Федір Тютчев: послідовний романтик чи передчасний символіст? – ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ? – ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст
Федір Іванович Тютчев (1803-1873) – російський дворянин пушкінського покоління. Він лише на чотири роки молодший за Пушкіна і на цілих одинадцять років старший за Лєрмонтова. Однак, на відміну від Пушкіна й Лєрмонтова, які намагалися перебороти в собі романтиків, Тютчев не поспішав прощатися з ідеалами молодості. Почасти цьому сприяло те, що в дев’ятнадцять років, після навчання на словесному відділенні Московського університету, поет вступив на дипломатичну службу і двадцять два роки прожив у маленькій, спокійній Баварії. Його ровесники й знайомі в Росії брали участь у повстанні декабристів, зазнавали переслідувань від Миколи І, словом, так чи так мусили змінюватися чи пристосовуватися. Тим часом Тютчев у затишному Мюнхені, серед мальовничих гірських пейзажів тільки поглиблював те світовідчуття, яке ще в ранній юності засвоїв від німецьких романтиків.
С. Александровський. Портрет Ф. Тютчева. 1876 р.
Музей-маєток Ф. Тютчева “Овстуг” на батьківщині поета. Брянська область
Звісно, поет знав про зміни в Росії і, повернувшись 1844 р. на батьківщину, не впізнав її. Однак на це він реагував знов-таки як романтик, що заперечує можливість уповні пізнати будь-що, особливо ж “дух нації”, а віру завжди ставить над розумом: “Умом Россию не понять, // Аршином общим не измерить. // У ней особенная стать: // В Россию можно только верить”.
За цей час російським мистецьким небосхилом уже пролетіли яскраві поетичні комети – Пушкін і Лєрмонтов. А неспішне творче життя Тютчева тільки починалося. Щоправда, він уже мав певний поетичний доробок. У 1836 р. в журналі “Современник” Пушкін надрукував двадцять чотири поезії під заголовком “Вірші, надіслані з Німеччини”, підписані ініціалами “Ф. Т.”. Читачі не знали повного імені загадкового автора, але віддали належне його самобутньому й зрілому стилю.
Стандартні “ходи” романтичної лірики присутні в раннього Тютчева у вигляді холодних замальовок стороннього спостерігача. Тут він не лише йде далі Пушкіна доби “подолання романтизму”, а й полемізує з ним. Так, у пушкінському “Поеті” (1827) традиційний романтичний образ хоч і не зливається з авторським “я”, але поданий з явним співчуттям:
Біжить він, дикий і суворий,
Весь звуків повний і снаги,
На хвиль пустельних береги,
У гомінких дібров простори…
(Переклад М. Рильського)
У поезії “Божевілля” (1830) ці зовнішні ознаки “романтичного божевілля” Тютчев подає так само мальовничо й поривчасто, дотримуючись пушкінського ритму й метра. Однак за чіткістю, навіть певною застиглістю зображення центральний образ вірша нагадує класицистичну алегорію. Герой є радше алегорією божевілля, ніж живою людиною:
Там, де земля вся обгоріла,
Де, наче дим, блакить пливе,
Лихе, нещасне божевілля
В безжурній радості живе.1
Утім образ, що в першій строфі містить натяк на алегорію, уже в другій розгорнуто в глибоке символічне уособлення:
Там, під проміннями палкими,
Воно в розпечених пісках
Шкляними, мертвими очима
Чогось шукає в небесах.
Символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця, звісно, є й у романтичній поезії Байрона, і в “перехідних до реалізму” віршах Пушкіна. Проте в Тютчева цей спосіб поступово перетворюється на одну з головних особливостей ліричного мислення. З огляду на це поет є передвісником символізму – мистецького напряму, який розвиватиметься наприкінці XIX ст. До речі, російські поети-символісти кінця XIX – початку XX ст. вважали Тютчева своїм учителем, а представник українського символізму Микола Вороний недарма став одним з найбільш чуйних і уважних перекладачів тютчевських віршів.
1 Тут і далі цитати з вірша “Божевілля” наведено в перекладі Юрія Клена.
