за волю України. Це пам’ятний хрест поставлений в честь скасування панщини. Це меморіальна дошка в честь Івана Франка. Ага, ратуша. Ой, як чудово! Молодчина! – похлопав по плечу.
Ця проста похвала радувала Мартина, як люба, за добре виконану роботу.
– Вхід у міський парк. Братська могила радянських воїнів, які полягли під час визволення міста… А це що таке?
Мартин придивився.
Виготовлений з граніту пам’ятник, який зображував радянського піхотинця з автоматом ППШ в руках, стели, п’ятикутна зірка з вічним вогнем по центру, який палав лише 9 травня. Дальше ряд дерев. На перший погляд, ніби нічого дивного, але… він примружився. Ага. На знімку виднілося кілька незрозумілих світлосірих круглих плям.
– Що за чортівня? Ніколи не чув про такі дефекти на фотках.
– Давай далі!
На черговій, знятій з іншого ракурсу, фотографії вони побачили таку саму картину – невідомі світлосірі плями.
Переглянули кілька наступних – те саме.
– Дивина та годі, – констатував дядько Василь, – треба буде перефотографувати.
– Добре, поїхали далі.
Кілька фотографій були без цього несподіваного браку. Потім почалося знову. Ці невідомі плями чи кульки негадано вигулькнули біля братської могили на місці поховання січових стрільців. Опісля все нормально – і цілий калейдоскоп кульок на фотографіях міського озера і в його околицях. Причому серед сірого масиву пробивались навіть кілька різнокольорових – розових і жовтих.
– Що за чортівня?! – Мартин взяв свою фотокамеру, обдивився її, здмухнув кілька неіснуючих пилинок. – Нічого не розумію!
Зробив кілька нових знімків кімнати, подивився на дисплеї – нічого. Переглянув ці браковані знімки на екрані “Кенона” – кульки є.
– Нічого хлопче, – Холодний похлопав хлопця по плечу. – Спробуємо ще завтра. Але цього разу швидше. Ти казав, що в тебе останньої пари немає. Може це залежить від освітлення? Може ввечері інколи таке появляється?
– Не думаю. Я ж ввечері скільки разів фотографував – і нічого.
– Завтра спробуємо.
– Окей.
– Окей, – посміхнувся дядько Василь.
Коли він закрив за собою двері, Мартин зателефонував до свого друга.
* * *
– Нічого особливого, – сказав Саша. – Нічого незвичайного на мою думку тут немає.
– Як це? А ці плями, кружечки?
– Розумієш, у повітрі літають різні тверді мікрочастинки, по нашому – пил. В них є здатність, як і в будь-якого предмета відбивати світло. Тому, на мою думку, ці кульки не що інше, як звичайний пил, що відбив фотоспалах. На знімках, зроблених сонячного дня, ти їх практично не побачиш.
– Справді, все якось дуже просто. Я вже подумав буцімто це якесь аномальне явище.
– Ні, і таке буває, але мені здається, що не у твоєму випадку.
Олександр Пиріг, на рік старший від нього, захоплювався парапсихологією, аномальними явищами та іншими подібними речами. Чи варто говорити, що улюбленим його серіалом були “Секретні матеріали”, а відповідне псевдо причепилося само собою – Фокс Малдер. Експертом у цих питаннях він був не вельми сильним, але все-таки щось та й знав.
– Розумієш, Марте, на фотознімках справді інколи проявляються якісь потойбічні чи астральні сутності, але не тут, – постукав по монітору. – Я читав десь в неті про такі дефекти на фото, як ось у тебе, роз’яснення щодо їх появи, і схильний їм вірити. Щоправда один схиблений пробував пояснити це тим, що насправді в цих місцях тонка стіна, межа, між нашим світом і іншим, потойбічним.
– Паралельні світи! – засміявся Мартин.
– Ні. Він вважав, що там міститься перехід у рай чи пекло. А ці кульки – це душі такі, як у нас з тобою, невидимі для людського ока, але примітні для об’єктива фотокамери. Нехай, припустимо, що ця теорія правильна, вона пояснює місцезнаходження кульок біля могил радянських воїнів і січових стрільців, а як же бути з міським озером?
