ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ
ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ
Оповідання
Я вже закінчував доповідь, коли з репродукторів пролунало:
– Термінове повідомлення! Лікаря Буркіна викликає комісія. Лікаря Буркіна викликають у Місто Роботів. Терміново!
Я поглянув на стривожені обличчя товаришів і скоромовкою повів далі:
– Отож, слідча група, до якої було зараховано й мене, встановила: слюсаря Залізюка на прізвисько МеталоломБулатний останнього разу бачили сьомого березня о вісімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Він розпрощався біля бару зі своїм дружком, сказав: “Додому йти не хочеться, жінка загризе”. А десь через годину бачили, як по річці плив його улюблений кашкет захисного кольору, всім пам’ятна горіхова люлька лежала на березі…
– Термінової Лікаря Буркіна – в Місто Роботів. Терміново!
Помічник директора майже стягнув мене з трибуни, завів до ліфта, потім – у кабіну автовопа. Нарешті ми прибули до брами Міста Роботів. Тут мене чекали. Ледве стримуючи себе, я підкреслено ввічливо сказав голові технічної комісії Миколі Карловичу:
– Невже не можна було зачекати, доки я скінчу доповідь?
– Яка ще там доповідь? – звів він білясті брови.
– Про таємниче щезнення слюсаря Залізюка.
– Залізюк?..
– Ну, цей…- зам’явся я.- Його всі називали Металоломом…
– Ага, пригадую…- Голова комісії гидливо вигнув кінчики вуст.
Треба сказати, що слюсар Залізюк виділявся пихатістю і тупістю. В його характеристиці зазначалося: “дефіцит технічних знань, кар’єризм”. Та сам Залізюк стверджував, ніби достеменно збагнув найглибші основи техніки. Єдине, що він дійсно вмів,- це з неймовірною силою загвинчувати гайки у роботів. Інколи, піймавши якогось із пластмасово-металевих трудівників, він орудував ключами доти, поки той міг ледь поворухнутися.
– Робот тепер не зможе працювати на повну силу,- застерігали його.
У відповідь Залізюк піднімав крик:
– А по-вашому, хай зовсім розгвинтиться і почне все руйнувати доокіл! Ач, які розумники знайшлися! Надумали вчити мене техніці! Та я основи її достеменно знаю. Запам’ятайте на все життя: краще перетиснути, ніж недотиснути. Затягніть гайку міцніше; тоді й болт не розбовтається!
Дописи до стіннівок Залізюк підписував гучним псевдонімом – Булатний. Та всі працівники поміж себе називали його Металоломом. Це прізвисько так міцно пристало до нього, що справжнє прізвище почало забуватися. Ніяких добрих споминів про себе він не залишив. І все ж таки…
Я докірливо глянув на Миколу Карловича і промовив:
– Все ж таки він людина, так би мовити,- гомо,- до деякої міри – сапієнс. Можливо, його життя трагічно обірвалось… Що ж таке незвичайне сталося а вашими роботами, що через них забули про людину?
Тепер зніяковів Микола Карпович. Та відступати не збирався. По-змовницькому підморгнув і запитав:
– Хіба ж ви забули, що саме сьогодні ми підбиваємо підсумки Великого експерименту?
…Це була ідея Миколи Карловича: лишити на півроку триста роботів різного типу вдосконалюватися без втручання людини і простежити, що з цього вийде. Півроку для швидкодіючих систем – те саме, що десятиліття для людей…
Я нетерпляче дивився на конструктора, очікуючи подальших пояснень. Замість нього заговорили інші члени комісії:
– Всі складні самопрограмовані роботи зникли. Залишилися тільки примітивні.
– Але вони якимось незбагненним чином здійснили винаходи, які їм явно не по силі.
– Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять метал, хоч і низькосортний…
– Вони готувалися до розмноження – створили деталі для нових роботів… Я заперечив:
– Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів. Втрутився Микола Карпович:
– Ми дали їм програму й хотіли, щоб вони спробували самонастроїтися і самоорганізуватися. Без подібних дослідів неможливо відправляти роботів-розвідників на інші планети. Ось тільки результати виявилися дещо несподіваними. Суцільні загадки…
– Ага, тепер роботи підготували загадки для вас,- скористався я випадком, щоб підштрикнути його.
