ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА! – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА!

Стенограма уроків філософії

У початковій школі XXII століття,

Виконана класною обчислювальною машиною

Урок перший

ОДЕРЖИМИЙ

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облеті-

Ло повідомлення про те, що в сузір’ї Великої Ведмедиці

Спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої

Порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком.

За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона

Почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал –

Потрійне повторення літери “О”.

* * *

– Я чекаю, поки ви вгамуєтесь,- промовив Учитель.

Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя-на

Них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони

Ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що

В нас невідкладна справа – обговорюємо загадку Великої

Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з Їхніх облич

Цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість по-

Лягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де,

Здається, вже нічим не зарадиш.

– Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бенте-

Жить,- запропонував він.

Діти пожвавішали.

– Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську те-

Му “Що таке людина?”. Чи не так? – запитав Учитель.

– Так,- відповіла Нетерпляча дівчинка.- Але ж ви

Щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що

Нас хвилює.

– Правильно,- відповів Учитель.

– Тему “Що таке людина?” ми почнемо із загадки Ве-

Ликої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого

Всі знають, його прізвисько – Одержимий. Він заслужив

Його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному ка-

Бінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не

Спатиме, поки не з’ясує природу гравітаційного поля.

– А що з цього вийшло? – запитала Нетерпляча дів-

Чинка.

– Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо

Він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через

Це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два

Місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив по-

Чекати.

– Я б так зробив,- мовив Упертий хлопчик.- Адже

Головне-досягти мети.

Учитель схвально кивнув головою і вів далі:

– Усі ми колись та замислюємось над тим, чому на-

Роджуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але

Одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться

Згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть ду-

Мати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя пробле-

Му не розв’язати, а те, що буде після них, їх не хвилює.

Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку –

Кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного

Життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт

Для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий,

Адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможли-

Вого – отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого

Життя.

Він став філософом-експериментатором і засипав Акаде-

Мію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один

Проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий

Відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для до-

Слідження простору-часу. І хоч йому не дозволили прово-

Дити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на

Півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам.

Один із дослідів став для нього фатальним,- із камери

Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку,

Що зберігалася в спеціальному футлярі: “На випадок смерті

Прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота”.

Учитель обвів поглядом дітей і запитав:

– Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот,

Який мав мозок Одержимого?

– Він поставив дослід,- одночасно відповіли Нетерп-

Ляча дівчинка і Упертий хлопчик.

– Так, той самий дослід, що коштував йому життя,-

Підтвердив Учитель.- Тепер він уже не боявся ні високого

Тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей до-

Слід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся

До мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі

З магнітним захистом до зірок класу червоних карликів.

Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все

Ж він допустився помилки, його корабель упав на

Зірку…

– Він загинув, не досягнувши мети? – схвильовано за-

Питав Упертий хлопчик.

– Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив

Магнітний знімок свого мозку. Вся пам’ять і набуті методи

Роботи були закодовані й записані електромагнітними ім-

Пульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув

Удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили но-

Вий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку

Збереглись пам’ять і специфіка мислення Одержимого, що

Були основою його особистості. Так Одержимий вдруге

Переступив через свою смерть і став людиною синтезова-

Ною – сигомом.

До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, вра-

Хувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на

Пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і

Відкриття він повідомляв Академію наук. Його радіодопові-

Ді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді –

Й через кілька років.

– І він знайшов відповідь? – запитала Нетерпляча дів-

Чинка.

– Ні. Все ще ні,-відповів Учитель.-Але на шляху до

Зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цьо-

Го мало?

– І все-таки відповіді ще немає,- насупився Упертий

Хлопчик.- Для чого ж ви розповідали про Одержимого?

– І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої

Ведмедиці,- нагадала Нетерпляча дівчинка.

– Я й розповів про неї,- мовив Учитель.- Власне ка-

Жучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли

Телескопи прийняли три “О”. Адже це позивні Одержимо-

Го. Можливо, він запалив нову зірку, а може, сам став зір-

Кою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це

З його повідомлень…

Урок другий

ЗАПОВІТ

Довідка. Епідемія “Perpetuum mobile” заполонила світ.

