ОСТАННІЙ СИГНАЛ – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ОСТАННІЙ СИГНАЛ

Повість

Штурман прокинувся від звуків пісні. Хтось над самим вухом упівголоса співав:

Одрата, сбадрата і се і каяма, Ачіла, свадріла…

“Ну й жартики!” – подумав штурман і навмисно поволі розплющив очі. Але в каюті нікого не було. Та голос не змовкав:

Одрата, сбадрата…

“Може, радист впіймав якусь передачу? Але ж двері до радіорубки причинені щільно. Галюцинація? То чому ж так чітко й ясно?”

Він почав прислухатися до себе. Ні, нічого не боліло, в голові не наморочилося. А голос то віддалявся, то наближався, і здавалося, що співець перебуває десь неподалік:

Одрата, сбадрата і се і каяма,

Ачіла, свадріла, прадріга і броне.

“Слова чужі, незнайомі, і все ж таки здається, ніби це перекручена рідна мова. Чи не тому, що слова дібрано згідо законів граматики, яку вивчав у дитинстві?”

Штурман викликав по селектору третю каюту.

– Привіт,- посміхнувся з екрана радист.- Готуєшся заступити на вахту?

– Ніяких новин?

– Ранувато ще. Годин так через п’ять почнемо приймати передачі із супутників.

– Радіошуми?

– Ті ж самі, нічого нового. Зайдеш до мене?

– Пізніше.

Він відключив зв’язок, і тієї ж миті почувся голос:

Одрата, сбадрата…

Голос басовитий, хрипкуватий, він явно належав землянину. “Напрочуд явно,- подумав штурман і запитав себе: – А якщо саме в цьому – пастка?” Він гукнув:

– Хто це?

У відповідь – та ж сама пісня. Проте тепер голос здавався знайомим. Він швидко наближався. Штурману здалося, що він от-от зіткнеться із співцем. Мимоволі відсахнувся, та занадто пізно: пісня вцілила в нього, як куля. Він зрозумів це, коли вона почала видзвонювати у мозку, ніби стала часткою його пам’яті, його особистості. Штурман пригадав фантастичне оповідання про те, як одного разу радіостанції Землі почали приймати передачу інопланетян – частини якогось рівняння. Земляни зраділи: нарешті зустріч з братами по розуму! Розшифрувати рівняння не вдавалося, та чомусь радисти зразу ж і напрочуд міцно запам’ятовували його компоненти, а воно все росло й росло, вкладалося в їхній пам’яті кільцями, ніби якась інформаційна змія, і пам’ять уже не могла вмістити його, люди божеволіли, починали говорити чужою мовою, не взнавали родичів, кидалися на них, калічили й вбивали або ж робили із них заляканих рабів. Усьому людству загрожувала загибель.

Та ось якийсь талановитий вірусолог висловив припущення, що таким чином почалося вторгнення інопланетян на Землю. Чужа цивілізація вводила своїх посланців у вигляді радіоінформації безпосередньо в пам’ять людини, в людські особистості, на зразок того, як вірус, що не містить в собі ніяких механізмів розмноження, вводить в клітину свою спадкову інформацію у вигляді нуклеїнової кислоти, а потім клітина, ніби збожеволівши, починав відтворювати вже не Себе, а вірус у тисячах і мільйонах копій.

– “Але ж то було фантастичне оповідання,- подумав штурман.- А чи можуть насправді посланці чужої цивілізацїї існувати як ця пісня – у вигляді звукових хвиль?” І відповів собі: “А чом би й ні? Хіба звукові чи радіохвилі несуть мало інформації, хіба не здатні утворювати стійкі сполучення? Ось чуже життя увійшло у мене у вигляді пісні. Увійшло – проникло в мою свідомість, стало частиною моєї особистості. Надалі йому лишається підкорити собі усю мою особистість, нав’язати свою мету. І я почну перероджуватися, ставати знаряддям його волі…”

Страх ріс у ньому. Здавалося, ніби він і справді вже зовсім не той, як раніше. А чужий голос і чужа пісня звучали в його свідомості, і він уже зумів розібрати слова:

І успіх – це сумнів, і сумнів – це успіх,

І щастя і горе – усе Каяття,

Із пекла чи з неба ще прийде до тебе

Ця пісня й спокута – чуже життя…

-“Про яку спокуту йдеться?” – Він не міг зрозуміти зміст пісні, і від цього йому ставало ще тоскніше. “Чекай-но, братку, але якщо чужа воля вже підкорила мене, то я не повинен розуміти цього…”

Ця думка принесла деяку полегкість. Можливо, він на

Віяв собі цей острах, ці болісні сумніви? А голос і. після мають реальне джерело і нічим йому не загрожують? Треба лише спокійно в усьому розібратися.

Штурман вирішив обійти й оглявути всі найближчі каюти й салони.

2

Незнайомця він запримітив одразу ж, щойно минув тамбур. Той сидів у кают-компаніі – так називали члени екіпажу салон для відпочинку – невимушено витягнувши ноги й відкинувшись на бильце крісла.

Спочатку штурман водумав, що це дзеркальне відображення від пластика. Але чиє ж? На Жака й Миколу не схоже. Арнольд повніший… Незнайомець певернув голову, і штурман ще раз пересвідчився, що він не в їхнього екіпажу. Почулося пищання зумера. Він подивився на цифри, ще миготіли на головному табло, звірив їх з показаннями контрольного комп’ютера. Коли обернувся, незнайомець. трохи змінив позу, нахилившись вправо. Штурман думав:

“Яким же чином він зумів проникнути через чотири шари обшивки корабля, адже якщо припустити, що він стартував разом із нами від самісінької Землі і десь переховувався, то вже давно повинен був виявити себе… Нуль-транспортування? Але чому ж капітан не сповістив нас про не? Чому усе трапилося на зворотному шляху, близько Землі? Якщо б в Управлінні після нашого старту схаменулися, ще в екіпажі немає якогось конче потрібного спещаліста і вирішили ризикнути, закинути його до нас через нуль-транспортування, то зробили б це на початку польоту. А зараз, коли ми повертаємося, кому це потрібно? Кого вони можуть до нас закинути? Лоцмана? Але ж до Землі, зважаючи, на нашу крейсерську швидкість, майже двісті годин льоту…”

І тут штурманові сяйнуло. Як же це він одразу не подумав? Авжеж, не хто інший, як начальник карантинної служби Сатюков із своєю завбачливістю і підозрілістю винайшов цей хід. “Ех, була б така техніка у наших предків, скрутно довелося б усіляким хитрунам, ділкам або, наприклад, злодюжкам, про яких я читав у детективних романах минулого. Тільки-но наважилися б вкрасти якийсь контейнер а цінним вантажем, а в нього вже закинув карний розшук свого інспектора. Або ж захопив терорист автомобіль чи літак і вже вирішив, що його ніхто не наздожене, а за спиною враз матеріалізується а атомів простору всюдисущий інспектор з наручниками… Так, саме такої техніки не вистачало нашим предкам для успішного встановлення порядку! “

Штурман неквапом пройшов до кают-компанії, прозорі двері нечутно розчинилися, і, остаточно переконавшися, що відблиски і віддзеркалення тут ні до чого, штурман підійшов до незнайомця, сів поряд у крісло. Незнайомець підвів голову. Очі дивилися приязно, навіть радісно.

