Школа чистого мистецтва в російській поезії – Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Тонке відчуття поезії

Мабуть, стільки ж часу, скільки існує світова література, зокрема поезія, існують два діаметрально протилежні погляди на її призначення. Прихильники одного з них переконані, що поезія має служити державі, суспільству, громаді, вирішуючи гострі політичні та соціальні проблеми. Тож ці люди сповідують першість громадянської лірики, а отже – політично заангажованої літератури й мистецтва.

Натомість другі дотримуються думки, що “краще загорнути у вірші оселедця, аніж утягувати їх до політики”, бо справжня лірика, мовляв, має служити окремо взятій особі, відтворюючи найтонші порухи її душі, найінтимніші переживання (кохання, дружбу, ревнощі тощо), тому таку поезію назвали інтимною лірикою. Крім того, є поезія, яка оспівує мистецтво, насолоду красою. Тож мистецтво, яке не слугує жодним політичним або соціальним інтересам, а живе за власними естетичними законами та служить лише Красі, назвали “чистим мистецтвом”, або “мистецтвом для мистецтва”.

Яка з-поміж цих думок є “правильнішою” і має більше право на життя? Мабуть, що обидві. Тим паче, якщо врахувати, що обидва ці річища світової поезії беруть свій початок ще в античності. Наприклад, у VII ст. до н. е. еллінський поет Тіртей присвятив свій талант громадянській ліриці (“заангажованому мистецтву”), а його сучасниця Сапфо – ліриці інтимній (“чистому мистецтву”). Але, попри таку суттєву різницю в поглядах, вони були геніями, тому їхні твори пережили тисячоліття…

У середині XIX ст. концепція “чистого мистецтва” неначе отримала “друге дихання”: талановиті французькі поети Шарль Леконт де Ліль (1818-1894), Теофіль Готьє (1811 – 1872), Жозе-Марія де Ередіа (1842-1905), Теодор де Банвіль (1823-1891) об’‎єдналися в угруповання “Парнас” і надрукували три випуски збірки “Сучасний Парнас” (1866, 1871, 1876). Уже сама назва – “Парнас” – засвідчила принципове небажання його учасників порушувати якісь сучасні їм соціально-політичні проблеми. Адже в давньогрецькій міфології Парнас – це гора, де перебували Аполлон і Музи, а ці боги служили лише високому мистецтву і аж ніяк не залежали від “смертних людей” з їхніми “не гідними божественної уваги” темами: політикою, суспільними проблемами тощо.

Так само себе позиціонували й парнасці, неначе “вивищуючись” над буденністю та реальним життям. Запозичене з біблійної “Пісні над Піснями” порівняння “вежа зі слонової кістки” спочатку слугувало метафорою краси і непорочності, а в XIX ст. набуло іншого значення і стало загальновизнаною метафорою “чистого мистецтва”. Цей вислів означав прагнення митця вирватися з полону земного, ніби усамітнившись у вишуканій високій вежі. І треба зауважити, що така позиція поетів-парнасців у другій половині XIX ст. сприймалася як виклик модному тоді реалізму, оскільки для реалістичних творів традиційною і головною була саме соціальна проблематика.

Прекрасним є лише те, що нікому й нічому не служить, а все корисне є потворним.

Теофіль Готьє

Однією з провідних тез парнасців була відома ще від античності думка про тлінність усього, окрім Вічного Мистецтва. “І навіть боги умирають, – писав Теофіль Готьє. – Рядки ж божественних віршів / Нетлінними перебувають / У ланцюгу століть-віків” (переклад Т. Некура).

Отже, парнасці зверхньо ставилися до “заземленості” реалізму. З іншого боку, їх не влаштовував і емоційний суб’‎єктивізм романтиків, що звеличували творчу розкутість митця, атрибутом якої часто була принципова незавершеність, “геніальна хаотичність” художніх творів. Натомість парнасці активно використовували культурні надбання попередніх епох, сміливо уводячи до своїх творів інтертекст (фрагменти інших творів, цитати, ремінісценції – натяки тощо), ретельно “шліфували” кожен рядок, кожне слово.