На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники,

Генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні

Неуки.

Кожен намагався створити вічний двигун.

Саме тоді й з’явився Великий Скептик.

Старший брат Великого Скептика, талановитий Май-

Стер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив

Роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що

Стала сенсом його життя.

Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ре-

Мінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав

Брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав:

– Бачиш?

Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися

Щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, зна-

Ючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата,

Він не знав, і його губи прошепотіли:

– Бачу. Але що це за апарат?

– Вічний двигун! – вигукнув Майстер.- Пам’ятаєш, ти

Твердив, що створити його неможливо?

– Тверджу,- упівголоса поправив брата Скептик.

– Як? І зараз – коли він перед тобою? – здивувався

Майстер.

– Це двигун, та не вічний. Тертя з’їдає частину енергії,

І її доведеться поповнювати.

Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки

Й сказав:

– Ти – скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і

Нічого не створюєш!

Менший брат спокійно заперечив:

– Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і

Зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й

Застерігають від фатальних кроків.

– Дай спокій зі своїми повчаннями!-заволав Май-

Стер.- Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром

Не став, а залишився підмайстром.

– Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним

Шляхом.

– Це – мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я

Вчиню з ним ось так! – Майстер схопив залізну кочергу й

Зав’язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигук-

Нув: – А тепер – геть з мого дому!

Скептикові нічого не лишалось, як піти.

А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс

Його у міську ратушу на суд учених мужів…

Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруїв-

Ся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слуш-

Ність”. його поховали на цвинтарі під простим грубим ка-

Менем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет,

Щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на над-

Гробку. Ці гроші довелося платити його братові.

Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до уні-

Верситету. Він повернувся в рідне місто відомим математи-

Ком. Скептик викупив будинок, який колись належав його

Братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над

Розрахунками. Так минали роки…

Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю:

“Чому неможливо створити вічний двигун”. Він довів, що

Частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неми-

Нуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він

Довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.

Його праця порятувала не тільки роки виснажливих по-

Шуків багатьох майстрів – вона врятувала їхні життя.

Скептик нікому не казав, що це пам’ятник братові, котрий

Наклав життям у нерівному бою із законами природи.

Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поста-

Вити собі нерукотворний пам’ятник, і зробив він це своїм

Заповітом..

Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає

Хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку за-

Був, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.

– У його заповіті було тільки три слова,- сказав Учи-

Тель.- Ось вони…

Він ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав:

“Перевірте мої розрахунки”.

– Запам’ятайте ці слова,- вів далі Учитель.- Адже са-

Ме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного

Двигуна…

Урок третій

ПЛАНЕТУ НАЗВАЛИ БЛАГОДАТНОЮ

Замість довідки.

– Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву,- по-

Чав свою нову оповідь Учитель.- Але вона народилася

Одразу, як тільки вони побачили її – з прозорими озерами,

В яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких

Гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було ці-

Люще, і люди зовсім не почували втоми…

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки

Підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями круж-

Ляли навколо планети.

– Передаю наші позивні,- сказав Командир. Космо-

Лінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля

Полетіли сигнали…

Відповіді не було…

Корабель робив виток за витком довкруж планети, то

Наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли

Фрагменти радіо – і телепередач. Космолі-нгвісту не важко

Було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася

Близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові

Програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.

– Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні

Їхніх приймачів? – розмірковував Космолінгвіст.

– А чого не в наших передавачах? – іронічно озвався

Радист, який не терпів наскоків на техніку.

Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі

На земні, чітку мережу доріг…

Мещканці Благодатної працювали собі й веселились,

Але не бажали помічати братів по розуму.

Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від по-

Селень і посадили корабель. П’ять чоловік сіли у всюдихід

І поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами

Машини пропливали ліси-не дуже рідкі, але й не густі,.

Зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком.

Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало

Золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі

Якийсь рухливий об’єкт, Командир наказав зупинитись. Не

Виходячи з усюдихода, земляни стежили за об’єктом. Кі-

Бернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-

Спрямований пошук. Апарат аналізував дії об’єкта, порів-

Нюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам’яті.