Штурман також вдав, що радіє, ніби зустрів довгожданого гостя, і, намагаючися, щоб у голосі не вчувалась іронія, мовив:

– Здрастуйте, інспекторе, давно на вас чекаємо. Поважаємо карантинну службу,

Незнайомець відсахнувся, здивовано звів свої рідкі вигорілі брови, і штурман помітив, який втомлений, навіть хворобливий він має вигляд. Глибокий рубець розсікав його щоку і тягнувся до самої шиї. Він важко дихав, і, коли нарешті розкрив сухі пошерхлі губи, слово впало, як камінь:

– Помилилися…

Незнайомець ледь посміхнувся, і штурману здалося, що він його колись уже зустрічав…

З

Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. При-гадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…”

Пробую підвестися, щоб вивільнити затерплу руку, Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувалися, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?

Ліву ногу проймає різкий біль – значить, вона ще жива, а от права стерпла і, можливо, пертворилася на непотрібний додаток, наче сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає отерплість, що починається від правої ноги. Вона вже охопила обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б зараз допомогти, лишилося в кораблі. Он він височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.

Як же мені вдалося вибратись із нього?

Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.

Більше нічого не чув. Певне, знепритомнів, і ось лише хвиля-друга, як опам’ятався. Але як же мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і дістався до шлюзової камери?

Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля – і череп лусне.

Однак переді мною – “Омега”. Безпомічна, як і я. Отже, мені не просто здається – аварія таки сталася!

…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини…

Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Як сказав би Борис, інших у мене вже не буде. Але й тоді – пам’ятаю чітко – встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера – Гліба. І подумати тільки, що цьому я зобов’язаний якомусь фантастичному оповіданню, загадковому збігу в ньому назви нашого корабля, мого прізвища. Саме про оцей збіг тривожно і з фанатичною впертістю твердив незнайомий космонавт перед нашим стартом, а я відповідав йому, що в тисячах оповідань, які опубліковано в різних збірках, за законом рулетки могли трапитися й не такі ще збіги. Я намагався переконати його й себе, що нічого дивного в таких збігах немає. Треба ставитися до них з деякою долею скептицизму, інакше нам не вибратися з лабіринту страхів, забобонів, прихованих схильностей, нездійснених бажань – усього того, що таїться у підкірці й намагається звідти керувати нашою поведінкою…

А тепер я думаю: як би там не було, добре, що він виявився таким відчайдушним і впертим, добре, що зміг викликати тривогу в Бориса й деяких керівників управлінь, а в результаті, незважаючи на нашу протидію, маршрут все ж таки було спрощено, а екіпаж скорочено – не полетіли Петро, Марія й Ніва, Клед, Гліб… Гліб… Відтоді як вів почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в один екіпаж. Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде…

Але чому я думаю про нього в минулому? Ех, Борисе, якби ж я послухався тебе і того разу, коли з’явився незнайомий космонавт із старовинною книгою! Та чи ж міг я передбачити, якого значення в моєму житті набуде фантастичне оповідання, надруковане десь наприкінці двадцятого сторіччя? Чітко пам’ятаю синю картонову обкладинку книжки, ілюстрації до оповідання… Ото вже дійсно “на світі може трапитись, мій друже, таке, що і не снилося нашим мудріям…”. Ні, комусь-таки наснилось і привиділось, якщо він створив оповідання, яке могло врятувати не лише Гліба, але й Бориса, і всіх інших. А я ж заперечував і висміював пророцтво упертіше за інших, намагаючись притлумити свій страх і боячись виказати себе. І все через те, що якось Борис сказав мені: “Ти буваєш занадто обережним. Твою обережність можна сприйняти інакше…” Навіщо він це сказав? Чи може людина знати, які слова приведуть її до загибелі?..

І знову разом із солодко-нудотвим туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів, напевно ж, мені привиділися. Єдина незаперечна реальність – це корабель… Якщо очі не зраджують…

Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не йму віри власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити…

Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”.

Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі – все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу не-редбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я зостануся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене…

Подібні безпорадність і відчай я зазнав у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Кояумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня; бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, намагався ухопитися за пласке днище, кричав. Добре, що було кого клякати – на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої нахлебтався, можна позбутися, а течію перебороти.

А тепер, коли став досвідченим, потрапив у становище, в якому почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі – немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та, здається, промені однієї подовжуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе сягнути мене.

ІІобо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями – сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра, начинену поглиначами. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили.

Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ? Це піт – рясний, солонуватий..

Підтягую ліву ногу і намагаюся відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до неї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багрово-синіми язиками.

Скеля враз змінила колір – була чорною, стала синьою, ба, навіть набрала дещо іншого відтінку. Скеля поряд також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їхня форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Щойно небо було чорним, а тепер – ніби розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” зостався живим лише я. Один, Наодинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому зразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо – не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вибратися з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене…

Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду непоказний – приземкуватий, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний острах кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Дівчата в школі не звертали ніякої уваги. Я мусив завжди і в усьому самостверджуватися, щось доводив собі й іншим. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце снаги не стачило, та в десяток найсильніших математиків школи ввійшов. Ще учнем став майстром із шахів і планерного спорту.

Потім – факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі – симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався – полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба – він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так хороше й затишно вдома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як важко постійно підтримувати повагу до себе своїх рідних, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі, слава…

…Щонайменший порух віддається пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь – незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка плазує, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по тілу повільно повзе отерплість. Там, де вона захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись – і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як рятівної отерплості.

Тінь майже торкнулася пагорка, скеля вже близько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.

Десь праворуч чується шерех, і я ще. раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоча намагався туди не дивитись. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло…

Стараюся думати про інше. Пригадую, як одного дня прогулювалися з сином – уже семикласником – засніженим парком. Довкруг – кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…

Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той схвально відгукнувся про нього.

Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам пригадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко й приємно переоцінити власного сина, і виправдував свою упередженість.

Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син займається “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” – і, певно, здивувався, чого це я насупив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не виявити своєї втіхи.

Ще не раз доводилося супити брови, коли Гліба навперебій запрошували однокласниці на дні народження, вечори танців. Зовні він удався в Ольгу – гінкий, чорнобривий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели – це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям. У дев’ятому класі сип заробив першого болісного щигля – на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Найдужче мене засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польоти, польоти… А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирав газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям…

Шерех почувся знову, затим – надсадне гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?

В очах потьмарилося. Таке зі мною вже було, коли ще юнаком на планері по і ранив в аварію. “Легкий струс мозку”,- діагносчували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння – поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, випробовуючи її на реальність. І мені здавалося, що падіння просто привиділося.

Тепер замість розбитої губи – “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? Їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарне промайнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке…

Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити?

Намагаюся зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.

Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає.

Багрово-синє світило розпухав, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси…

Задихаюся. Губи пошерхли. До упору переводжу регулятор. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А нотім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше…

…Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами,- сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотаві іскорки в її очах пригасли, вона притисла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі…

Мої спогади уриваються. Здається, марево раптом змінилося і чув мої думки, реагує на них. Ось до чого межо дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони спроможні його якось розворушити?

І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотавими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалася вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і зразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку – міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися.

– Вирішив остаточно: вступатиму па астронавігаційний,- сказав він

– Ми про це вже говорили…

– Ти мене не переконав. Сам Борис Михайлович вважає, що я можу мислити швидше, ніж…

– Не переоцінюй себе, сину,- мовив я.- Замолоду часом важко відділити мрію від реальності. Кожен волів думати про себе краще, ніж він в насправді. Кожен поспішає утвердитися. Тому виникає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати. істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям…

Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг виборсатися із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.

Гліб зрозумів мене, але не погодився – потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.

– Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім… У нього ледве не прохопилося: “Я здатен на більше”. Так, професія інженер-космонавт його не влаштовувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова – командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені.

І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дні партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я…” Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримався б, напевно…

– А як з геометрією?

Гліб скочив із стільця, очі звузилися, голос став хрипким:

– Дрібниці! Подумаєш – геометрія!

Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову – не. доводити розмови з сином до точки кипіння.

Я змовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під себе праву ногу, щоб сидіти вище, і прийняв ту задирикувату позу, яка так сердила мене. Його обличчя кольору недостиглої чорниці – він нещодавно їздив з товаришами у гори – зблідло від хвилювання.

– Ні, ти не переконав мене! Зроблю по-своєму! Гліб домігся свого – вступив на астронавігаційний. Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. А потім привів додому високу худорляву дівчину.

– Знайомтесь. Це – Ірина.

Її ім’я він вимовив так, щоб ми зразу зрозуміли: це не просто знайома.

Ольга привітно всміхнулася, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилася, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядаючи хутро.

– Елегантно. Давно не бачила нічого подібного. Я добре знаю Ольгу, і зразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивиася не на Ольгу, а на мене:

– Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..

Слова прозвучали з відчутним викликом.

Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.

Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.

Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.

Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.

– Батьку, істини також старіють,- сказав мені, витягуючи губи трубочкою.- Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того, не вимірюй моє життя своїми мірками.

Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.

Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець – догану із занесенням від начальника управління,

– На, читай…

Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

– А я тебе попереджав – не порушуй правил техніки безпеки.

– Отже, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?..- Йому в рот потрапила волосинка. Він намагався її виплюнути, та занадто хвилювався. Його рухи були хаотичними.

– Поговоримо, коли заспокоїшся.

– Ні, зараз! Негайно! – Він все ще не міг справитися з волосинкою і від цього злився ще дужче.

– Що ж, будь ласка. Правила техніки безпеки однакові для всіх. їх встановлювали, щоб виконувати.

– Казенні фрази!

– Одначе вони точні, сину.

– А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина – і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.

“Було таке,-додумалось.-Я робив це для тебе, синку, То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають…”

– Скажу тобі відверто, тату,- суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же – проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…

Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свиставку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.

Заклавши руки за спину, щоб ліва утримувала праву, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім зелений, недозрілий, рано йому відлучатися від батька. “Рано,- думав я, стискаючи пальці,- рано”.

А в його очах уже блищали докір, гнів, майже ненависть. Цієї хвилини він був дуже схожий на Ольгу!

…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі: Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шаночка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить – якби тут був вітер, я подумав би:

“вітер”; якби пісок був-подумав би: “пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…

Воно все ближче й ближче. Ураз зникають корабель, скелі Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухав біль у голові, ногах.. Натомість по тілу розливається приємна млість… Я відчув ноги.

Якесь шосте чуття підказує: той, хто врятував мене,- поруч Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я’ промовляю.

– Дякую за порятунок. Хто ти?

Звичайно, не надіюся почути відповідь. Але тільки-но я скала в це, десь поблизу, а може, в мені пролунало…

4

Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди – гора металевого і пластмасового брухту! Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми, їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий ч екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну-дві години.

Він теж бачить мене. Пробує з’ясували, хто я такий

Спостерігаю за ним чотири секунди. Достатньо. Час братися до роботи. Візьму пробу грунту.

Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!

Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки, пам’яті, стерти все зайве, що відвертає увагу. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину. У грунті планети виявилися титанова і цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, з якого можна одержати кристали нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..

Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив – вона розумна істота. Що ж, це правда, хоча вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки – в генах, вчителі – за допомогою словниковою й цифрового кодів.

Можливості самопрограмування в людини невеликі – значно менші, ніж у мене.

Мої приймачі добре настроєні. Блоком 3В сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадув маленьку людину – свою копію. У них це називається “син”. Затим згадує істоту інщої статі, необхідну для продовження роду. Але ні син, ні дружина не зможуть допомогти йому вижити. Вони йому зараз непотрібні так само, як і він мені.

Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нульпростору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилась не зовсім вдалою. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщалися, вгиналися всередину і починали розчиняти саме “ядерце”. А цим “ядерцем” був я, моя особцстість, мій розум, який намагається розгадати секрети Всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.

“У критичній ситуації,- наставляв мій творець і вчитель,- орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.

І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно а тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно насамперед знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе перед входом у Горловину…

Щось заважає мені спокійно аналізувати.

Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися від випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона вгадує сина, тепер – дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ…

Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує? Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло…

Моя цікавість не знає меж…

5

– Дякую за порятунок. Хто ти? – питає людина, не сподіваючись почути відповідь. Ллє чує:

– Я – сигом.

– Сигом? Повтори, будь ласка,- шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація.- Тебе створили люди, на Землі?