Парнасців із романтиками зближує також прагнення до екзотики, неприйняття тогочасного “сірого” реального світу та “царства крамаря”, духовна та мистецька втеча від буденності – чи то до екзотичних країв, чи то до минулих епох, чи то до “чистого мистецтва”, поетизація, оспівування меланхолії, спліну, самотності, – та попри все це парнасизм позбавлений бунтівної сили романтизму. Художня досконалість творів, прагнення відкривати нові поетичні обрії перетворили доробок парнасців на визначне художнє явище. Щоправда, іноді їм дорікали, що їхня поезія беземоційна та “холодна”. “То й що ж, – відповідали вони, – мармур античних статуй теж холодний, але попри це вищої краси людство не створило”. Один із шанувальників парнасизму український неокласик Максим Рильський тонко зауважував: “Морозе, ти душа парнаського співця. / Так, як вона, ховаєш ти в кришталі (тут: крига. – Авт.) / І подив вод, і трав завмерлих жалі, / І все, від чого міняться серця…”.

Зверхньо ставлячись до настанов реалістів, парнасці стверджували, що висока моральність притаманна лише високому мистецтву (сліди цієї естетичної установки ми згодом побачимо у творчості Оскара Вайльда, який стверджував: “Немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані або погано написані. Ото й усе”). Чи не найталановитішим з-поміж парнасців був Шарль Леконт де Ліль, небезпідставно проголошений “королем поетів”.

У Російській імперії в середині XIX ст. теж утворилася “школа чистого мистецтва”. Вона протиставляла свою творчість т. зв. революційно-демократичному крилу поезії (безумовним лідером якого був Микола Некрасов).

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРНАС

На початку XX ст. українські поети почали шукати нових шляхів розвитку нашої літератури, орієнтуючись на найкращі світові зразки. Зокрема, творчість парнасців привернула увагу групи неокласиків, які прагнули наслідувати мистецтво минулих епох. Як поетичний маніфест звучить вірш її очільника Миколи Зерова “Pro domo” (з латин, “на пояснення своєї позиції”, “на свій захист”), у якому названі імена французьких поетів-парнасців:

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет – сентиментальна кваша…

О ні! Пегасові потрібна паша,

Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий.

І логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’‎я

Зведуть тебе на справжні верхогір’‎я.

1. Поясніть значення понять “чисте мистецтво”, “вежа зі слонової кістки”. Які ідеї сповідували прихильники теорії “чистого мистецтва”?

2. Спробуйте розподілити усіх письменників, з творчістю яких ви ознайомилися на уроках зарубіжної літератури, на умовних прихильників і противників теорії “чистого мистецтва”. Поясніть свій вибір.

3. Чим, на вашу думку, викликана поява в Росії поетичної школи “чистого мистецтва”?

Готуємось до діалогу

ФЕДІР ТЮТЧЕВ (1803-1873)

Одним із найяскравіших російських поетів, що сповідував принципи “чистого мистецтва”, був Федір Іванович Тютчев. Його доля склалася як для російського чиновника нетипово, але як для поета – показово. Він перебував на службі в російському посольстві у Мюнхені й Турині. Чверть століття, проведені в Європі, наклали відбиток на його естетичні вподобання, він перейнявся естетикою романтизму, навіть особисто приятелював із видатним німецьким поетом-романтиком Генріхом Гайне, перекладав російською не лише його твори, а й Фрідріха Шиллера, Йоганна Вольфганга Гете. А ось вільнолюбством, демократичними поглядами, які були світоглядним підгрунтям творчості цих європейських поетів, росіянин Тютчев не перейнявся. Навіть передчуття майбутньої європейської “весни народів” (національно-визвольних революцій 1848-1854 рр.) не вплинуло на його імперський світогляд. Натомість, як і багато хто з його земляків аж до сьогодні, він вірив у якусь “особливу” роль Росії у світі.

Водночас, як людина гострого розуму, він не міг не бачити недоліків Російської імперії (та ще й мав змогу порівнювати її з європейським рівнем життя), хоч мріяв про розростання Росії “від Нілу до Неви і від Ельби до Китаю”. Усе це посилювало його душевну кризу, яка особливо загострилася, коли Росія безславно програла Європі Кримську війну 1853-1856 рр.

