Афанасій Фет: Що співатиму – не знаю… – ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ? – ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст

Так само як Тютчев, Афанасій Афанасійович Фет (Шеншин) (1820- 1892) у мистецтві був виключно ліриком: обидва не писали ані художньої прози, ані ліро-епічних поем. І так само як Тютчев, Фет-Шеншин мав особливі біографічні причини не належати (з погляду літературознавства) до романтиків чи реалістів. Зрештою, так само як Тютчеву, Фету судилося довге поетичне життя, у якому, щоправда, були тривалі перерви. А втім, і поетами, і людьми вони були абсолютно різними. Що ж до наявності в російській поезії другої половини XIX ст. “чистих ліриків”, які не вписувалися в усталені уявлення про сутність і завдання поезії, то це явище об’‎єктивне, незалежне від волі поетів чи критиків, але варте уваги справжніх поціновувачів мистецтва.

Між іншим, Фет наполягав на тому, що й байдужим до мистецтва варто хоч іноді замислюватися над існуванням “чистої краси”. У статті “Про поезії Тютчева” він писав: “Краса розлита по всьому світу і, як усі дари природи, впливає навіть на тих, хто її не усвідомлює, так само, як повітрям дихає і той, хто, може, й не підозрює про його існування”.

Афанасій Фет: Що співатиму   не знаю...   ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ?   ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст

І. Рєпін. Портрет А. Фета. 1882 р.

Афанасій Фет: Що співатиму   не знаю...   ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ?   ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст

А. Фет з другом юності поетом Я. Полонським. Фото 1890 р.

Афанасій Фет – поет з яскравою й свідомою національно-російською своєрідністю – був чистокровним німцем. Його батько, Йоганн-Петер – Карл-Вільгельм Фьот, асесор дармштадтського суду, гірко пиячив і бив свою дружину Шарлотту, навіть коли вона носила під серцем дитину. Саме в той час у Дармштадті відпочивав і лікувався поміщик Афанасій Шеншин. Він покохав нещасну жінку й забрав її із собою в Росію. Там вони побралися, і, коли в Шарлотти народився син, Шеншин дав йому свої прізвище та ім’‎я. Однак за російськими законами “німецька” дитина не могла успадкувати дворянський титул, тож на шляхетного поміщика хтось доніс.

На той час Афанасію Шеншину-молодшому вже минав п’‎ятнадцятий рік і він навчався в приватному пансіоні Крюммера в місті Верро (нині – Естонія). Можна лише уявити, як глузували однокласники з приводу того, що їхній товариш раптом утратив належність до найвищого стану і став безбатченком-іноземцем із чудернацьким прізвищем1 2. Ровесники Фета захоплювалися поезією, яка тоді в Росії переживала свій “золотий вік”. Навіть ті, кому не давалася рима, мріяли про славу “нового Пушкіна”. Афанасій був винятком. Його цікавило зовсім інше – повернути собі дворянство і позбутися ненависного німецького прізвища. А це у феодально-бюрократичній Росії було набагато важче, ніж стати відомим поетом.

Однак наприкінці 30-х – на початку 40-х років XIX ст. обдарованому юнакові годі було уникнути віршування. Та ще коли він – студент Московського університету, а його однокурсник і найближчий друг – поет, майбутній теоретик “чистого мистецтва” Аполлон Григор’‎єв. Саме Григор’‎єв ретельно зібрав, переписав і відредагував плоди натхнення товариша, який не хотів серйозно займатися творчістю. Так було укладено першу збірку Фета, що вийшла друком 1840 р.

Ліричний дар Фета був могутнім, чистим, здоровим. Юнак не прагнув, не силкувався бути поетом – пісня сама лилася з його грудей. Ще менше Фет переймався тим, чи “служитиме” його муза певній концепції. Так, сам над тим не замислюючись, він утілював ідею самоцільності поетичного слова. Єдине, що цікавить митця в навколишньому світі, єдине, про що він хотів би розповісти, – це сам навколишній світ (тобто природа) та природні реакції чутливої душі на його мінливість.