– Так. В інституті еволюційного моделювання.

Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на врятування і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго по може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся пе просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом – гомо синтетикус, людина синтетична, людина!

Тепер па цій планеті двоє землян. Сигом – породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатний працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…

“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? – міркує космонавт, сп’янілий від радощів.- Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”. Він каже сигому:

– Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.

– Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.

Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.

– Ти корабель оглянув? – спитав він.

– Його дуже важко відремонтувати.- І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: – Людей оживити неможливо, клітини мозку загинули.

– Необхідно терміново закапсулювати трупи і налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.

– Корабель відновити нелегко,- терпляче повторює сигом.- На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу водночас продовжувати свої обчислення.

Космонавту не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:

– Що ж пропонуєш ти?

Замість відповіді сигом заговорив про інше:

– Проминувши Горловину і побачивши Всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу Галактику…

У його словах приховувалося запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене.

Космонавт різко питає:

– Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?

– Я ж пояснив, чим займаюся. Хіба це не важлива справа?

– Важлива,- визнає космонавт і замислюється.- Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене?

– Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…

Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний. Думає: “Ось і здійснилося одвічне людське прагнення, щоб діти були досконаліші за нас…”

6

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився у крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там зненацька почав працювати вентилятор, провітрюючи мозок.

Я дивився порожнім невидющим поглядом на зруйнований пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Полиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.

А ось і знайомі кроки. Я їх одразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.

Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть обернутися до сина, аби вій не помітив моєї розгубленості. Нахилившись над приладами, почав заміряти напругу на вході і виході стабілізатора.

Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. 1 коли запрацював лічильник, він сказав:

– Батьку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку від кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…

Ні, мене вжалили це його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість. Цікаво знати: які почуття вик цикала в нього моя безпорадність – подив, співчуття, насмішку?

– Дай-но викрутку, допоможу… Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.

– Ну от, зараз наведемо повний порядок,- говорив він задоволене, ніби між нами нічого не сталося.- Пам’ятаєш, як ти вчив мене.- Він заговорив моїм голосом. Імітував він майстерно: мої друзі часто не могли розрізнити наші голоси по телефону: – По-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…

Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо зразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:

– Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені – ні?

Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сац розумів час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він..

– Дякую, синку, за допомогу,- мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів – Очі молоді – все

Помітили.

Він по своєму зрозумів мене:

– Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про не Ти стаєш дратівливим.

Я мовчав, а син вів далі:

– Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.

“Рано,- подумав я,- ще рано”.

– Вибач, синку, я дуже стомився,- раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе.- Розумієш. мені без тебе буде тяжко. І матері так спокійніше…

Знову принижуюсь. Та мені треба будь-що втримати сина біля себе і Бориса…

Людина каже сигому:

– Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим

Слово “ми” він вигукує а останніх сил, щоб підкреслити для сигома – “ми – люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.

– Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.

– Що таке лунтра?

– Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…

Сигом на хвилину замовкав. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.

– Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі,- резюмує сигом.

– Ну й що? – насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.

– Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?

– Суперечить,- підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали ситому ми”.

8

Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інституті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті обчислювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було переселитися на два сусідніх – ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота.

Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи – умови відтворення харчу на острівках, і виберуть найраціональніщі маршрути переселення.

Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи – уточнювалося, які з цих. ведуть до виживання і вдосконалення, а які – до вимирання. Зокрема, вдалися і до одного гуманного закону – боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями, неповнолітні – поза боротьбою.

Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотримувалися цього закону… З математичною точністю кібернетики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.

Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосовувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків спгома, вчили, що допомога слабшим і менш досконалим системам – розумна норма поведінки. Невже ж сигом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон?

Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував мене покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибухнути, і замість однієї людини в ньому загинуло б дві. Його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг…

Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину.

А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кілометр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”.

Я страшенно втомився, кривава поволока застилала мої очі, я падав па кілкий пісок, підводився і волік його далі, знаючії, що з такою ношею мені не дійти до табору, а надії натрапити на патруль майже не було.

Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведінки визначає саме існування людства…

Якби я зумів врятувати Бориса з “Омеги” – з цього останнього поля бою!.. Напевно, я віддав би усе на світі, крім Гліба, навіть власне життя. Але Борис загинув – і вже нічого неможливо зробити для нього.

“МОЖЛИВО”,- вимовив якийсь голос.

“Певно, це говорить сигом”,- подумав я, і почув у відповідь слова сигома:

– Ні, я нічого тобі щойно не говорив.

– Ти чув, як хтось мовпв “можливо”?

– Ні, не чув. “Почулося? Так ясно?”

“МОЖЛИВО”,- повторив той самий голос. Тепер він здавався знайомим…

9

“…Він помиляється. У тому про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі допомогли,- допоможи сам комусь. Однак слід зауважити:

Допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.

Та чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми – жадоба до життя, страх перед смертю – виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важко! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо па вольові зусилля, я витрачаю багато енергії…

Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”

Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини, й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.

“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “Є частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї

Інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи,- “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…”

10

– Ти помиляєшся,- каже сигом людині.- Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.

– Навіщо тобі економити час?

– Аби зробити те, для чого мене створено. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, Всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.

– Для кого?

– Для себе. Хочу знати.

“Бідолаха,- думає людина.-Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сипьпі діти забажають допомагати слабким батькам?”

11

…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав дослухатися.

– Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”,- прозвучав голос Рибакова – вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.

Навіть недруги не вважали мене нескромним. Але тоді я зрадів: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді сили!”

– Усе-таки останнім часом він почав здавати,- засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації.- Нічого не вдієш, роки беруть своє – йому ж за шістьдесят.

– Та я не про старшого Подільського! Про сина! – гримнув Рибаков.- До речі, він згоден. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити…

Я сперся на стіну. На чолі проступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній самовдоволеній усмішці. Виходить, недаремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки домігся свого. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи – свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне – я ніколи не мав такої стрімкої хватки.

На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але попрохав добавки, і Ольга підозріливе глянула в мій бік, усміхнулась:

– Ти сьогодні – як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай – премію одержав чи нагородили?

Гліб уважно, не мигаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам викласти.

– Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екіпаж “Титанії”!

Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.

– Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд.- Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати.- Правда, тату? – І він позмовницьки мені підморгнув…

12

“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити,- що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, то дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати нерозумністю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси – поспішність або – як її ще інколи називають – рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.

Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.

Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у зовнішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки, їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.

Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи крізь людину, стає складнішим, набував нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому Всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”

Сигом продовжує аналізувати, за секунду виконує мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті якось пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним є вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитися на них.