Тож Тютчев відчував “страшну роздвоєність”, відгукуючись на все це песимістичними поезіями на кшталт “О душе, віщая моя” (1855) та ін. Можливо, це ще більше спонукало поета віддалитися від суспільно-політичних проблем, принаймні у творчості.

Як тонкий лірик Федір Тютчев сформувався ще в 1830-х рр. Його поезія просякнута мотивами смутку, огорнута серпанком відчуття швидкоплинності людського життя і водночас бажанням насолодитися його миттєвостями.

Степан Александровський. Портрет поета Федора Тютчева. 1876

Семантика поезії Тютчева надзвичайно складна… Для Тютчева характерне, інколи в межах одного вірша, поєднання різних та історично непоєднуваних семантичних систем. Одні слова в нього наділені бароково-алегоричною семантикою, інші пов’‎язані з романтичною символікою, а є ті, що активізують міфологічний пласт значень.

Юрій Лотман

Особливо зворушливими є його поезії, присвячені жінці. Лірична героїня – ідеалізована й узагальнена, як героїня сонетів Петрарки.

Водночас Тютчев був і майстром філософської лірики. Так, один із найвідоміших віршів “Silentium!” (з латин, “мовчання”, “тиша”) є гіркою констатацією того, як важко одній людині зрозуміти іншу.

Діалог із текстом

Silentium!

Мовчи і крийся, і таї

Думки і почуття свої…

Хай у душевній глибині

І сходять, і зайдуть вони,

Мов зорі ясні уночі, –

Милуйся ними і мовчи!

Як серцю виказать себе?

Як іншим зрозуміть тебе?

Ти думку висловиш – і вмить

Уже неправда в ній дзвенить.

О, не мути джерел ясних;

Мовчи, мовчи, живись од них!

В собі самому жити вмій.

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівничих дум;

Їх заглушить базарний шум,

Їх промінь денний осліпить;

Хай серце слухає й мовчить.

Переклад Юрія Клена

Овструг, родовий маєток Тютчевих, де 23 листопада 1803 р. народився поет

Автограф вірша Федора Тютчева “Silentium!”

Вірш “Silentium!” належить до ранньої творчості Ф. Тютчева, яка відігравала роль своєрідного поетового “інтимного щоденника”, з яким широкий загал не знайомлять. Тож перш ніж надрукувати в газеті (а це сталося 16 березня 1833 р.), поет неодноразово редагував цей вірш, який приніс автору славу поета-філософа.

Вважають, що поезію було створено під впливом стосунків Ф. Тютчева з Елеонорою Петерсон. Поет був глибоко закоханий у красуню-аристократку і вважав, що її родичі нізащо не погодяться на шлюб. Тож після весілля почувався по-справжньому щасливим. Але водночас його не полишало передчуття неминучої біди, наближення якоїсь страшної трагедії. Саме цьому неясному відчуттю тривоги, яке виникає нібито нізвідки й безпідставно, але гнітить людську душу, і присвячено вірш. До слова, передчуття справдилися. Сімейне щастя тривало недовго. 1838 р. Елеонора Тютчева померла на руках у чоловіка, який від горя посивів за кілька годин…

Назва вірша багатозначна й символічна. З одного боку, це наче звернення ліричного героя до самого себе, своєрідний внутрішній монолог, у якому поет закликає – самого себе! – мовчати, приховуючи свої думки й почуття, оскільки ледь “думку висловиш – і вмить/ Уже неправда в ній дзвенить…”. Тож ліричний герой повинен зосередитися на житті духу, який протиставлений і “базарному шуму”, і денному промінню (тлумачень значень понять “базар” і “день” у цьому контексті безліч). З іншого боку, саме так (“silentium!”) зверталися в німецьких землях, де Тютчев тривалий час служив дипломатом, до присутніх, вимагаючи абсолютної тиші й уваги. Тож, можливо, “silentium” – це звернення поета до читачів із закликом до зосередженого слухання, до повної концентрації уваги. Адже людина, особливо її внутрішній світ, – це цілий космос, який до кінця пізнати неможливо.