– Бачу, що ти не знаєш. На початку дев’яностих провели розкопки і вияснили, що там були поховані понад дві тисячі євреїв, звезених сюди з міста і навколишніх сіл і розстріляних прямо на місці. Вони так і лежали поховані в одній великій братській могилі. Планувалося спорудити меморіальний комплекс, але справа заглохла, встигли лише покласти меморіальну плиту, яка швидко заросла кущами і бур’янами. Про неї вже давно забули. Ось і плита, – Мартин показав на моніторі.
– Я навіть не знав. Так ось, що таке паралельний світ. Ти вчив Евкліда? Одна з його аксіом говорить, що паралельні лінії не перетинаються. Паралельних ліній ми можемо провести безкінечну кількість у своєрідному двовимірному світі висоти і ширини. Якщо взяти до прикладу тривимірний світ – то тут можна провести вже безкінечну кількість площин, які ніколи не перетнуться.
– Ясно.
– Якщо взяти наш сучасний світ, то він чотирьохвимірний – до координат простору додається ще й час. А в такому випадку може існувати незліченна кількість світів, які ніколи не можуть перетинатися. Це паралельні світи. Вони можуть нічим не відрізнятися від нашого, лише однією чи двома дрібничками, які виникли внаслідок твого чи мого вчинку. А можуть відрізнятися значною мірою. Наприклад, десь паралельно може існувати світ, у якому немає Інтернету, а все інше, так як у нас. Або світ, де ми з тобою взагалі не знайомі, а все інше однакове. А може бути і такий, що там зелене небо і живуть триголові п’ятиокі ліліпути на чотирьох ніжках і дихають метаном. Існують певні точки переходу між цими світами, в яку може попасти птаха, тварина, твій улюблений фотоапарат, будь-яка людина. А можуть і тамтешні мешканці потрапити до нас. Я читав у пресі про такі випадки. Ти неодноразово чув про те, що люди пропадають безвісти, але чи всі вони стають жертвами криміналу? Може частина з них попадає в паралельну реальність?
Заграв мобільний телефон. Мартин поглянув. Дало знати про себе нагадування – через п’ятнадцять хвилин у нього здибанка з Олесею.
– Уяви, як виглядатиме цей мимовільний мандрівник у новому суспільстві, в яке потрапив, як дивак, як несповна розуму.
Так от. Стверджувалося, що дефекти на фотознімках і такі як у тебе, і інші – це випадкове відкриття вікна до іншого, паралельного світу. А може ці кульки – це якісь сутності, які виконують роль дороговказів? Або митників? Яку ж вони беруть плату? Навіть не знаю, що…
– Дякую Фоксе, але я вже дуже поспішаю, якось забіжу і договоримо до кінця. Окей?
– Давай лапу, – потиснули руки. – До Олесі? – підморгнув. – Чекаю на свіжі голубці!
– Не каркай. Ще зарано. Бувай!
* * *
Наступного дня він знову зазняв невдалі місця, завершив фотографування відомих людей міста. На світлинах не було жодних дефектів, що підтвердило пояснення Фокса.
Згодом почалася сесія, літня практика і він геть чисто забув про цю оказію.
Сонячного погожого дня, ця пригода знову нагадала про себе.
– Пливи до мене, – кричав Мартин, – водичка тут просто супер!
– Не хочу! Я краще позасмагаю!
– Олесю, ти всеодно вже добре засмагла, куди вже там далі?!
– Я ще трохи полежу! Спина трохи засвітла!
Мартин ніжився у теплій озерній воді. Поплавав трохи на спині. Потім зробив швидкий заплив до відомої лише йому фінішної риски, переможно підняв вгору руки, опісля неквапом, рушив назад до берега. Пірнув кілька разів, під водою зумисне трохи затримувався і намагався щось розгледіти на дні. Марно – маски чи підводних окулярів він не мав, а щось побачити у збовтаній чисельними купальниками воді не було змоги.
Виліз на берег і плюхнувся на рушник поруч з дівчиною, оббризкавши її холодними, для розпашілої шкіри, краплями.
