ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ! – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ!

Дочці Маринці присвячую

Ні, ЇЇ вразили не слова-слів дівчинка не могла

Точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але

Голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний,

Що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила

Його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись

Давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

– Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав

– Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені

Сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який засти-

Лав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти

Винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді

Вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на

Екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона

Розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця.

Хай уже краще її покарають.

– Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а

Микола.

“Знає? Але звідки?”

– Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хо-

Чеш зі мною?

Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з

Пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хо-

Тілося захистити од вітру.

“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не

Беруть…”

Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця

Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві

Кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне

Обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.

– Провести тебе трохи? – мовив незнайомець і швид-

Ко додав: – А то мені сумно.

Віта мовчала, і він знову заговорив:

– Розкажу тобі свою історію – може, ти захочеш ме-

Ні допомогти…

Дівчинка погодилась.

– Добре, розказуйте.

Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала

На нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею

– Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ Усіх

Їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і ви-

Конаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої

Іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?

– Треба спитати дозволу мами та бабусі,- сказала Ві-

Та.

Незнайомець чомусь зрадів:

– Авжеж, авжеж.

– Мій дім близенько.

Вона так довірилася супутникові, що перед ескалато-

Ром подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незна-

Йомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть

Скрикнула.

– Пробач, Віто.

“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає

Про себе? Як його звуть.

– Час уже й мені відрекомендуватись,- сказав він.

– Звати мене Валерій Павлович. Професія – біофізик.

Зараз я у відпустці, але вона кінчається.

Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з еска-

Латора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за ру-

Ру Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього

Висока температура.

Коли підійшли до Вітиного будинку і двері автоматич-

Но відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, ну

Наважуючись увійти…

Їх зустріла Вітина мати – маленька кругловида жінка

З таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.

– До нас гості? – мовила вона здивовано.

Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відреко-

Мендувалася:

– Оксана Вадимівна.

– Валерій Павлович,- мовив незнайомець і відразу ж

Одвів очі.

“Де я його бачила?” – намагалася пригадати жінка.

Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але

Пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко,

Як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…

…Фойє театру. Виставка картин молодих художників.

Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій

Дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випли-

Ває обличчя з загостреними рисами.

Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина

Скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиле-

Ною губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона ба-

Чить перед собою той самий портрет…

Можливо, цей чоловік позував художникові?..

– Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Пра-

Ги! – повідомила дівчинка.- Він летить туди теж після-

Завтра, як і наш клас.

– От ви там і зустрінетеся,- сказала Оксана Вади-

Мівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гос-

Тя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя…

Його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я

Розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рух-

Ливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо

Встежити…”

– Мамо! – нетерпляче нагадала про себе донька.-

На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачен-

Ня у Миколи.

– Що сталося?

– Я вдарила його.

– І не хочеш вибачитися?

– Ніколи. Він сказав, що герої – дурні, а боягузи –

Розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно ін-

Шим.

– Треба було пояснити,- спробувала заспокоїти доч-

Ку Оксана Вадимівна.

– Кому? Миколі? – Віта сказала це так виразно, що

Мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася,

Щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схва-

Лює її вчинку.

– Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде

Нецікаве, якщо він не зміниться,- промовила, входячи до

Кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима.- Я

Вітина бабуся,- пояснила вона гостеві і знову звернулася

До онуки:- Певно, з нього варто було б покепкувати.

Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим

Криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна не-

Тактовно запитала:

– Це ти через батька?

Дівчинка різко хитнула головою.

– Мати слушно зауважила. В таких випадках краще

Не долучати особистого,- втрутився в розмову Валерій

Павлович.

Віта демонстративно відвернулася од гостя

“Цього вона ще не розуміє”,-з прикрістю подумав він.

– От бачиш, доню…- почала новий наступ Оксана Ва-

Димівна, але Віта рішуче сказала:

– Я не вибачатимуся. Нізащо.

– І не треба,- несподівано підтримала її бабуся – Те,

Що ми тобі сказали,- це на майбутнє.

Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати

Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все-

Таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.

Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але

Віта бачила, що його очі всміхаються.

– Прошу до столу! – почувся голос Оксани Вадимів-

Ни.

Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним

Кріслом горіли лампочки синтезаторів.

– Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню,-

Сказала Оксана Вадимівна гостеві.

– Дякую, але я не хочу їсти,- зніяковівши, промовив

Він.