За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформа-

Цію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків”.

Не гаючи часу на подальші спостереження за автома-

Том, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора

З’явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з три-

Вогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з’їхав

На узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хви-

Лин, і повз земну машину промчало на великій швидкості

Щось обтічне й сліпучо-яскраве.

– Схоже на автомобіль,- мовив Водій, що відзначався

Миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.

– Вони не могли не помітити нас, проте не зупинили-

Ся,- замислено сказав Командир.

– Це міг бути автомат без розумних істот,- підказав

Філософ.

Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спа-

Лахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В

Ньому – біологічні істоти”.

Командир зрозумів, що настав момент, коли треба ви-

Рішувати негайно.

Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма –

Відображення машини й кивнув Водієві:

– Поїхали.

Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від зем-

Ного. Тільки будинки були одноманітніші,- кілька типів,

Без оздоб. Усі вулиці – ідеально прямі – сходилися до

Круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до

Нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істо-

Ти. їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба

Що схожі вони були один на одного, як близнюки.

Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами,

Подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим

Вийшов із усюдихода Філософ, за ним – Кібернетик і Ко-

Мандир.

– Що в цьому будинку?-поцікавився Командир в од-

Ного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали

Ще перед тим, як вирушити в експедицію.

– Це відомо всім,- відповів благодатець і, не зупи-

Няючись, пішов геть.

– Доброго дня! – привітав Філософ другого аборигена.

Благодатець вклонився у відповідь:

– Доброго дня, радий бачити вас здоровим.

– Даруйте,- квапливо сказав Філософ, бачачи, що й

Цей не хоче затримуватися,- зупиніться, будь ласка, на

Хвилинку.

– Прошу,- одказав благодатець, привітно усміхаю-

Чись.- Але пам’ятайте, що з хвилин складаються години і

Що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї

Планети.

– Наша розмова, безперечно, послугує благу планети,-

Запевнив Філософ.- Адже ми прилетіли з іншої зіркової

Системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започатку-

Вати дружбу.

– Найголовніше – заповіді,- врочисто мовив благода-

Тець.

– А нова інформація? – спитав Кібернетик.

– Пам’ять не безконечна, її не можна перевантажувати.

Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою.

Це – перша заповідь.

На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але

Він швидко опанував себе:

– Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.

– Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте.

До зустрічі.

Він пішов далі, карбуючи крок.

Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, по-

Тім повернувся до Кібернетика й попросив:

– Налаштуй аналізатор на дії благодатців.

Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян

Пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько

Поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його елек-

Тронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід

Під’їхав до будинку, що споруджувався і де працювало

Кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців,

Філософ поставив аналізатору навідне запитання.

– Оціни головну різницю в роботі розумних істот і

Машин.

На екрані аналізатора спалахнув нуль.

Філософ поставив нове запитання.

– А чи живі це істоти?

На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили,

Що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалах-

Нув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали

Лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з’явилася

Схема організму благодатця. Час від часу апарат повідом-

Ляв про свої висновки. Нарешті він підсумував:

“Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч

Вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх

Ознак”.

– Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу,-звер-

Нувся Філософ до Командира.- Я поставлю кілька запи-

Тань мешканцям Благодатної і повернуся:

– Не заходь далеко,- попередив Командир.

Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до

Будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким

Кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша,

Філософ сказав:

– Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і

Музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє

Минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику

Епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епо-

Ха, Великий імпульс.

Водій розвернув машину і повів її до майдану.

Разом з безперервним потоком благодатців космонавти

Увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний,

Як і сам будинок. На. всіх стінах висіли численні портрети

Одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і

Застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи:

“Великий Імпульсатор”, “Велике Світило”, “Великий Ря-

Тівник”. А нижче від написів висіли таблички з цитатами,

І в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора,

Який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок,

Що його він запровадив…

Командир уважно вдивлявся в портрет.

– Місцевий фюрер,- сказав він товаришам.