– Фу! Бегемот!
– Ти ж моя кицька.
– Няв! Не лізь, бо подряпаю!
– Дряпай, дряпай!
– Ну перестань, не можеш трохи спокійно полежати!
– Гаразд.
Мартин приліг і почав спостерігати за тим, як кілька дрібних хмарок влаштували собі перегони, намагаючись першими дістатися виднокола. Але оскільки швидкість була черепашача, йому швидко це остогиділо, і він вирішив не дивитися до кінця ці небесні змагання.
Витягнув з футляра фотоапарат і почав фотографувати Олесю. Вона почула звичне гудіння електроніки. Перевернулася на спину, примружилася.
– Ти знову за своє?
– Угу…
– У мене складається враження, що в тебе якась манія. Навіть не хобі, а одержимість.
– Люблю я цю справу. Нічого з собою поробити не можу. А тепер сподіваюся, що красива і ревнива моделька попозує мені і я зроблю кілька чудових знімків.
Вона посміхнулася і від цієї посмішки у нього всередині заграла чудесна музика. Зробив кілька світлин.
– Покажи, що вийшло.
Вони присіли та почали вглядатися на екран “Кенона”.
– Знову! – стурбовано видавив з себе Мартин.
Незважаючи на мініатюрність зображення він побачив ті самі кульки чи плями. Зблизив – точно.
– Що знову? – Олеся поглянула на нього.
Хлопець докладно розповів їй про знімання з Холодним і подібні дефекти на фото.
– Але Фокс говорив, що їх не побачиш серед білого дня.
– Виходить, що побачиш.
– І що робити?
– Проведеш фотосесію наступного разу, – поцілувала його та знову вмостилася засмагати.
Мартин пригадав розмову з Пирогом. Обдивився все довкола, побачив, що шукав, підвівся.
– Я зараз прийду.
Продерся крізь кущі і зарості бур’яну, примудрився по дорозі обжалити до кропиви ногу. Нарешті побачив об’єкт своїх пошуків. Оглянувся, озера не було видно.
Перед ним вертикально стояла гранітна плита із викарбуваним на ній надписом. Внаслідок дії різних чинників він майже стерся і прочитати його не було можливості. Поблизу валялося кілька пляшок від оковитої, яку розпивали місцеві пияки, використовуючи пам’ятний знак у якості столу, купа іншого сміття.
Мартин присів, витер рукою пилюку, спробував прочитати надпис, але марно. Тоді зібрав трохи тари у подертий пакет. Йому було ніяково і прикро від такої людської байдужості. Трохи повисмикував бур’яни і відніс їх далі, в корчі.
Зробив кілька знімків. На диво, спрацював фотоспалах, хоча було сонячно. Роздивися – загадкові кульки й далі висіли у повітрі, видимі лише для об’єктива фотокамери.
Витягнув цигарку. Затягнувся. В душі панував смуток. Як же можна бути такими сліпими і байдужими? Чому людська пам’ять буває настілки короткою?
Ще раз сфотографував дивний знак. Знову ці кляті плями.
Війнув прохолодний вітерець. У хлопця по спині забігали мурашки. Він поглянув на небо. Зі сходу наближалася величенька темна хмара, яка вела за собою ватагу дрібніших.
Він повернув назад, по-дорозі викинув сміття у приторочений до дерева мішок. Вийшов на берег озера. Сонце сховалося за хмарами і більшість відпочиваючих почала вже збиратися додому.
– Тебе щось довго не було, – сказала Олеся, скручуючи рушника.
Мартин промовчав. Вони зібралися і неквапом попрямували в центр міста. Хлопець думав щось про своє і майже не підтримував веселого щебетання дівчини.
Вони пройшли кілька вулиць, повернули вліво, минули скверик, площу перед місцевим “білим домом” і ввійшли у район багатоповерхівок, де жила Олеся.
Краєм ока він помітив якийсь напис на стіні одного з будинків. Зупинився, уважно прочитав. “Оля я тебе кохаю. Твій Петрик.”
– Дивно. Я ніколи не бачив цього надпису.