Лірична оповідь молодого поета напрочуд проста, у ній немає зайвих прикрас. Фет скупий на епітети й метафори. Якщо він і вдається до тропів, то кожен з них працює на створення цілісного образного світобачення, як-от у поезії “Я прийшов до тебе, мила…”, написаній не пізніше 1843 р. (тропи, досить точно відтворені перекладачем, виділено курсивом):

1 Німецьке прізвище Фьот, що мало бути записане російською як “Фет”, десь у бюрократичному хаосі втратило крапки над літерою “е” і набуло дивного для обох мов звучання.

2 “Чисте мистецтво” (“мистецтво для мистецтва”) – одна з естетичних концепцій, що утверджують самоцільність художньої творчості, незалежність мистецтва від політики й суспільного життя.

Я прийшов до тебе, мила,

Розказать, що сонце встало,

Що його живуща сила

В листі променем заграла, –

І у лісі щохвилини

Кожна брунька оживає,

І лунає спів пташиний,

І нове життя буяє…1

Навіть кохання в ранній ліриці Фета перебуває в цілковитій гармонії зі світом, не знає драм і трагедій. За сорок років, усе це переживши, поет закликатиме самого себе заново вчитися в природи, яка переживає сувору зиму. Наприклад, у вірші “Учись у них – у дуба, у берези…”: “Хай за серце хапає холод лютий; // Вони стоять, мовчать; мовчи і ти!” (переклад В. Звиняцьковського). Утім нормальна, чиста молодість ще не знає холоду життя, тож ліричний герой продовжує свою трохи наївну розповідь коханій:

Що до тебе з тим же палом

Б’‎ється серце, ллється мова,

Що душа, пойнята шалом,

Вся тобі служить готова,

Що на мене повіває

Щастя, радість відусюди…

Що співатиму – не знаю,

Але співів – повні груди!

Іноді, однак, і до ідеального світу молодості й кохання вривається почуття тривоги, що віщує майбутні знегоди (наприклад, у вірші “Встала хмарка пилу…”, написаному близько 1843 р.):

Встала хмарка пилу

Там, де небосхил…

Кінний то чи піший –

Закриває пил…

Бачу, вершник лине

На баскім коні…

Друже мій далекий,

Вість подай мені!

(Переклад М. Рильського)

Перші поетичні спроби Фета високо оцінили Гоголь і Бєлінський. Проте сам автор не надавав своїй творчості особливого значення, адже й далі дбав не про літературний, а про суспільний статус. У 1845 р. Афанасій Афанасійович вступив на військову службу, сподіваючись разом з офіцерським чином отримати омріяний дворянський титул. Однак доля ніби знущалася з нього. Щойно Фет став офіцером, цар видав наказ, згідно з яким молодші офіцерські чини не давали прав дворянства: отримати ці права можна було, тільки дослужившись до звання майора.

1 Тут і далі цитати з вірша наведено в перекладі М. Вороного.

Український погляд

Ця звістка застала поета в степах України, у Херсонській губернії, де він вісім років (1845-1853) прослужив у драгунському полку. Закохуючись у прекрасних мешканок Херсонщини, Фет час від часу писав вірші, які потім увійшли до скарбниці світової любовної лірики, і 1850 р. видав свою другу поетичну збірку. Вона знов отримала позитивні відгуки в Москві та Петербурзі. Щоправда, товаришам-офіцерам, більшість яких теж віршувала, важко було второпати, як цей ледащий, грубий, кремезний чолов’‎яга з дивним прізвищем може бути справжнім поетом. У полку його прозвали “дубовим класиком”. Фет на це не зважав, та й взагалі не переймався службовими проблемами. Він знав, що в будь-якому разі до майора може дослужитися аж років через п’‎ятнадцять і все, що нині залишається, – мовчки тягти лямку. А душа повнилася іншим…

Про те, що трапилося в той період у житті поета, навіть найближчі люди (крім очевидців) могли здогадуватися лише з його віршів. Відтоді у твори Фета назавжди увійшов трагічний образ коханої жінки, яка передчасно померла, залишивши по собі почуття втрати й провини. Навіть у спогадах, написаних в останній рік життя, Афанасій Афанасійович не відкрив справжнього імені “високої стрункої брюнетки з розкішним чорним, із сизим відливом, волоссям”.