Цікавою є композиція вірша, що має своєрідне обрамлення: поезія починається і закінчується тим самим дієсловом “мовчати” (латин, “silentium”), складається із секстин із паралельним (парним) римуванням. Чотиристопний ямб (добре відомий нам з “Євгенія Онєгіна” Олександра Пушкіна) має створити ілюзію невимушеної розмови чи то з власного душею, чи то з аудиторією. Мінімум зображально-виражальних засобів лише підсилює цей ефект, створюючи неймовірний романтичний контраст між, з одного боку, довершеними секстинами, невимовною таїною людської душі та, з іншого – простотою й прозорістю мови. Це і є втіленням справжньої гармонії: єднання людини, її душі з Природою і Богом.

Микола Реріх. Благословенна душа. 1932

Микола Реріх – художник, філософ, археолог, мандрівник і письменник; працював також в Україні в галузі монументального мистецтва. Характерна риса творчості Реріха – прагнення до Вічності, заклики йти шляхом світла, вдосконалення людини, розширення її свідомості. Відому формулу Федора Достоєвського “краса врятує світ” Реріх вимовляв по-своєму: “Усвідомлення краси врятує світ”.

1. Спробуйте визначити тему і основну думку вірша Ф. Тютчева “Silentium!”. Чи легко це зробити? Чому?

2. Простежте за використанням дієслова “мовчати”. Чи часто у вірші повторюється ще якесь слово? Про що це свідчить?

3. Поясніть символіку назви вірша. Чому заголовок поет дав латиною?

4. Яку роль у тексті відіграють дієслова наказової форми? Чи доречні вони у філософському вірші? Аргументуйте свою думку.

5. Знайдіть у тексті обрамлення. Яку роль воно виконує?

6. Як ви розумієте вислів “Ти думку висловиш – і вмить / Уже неправда в ній дзвенить”?

7. Романтики сповідували життя духу. Чи знайшло це втілення у вірші Федора Тютчева?

8. Твори різних видів мистецтва, які належать навіть віддаленим у часі епохам, можуть вступати у своєрідний діалог один із одним. Поясніть асоціативний діалог між віршем Ф. Тютчева “Silentium!” і картиною М. Реріха “Благословенна душа”.

Українською мовою вірші Федора Тютчева перекладали Павло Грабовський, Максим Рильський, Юрій Клен та ін.

* * *

Іще горять в душі бажання,

Ще манить зір краса твоя,

Крізь любі спогади туманні

Іще ловлю твій образ я.

Твій образ милий і прекрасний

Всякденно видиться мені,

І недосяжний, і незгасний,

Немов зоря в височині.

Переклад Максима Рильського

Невідомий художник. Портрет Елеонори Тютчевої

Вірш “Іще горять в душі бажання…” Тютчев написав 1848 р., через десять років після смерті його першої дружини Елеонори Тютчевої і присвятив її пам’‎яті. Роки, прожиті з нею, поет згадував як найкращі у своєму житті. Хвороба і смерть дружини вразили письменника надзвичайно сильно. Оскільки Тютчев отримав призначення на дипломатичну службу в Турин (Італія), у травні 1838 р. його родина вирушила до Італії морем. Під час подорожі на пароплаві почалася велика пожежа. Елеонорі Тютчевій пощастило врятувати дітей, але згоріли всі документи та речі. Ця пригода погіршила матеріальний стан родини, який і так був нелегким. Нервове потрясіння, яке пережила жінка під час пожежі, побутові негаразди й важка застуда підірвали її сили, і 27 серпня 1838 р. вона померла. За свідченням близьких поета, спогади про дружину завжди викликали у Ф. Тютчева глибокий сум. Саме цією скорботою за втраченим коханням просякнута поезія “Іще горять в душі бажання…”.