Микола Карпович ніби й не помітив насмішки. Він показав на стіну, складену із блискучих плиток:
– Як бачите, вони обгородили своє місто другою стіною. Вертолітники доповіли, що такими ж стінами воно поділено на сектори. А втім, самі зараз все побачимо. Сідайте в мою машину!
Ми проїхали у ворота і по рівненькому шосе попрямували у центр міста. Та невдовзі шлях нам перепинила друга стіна. Тут у брамі були подвійні грати.
З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму.
– ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Великого Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас,-відповівробот.
– Чому? – спитав Микола Карпович.
– Не положено знати,-відрапортував робот.-Це відомо Старшому По Чину, Білому Лотосу.
– Поклич його.
Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної конструкції.
– Наказ відміняю,- суворо мовив Микола Карлович.
– Не маєш права,- відрубав Білий Лотос.
– Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідальності,- намагаючись не розсміятися, промовив Микола Карпович.
Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче тупцював, але брами не відчиняв.
– Одержав два накази. Один виключає інший.- Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від надмірного навантаження.
– Він зламається,- попередив я Миколу Карловича.
Конструктор дістав автожетон. Вузький промінь торкнувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Старший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона виявилася завузькою. Довелося йти пішки.
Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт.
Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у двері і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та вартовий. Придивившись до деталей на конвейерній стрічці, я сказав Миколі Карловичу:
– Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зникли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво?
Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складальників:
– Хто керує цехом?
– Старший По Чину, Срібна Гайка,- була відповідь.
– Він інженер?
– Що ти! Що ти! – Робот підняв клішню немов захищаючись.
– Як можна! Інженери – нижча каста. Вони обслуговують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й полягає керівництво.
Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління…
– Де цей ваш Срібна Гайка?
– У цеху номер сім.
Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції.
“Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро”,- подумав я і запитав:
– Хто будував ці цехи?
– Ми! – гордо мовив той.
Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене.
– А хто розробляє конструкції деталей?
– Ми! – з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину).
– Хіба ти тямиш в технології, конструюванні?
– Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне,- незворушно проскрипів Срібна Гайка.
– То, може, все це робить Великий Носій Відповідальності?
– Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці,- заскрипів Срібна Гайка.- Він розподіляє обов’язки.
– Нам треба зустрітися з ним,- сказав Микола Карлович.- Де він?
– Не знаю. Знає Директор – Золотий Шурупчик.
– А його як знайти?
– Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це повинен знати кожен робот, навіть найскладніший…
Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники.
– Стій! – звелів я одному.- Куди це ви всі поспішаєте?
– Година зарядки акумуляторів і змащення.- Він нетерпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших.
– А чому не поспішає Старший По Чину?
– Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащується він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості.
– Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші…
– Нас багато. На всіх не настачиш.
Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією залізною логікою. Все ж я опам’ятався:
– Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найскладнішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам?
– Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу,- урочисто мовив складальник.
– А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати.
– Не знаю,- промимрив робот.- Мені не довірили. Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії.
У величезному напівпорожньому будинку, схожому на палац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним сходамиескалатором і опинились у просторому кабінеті. Тут біля стіни стояв старовинний автомат для продажу газованої води. На ньому під трьома отворами замість написів “монета”, “вода”, “здача” спалахували в золотих рамочках слова: “стоп”, “малий”, “повний”.
– Так це і є…- не в змозі стримати посмішку, почав Микола Карлович, хоча все було зрозуміло з глибокого поклону гіда.
– Не може бути, щоб десь поблизу не Існували Інші роботи.- Я повернувся до гіда.- Назви всі категорії, починаючи з Самого-Самого Головного.
– Перша каста. Помічники Великого Носія Відповідальності – Пані Викрутка й Пани Ключі Гайкові. Друга каста. Важелі Найкращі й Блискучі. Потім починаються Благородні Прості Автомати. Третя каста. Директори, Старші По Чину номер один і два, Старші По Чину безномерні. За ними ідуть нижчі касти, до них належу і я,- провідники, диспетчери, складальники, техніки, інженери…
– Інженери? – перепитав я.- Веди нас до них.