Тим часом авторське ставлення до типово романтичного ліричного героя поезії “Божевілля” змінилося порівняно з пушкінським ставленням до “божевільного поета” не лише завдяки назві (романтики часто називали “божевіллям” творче натхнення). Скупими й точними штрихами, характерними для реалістичного письма, Тютчев малює психологічний портрет персонажа, сповнений презирливого жалю. Адже істина, яку нібито, на відміну від “простих смертних”, бачить романтичний герой, – не істина, а мара:
І раптом скочить, чуйне вухо
Приложить раптом до землі
І жде пожадливого слуха:
Таємна радість на чолі.
Мов слухом струй кипіння ловить,
Що під землею потекли,
Їх тихі співи колискові
І шумний вихід із землі.
“Мов слухом струй кипіння ловить…” Цей рядок перекладено не надто вдало, адже в Тютчева тут не порівняння (“мов”), а чітка авторська оцінка: герой лише гадає (“мнит”), що він “щось чує”: “И мнит, что слышит струй кипенье…”.
Поезію “Silentium” (“Мовчання”) написано того ж таки 1830 р., що й “Божевілля”, але за інтонацією ці два вірші суттєво різняться. “Silentium” – радше заклик, ніж образ. І хоч тут, так само як і в “Божевіллі”, немає ліричного “я”, водночас немає і епічного “воно”. Натомість з’являється ліричне “ти”. Це не кохана, не друг, автор звертається до власного прихованого “я”. Заклик митця до самого себе – парадоксальний за змістом. Поет, покликання якого – творити проникливе Слово, заявляє: треба мовчати.
У першій строфі вірша “Silentium” виникає образ-символ, що надалі стане одним із центральних у ліриці Тютчева. Це образ нічних зірок – недосяжних, прекрасних, марних. Такими бачить поет і людські мрії, людські відчуття.
Мовчи, заховуй од життя
І мрії, і свої чуття!
Нехай в безодні глибини
І сходять, і зайдуть вони,
Мов зорі ясні уночі:
Любуйся ними і мовчи.1
1 Тут і далі цитати з вірша “Silentium” наведено в перекладі М. Вороного.
Хіба ж не такими є й людські думки? “Мысль изреченная есть ложь” – думка в один рядок, крилата поетична формула. Це нелегко перекласти. “Ти думку висловиш – і вмить // Уже неправда в ній дзвенить”, – пояснює перекладач Юрій Клен. М. Вороний, хоч і “уклавшись” в один рядок, так само ухиляється від тютчевської категоричності, від трагічної констатації не лише безсилля, а й облудності мови. Утім, у всьому іншому, як справжній символіст, український поет залишається напрочуд чутливим до нервової, примхливої промови поетового “я” до самого себе:
Як серцю висловить себе?
Чи ж зрозуміє хто тебе?
Не зрозуміє слова він,
Бо думка висловлена – тлін.
Джерел душі не руш вночі:
Живися ними і мовчи.
Якщо щире співчуття є неможливим, то що має робити людина зі своїми найзаповітнішими думками, із тим, що їй насправді дороге? Поет відповідає на це запитання так:
В собі самому жить умій!
Є цілий світ в душі твоїй
Таємно-чарівливих дум;
Заглушить їх буденний шум,
І зникнуть, в сяйві дня мручи, –
Ти слухай спів їх і мовчи!
А що ж кохання? Напевне, і на нього не варто сподіватися? Адже це почуття не існує без справжнього взаєморозуміння між людьми, яке… є неможливим.
О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!
За доби романтизму образ поета асоціювався з юністю. Однак вірші, які Тютчев написав на схилі літ, вражають свіжістю й глибиною ліричного почуття. Ще один парадокс ліричної біографії митця полягає в тому, що всупереч романтичній традиції образ закоханого поета з’явився в його віршах доволі пізно. Олена Денисьєва – єдине справжнє кохання Федора Івановича – увійшла в життя поета, коли йому було вже сорок сім. “Денисьєвський цикл” лірики Тютчева став однією з вершин світової любовної лірики, а от доля самої Олени склалася не так щасливо. Федір Іванович був одружений, тож не міг узяти офіційний шлюб з коханою, яка за чотирнадцять років “незаконного союзу” народила йому трьох дітей. Невпинні чвари, ревнощі, житейські турботи і, зрештою, невиліковні тоді сухоти вкоротили Олені віку. 4 серпня 1864 р. у віці тридцяти восьми років жінка пішла з життя, залишивши поетові відчуття непозбутньої провини й відчаю.