Він добре знає ціну сумніву – якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум…

13

– Доведеться тобі дещо пояснити,- каже сигом.- Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх вчинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їх рухом, перестановками. Народження й загибель світів видавалися мені нескінченним струшуванням стакана з гральними костями, щоб виявити усі їх можливі сполучення. І я поклав вивести для Всесвіту “закон рулетки”, зрозуміти спрямування розвитку матерії…

– Непосильне завдання навіть для тебе,- каже людина, і їй на мить стає моторошно, ніби війнуло холодом з нескінченних глибин Всесвіту.

– Тепер ти хоч трохи уявляєш моє завдання. Знай: від самого початку я шукав спільне між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи…

– У живих створінь багато спільних параметрів,- чи то погоджується, чи то заперечує людина.

– Мені необхідно було виділити головні – об’єднуючі, описати, включити їх у рівняння…

– І який параметр ти вважаєш головним? – без тіні іронії запитує людина.

– Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створіння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники.

– І ти вирішив одразу поласувати медом з усіх стільників? – запитує Подільський.

– Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш осягнутії їх. Але ж ви, люди, створили мене як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істотами…

Щось важливе недоговорив сигом. Космонавт зрозумів:

Він свідомо урвав фразу.

– Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі; а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти Всесвіту. Якщо вдасться відновити цей параметр, зможу відновити й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї основної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варте твоє життя порівняно з цим? Тож чи маю право гаяти час, щоб рятувати тебе?

– Не маєш,- скорботно й суворо погоджується людина.

– Не повинен,- розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій – всупереч висновкам усе ще розбалакує з людиною, непродуктивне гає час.

А космонавт міркує: “Здається, в ньому зосталося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації пам’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом – сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче…”

Подільському шкода сигома, бо вже уявляє, яким жорстоким явиться пізнє каяття, яким холодним і порожнім буде для нього космос, коли залишить людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина…

– Спробую сам відремонтувати корабель,- каже він.- Я вже трохи перепочив.

Він намагається навіть підвестися, але сили лишають його. Єдине, що вдалося,- у всякому разі він так думає – це приховати від сигома свою немічність…

14

“…Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чужого. Але думас те як про чужого. Він турбується про мене. Чому? Спробою числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його організму…”

Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять із швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом не задоволений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інформації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І він не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, навіть погодилася з його висновками…

“…Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені…”

Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповідність його почуття. Йому вже не самотньо па цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі відчиняються дальні запасники-комірки, і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю, людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком.

“…Він очолював інститут, а я знав його як головного конструктора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович… Так, Михайло Дмитрович Костирський… Як же я міг забути про нього?..”

Нараз мов живий постає в пам’яті його образ – невисокий, повновидий, із лагідною, трохи винуватою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:

“Як тобі там? Не важко? Не страшно?”

“Важко й страшно”,- відповідає сигом.

“Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”.

І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спомину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, мабуть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності.

Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті…

15

Сигом запитує:

– Ти знайомий з академіком Костирським?

– З ким? – Людина не зразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає.

– Костирський? Директор інституту еволюційного моделювання? Той, кого називали головним конструктором сигомів?..

І пригадалася історія про вихованця Костирського – сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Тривалий час подорожував по різних містах, навіть працював під вигаданим іменем в одному з інститутів Академії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка…

“Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?..”

І тієї ж миті сигом збагнув, що саме розхвилювало його…

16

“…Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоковані шлюзи глибинної пам’яті. Бачу жінку з тремтливими, пухнастими віями, м’якими, наче стиглі вишні, губами, високою зачіскою…

Пригадую наше знайомство, мокрий після дощу пляж, злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив плавати. Якісь знайомі говорили їй “не йди”, та вона довірилася мені. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала: “Мені здасться, що ви не людина, а дельфін”. Я запевняв її, що треба вірити в казку – і вона неодмінно справдиться.

Тоді на Землі я нічим не вирізнявся з-поміж людей, для мене так було зручніше. Коли ж вона дізналася, хто я насправді,- напрочуд спокійно сказала: “Це не має для мене ніякого значення…” Вона не жаліла мене й не схилялася переді мною, не боялася моєї слабкості й сили. Я просто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам’ятаю: вона приймала мене таким, який я є, без будь-якого упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я збагнув:

Найвища цінність людини – не в її силі, а в тому, що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєчу ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона підкоряє її в самій собі. Так виховується неповторне – людяність, в якій і полягає одна з найголовніших істин…”

17

– Жінку, яку ви згадали, звати Аліна Іванівна, а Костирського – Михайло Дмитрович,- допомагає сигом людині. Йому приємно називати ці імена, хоч він і не сподівається почути про них щось нове.

Проте людина мовить:

– Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік Костирський, та й Аліна Іванівна, гадаю…

Подільський вмовкає, відчуваючії чиюсь пекучу тугу. Сигом полишає проби грунту… Всіма каналами його мозку циркулює лише одна інформація:

“Я майже зовсім “Вже повертаючи – “Аліна чекала на

Не згаяв часу на ся, вже поминувши мене до глибокої

Перехід через Горло – Горловину, я сиг – старості, до смерті.

Вину, адже пірнув налізував на Зем – Бідолашна! Пере-

Через нуль-простір, лю. Чи прийняли жити таку самот-

Але перебуваючи в там мої позивні? ність! Не могла на-

Сузір’ї Близнят, за – Чи знають там, що віть поділитися ні

Тримався, скидаючи мені вдалося заду – з ким надіями, то-

Капсулу. І та не – мане, що досяг ме – му що боялася – не

Значна затримка до – ти? А якщо спри – зрозуміють.”

Рото мені обійшла – йняли сигнали і роз-

Ся. Так дорого, що шифрували їх,- чи

Й не підрахувати…” допомогло це йому

І їй?..”

Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби знову опинився в чорній дірці нуль-простору, тільки за нею не було й промінця, а в нього – жодної надії. Вже нічого не можна повернути, нічого… Він – безсмертний і могутній – не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє найдорожчих людей вже не чекають на нього, і він ніколи з ними не зустрінеться. Бо там, у сузір’ї Близнят, він ЛИШЕ НА МИТЬ ЗАБУВ про них. Забути на мить – втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам’яті? Ні, сигом не визнав його. Він протестує. Він не згоден з тим, що сталося. І відчай його став таким глибоким, що він говорить людині, ніби та заперечує йому: –

– Вони померли для тебе, але не для мене. Вони жиуть – у мені.