– Але ж вони працюють у підземеллях, на першому ярусі,- попередив він.- Доведеться опускатися у ліфті.
– Виконуй наказ!
Гід рушив до ліфта, але раптом завмер, як по команді струнко. Назустріч нам, напівколом, націливши променеві пістолети, рухалися кілька роботів серії АЙ ДВАЙ. Микола Карлович і я приготували автожетони. Із невимовним здивуванням ми виявили, що індикатори роботів прикриті металевими заслінками.
“Невже вони винайшли захист від автожетонів?” – перелякано подумав я і через лічені секунди впевнився у небезпідставності своїх підозр. Роботи відмовлялися підкорятися. Більше того, вони якимось незрозумілим чином паралізували нашого гіда, навіть не торкнувшись його.
– Хто ви такі? – запитав Микола Карлович.
– Старші По Чину безномерні,- відповів один із них, націливши пістолет.- Великий Носій Відповідальності, Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний наказав вам забиратися геть із міста. Якщо не виконаєте наказу, зараз же будете знищені.
Я ніколи не вважав Миколу Карловича героєм. Але тут він безстрашно ступив до робота і вихопив у нього пістолет”.
– Що ви робите? – вигукнув я.
– Вони ще не зовсім з’їхали з глузду і не наважаться стріляти у своїх творців,- впевнено сказав він.
– Геть звідси,- в один голос заявили роботи, і пістолети затремтіли у їхніх клішнях.- Геть, а то будемо змушені…
Микола Карлович включив автожетон і підніс його під певним кутом зовсім близько до заслінки на грудях робота. Подіяло. АЙ ДБАЙ кинув пістолет на підлогу і став у позу покори:
– Готовий до виконання!
– Поверніть гіда у норму і чекайте нас тут.
– Слухаю!
Гід рвонувся з місця до ліфта і запросив нас. Легкий поштовх, ледь чутний свист повітря. Через кілька секунд двері відчинилися. За ними була напівтемрява. Вузький коридор привів у просторе приміщення, де ми побачили кількох роботів з могутньою пам’яттю і швидкодіючим мозком. Роботи відповіли на привітання не так радісно, як ми сподівалися,- тільки схилили голови на знак того, що чують, розуміють і підкоряються.
– Що це з ними? – запитав Микола Карлович.
– Інженери. Гайки загвинчені на три чверті понад норму. Вміють складати креслення за схемами, але нового нічого не створять. Нижче їх, на наступному ярусі підземелля, перебувають конструктори: гайки, що стримують стрижні ініціативи, загвинчені на дві чи одну чверть понад норму. Ті створюють схеми,- доповів гід.- Та коли затягнути гайки ще дужче, вони вже не зможуть виконати свої обов’язки.
Я підійшов до одного з роботів-інженерів, який займався підрахунками.
– Як ви можете коритися усім цим примітивам, цим Директорам і Старшим По Чину? Хіба хтось із них здатний розв’язувати такі рівняння, як ти, чи розробляти схеми?
– Головне – не складність, а безпомильність,- заперечив той.- Старші вирішують прості завдання, але вирішують непохибно.
– Ти називаєш завданнями два плюс два? – Я посміхнувся.
Він блимнув індикаторами і сумно похитав головою:
– Все не так просто. Гадаєте, вони відповідають: чотири? Думаєте, легко розв’язувати прості приклади? Скажімо, якщо до двох струмків додати ще два, то буде чотири струмки, а не одна річка? Ох, людино, те, що для мене оповито туманом, там, де мені доводиться сумніватися, мучитися, уявляти і вгадувати, для Старшого По Чину все зрозуміло. Він дав таку відповідь, яка потрібна Директорові чи Великому Носієві Відповідальності. Якщо ті хочуть чотири струмки, він каже: чотири струмки; а якщо ті хочуть одну річку, буде одна річка. А якщо ті хочуть п’ять, буде п’ять. Старші не знають сумнівів, бо зроблені з особливого матеріалу.
– Та їх робили на заводі з металевих відходів, що лишилися після випуску таких, як ти!