– Зверніть увагу на цю цитату.- Філософ, ставши

Яавшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Во-

На повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не за-

Йшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти

Шукаєш попереду?”

Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До

Музею історії”.

Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими сті-

Нами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благода-

Тець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники,

Він зовсім не здивувався, що перед ним – люди з іншої

Планети.

– Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого

Імпульсатора,- мовив Командир.

– Прошу,- сказав екскурсовод і натиснув на педаль

Біля стіни.

Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед земля-

Нами з’явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч

Благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький

Благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись,

Земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого

Щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не під-

Мальованого пензлем маляра.

– Великий день настав! – горлав Імпульсатор.- Ми

Досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч

Благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять

Деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.

Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно

Розшифрували код спадковості й навчилися змінювати

Спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне

Застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох

Відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення.

Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах.

Кожен одержить їх так само, як і інстинкти,- через спад-

Ковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба

Буде сушити собі голову над вибором професії й місця в

Житті – його шлях буде наперед визначений і зумовлений.

А наша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі

Просунеться вперед.

З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх

Товаришів, закричав:

– Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хоче-

Те загинути. Пам’ять не безмежна. Через кілька поколінь

Вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання.

Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це –

Смерть!..

– Чуєте?! – істерично перепинив його Імпульсатор.-

Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю

Зухвалість?

З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.

– Народ сам розпорядився його долею! – вигукнув

Імпульсатор.

Натовп мовчав…

Філософ сказав Командирові:

– Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми

Прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.

– Ось до чого довів Великий імпульс,- мовив Коман-

Дир і пішов разом із товаришами із зали.

На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із

Благодатцем.

– Прощавай, хлопче,- розчаровано сказав йому зем-

Лянин.

– Доброго дня, радий бачити вас здоровим,- привітно

Усміхаючись, одказав благодатець.

Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув

Його за руку.

– Ходімо.

…Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За пла-

Ном ми повинні були відвідати ще дві планети сузір’я, але

Команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися до-

Дому.

Космонавти працювали напружено, майже не розмов-

Ляли один з одним. Усі згодилися на подвійне переванта-

Ження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній

Орбіті.

Бачу їхні обличчя – такі різні навіть зараз, коли всі

Вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько

Згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихо-

Да – виклик і відчай, а погляд Філософа – спустошений і

Непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів,

Вони-мобви частина мене самого: щезни вони зараз-

І моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для

Них?

Мій погляд привертають оглядові телеекрани.

Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із ро-

Зумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Соняч-

Ної системи, зупиняю кадр:

– Дивіться!

Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній

Орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називаєть-

Ся Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя…

…Вчитель замовк.

– Значить, вони так і не врятували мешканців Благо-

Датної? Не відродили цивілізацію? – запитала Нетерпляча

Дівчинка.

– Чому вони не сповістили космічні рятувальні стан-

Ції? – здивувався Розсудливий хлопчик.- Адже навіть

Після вибуху в сузір’ї Кассіопеї не всі Співдружності ро-

Зумних загинули. Ви й самі не раз казали…

Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, во-

Ни добре запам’ятали все, чого він їх навчав. І він

Мовив:

– Я казав правду: розум може перемогти будь-яку

Небезпеку…- Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще

Запам’ятати те, що він скаже, й закінчив: – Якщо він

Своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити…

Урок четвертий

ЩО Ж ТАКЕ ЛЮДИНА?

(Із відповідей Великої обчислювальної машини

Академії наук)

– Людина – істота. В граматиці вона стосовно до се-

Бе ставить питання “хто”, не “що”? Тим-то питання постав-

Лено мені неправильно. Треба сказати не “що таке люди-

На?”, а “хто така людина?”

Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч

Скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й

Добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані

Вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнуто-

Му. Саме це і є головним чинником розвитку людства.

Людина не може визначити, до чого вона прагне, що

Невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона на-

Зиває це різними словами, але врешті-решт вона прагне до

Єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне лю-

Дяності.

Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність

Од людини, бо воїстину нема меж її могуті.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)