– Покуштуйте хоч трішечки.

Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед

Ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був

Відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але на-

Раз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор

Погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Вале-

Рія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:

– Я ж зовсім не хочу їсти.

Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей.

З її обличчя було видно: вона щось підозрює.

Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм

Допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І

Він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме то-

Му я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.

– Пробачте,-мовила бабуся гостеві й звернулася до

Оксани.-Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені…-

Останню фразу було сказано спеціально для гостя.

Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором за-

Уважила:

– Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому ні-

Чого особливого?

– Якийсь він дивний

– Дивний – протягла бабуся.- Він нам здається

Дивним, а ми йому?

Оксана Вадимівна знизала плечима її жест означав:

Завжди ти щось вигадуєш..

Бабуся подивилася на неї довгим задумливим погля-

Дом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном,

Такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було

Тихенько покликати – і він завжди приходив. Але тепер во-

На не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо,

Хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати

Знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Ан-

Тон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися..

Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її від-

Пускати з оцим?.. її голос був роздратований, коли вона

Сказала невістці:

– Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здаєть-

Ся, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізо-

Ру. Говорили “Перший крок у майбутнє людства, великий

Експеримент…”

Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впі-

Знати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, схо-

Вано якісь додаткові органи Людина, яку синтезовано в

Лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і

Тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як

Людину. Читала, що такі погляди – забобони, розумом до-

Ходила, а серцем не могла сприйняти Коли почула, що

Деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж

Це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він ви-

Рішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідола-

Хи сигоми – вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”

І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не

Потрібна їжа – він заряджується від сонячних батарей,

Накопичує енергію і зберігає її в органах-акумуляторах.

Але що йому треба?

Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що

Він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну

Гваринку…

– Нікуди Віта з ним не поїде! – рішуче сказала Окса-

На Вадимівна.

– Але які в нас підстави не довіряти йому?-відпо-

Віла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще.

Адже недаремно у мене виникло передчуття…”

– Ви завжди любите суперечити, мамо,- з докором

Сказала Оксана Вадимівна.

“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати

Віті?”

Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не

Сталося.

Гість кинув на них швидкий погляд.

“Невже він щось помітив?” – подумала стара і прига-

Дала: адже в сигома е телепатичні підсилювачі. Він сприй-

Має і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілку-

Ватися між собою на величезних відстанях за допомогою

Телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони

Розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він

Не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?

Стара злякалась, а ще коли цей сумнів підказав він?

Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погля-

Ду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович

Дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя

Пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися

Зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.

Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відпо-

Відала йому усмішкою.

– Ти вже велика, повинна сама розуміти,- почала

Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта

Все зрозуміла.

Вона благальне подивилася на бабусю. Старенька вда-

Ла, ніби щось уважно розглядає у вікні.

– Мамо!-з докором вигукнула Віта.-Чому ти не

Дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?

Оксана Вадимівна трохи розгубилася:

– Він не людина, моя доню. Він – сигом. Пам’ятаєш,

Їх показували по телевізору?

– Ну то й що? – скрикнула дівчинка, ніби знала про

Це раніше, але не надавала значення.

– Невідомо, з якою метою він тебе запрошує,- нама-

Галась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.

Віта обурено сплеснула руками:

– Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дів-

Чатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила,

Що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей.

А тепер твердиш інше…

Оксана Вадимівна почервоніла і благальне глянула на

Свекруху.

Стара не забарилася з відповіддю:

– Все-таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його

Намірів.

– Він хороший,- переконливо сказала дівчинка.- Чо-

Го ви на нього напосіли? Якби живий був тато..

Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемні-

Ли від обурення.

І Оксана Вадимівна знову иригадала портрет, який так

Подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що на-

Че зійшла з портрета, припала до душі дочці. Яи випадко-

Во це?

– Ми полетимо на гравільоті? – запитала Віта.

– А тебе на руках коли-небудь носили? – у свою чер-

Гу запитав Валерій Павлович.

Вії дівчинки здригнулись…

– Коли був живий тато…

Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.

– Я понесу тебе до Праги,- сказав він.

– Добре,- погодилася Віта.

Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та

Потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта

Ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати

Такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно

І взяв дівчинку, як беруть квітку. З-за його плечей ударили

Два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою

Оболонкою.

Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на жу-

Равлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уяви-

Ла, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони

Огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчин-

Ці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самот-

Ній”,-подумала вона і сказала:

– Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зроби-

Ли.

Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось ле-

Генько куйовдив її волосся.

– Поглянь униз,. Віто!

Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, ви-

Блискували стрічки річок, зеленіли поля.

– Наче в казці,- прошепотіла дівчинка.- А в космос

Ви теж могли б отак полетіти?

– Міг би,- відповів сигом.

– А що ви можете ще незвичайного?

Він посміхнувся і замислився.

“Чому дорослим іноді так важко відповідати на наші

Запитання? Мабуть, тому, що вони гадають, ніби все зна-

Ють”,- подумала Віта і, щоб допомогти Валерію Павло-

Вичу, запитала:

– А на дно моря теж можете пірнути?

– Можу. ‘

Він думав про дівчинку, її матір, бабусю, про себе,

Про те, що на нього чекає:

“Я несу її на своїх “Найважче довелося “Розгону не потрібно.

Руках, але вона мені б їм. А тепер? Як во – Швидкість виникає

Потрібна більше, ніж ни хвилюються, підо – одразу ж, як спалах

Я їй. Навіть мої твор – зрюючи мене в зло – світла. Тільки так

Ці не думали, як вона чинних намірах! А можна подолати

Мені буде потрібна!” вони ж іще узнають бер’єр”.

Всю правду… Чи змо-

Жуть зрозуміти?”

“Люди завжди долають бар’єри. Те, що вони зуміли

Створити нас, мабуть, найбільший бар’єр. Вони дали нам

Те, чого позбавлені самі: всемогутність і безсмертя, а ми

Їм-тільки надію. І зараз ця дівчинка дарує мені свою

Ласку і захоплення, а чим віддячу я? І чи потрібно це

Їй?”

Питання, на які він не знаходив відповіді, підказала

Дівчинка… ;

– А ви можете пірнути крізь час?.. Знаєте, я б теж

Могла, коли б у мене були такі органи. Але я спочатку хо-

Тіла б потрапити в минуле, років на чотири назад…

Він знав, чому вона так каже: тоді був живий її бать-

Ко.

Сигом відчув, що хвилювання зростає і заважає ду-

Мати.

Він міг розшифрувати свій стан, розрізнити всі нюанси,

Які злилися в один потік, могутній, недосяжний для зви-

Чайної людини, у котрої в сотні разів менше ліній зв’язку

І настільки ж бідніші почуття. Такий порив зламав би її,

Як буря сухе дерево. Але сигом не розшифрував потоку.

Він увімкнув стимулятор волі, і йому здалося, що грізний

Клекіт у мозку став ущухати…

– Відгадайте, що’ це таке?

Дівчинка показувала рукою вниз, на зелену ковдру лі-

Су.

Він хотів сказати “ліс”, але своєчасно помітив загад-

Ковий блиск в її очах і прошепотів:

– Зелений звір-страшило.

Вона здивовано глянула на нього і спитала:

– А він злий?

– Ні, тільки вдає. Насправді ж він дуже добрий.

– Правильно,- підтвердила Віта і вперше подивила-

Ся на нього як на рівного собі товариша

– Глянь, на обрії Прага!

Там, куди показував сигом, лежала ніби діамантова

Підкова. То сяяли нові райони лабораторій. Коли підлетіли

Ближче, стало видно, що підкова ця складається з двох

Частин – наземної і повітряної.

Багато будівель-лабораторій висіло в повітрі на висоті

Триста-п’ятсот метрів. Всі вони мали ідеальну геометрич-

Ну форму: ромби і кулі, куби й трикутники. Сигом і Віта

Побачили людей, що перелітали від лабораторії до лабо-

Раторії. Хтось помахав їм рукою і довго дивився вслід.

А внизу розкинулася стара Прага-музей з високим

Шпилем ратуші і різьбленими шпилями собору в Градча-

Нах. Сигом з Вітою приземлилися на площі перед рату-

Шею.

– Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти поба-

Чиш апостолів,- мовив сигом

– А що таке апостоли?

– Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у то-

Му вікні.

Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім

Пройшли по Кардовому мосту через Влтаву. Біля кожної

Статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала-

– Колись дужче любили ляльок.

– Так,- серйозно мовив сигом.- Тоді дорослі теж ба-

Вилися.

Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом про-

Казав:

– Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган

Годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально ви

Користовуе час. Сигом не виправдовувався перед собою

Знав, що не може діяти інакше. Вій думав про Віту, зга-

Дував її запитання. На фабриці їй запропонують подару-

Нок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.

Робот-швейцар провів сигома до Головного конструк-

Тора іграшок-веселого стрункого чоловіка, вдягненого в

Спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в

Його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася

Віта.

– А ось і но мене прийшли,- сказала вона Головному

Конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була

Пластмасова коробка.

– Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я

Вибрала?-запитала дівчинка і хитрувато глянула на Го-

Повного конструктора.

– Це не просто,- відповів сигом і хотів був зморщити

Лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка

Не збиралася зморшками.- Може, ти мені допоможеш? –

І, не чекаючи Вітиної відповіді, запитав:

– Із старих чи нових?

– З нових.- її очі промовляли: “Ти хитрий”.

– Машина чи істота?

– Істота.

“Я не помилився”,-думав Валерій Павлович, згадую

Чи ляльку-сигома, новинку празької фабрики. Лялька вмі-

Ла ходити, вимовляла кілька слів, співала.

“Вона дивитиметься на ляльку і згадуватиме мене”.

Він запитав:

– Ця істота схожа на мене?

– Трішечки,- мовила дівчинка.

– Тоді… Це лялька-сигом,- сказав він поволі, ніби

Роздумуючи,

– От і не вгадали!

Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляль-

Ки – тато Шпейбл і Гурвінек.

– Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

– Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвіне

Танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором

Вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запита

Віту:

– А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

– Ти не згадуватимеш мене?

– А до чого ж тут лялька?

– Вона схожа на мене.

– Ні,- сказала дівчинка.- Лялька – це лялька А

Ви – це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей

– Не так швидко. Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не

Наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав

“Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина –

Тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригор-

Нув до себе Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю –

Гігант з масивними плечима і дівчинка-пушинка. Запитан-

Ня роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не пи-

Тала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою

Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохо-

Лодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці

Про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в по-

Лоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись

Йому в очі, запитала:

– Коли у вас кінчається відпустка?

– Через два дні.

Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше

Сказав:

– Я й потім прилітатиму до тебе.

– Це правда?

Віга допитливо дивилася на нього – серйозна ма-

Ленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла

Йому те, про що не розказувала нікому:

– Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але од-

Ного разу… Пішов на дослід. Обіцяв повернутися.

Дівчинка відвернулась.

– Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в

Інших є тато.

Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які

Вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й

Шепотіла:

– Він обіцяв повернутися.

Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимуля-

Тора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився

До горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна

Деталь-і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть

Система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на

Мить став тим, ким був давно, до смерті,-звичайною лю-

Диною. З його уст зірвалось:

– Я дотримав слова, Гвинтику.

– Тату…

– Потім поясню…

– Татусю!..

Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її

Платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він

Хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та

Й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і

Скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

– Ант,- прошепотіла Оксана Вадимівна.

Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в

Його очах немає і сліду від сну.

– Ти не спав уночі?

– Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь

“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” –

Подумала жінка, а сказала зовсім інше:

– Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог.

Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не по-

Милилась: це була усмішка колишнього Анта.

Він мовив:

– Адже я мріяв стати таким, як тепер.

“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”

Вона торкнулася його плеча-у того Анта воно ніколи

Не було таке гаряче.

– Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі ли-

Шилося від колишнього Анта?

– Ти щойно сама відповіла на це запитання.

Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись

Відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Ві-

Та одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї

Найголовніше – тато повернувся.

Сигом вдався до крайнього засобу – ввімкнув телепа-

Топідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на

Невисловлене запитання Оксани:

– Я міг би повернутись і колишнім – точнісінько та-

Ким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже

Небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.

– Тоді чому ж?.

– Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Профе-

Сор їв Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але

Не зміг, хотів глянути на нього – і теж не зміг. їв запи-

Тав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую,

Але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І

Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув ва-

Жіль – і спалахнула блискавка… “Згадав?” – “Так”,-

Відповів я.

Їв розповів, як вони відновлювали нас. На першому

Етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є орга-

Ни мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як

Почати другий етап, хочу запитати…” Я знав, про що він

Запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я

Висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили

Про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточ-

Нював, чи все лишається в силі…

Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула

Йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.

Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:

– Але чому ти вирішив стати іншим?