Ліричний герой Тютчева переконаний, що світ не створено для кохання. Душа, яка прагне любові, приречена на непосильні жертви і зрештою гине під гнітом нерозуміння з боку коханої людини та зовнішніх, ворожих її почуттю обставин. Словом, кохання – ті самі зорі вночі, що й заповідні думки і мрії в поезії “Silentium”. І образ коханої – “немов зоря в височині” (“как ночью на небе звезда”).
Іще горять в душі бажання,
Ще манить зір краса твоя,
Крізь любі спогади туманні
Іще ловлю твій образ я.
Твій образ милий та прекрасний
Всякденно видиться мені,
І недосяжний, і незгасний,
Немов зоря в височині.
(Переклад М. Рильського)
Вірш “Іще горять в душі бажання…” (1848), по суті, побудовано на одному-єдиному порівнянні, та й то зовсім не новому для романтичної поезії. Чому ж літературознавці вважають його перлиною світової лірики? Річ у тім, що пересічне романтичне порівняння, на якому зростає ліричний образ цього вірша, несподівано перетворюється на космічно-бездонний символ. Замкнений у собі світ людських переживань, де тільки “він” і “вона”, в останньому, найважливішому рядку поезії відкривається у Всесвіт, так само незрозумілий і трагічний, як кохання. Здається, Усесвіт, зірки здатні страждати так само, як люди.
Часто в поезіях Тютчева можна спостерігати й зворотний процес: не порівняння з природою розкриває емоційний стан людини, а, навпаки, психологічне пояснення допомагає точніше уявити ліричний пейзаж.
Так, у вірші “Осінній вечір” (1830) ліричний герой намагається пояснити настрій, що випромінює природа восени: “Є в ясності осінніх вечорів // Урочиста краса і безгоміння…”. Звідки ж ця краса, що виникає попри втому й безсилля (а може, саме завдяки їм)? Чи не відчуває людина саме такими осінніми вечорами особливу спорідненість із природою, яка в передчутті смерті смиренно приймає своє страждання?
Безсилля втому ллє. Воно само –
Та лагідна усмішка зав’ядання,
Яку в живих істотах ми звемо
Красою соромливою страждання.
(Переклад Юрія Клена)
У тютчевської “поезії зав’ядання” чимало спільного з набагато пізнішими явищами європейської поезії, наприклад з “Осінньою піснею” Поля Верлена, про яку ми говоритимемо згодом. Однак, перш ніж аналізувати явища літератури кінця XIX ст., звернімося до поезії ще одного видатного російського лірика, у віршах якого так само яскраво виявилися нові тенденції європейського мистецтва.
Перевірте себе
1. Стисло розкажіть про життя і творчість Ф. Тютчева.
2. Спробуйте відповісти на запитання “Для чого люди пишуть і читають вірші?”, узяте за назву розділу. Можливо, ви вважаєте його риторичним? Поясніть свою думку.
3. Знайдіть і прочитайте вірш Пушкіна “Поет” і поезію Тютчева “Божевілля”. Порівняйте ставлення авторів цих творів до поняття “божевілля”.
Чи слушно вірш Пушкіна “Поет” вважають реалістичним, а вірш Тютчева “Божевілля” – романтичним? Обгрунтуйте свою думку.
4. Прочитайте вірш “Silentium” у перекладі М. Вороного. Зверніть увагу на дату написання поезії. Чим відрізняється погляд Тютчева на поетичний світ “таємно-чарівливих дум” від розуміння цього світу такими його сучасниками, як Байрон і Пушкін, Лєрмонтов і Гейне?
5. Вірші “Silentium” та “Осінній вечір” написано протягом одного року (1830). Що споріднює ці твори?
6. Розкажіть про “Денисьєвський цикл” лірики Тютчева з погляду біографії та творчості поета.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)