Вірш складається з двох строф, які плавно перетікають одна в одну: початок другої строфи фактично повторює фінал першої. Анафора “ще/іще” допомагає зрозуміти, що події, про які згадує ліричний герой, відбулися нещодавно. Епітети “спогади туманні”, “образ недосяжний” лише підсилюють це враження. Туга за коханою просякнута настроями світлої меланхолії. Образ коханої, недосяжної та прекрасної, є символом незгасного кохання, що асоціюється з небесною зорею.

Вірш написано чотиристопним ямбом, який поети, через його гнучкість і легкий ритм, часто використовують для створення ілюзії невимушеної розмови чи ліричної сповіді.

1. Чи можна вірш “Іще горять в душі бажання…” назвати ліричною сповіддю? Чому?

2. Порівняйте стан ліричних героїв віршів Федора Тютчева і Франческо Петрарки (збірка “Книга пісень” (“На смерть донни Лаури”)). Чи можна говорити про суголосність їхніх відчуттів? Відповідь аргументуйте.

3. Чи можна порівняти образ коханої ліричного героя вірша Ф. Тютчева з донною Лаурою (Ф. Петрарка “Книга пісень”)?

4. Від чого страждає ліричний герой вірша? За допомогою яких зображально-виражальних засобів це розкривається?

5. Поясніть роль анафори у творі.

6. Чи випадково вірш закінчується образом “зорі в височині”? Яке емоційне навантаження має цей образ?

Готуємось до діалогу

АФАНАСІЙ ФЕТ (1820-1892)

Ілля Рєпін. Портрет поета Афанасія Фета. 1882

Фет замикається в колі “найбанальніших” тем, …але передає віршеві таку емоційну наспівність, якої російська поезія ще не знала… Поезія Фета розвивається не на словесній, а на романсній основі.

Борис Ейхенбаум

Яскравим представником школи “чистого мистецтва” в російській поезії був Афанасій Афанасійович Фет, тонкий і віртуозний лірик. У його житті були складні моменти, пов’‎язані з тим, що він не міг успадкувати від батька дворянський чин. Через обмеження у коштах він був змушений спочатку вступити на військову службу, а потім стати хазяйновитим поміщиком (дбати про прибутки йому допомагала німецька акуратність і пунктуальність, успадковані від матері). Його “не – аристократична” зовнішність і рутинне господарювання аж ніяк не асоціювалися ані з “чистим мистецтвом”, ані з вишуканими віршами, які з’‎являлися з-під його пера. Сучасники навіть кепкували, що, мовляв, прагматичний Фет пише свої вірші на зворотному боці банківських рахунків…

Сучасник А. Фета, російський письменник Іван Тургенев дорікав поетові тим, що той талановито описує зовнішній світ (у т. ч. природу), але не здатний так само описати внутрішній світ людини. Але доречніше шукати в митцеві не те, чого він не вміє або не хоче робити, а те, що він робить талановито. Афанасій Фет був неперевершеним у відтворенні “миттєвостей життя”, його найтонших деталей: плюскоту річки, пробору на голівці коханої, ледь чутних звуків вечірнього гаю. Саме в цьому сила його поезії, і саме це робить її явищем школи “чистого мистецтва”. Крім того, Фет мав надзвичайно тонке відчуття слова й рими. Саме йому приписують відомий паліндром (фразу, яку можна читати як у прямому, так і в зворотному порядку без утрати сенсу): “А роза упала на лапу Азора” (рос.).

Діалог із текстом

Я прийшов до тебе, мила,

Розказать, що сонце встало,

Що його живуща сила

В листі променем заграла, –

І у лісі щохвилини

Кожна брунька оживає,

І лунає спів пташиний,

І нове життя буяє;

Що до тебе з тим же палом

Б’‎ється серце, ллється мова,

Що душа, пойнята шалом,

Вся тобі служить готова,

Що на мене повіває

Щастя, радість відусюди…

Що співатиму – не знаю,

Але співів – повні груди!

