Федір Тютчев 1803-1873 – ПРОЗА Й ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст
У його поезії була широта Космосу… Природа та ліричний герой Ф. Тютчева відчували вплив таємничих сил хаосу й водночас тяжіли до спокою та гармонії.
А. Ахматова
Федір Тютчев увійшов в історію світової літератури як поет-філософ, тонкий лірик. У його творчості думка й почуття злиті воєдино. Ф. Тютчев здобув добру домашню освіту під керівництвом поета-перекладача С. Раїча. Під його впливом уже з 12 років успішно перекладав Горація. У 1819 р. вступив на словесне відділення Московського університету. Закінчивши його 1821 р., отримав місце в Колегії іноземних справ, а згодом потрапив до Німеччини як співробітник дипломатичної місії. Понад 20 років прожив за межами Росії.
Починаючи з кінця 1820-х і до середини 1830-х років у російських журналах та альманахах з’являються його вірші: “Весняна гроза”, “Літній вечір”, “Видіння”, “Сни”, “Цицерон” та ін. Визначною подією була публікація в пушкінському журналі “Современник” за 1836 р. добірки з 24 творів під заголовком “Вірші, надіслані з Німеччини” за підписом “Ф. Т”. У 1844 р., повернувшись до Росії, поет продовжив службову кар’єру й літературну творчість. Перше видання збірки його поезій вийшло друком 1854 р. за ініціативи І. Тургенева й мало успіх. Друга збірка віршів була надрукована в 1868 р.
У ліриці Ф. Тютчева домінує філософське сприйняття, а через його призму поет висловлює бачення навколишнього світу, зокрема природи й людини. Тому в поезії Ф. Тютчева важко виокремити філософську, пейзажну та суто інтимну лірику, бо пейзажі в нього одухотворені, вони відображають стани людської душі, людські почуття й описи природи викликають в автора глибокі філософські роздуми.
“ВЕСНЯНА ГРОЗА”. У ліриці Ф. Тютчева відтворено “пантеїстичне” світосприйняття, філософсько-ідеалістичне розуміння світу. Поета завжди вабила природа, у якій він убачав приховану таємницю. Людська душа також видавалася йому осереддям хаосу й таємних пристрастей. У вірші “Весняна гроза” природне явище зображено в усій його красі й спонтанності. Зорові та слухові образи сприяють створенню образу грози, яка наближається поступово. Зокрема, не випадкові повтори звуків гр та о (гол, гор).
Ідея краси в українській поезії
В українській літературі особливий інтерес до “чистого мистецтва” виявив М. Вороний. Він перекладав українською мовою твори парнасців і поетів “чистого мистецтва” – А. Фета, Ф. Тютчева, Я. Полонського. Перу М. Вороного належить своєрідний поетичний маніфест, спрямований на захист “мистецтва задля мистецтва”:
Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних покликів до бою.
Ідеї “чистого мистецтва” в українській поезії в 1920-1930-і роки обстоювали представники групи неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, О. Бургардт, М. Рильський та ін.). Вони утверджували пріоритет краси й мистецького покликання, багато зробили для розвитку художньої форми ліричних творів. Але за радянських часів таку позицію вважали ворожою до офіційної влади, тому поети-неокласики були заарештовані й знищені в 1937-1938 рр.
Микола Вороний
О. Саврасов. Веселка. 1875 р.
Гроза у Ф. Тютчева особлива, вона весняна й зовсім не страшна. Цим пояснюється радісний настрій, яким пройнятий кожен рядок твору. Відчувається, що автор у захваті від життя. Особливості світобачення поета розширюють межі зображуваного. Йому вдається створити образ не тільки грози, а й молодості, сповненої духом оновлення.
Поет майстерно відтворює почуття, викликані весняною грозою. В останній строфі з’являється образ “пустотливої Геби” (богині юності в грецькій міфології), яка “Громокипучий кубок з неба /На землю з сміхом розлила”. Це стає завершальним акордом, який стверджує перемогу весни.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)