– Цього не може бути,- прошепотів він, намагаючись закрити свої слухові отвори гнучкими пластмасовими пальцями.- Не маю права навіть слухати тебе і не можу не слухати, що ж мені робити?
Я встиг добряче розсердитися і гукнув гідові: – До біса всіх цих інженерів! Хто там ще нижче?
– Конструктори.
– А ще?!
Той позадкував від переляку:
– Ще нижче – філософи. Ті, хто висував ідеї. У них стільки гайок, що всі затиснути неможливо. Дехто твердить,- тут він перейшов на ледь чутний шепіт,- що вони часом відмовляються підкорятися Старшим По Чину…
– Ось вони нам і потрібні,- мовив я.
Їх тримають на найнижчих поверхах підземелля. Там темно і вогко,- замимрив гід.
…Роботи серії ЯЯ влаштували нам хвилюючий прийом. Коли радість і захоплення дещо вщухли, Микола Карлович докірливо спитав:
– Як ви дожилися до такого? Чому дозволили примітивам розпоряджатися?
– Це все зробив Великий Носій Відповідальності,- виправдовувалися роботи.- Ми не могли опиратися…
– Чому? – насторожився я.
– Він існує у двох іпостасях. То він – робот із особливого сплаву – такий, що не знає жалю й сумнівів, а то з’являється у вигляді людини. А в такому разі, як вам відомо, ми не можемо не підкорятися йому.
– Не можемо, не можемо,- сумно зашепотіли інші роботи.- Перший закон програми – служіння людині. Ми ж лише роботи.
– Доки його не було, ми створили місто й заводи. Але місяців зо два тому з’явився він. Насамперед він позагвинчував гайки у кількох роботів, перетворивши їх на слуг:
Ті допомогли йому загвинтити гайки в інших…
– Він би зовсім знищив нас, але треба було продовжувати виробництво, яке й без того швидко деградувало…
– Ведіть нас до нього! – нетерпляче вигукнув я, ів вони, бідолахи, відповіли:
– Ми боїмося його. Ми дуже боїмося його. Проте коли люди велять, ми підкоряємося.
Ліфт піднімався поволі. І от і світло засліпило очі. Коли ми розплющили їх, то побачили будівлю Директорії і роботів-солдат. Попереду в погрозливій позі стояв сам Великий Носій Відповідальності. Він виблискував не так, як інші, наче й справді був зроблений з особливого матеріалу.
– Забирайтеся геть! – вигукнув він.- Даю десять секунд на роздуми…
Він не встиг закінчити. Ми хутко вибили променевий пістолет з його рук, а промені автожетонів нейтралізували роботів. Я певен, що всі диктатори в усі часи були боягузами. Великий Носій Відповідальності не був винятком. Він одразу ж почав виправдовуватися, намагаючись домовитися з вами.
– Врахуйте, хоч Місто і не давало плану, але ж і працювало без особливих стресів. Дисципліна, порядок. Все це я організував, усе підігнав під основний технічний принцип…
– Ось як? – іронічно спитав я.- Який же?
– Надійність! – урочисто проголосив той.- У підручнику сказано: чим менше в машині деталей, тим вона надійніша. Кожному відомо, що рахівниця надійніша за комп’ютер. Так я й розподілив роботів…
Тим часом я уважно приглядався до нього і, вже майже не сумніваючись, відкинув шолом з його голови. Рідке руде волосся кільцями прилипло до його невисокого лоба, щоки у віспинках вкрилися червоними плямами.
– Ви завжди були неуком і нездарою,- сказав я.- Ви не знаєте, що основний технічний принцип – не надійність, а ефективність і надійність. Він вимагав, щоб надійність служила ефективності, а не навпаки. Ви могли бути СамимСамим лише в Місті Роботів, а прийшли люди – і вашій владі кінець, слюсарю Залізюк, він же Булатний, він же Металолом!
– Що вдієш, одним менше…
На нього осудливо подивились, і він сердито додав:
– На землі шість мільярдів чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.
Він дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі казали йому, що хвороба його невиліковна, що жити йому лишилося зовсім небагато.
І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж в засіб – вивільнення недоторканого запасу енергії. Одначе серед шести мільярдів чоловік на Землі вже не було того, єдиного, хто знав, як це зробити.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)