Переклад Миколи Вороного

Ісаак Левітан. Березовий гай. 1889

Вірш “Я прийшов до тебе, мила…” приваблює читачів вишуканою елегантною простотою. Він був написаний 1843 р. і належить до ранньої лірики поета. Поезія вперше побачила світ у надзвичайно популярному в тогочасній Росії часописі “Вітчизняні записки” – як своєрідний заголовок-епіграф журналу. Спочатку надрукували лише перші дві строфи поезії, і лише через двадцять років – у повному обсязі. Але навіть у такому, скороченому, вигляді вірш молодого поета-початківця мав чималий резонанс у читачів, адже в ньому порушувалися традиції пушкінського віршування, які на той час в російській поезії стали еталонними.

Мова вірша наближена до живого мовлення, тож у вірші Фета немає абсолютної точності в сполученнях слів. Для того часу вірш був настільки нетрадиційним, що критики назвали його… поетичною зухвалістю. Складається враження, що цей вірш – поетична імпровізація, як зауважували критики, “сувора художня обробка не притаманна таланту п. Фета. Якою в ліричну хвилину поезія виливається з душі його, такою вона і залишається…”. Та й сам поет уважав, що завдання лірики не в стрункості відтворення предметів, а в стрункості тональності.

У цьому творі переплітаються дві основні теми лірики Фета – природа та кохання. Прекрасним весняним ранком ліричний герой, сповнений життєвої сили, радості й щастя, приходить до коханої, щоб привітати її та засвідчити свою любов. Почуття ліричного героя піднесені. Він закоханий, і краса вранішньої природи гармоніює з його внутрішнім світовідчуттям. Всеохопний оптимізм, який нечасто зустрічається в російській поезії, струменить буквально з кожного рядка.

Вірш побудований за принципом психологічного паралелізму. У перших двох строфах розповідається про пробудження весняної природи, яке несе животворну силу й буяння нового життя. Дві останні – розкривають стан душі ліричного героя, який відчуває “третя, радість відусюди”. Святковий настрій щастя, народження нового життя і кохання створюється за допомогою різноманітних виражально-зображальних засобів.

Для ритмічної організації тексту поет використовує анафору “і-і” та “що – що” – в оригіналі “рассказать” (розповісти). Розмір вірша – чотиристопний хорей, що надає йому динамічного ритму. Використання пірихія (стопи з двох ненаголошених складів) робить поезію легкою і повітряною. Усе це підсилюється використанням алітерації та асонансу.

Ще однією особливістю цього вірша є те, що він увесь складається лише з… одного-єдиного речення. Так нібито ліричний герой на одному диханні викрикує-виспівує своє захоплення природою, коханням і самим життям. Тож цей твір ми можемо назвати справжнім гімном коханню і світу, сповненому краси природи та безтурботного щастя, яким ліричний герой хоче поділитися з усіма… Вірш неодноразово привертав увагу російських композиторів, у тому числі й М. Римського-Корсакова.

1. Який настрій створює читання вірша “Я прийшов до тебе, мила…”?

2. Використовуючи цитати з вірша, схарактеризуйте внутрішній стан його ліричного героя.

3. Яке з двох почуттів ліричного героя переважає: кохання чи замилування красою весняної природи?

4. Знайдіть і поясніть роль паралелізму у вірші.

5. Упродовж тривалого часу широкому читацькому загалові були відомі лише дві перші строфи вірша. Спробуйте пояснити, як змінилося сприйняття твору після опублікування його в повному обсязі.

6. Знайдіть і поясніть роль зображально-виражальних засобів, використаних у вірші.

7. Чи суголосний вірш А. Фета “Я прийшов до тебе, мила…” “Травневій пісні” Й. В. Гете? Чому?

* * *

Шепіт… Ніжний звук зітхання.

Солов’‎їний спів…

Срібна гра і колихання

Сонних ручаїв.

Ночі блиск… Тремтіння тіней…

Тіні без кінця…

Ненастанні, дивні зміни

Милого лиця…

У хмаринках – пурпур рози.

Відблиск янтаря…

І цілунків пал, і сльози,

І зоря, зоря!