– Так, так, звичайно,- зрозумівши його стан, погоджується Подільський.- Дорогі серцю люди не вмирають, а залишаються житії у нашій пам’яті. Хіба це це найбільше диво, яким ми володіємо?

“Він хоче втішити мене,- думає сигом.- Ця слабка комашка, непомітна порошинка жаліє мене, вболіває. Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності й глибині, його місткості… Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки своєї пам’яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово – співчуття!”

Думка блиснула й урвала всі інші думки. Думка вразила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що йшло за нею, що готово було – він відчував це – ось-ось народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко уявив собі складність буття Для всіх істот, народжених природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спалахами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед неминучістю. Але він бачить – силою уяви – єдиний щит, яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить у собі цей щит – це почуття як відшкодування страждань і надію на врятування.

“…Людина спитала мене: що є спільним і обов’язковим для всіх живих істот. Я відповів: “Прагнення пізнати світ, у якому вони живуть”. Та, можливо, е щось важливіше. Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об’єднувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергійні й мляві… Воно – невід’ємна якість людини, в ній воно проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради людей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим – пройти через Горловину”.

Ось у чому полягав зміст питання, яке висловила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину і добував істину?” Він хотів, щоб я згадав сам. Він хотів врятувати мене від самого себе, як рятував багато разів свого сина”.

Сигом ніби знову побачив дірку – вирву. В неї, звиваючися спіралями, падали й зникали промені світла. Коли сигом підлетів ближче, його теж почало скручувати джгутом. Скручувало все сильніше, болючіше. Хоча ту муку не можна назвати болем – біль ніщо у порівнянні з нею. Свідомість потьмарилася, згорнулася у вузлик, потім прояснилося, але вже ніби на новому рівні – зненацька він побачив себе зовсім не так, як у дзеркалі, а вивернутим навиворіт. І було йому погано, ніби й справді його шматують. Відчув, як по каналах мозку струмують знесилені імпульси, як вичерпуються акумулятори, не витримуючи колосальних навантажень. Біда в тому, що він не втратив свідомості, а усвідомлював свою нікчемність: він, всемогутній сигом, перетворився на ніщо,- таке ж, як бадилинка, як порошинка. Його захопила стихія й робила з ним, що їй заманеться. Він вже не існував як єдине ціле. Його молекули розпадались і з’єднувались, як було бажано стихії. Він ніби став частиною неживої природи, і водночас якимось дивом свідомість зберігалася, ніби навмисне для того, щоб він міг відчувати своє безсилля і страждати від цього.

Його врятував якийсь силовий потік: повільно відсторонював од Горловини. І сигом допомагав йому, як міг: маніпулював капсулою так, аби вона рухалася за тим потоком, а потім включив усі свої двигуни на повну потужність.

Та коли достатньо віддалився від небезпеки і поля Горловини перестали роздирати й розкладати його, настали інші муки – незавершений похід, недосягнута мета. Вони були невимовне тяжкі, адже причина їх пов’язана з його сутністю, з основою його особистості, призначеної для подолання бар’єра невідомості. Без ціє мети його існування втрачало сенс.

Тоді в уяві постав Михайло Дмитрович із своєю лагідною, трохи винуватою усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас, сину, немає вибору. Ми повинні дізнатися, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”.

Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, страждають, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.

Сигом знову ринувся до Горловини, знову опинився в її полі, яке буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і марже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла. Часом втрачав свідомість. Відчував себе то величезною хмарою, то порошинкою, то хробаком, на якого наступила чиясь величезна нога. І на грані повного зникнення він дозволив потоку знову винести його назад.

Цього разу він подумав, що ніхто і ніщо не змусить його долати Горловину. Хоч потім сам себе картатиме, що не досяг мети. Ні, більше його там не буде, де він все одно безсилий і безпомічний, де він ніщо – розчавлений хробак, нежива деталь… Що б там не сталося, кого б людство не посилало до нього, як би не закликало його!

Із пекельних хвиль болю, які накочувалися на нього, випливла Аліна – так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий,- сказала вона,- який же ти змучений”. її руки ніби пестили його голову, як колись, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпоряджатися власним життям. Нехай же воно буде вічним. Тікай з цього пекельного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!”

Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, відчуває його муки. Це і е співчуття – воно притаманне всім. людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в ньому з новою силою спалахнуло відповідне почуття до Аліни, до всіх землян, які створили його для подвигу.

Зібравши всю волю, заряджений енергією до краго, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форми ракети і кинувся на останній штурм у страшну воронку, де зникали світло, простір і час…

І8

“…Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?”

Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим віп рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття…”

Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим, хто лишався жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові:

– Тебе вилікують на Землі.

Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає:

– Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку.

– Навіщо? Для кого? – дивується сигом.

– Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться мов послання.

– Але ж ти про все розповіси на Землі, й люди довідаються, що тут сталося.

– А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди?

Сигом піднімає Подільського і несе до “Омеги”. Він думав: “Пі, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він – хоча і слабкий, майже безпомічний – був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поряд була слабка істота – лише тоді він відчував свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він – слабкий. Певно, люди зроазуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син…”

Подільський щось говорить, але сигом його не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.

“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” – питав себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає:

Його джерело – не в космосі. Воно ближче, значно ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?

Кутоміри показують неймовірний кут. Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання – в ньому і в цій врятованій ним людині…

19

Тепер космос ніби відблискував бузковим і рожевий. Промені зірок спліталися у вогненне павутиння, ламалися, розтікалися тонкими струмками. Людина милувалася барвами космосу – вона могла собі це дозволити, бо ж була надійно прикрита енергетичною захисною оболонкою сигома. Якби не біль в ногах і попереку, якби не пекло в грудях, Подільському було б зараз так само затишно, як колись у салопі “Омеги”. Подумки він адресував десятки питань до сигома, і той нарешті відповів:

– Пробач за мовчанку, думаю, як би тобі все розтлумачити. Важко добирати слова. Справа в тому, що за Горловиною ніби нічого й не було, і водночас було все. Там знаходилося “ніщо”, та воно могло перетворитися на що завгодно…

Він змовк, перебираючи в пам’яті слова людської мови, він відшукував серед них ті, які були зараз потрібні. Матвій Подільський відчув, як важко сигому добирати їх, і підказав подумки: “Спробуй пояснити через порівняння”

– Порівняю це з бурхливими гірськими ріками, які впадають у море. Тільки в тих ріках не вода, а інформація про все, що трапляється у Всесвіті: про рух електронів на атомних орбітах, про потоки частинок, про народження дитини і чиюсь смерть, про музику і кохання… Там я перестав відчувати себе як особистість, я розчинився у морі і перетворився на його краплину – і тільки імпульс, що колись був закладений у мене людьми, якимось дивом дозволив мені зберегти частку свого “я”, необхідну, щоб повернулися…

“ІЦо ж ти взнав там? Чи було заради чого йти на подвиг?”