– Мені треба було провести дослід, а в колишній, так

Би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні

Пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні Органів захис-

Ту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи,

Тепер я маю п’ять. Крім того, е ще система Вищого конт-

Ролю.

Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був лю-

Іиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламка-

Ми радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг

Підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов

Скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав

Свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що ви-

Никло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик:

“Допоможи!” Потім усе затихло…

Сигом погладив Оксані волосся, щоку… Пальці торк-

Нулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно бояла-

Ся старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку

Дружини й обережно стиснув.

– Про що ти думаєш?-запитала вона.

– Про тебе.

Він подумав:

“І вона питає, чому я “Мати, мабуть, уже “За три хвилини до

Вирішив стати іншим, прокинулась… Колись початку доведеться

Вся біда в тому, що я розповідав їй, що перемкнути систему

Їй не можна поясни – ресурси людського ор – Вищого контролю на

Ти – треба, щоб вона ганізму вичерпуються енергетичну оболонку.

Відчула. А це майже раніше, ніж ми пе – Важливо також по-

Неможливо. Звичайно, редбачали. І якщо лю – стійно контролювати

Я міг би увімкнути дина хоче рухатися ще й температуру на

Підсилювач і підказа – вперед, їй доведеться ділянці “Дельта-7..”

Ти їй. Але ж я забо – створювати для себе

Ронив собі користува – новий організм – з ін-

Тися перевагами над шою тривалістю жит-

Людьми без крайньої тя, іншими можливо-

Потреби. З ними я му – стями… Вона пого-

Шу бути людиною. У джувалася зі мною.

Цьому весь сенс…” Але тоді я був ко-

Лишнім Антом”.

– Поїдемо сьогодні до моря? – запитала Оксана, з

Болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже лю-

Бив море.

– Чудова пропозиція,- відповів сигом.- Я понесу те-

Бе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у

Воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?

Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй

Стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося

Позаду. І вона пожартувала:

– Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…

– Звичайної – вигукнув він.- Помчу вас швидше за

Гравільот.

– А знаєш, скільки ми важимо? – вела далі Оксана,

Гадаючи, що він жартує.

– В усякому разі, менше за тисячу тонн?

-А ти можеш підняти тисячу тонн?

– Так. Навіть більше,- відповів сигом, і вона зрозу-

Міла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.

Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.

Пролунав мелодійний дзвінок

“Віта”,- подумав сигом і радісно всміхнувся.

– Заходьте, якщо ви не Бармалей! – вигукнув він, за-

Туливши обличчя руками.

– Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не

Три роки,- підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи паль-

Цем.

Сигом почув голос матері:

– Доброго ранку, діти!

Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніко-

Ли не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося

Від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”

– Мамо,- сказав сигом,- ми з Оксаною домовилися:

Сьогодні всі четверо летимо до моря.

– Ура!-закричала Віта і обняла сигома за шию. її

Очі сяяли-І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?

– А ти слухатимешся? – запитав сигом.

– Ні!

– Половину вини знімаю за щирість,- урочисто про-

Мовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.

Годі пустувати, Анте.

Минуло два дні.

– Мені пора…

“Що їм сказати ще?-думав сигом, уникаючи матери-

Ного погляду.- Тільки б вона не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

– Ти скоро повернешся? – запитала Віта.

– Так.- І додав: – Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

– До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно.

Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але

Що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість,- подумав він.- Ви-

Являється, я не знав своєї матері”.

– До побачення,- сказав сигом, обнімаючи усіх трьох

І вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари

Й помчить крізь просинь.

– Будь обережний, Анте,-несміливо попросила Окса-

На.- Ти ж відчайдушний. Ти знову…

Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між

Ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за ме – “Смерть.. Колись ми звикали до неї, бо

Не, як і колись Вона на – вважали, що вона – невід’ємна від людей

Віть забула, що я став.. Але и тоді ми боролися проти неї Ми зу-

Невразливий. Отже, я для міли зберегти голоси на платівках і маг-

Неї – колишній Ант ” нітних стрічках, людську красу в скульпту-

Рі, портретах. Ми створили пам’ять людства

В книгах і кінофільмах – пам’ять, яка не

Вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у

Нас найголовніше і що треба зберегти від

Смерті.”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув

Його геть. Він сказав:

– Якщо я знову загину, то все одно повернуся…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ! – ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