Переклад Максима Рильського

П’‎єр Огюст Ренуар. Закохані. 1875

Вірш “Шепіт… Ніжний звук зітхання…”, одна з найвідоміших поезій А. Фета, був створений 1850 р. У ньому органічно переплелися лейтмотиви творчості письменника – оспівування природи й кохання. Людина, на думку поета, є невід’‎ємною частиною природи, і це викликає у нього захоплення і навіть поклоніння. Вірш починається надзвичайно тонким імпресіоністичним пейзажним штрихом переходу літньої ночі у світанок. Мерехтливість і тендітність передсвітанкової природи – “коливання сонних ручаїв”, “тремтіння тіней” тощо – уособлюють і символізують крихкість та беззахисність кохання. Поезія звучить як своєрідний гімн коханню та природі. У вірші немає якихось особливих зображально-виражальних художніх засобів, натомість наявні традиційні образи любовно-пейзажної поезії: солов’‎їний спів, срібні ручаї, пурпур троянди, миле обличчя… Але щира та прониклива інтонація, яка створюється через використання тристопного хорея з перехресним римуванням, рятує вірш від банальності, роблячи його поетичною перлиною. Хоча твір наповнений рухом і звуками (шум струмка, солов’‎їний спів, зітхання), в ньому немає жодного дієслова. Називні речення, що переважають у творі, підсилюють його витонченість і вишуканість. Ба більше, саме така синтаксична структура дає змогу читати вірш не лише від початку до кінця, а й у зворотному порядку – майже без утрати сенсу (як паліндром)!

Хоча вперше вірш А. Фета було надруковано 1850 р., справжня слава прийшла до нього лише через шість років, коли призабулися палкі дискусії навколо цього твору. Річ у тім, що володарі дум тодішнього російського суспільства, яких називали революціонерами-демократами, хотіли реформувати Російську імперію і боролися насамперед за відміну кріпацтва, громадянські права та соціальну справедливість. Найяскравішим утіленням цієї боротьби стала творчість поета-демократа Миколи Некрасова. У вірші “Поет і громадянин” він стверджував, що в часи “горя народного” соромно оспівувати красу природи й ласку милої. Тож цей вірш Афанасія Фета вони сприйняли як свого роду виклик, “ляпас суспільній думці”.

Федір Достоєвський також уважав, що поезія Фета була не на часі. У своїй статті він запропонував уявити, що зробили б жителі зруйнованого Лісабона, якби наступного дня після руйнівного землетрусу 1755 р., який за шість хвилин забрав 100 тисяч людських життів, прочитали в газеті на першій шпальті вірш “Шепіт… Ніжний звук зітхання…”. Достоєвський був переконаний, що лісабонці “тут же стратили б всенародно, на площі, свого знаменитого поета.., а через тридцять, п’‎ятдесят років поставили б йому на площі пам’‎ятник за його дивовижні вірші. Виходить, що не мистецтво було винне, а поет, який зловживав мистецтвом в ту хвилину, коли було не до нього”.

1. Як ви вважаєте, чому велика частина російського суспільства спочатку не сприйняла вірш А. Фета “Шепіт… Ніжний звук зітхання…”? Чи погоджуєтеся ви з думкою Ф. Достоєвського, що поет “зловживав мистецтвом” у той час, коли треба було свій талант віддати служінню пригнобленому народу?

2. Якою є роль у вірші трьох крапок? Чи зміняться зміст та інтонація поезії, якщо графічний знак “три крапки” замінити однією крапкою? Відповідь аргументуйте.

3. Яку роль у вірші А. Фета відіграють зорові та слухові образи?

4. Намалюйте або доберіть ілюстрації до рядків “У хмаринках – пурпур рози. / Відблиск янтаря…”.

5. Схарактеризуйте ліричного героя поезії.

6. До якого різновиду лірики належить цей вірш: пейзажної чи інтимної? Відповідь аргументуйте.

7.Лев Толстой уважав, що це “майстерний вірш, в ньому немає жодного дієслова (присудка). Кожен вислів – картина… Але прочитайте ці вірші будь-якому мужику, він дивуватиметься, не лише у чому їхня краса, а й у чому їхня думка. Це – річ для невеликого кола гурманів у мистецтві”. Чи погоджуєтеся ви з оцінкою письменника-романіста? Відповідь аргументуйте.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)