– Він тут вже тиждень муляє очі.
– Я думав, що вони остаточно розійшлися.
– Та ні, віднедавна вони знову разом, а це свідчення моїх слів. Я ж тобі розповідала.
– Щось не пам’ятаю. Мабуть вилетіло з голови.
Він провів дівчину до під’їзду. Трохи постояв з нею, як завжди відтягаючи час хоч і нетривалої, але розлуки. Домовився про зустріч ввечері та почимчикував додому.
* * *
Мартин ходив з одного кутка кімнати в інший, не знаходячи собі місця. Ці загадкові кульки не давали йому спокою. Йому здавалося, що якщо зараз він візьметься за це серйозніше, то це докорінно змінить його життя. А теперішнє буття йому подобалося.
Він побродив трохи по кімнаті і врешті цікавість взяла гору і він сів за комп’ютер. Загрузив сьогоднішні світлини і почав уважно їх переглядати.
Справді те саме що раніше. Але сонячного дня!
“Перегляну ще раз ті фотки, що робив з Холодним”, – вирішив він і почав ритися в папках.
Знайшов потрібні. Перегорнув всі від початку до кінця. Нічого. Дефектні світлини загадково пропали. Що за чортівня? Зазирнув у корзину – пусто.
– Оксано! Ти ніяких папок не витирала на комп’ютері?!
– Ні! – пролунало з іншої кімнати.
“Де ж вони могли подітися? Може у Малдера є. Я ж йому перекидав!”
Знайшов у адресній книзі мобільника його номер. Почекав хвильку.
– Алло!
– Привіт Фоксе! Це Март. Пам’ятаєш, я десь місяць тому приходив до тебе з бракованими фотками. Ми ще мали бесіду про паралельні світи.
– Місяць тому? Не пригадаю.
– Як не пригадуєш? – почав розказувати другові, як то було.
– Тобі напевно приснилося. Чуєш, Марте, може ти накурився? Я…
У хлопця майнула неясна здогадка.
– Мене чекає одна справа. Потім передзвоню, – закінчив розмову.
“Вони можуть нічим не відрізнятися від нашого, лише однією чи двома дрібничками, які виникли внаслідок твого чи мого вчинку. А можуть відрізнятися значною мірою,” – пригадалися слова Малдера, який тепер стверджував, що їх ніколи не говорив.
Набрав Холодного.
– Добридень, Василю Петровичу!
– Добридень, Мартине!
– Як просуваються справи з книгою?
– Все добре. Думаю восени вже буде презентація.
– Василю Петровичу, хочу вас дещо запитати. Пам’ятаєте, як ми фотографували ті пам’ятники і поховання. Чи були на світлинах якісь дефекти?
– Жартуєш, хлопче, – засміявся Холодний. – Фотографії просто чудові. Жодного браку не було.
– Зрозуміло, до побачення.
– До побачення.
Мартин сів на диван і обхопив руками голову.
Що ж це твориться? Чи це він з глузду з’їхав зі своїм фотографуванням, чи це світ навколо збожеволів і всі раптово стали склеротиками? Так, це точно не подорож у потойбічний світ, у світ мертвих. Швидше за все він попав у паралельну реальність, яка практично не відрізнялася від тієї, в якій він жив.
– Про що це я думаю?! – істерично засміявся Мартин. – Напевно мене чекає дурка!
“Так, припустимо, що це все мені приснилося. Які докази я можу мати на доведення того, що я попав в інший вимір і, коли я це зробив?”
На хвилину він задумався. Все почалося після того, як вони прийшли з озера. А там він ходив до тієї плити. А потім небо швидко затягло хмарами! І ті кульки, коли він знімав Олесю!
Він набрав номер дівчини, переговорив з нею – вона нічого про якісь кульки не пам’ятала. Він знімав її, але фотографії були без браку.
Але ж він зараз дивися на ці світлини! З кульками!
Що за чортівня?