Набагато пізніше біографи встановили, що жінку цю звали Марія Лазич. Фет познайомився з нею влітку 1848 р. Двадцятичотирирічна Марія належала до сербського дворянства, якому російський цар роздав землі на півдні України. Її батько, генерал у відставці, був кепським господарем, тож ледве утримував своїх численних дітей на саму лише пенсію. Марія захоплювалася поезією, вірші Фета знала чи не з дитинства і линула до нього, як метелик до вогню. Кохання, що тривало два роки, згоріло в буквальному розумінні цього слова: молода жінка загинула у власному будинку від пожежі (казали, що раптом зайнялася її сукня).

Розлука!

Несила людині нелюдську витримувать муку!

Лиш натяк на неї – ось все, що під силу для звука.

І, мов божевільний, стоїш, не здолавши розпуки.

Розлука!..

(Переклад В. Звиняцъковсъкого)

Це рядки з поезії “Даремно…”, написаної, вочевидь, наприкінці 1850 р. А от останньою щасливою (щоправда, не “безхмарною”) піснею кохання Фета можна назвати вірш “Шепіт… Ніжний звук зітхання…”, створений улітку того ж таки року. У цій поезії митець, ніби гетевський Фауст, зупиняє прекрасну мить свого життя. Здається, завмирають навіть слова… Адже небагато, певно, є віршів, складених з речень без присудків. Дієслова поетові тут і справді не потрібні. Не дія, а миттєве враження, що назавжди залишиться в пам’‎яті, є для Фета предметом зображення.

На глибині ліричного почуття митець раптом усвідомлює: ми живемо теперішнім або майбутнім, але глибоко переживати здатні лише минуле.

Філософське переосмислення цього висновку поет теж залишає на майбутнє, бо як людина передусім прагне вижити й утілити давню мрію, що від безнадії перетворилася майже на манію.

У 1853 р. Афанасія Афанасійовича перевели в інший полк, який узимку квартирував у Новгородській губернії, а влітку – під Петербургом. Саме тут, у столиці, він познайомився з Тургенєвим. Іван Сергійович узявся зробити з новими віршами “ледащого поета” те, що колись із його юнацьким доробком зробив Григор’‎єв. У літні місяці Фет і Тургенєв багато спілкувалися на літературні теми, узимку листувалися, обговорюючи новинки російської, німецької та французької поезії. “Що ви мені пишете про Гейне? Ви вище Гейне, тому що ви ширші й вільніші за нього!” – наполягав Іван Сергійович в одному з тодішніх листів.

У 1856 р. було надруковано вірші Фета за редакцією Тургенева. Автор зазначав, що ця збірка вийшла “так само очищеною, як і скаліченою”, але в перевиданнях ніколи не намагався відновити первісні тексти своїх поезій, рукописи яких не зберіг. (Отже, що у віршах третьої збірки Фета “від автора”, а що – “від Тургенева”, достеменно невідомо).

На жаль, ні Тургенєву, ні Льву Толстому, з яким тоді заприятелював Афанасій Афанасійович, так і не вдалося переконати поета, що він є одним із провідних ліриків Європи, тож мусить належно оцінювати й оберігати свій дар. Здобувши популярність, Фет почав нещадно експлуатувати талант пейзажиста, “тиражувати” гарні, але дедалі беззмістовніші “замальовки”. Один із сучасників сповіщав Толстого, що поет “усім доводить, ніби помирає з голоду і мусить писати задля грошей”.

Того року, коли побачила світ третя збірка Фета, вийшов новий царський наказ стосовно дворянства. Тепер, щоб отримати титул дворянина, офіцеру треба було дослужитися до полковника. У відчаї Афанасій Афанасійович покинув військову службу, одружився (на думку друзів, без кохання), придбав маєток на Орловщині й став поміщиком без дворянства. Уже незабаром хазяйновите подружжя Фетів перетворило занедбану Степанівну на квітучий куточок, який до того ж давав чималі прибутки. Сільським господарством поет займався завзято й наполегливо. Крім іншого, він непогано знався на сільськогосподарській техніці й навіть винайшов зерносушарку. Після запровадження в Росії земств Афанасій Афанасійович став у своєму повіті одним із провідних громадських діячів, а 1867 р. його обрали повітовим суддею.