– Розповім тобі лише про один аспект, а висновки роби сам. Коли закінчується цикл розширення, Всесвіт почипає стискуватися до краплинки, яку можна з повним правом назвати “ніщо”, бо в ній не існує ні простору, ні часу. Вона згортається, набуває найбільш сталої форми. І ось саме тоді, подібно до некробіотичного випромінювання, яке випускає вмираюча людина, Всесвіт посилає потужний сигпал. Він і визначить, чи станеться вибух, новий цикл, новий Всесвіт…

“Чи можливо розшифрувати цей сигнал?”

– Я розшифрував його тільки зараз, коли відновив втрачену ланку й розв’язав рівняння. Але відповідь зможу оформити лише після обробки рівняння разом з тими, хто мене посилав…

“Я вже говорив тобі, сигоме, що цих людей давно немає серед живих”.

– А я відповів, що для мене вони живі.

“Але ж життя в пам’яті, навіть у твоїй пам’яті, сигоме, це не те саме, що справжнє життя. На жаль. Тобі доведеться працювати з іншими людьми, з нащадками твоїх знайомих…” Нараз Подільський відчув, що його думки-слова більше не знаходять відгуку, що вони нібито провалюються в порожнечу…

– Подивися вперед,- сказав сигом.- Бачиш світлу пляму у сто шістнадцятому секторі?

Людина не розрізняла нічого у вогняному павутинні…

– Це корабель, він іде до Землі,- вів далі сигом.- На ньому ти продовжиш шлях.

– “А ти? – запитав Подільський.- Ти полетиш не на Землю?”

– На Землю,- відповів сигом. “Ти втомився нести мене?”

– Ні, не втомився.

“Тобі набридли мої запитання? Я заважаю тобі робити розрахунки?”

– Знаєш сам, що я здатен водночас думати по багатьох каналах і робити багато справ.

“Ти вважаєш, що мені буде краще серед людей, ніж з тобою?” – допитувався космонавт.

– Не знаю.

“В такому разі, чому ти намагаєшся позбутися мене?”

– Оцінюєш мої дії своїм кутом зору, тому й не можеш зрозуміти, чим вони викликані. “Чим же?” Людині здалося, ніби сигом зітхнув.

– Згадай про останній сигнал, від якого залежить доля Всесвіту.

“До чого тут сигнал? Мова йде про тебе й мене”,- нагадав космонавт Подільський, не приховуючи образи.

– Він начебто свідчить про ступінь досягнення гармонії… Сигом замовк… Нарешті зізнався:

– Не можу висловити. Немає в людській мові таких слів.

Людина вирішила допомогти йому:

“Гармонія в чому?”

– В усьому…

“Згадай хоча б про одну її грань, щоб я міг зрозуміти”.

– Ну, наприклад, гармонія між живими істотами. Вона полягав і в тому, щоб одна істота не завдавала болю іншій. Людина схвально кивнула: “Розумію”.

– От і добре.- Сигом зрадів, що знайшлася ниточка взаєморозуміння.- Біль свідчить про відсутність гармонії, про дисгармонію, про хворобу. Те саме відбувається в малих системах, подібних до організму людини або тварини, і в яких завгодно великих, навіть таких, як Всесвіт: спрацьовує принцип зворотного зв’язку – від кожної частинки до системи, бо й таким чином здійснюється процес самоорганізації матерії. Математичні характеристики болю – це завжди характеристика сигналу неблагополуччя, дисгармонії…

Подільський все ще не розумів зв’язку між останніми діями сигома й тим, про що він зараз розповідає…

– Це ж так просто,- говорить сигом.- Я не хочу збільшувати дисгармонію в світі. Ті, хто посилав мене, повинні одержати необхідну їм інформацію. Ті, хто чекає на мене, повинні дочекатися. Ти нагадав мені про Аліну Іванівну, про Алю…

– її давно немає,- мовить людина.- Вона жила в минулому.

– Ось чому ми обидва повернемося на Землю, але в різний час. Тепер розумієш?

– Розумію,- шепоче космонавт, думаючи: “Ось чому стала можливою побудова станції за Юпітером і разючі відкриття Костирського! Ось де джерела його неймовірних знань про природу космосу!”

“Воістину безцінну інформацію принесеш ти людям, сигоме, сине людей”.

– Але важливіше за будь-яку інформацію, за будь-яке знання, інше…

Сигом вмовкає й мовчить довго, а потім говорить, продовжуючи свою думку:

– …Хай це буде радістю навіть однієї істоти…- знову вмовкає і додає ледь чутно: “..згадую: Аля просила, коли повернуся, подзвонити нашим умовним сигналом – два довгих і один короткий…”

У мерехтливому бузковому тумані вимальовується і дивиться па космонавта Подільського прекрасне й мужнє чоловіче обличчя з могутнім чолом, сірими іскристими очима і розльотистими бровами. Подільський розуміє: це обличчя сигома Юрія – таким він був колись на Землі й таким повернеться в далеке минуле.

20

– …Даруйте, але мені здається, що ми знайомі,- каже штурман, нахиляючись до незнайомця.

– Саме так, ми зустрічалися…

– Коли?

– Перед стартом “Омеги”.

– Як же я міг забути? Ви бортінженер Подільський? Людина втомлено киває. І штурман згадує до найменших подробиць той день перед стартом “Омеги”, свій стан, відчайдушні спроби звернутися спочатку до членів Ради, до працівників Управління, потім – безпосередньо до екіпажу корабля. На жаль, ніщо не допомагало, майже ніхто не слухав його дивних попереджень, які грунтувалися всього лише па фантастичному оповіданні про загибель “Омеги”. А коли штурман його прочитав, то вже не міг заспокоїтися.

Адже зовсім нещодавно по телео передавали офіційне повідомлення про наступний старт справжнього, реального зорельота “Омега”, і, здається, там серед прізвищ членів екіпажу… Він шукав серед стрічок із записами, переглядав індекси. Ага, ось вона! Вставив стрічку в програвач. Вмить текст поплив по екрану. Стоп!

Палець натиснув на тумблер. Залишалося лише сфокусувати зображення. В центрі екрана висвітилося прізвище – “Подільський”.