Він впав у глибоку задуму. Довго мізкував, шукаючи виходу з даної ситуації. Єдине, що приходило в голову – ще раз піти до того єврейського поховання. Всередині наростало відчуття спротиву. Він почувався не у своїй тарілці. Поглянув на стіну. На ній висів плакат групи “Лігалайз”. А він її терпіти не міг. Це остаточно переконало його в тому, що це не його світ. На цьому місці мав висіти плакат групи “Лінкін Парк”.
Він вибіг з дому і швидкою ходою попростував до озера. Пройшов повз надпис Петрика, який вже не здавався таким вже і чужим, а привносив спогади впізнавання, своєрідного “дежа вю”. Дорогою він впізнавав деякі деталі, непритаманні його світу, як у задачках для дітей – знайди десять відмінностей. Ось цей мусорник не мав б тут бути, тиждень тому його зірвали вночі якісь шибеники, а це дерево спиляли ще минулого року. Ці кущі раніше були підстрижені, а зараз виглядали недоглянутими, покрівля того будинку була не червоною, а зеленою.
Як ж він того не помічав раніше, коли йшов з Олесею від озера? Правду певно кажуть, що всі закохані – сліпі!
У голові немов би переключився якийсь тумблер. Всі ці невідповідності почали виглядати не такими вже й надзвичайними. Він здається бачив їх раніше. Дійсно, наче явище “дежа вю”.
Ось і озеро. Трохи мандрівки бур’яновими і кропив’яними джунглями і він біля плити. Зробив кілька кругів навколо, пару фото. Кульки є. Шляк би вас трафив!
Його накривала передвечірня сіра імла. Вдарив грім. На землю полетіли перші краплі.
* * *
Мартин задумався над тим моментом, коли почав впізнавати ті зміни.
“А якщо свідомість, таким чином призвичаюється до нової реальності? Коли б я не мав фоток і розмови з Фоксом, то напевно б не здогадався, що здійснив мандрівку у паралельний світ. Послався б на вади пам’яті, неуважність тощо.
Треба рити звідси, Бог з ним, з моїм світом, ще перекине мене, де відмінності геть зовсім радикальні.
А де ж мій попередник? Мабуть помінялися місцями. І в нього такі самі проблеми, як у мене. Той ж ефект “дежа вю”. Але він ні про що не догадується. Нехай все буде так як є.”
Він розвернувся і почимчикував додому. Заглиблений у думки він практично не помічав дороги і практично на автопілоті добрався до будинку. Пахло фарбою, паркан був недавно помальованим.
“О, ще одна відмінність. Скільки я вже їх нарахував?”
Вікна будинку дивилися на нього темними очицями. Вдома нікого не було.
Зайшов всередину. Не вмикаючи світла пройшов до своєї кімнати увімкнув світильник і завмер, не вірячи своїм очам.
Він точно був вдома – в цьому він навіть не сумнівався. Але це не була його кімната. Стіни пофарбовані у рожевий колір. На кріслі висіло плаття, блузка. Біля стіни стояв туалетний стіл з горою косметики. На стінах – плакати солодкоголосих співаків.
“Невже мене знову перенесло у нову паралельну реальність? Невже я тут гомік?”
Мартин обійшов всі кімнати будинку, але своєї не знайшов. Зайшов у псевдосвою, ще раз почав уважно її оглядати. Раптом він вгледів фотографію на столику. Підійшов. Взяв і почав уважно вдивлятися.
Вона зображала трьох дівчат. Однією з них без сумніву була його сестра Оксана. Друга – Світлана. А третьої дівчини він не знав. Він ніколи не бачив цієї подружки з Оксаною. Когось вона йому нагадувала. Він перевів погляд з одного обличчя на інше. Між ними була явна схожість. Перевернув фотографію. На звороті писало “Марта і Оксана у мене на день народженні. Світлана”.
Прозріння наступило раптово, напевно, як в Архімеда, коли він голий бігав по Сіракузах і репетував “Еврика”. Асоціація імен Марта і Мартин довершили систему підказок, які не допомогли йому раніше зрозуміти ясніше ситуацію, в якій він опинився.
Він таки попав знову в іншу паралельну реальність, яка вже корінним чином відрізнялася від попередньої. Тут Мартина не було, а була Марта. Стоп. Якщо він зрозумів, що свідомість може змінюватися відповідно до нових умов, то як бути з тілом? Він відчув себе героєм голлівудських фільмів, у яких обмін тілами між жінкою і чоловіком обігравався не один раз. Але ж він не хотів відчути це на власній шкірі! Невже він поступово перетвориться на дівчину?! Але ж він кохає Олесю! А якщо він втратить це почуття?! А якщо його свідомість поступово зміниться і нічого не залишиться від попереднього “Я”?
Його роздуми перервало клацання замка. Відкрилися двері. Він зустрівся поглядом зі своєю матір’ю. Пакети з покупками випали у неї з рук.
– Що ви тут робите?!
– Мама…
– Яка мама! Люди, грабіжник! Допоможіть грабують! Допоможіть!
Вона хутко розвернулася і вибігла надвір.
Перша думка була кинутися до матері і все їй пояснити, але розум зупинив його.
“По-перше, я не від цього світу. Поки-що. І незважаючи на родинну схожість я нічого їй не доведу. По-друге, якщо не знайдуть Марти, тоді її викрадення, а то й вбивство спокійно спишуть на мене. По-третє, якщо мої підозри стосовно зміни статті і свідомості справді вірні, то я просто стану жертвою наукових експериментів. Е, ні! Треба валити звідси!”
Він кинувся геть з будинку через чорний вхід. Позаду чулися крики матері, стурбовані голоси сусідів. Він летів, як вихор. Перехожі пропускали його і дивилися вслід, не знаючи, що й думати. Ніхто не спробував його спинити.
Він мчав до озера. До нього був чималий шмат дороги довжиною близько двох кілометрів. Було ковзко падав дощ і Мартин двічі падав на асфальт, до крові обдираючи руки і ноги.
Ось він вже біля озера. Зупинився, щоб перевести подих. Вже недалеко.
Позаду почулося завивання сирени.
Хлопець кинувся в корчі, до забутої всіма плити.
– Стій стрілятиму! – донеслось до нього.
Він пришвидшив біг.
Пролунав постріл. Цей ще в повітря, але Мартин знав, що наступний буде в нього.
Серце гупало, намагаючись вирватися з грудей.
– Стій!
Через кілька секунд другий постріл і щось гаряче впилося у ліву ногу. Він впав долу і покотився у зарості бур’янів. Зупинився і побачив, що знаходиться біля плити.
Зачекав хвилинку. Зараз його мало б перекинути в інший паралельний світ. Але ніяких змін. Він побачив заслане хмарами нічне небо, почув шум і голоси міліціонерів, які добиралися до нього. Нічого не змінилося.
Фотоапарат!
З останніх сил він добув його з футляру. І зазнімкував нічне небо. Потім повернуся на бік. Спалах на мить освітив плиту з нерозбірливими надписом.
Опісля він почув, як біль блискавично рознісся з ноги по цілому тілу, заповнив все його єство. І…
* * *
Мартин потрохи приходив до себе.
Нога пекла вогнем. Все тіло боліло так, ніби його пропустили через м’ясорубку.
Він розплющив очі. Небо над головою було чисте від хмар і зорі весело підморгували до нього.
Звуків погоні не було чути.
Щось незвичним здавалося йому у навколишній обстановці.
“Встиг, – пронеслася думка. – І де тепер я? Може нарешті вдома?”
Спробував піднятися. Не вийшло. Прийдеться повзти.
З боку озера несподівано проясніло і невідоме світло почало наближатися до нього.
Мартин насторожився.
Раптом до нього дійшло – він поглянув вгору.
На небі світило два місяця. Один був звичайний. А другий – вдвічі менший, трохи надщерблений з одного боку.
З боку озера появилася невідома синя куля, яка швидко наближалася до Мартина.
“А може бути і такий, що там зелене небо і живуть триголові п’ятиокі ліліпути на чотирьох ніжках і дихають метаном,” – жарт Фокса Малдера, тепер не здавався таким смішним.
Він потягнувся за фотоапаратом. Спробував увімкнути – невдало.
Тоді він пригадав, що давненько вже не перезаряджав батарейки.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)