Штурман глянув на сторінку старовинної збірки, надруковану на папері, відшукав прізвище врятованого космонавта – ПОДІЛЬСЬКИЙ. Подвійний збіг? Назви корабля і прізвища бортінженера? Та хіба ж таке можливо? Але ж ось воно трапилося! Здавалося б, усупереч логіці, всупереч здоровому глузду. Збіг – це факт. І відмахнутися від нього безглуздо. “Якщо твої логічні висновки суперечать фактам, то неправильні не факти, а твоя логіка”. Що ж робити в такому випадку, як знайти помилку?

Підрахувати – яка вірогідність подвійного збігу… Дуже незначна. Але у Всесвіті, де відбувається так багато найрізноманітніших збігів, міг статися і такий. Чому ж він ніяк не може повірити?

Що б пак, від його висновку залежить доля людей. “Омега” стартує через тиждень.

Ним оволодів стан фанатичної упертості. Він підраховував і перевіряв свої розрахунки багато разів. Вночі не міг заснути, продовжував рахувати й напружено розмірковувати, підсумовувати, спростовувати підсумки й сумніватися в своїх спростуваннях. Так можна було й зовсім з’їхати з глузду. Він вживав ліки від безсоння. Та коли щастило заснути, йому ввижалася “Омега”, вибух, мерці в каютах.

Довелося розшукати на космодромах “Омегу”, космонавта Подільського, до нього першого звернувся із своїм попередженням, з проханням відмовитися від польоту.

І Подільський, і всі члени екіпажу здивовано слухали його. Він примусив їх познайомитися з оповіданням – вони читали і знизували плечима. Тільки у командира, у безстрашного Бориса Корнілова він помітив, як не дивно, щось на зразок розгубленості і зрозумів, що той схоче порадитися з товаришами. А на обличчі Подільського нічого такого він не помітив. Лише випнулися вилиці. “Закусив вудила”,- подумав штурман і щодень почав ходити по інстанціях: показував оповідання, переконував. Що двічі він зустрівся з Подільським, та переконати його не зміг.

…Штурман вглядається в обличчя співрозмовника. Хворобливо втомлене, набрякле, обпечене, але, як і раніше, суворо стиснені вуста, наче задля того, щоб не зронити необережне слово. А в глибині очей мерехтить подив і… цікавість.

– Ви ж тоді полетіли на “Омезі”?

– “Омега” загинула,- відповів космонавт, і штурман відсахнувся, із страхом дивлячися на нього.

– Так, так,- повторив Подільський,- саме як у тому фантастичному оповіданні, що ви нам показували. На жаль, ви мали рацію – це справді було оповідання-попередження.

Лише тепер він повністю усвідомив прихований зміст оповідання і загадкові збіги. Він здогадався, що сигом, повернувшись у свій час, звідти намагався, як міг, не порушуючи структури майбутнього, попередити про нещастя з “Омегою”… Кілька життів він все ж таки зміг врятувати, і серед них Гліба, який стане згодом каштаном “Гагаріна”… А ось Бориса Корнілова він врятувати не зумів. “Мабуть, тому,- думає Подільський,- що це зробити неможливо, хоча, здається, хтось відповідав мені: “МОЖЛИВО”.

Раптом він звертає увагу, що штурман змінив позу, уважно дивиться на нього, потім повертає голову, ніби до чогось дослухається. Ось знову повертає до нього обличчя, погляд стає запитливим.

– Вибачте,- мовить штурман.- У вас немає з собою магнітофона?

Подільський здивовано знизує плечима.

– Даруйте, я почув досить дивну пісню. Подумав, що це ви наспівуєте… Але ж ви мовчите, а проте… Тепер і Подільський почув пісню:

Одрата, сбадрата і се і каяма, Ачіла, свадріла…

Голос він упізнав одразу. Він упізнав би його з тисячі інших. Подільський відчув, що пісня призначена особисто йому, й одразу ж розібрав слова:

І успіх – це сумнів, і сумнів – це успіх,

І щастя і горе – усе каяття,

Із пекла чи з неба ще прийде до тебе

Ця пісня й спокута – чуже життя…

Йому не треба замислюватися над словами пісні,- він уже знає, що чекає на нього, і тільки тепер розуміє смисл того загадкового “МОЖЛИВО”. Борис іще в студентські роки частенько наспівував цей куплет. Він стверджував, що це його улюблена з дитинства пісня, що він сам її створив. Здасться, в куплеті змінилися якісь слова, та все ж таки його можна було взнати.

Пісня швидко наближається, і Подільський встає назустріч їй. “Останній сигнал друга,- думає він.- Чого ж у ньому більше – радості чи страждання?..”

Він відчуває, як щось вривається в нього разом з черговим подихом – і світ доокіл змінюється. Можливо, змінюється не світ, а він, і вже бачить все довкруг іншим, ускладненим зором, через додаткові призми й лінзи,- і світ постає перед ним єдиним і водночас розкладеним на крихітні деталі; він бачить кожну деталь окремо і у взаємодії з іншими, з мільярдами деталей-цеглинок. Коли б йому сказали раніше, що таке сприйняття світу можливе, він би не повірив. А тепер навіть комбінований пульт штурманського підстрахування бачить ніби без лицевої панелі – із блискучими перетинками блоків, з друкованими схемами й запасними кристалами пам’яті, бачить, як біжать в ньому від локаторів і двигунів на дисплеї й діапроектори імпульси, й осягає їх шляхи, схрещення і з’єднання. І людину, що знаходиться перед ним, бачить і так, як раніше, і ще в кількох ракурсах, й здогадується, про що вона замислилася, що хоче сповістити йому. “Значить, так сприймав світ Борис,- думає Подільський.- Ось чому він висловлював такі думки, які здавалися нам дивними й незрозумілими, ось чому він міг приймати рішення, до яких ми й не додумалися б. Терер я знаю: в останній сигнал Всесвіту, який називався Борисом Корніловим, закодоване все його життя, його особистість, і він не залишиться сигналом нещастя й смерті-“sos”, що блукає у просторі й часі. Я прийняв його, поспішив на допомогу – і він став мною, моїм світосприйняттям, моїм сумнівом, радістю і жалем. І хоча я не можу повернутися в той час, коли ще не пізно було відмінити політ і врятувати Бориса Корнілова, я своїми тугою і співчуттям зробив те ж саме, що здійснить сигом Юрій в тому часі, куди повертається…

21

Три дзвінки – два довгих і один короткий…

Босоніж шукав капці. Один є, де ж другий? Врешті, можна й без нього. Серце гарячкове стукає в надії на неможливе, в тривозі – коли б не обманутися…

Темний прочин дверей, біла жіноча постать, стрімко злітають крила-руки:

– Юрію, ги?!

І у Всесвіті – наперекір усім знегодам, навіть невмолимому часові – стає тугою менше і радістю більше…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ОСТАННІЙ СИГНАЛ – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