У 1861 р. завітавши до Степанівни, Тургенєв не впізнав друга. “Він зробився тепер агрономом… – скаржився письменник у листі до Я. Полонського. – Відпустив собі бороду до колін… Про літературу не хоче нічого чути, а журнали лає завзято”. Проте друкуватися в журналах Фет не припиняв. І те, що він там публікував, знов-таки збентежило друзів – літераторів. То були статті на політико-економічні теми. Переконливо, на досвіді особистого спілкування Фет доводив, що селяни в Росії працювати не люблять, тому їм треба надавати не землю та пільги, а роботу за системою найманої праці. Тільки справжній господар-підприємець (тут Фет знову посилався на власний досвід) може виховати селянина-трударя. За ці ідеї від поета відцуралися колишні друзі-ліберали, і одним з перших був Тургенєв. Парадокс долі полягає в тому, що міркування,

Висловлені Афанасієм Афанасійовичем у статтях 1860-1880-х років, нині називають ліберальними…

Та попри все Фет не полишив творчості. Навіть більше: він і надалі був вірним “чистій поезії”, античному ідеалу краси. Щоправда, “античне” світосприйняття митця перемістилося з класичного грецького на класичне римське. Тепер йому були близькі “сільський мудрець” Горацій та безнадійно закоханий у нереальний ідеал Катулл. Саме любові до римської поезії Фет завдячує славою одного з найкращих перекладачів.

Від 1879 р. Фет починає систематично працювати над перекладом праць улюбленого філософа Артура Шопенгауера і 1888 р. друкує російськомовний варіант його головної книжки “Світ як воля і уявлення”. Твори німецького мислителя – своєрідний ключ до медитативної лірики1 Фета. Так, за епіграф до вірша “В борні житейській згубивши надію…”, написаного в середині 1860-х років, поет узяв такі слова Шопенгауера: “Рівномірність течії часу в усіх головах більше, ніж щось інше, доводить, що ми всі занурені в один і той самий сон; навіть більше, що всі, хто бачить цей сон, є Єдиною Істотою”.

Роздуми з приводу певної філософської ідеї, близької душі поета, – характерна ознака пізньої лірики Фета. Його ліричні медитації вирізняються переконливістю не лише вихідної філософської тези, а й її подальшого психологічного обгрунтування. Однак справжня поезія не переказує тверджень філософів. Вона (як і сама філософія) висловлює відчуття людини, неспроможної оформити їх у цілісний образ (як поет) або струнку ідею (як філософ). “Поет, – писав Фет в одному з листів, – це людина як така, у якої видимо для стороннього ока з усіх пор сочиться життя, незалежно від її волі”.

У 1873 р. нарешті збулася заповітна мрія Фета: він став Шеншиним. Дворянство, яке поетові не вдалося здобути на військовій службі, цар подарував видатному підприємцеві й суспільному діячу. Аби назавжди покінчити з “ненависним Фетом”, Афанасій Афанасійович продав створену власною працею Степанівну і купив розкішний аристократичний маєток Воробйовка в Курській губернії. Однак бажаної цілісності особистості багатий поміщик-дворянин Шеншин так і не відчув. Перемогти в собі поета Фета йому не вдалося. Одна за одною друком виходять п’‎ять нових поетичних збірок з однаковою назвою “Вечірні вогні” (п’‎ята вже після смерті автора).

Афанасій Фет: Що співатиму   не знаю...   ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ?   ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст

А. Фет – поміщик. Фото др. пол. XIX cт.

Афанасій Фет: Що співатиму   не знаю...   ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ?   ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст

Будинок-музей А. Фета у Воробйовці

Афанасій Фет: Що співатиму   не знаю...   ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ?   ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст

Кабінет А. Фета в маєтку Воробйовка

1 Медитатйвна лірика – поезія роздумів.

У 1889 р. поміщику й впливовому суспільному діячеві Шеншину спала на думку блискуча ідея. Він раптом пригадав, що нібито рівно п’‎ятдесят років тому написав перший вірш, і вирішив відсвяткувати “золотий ювілей” поета Фета, а разом з тим посприяти його офіційному визнанню. Ювілей удався нівроку, Шеншин-Фет отримав високий придворний чин камергера і познайомився із царем. Тепер обидва вони, Шеншин і Фет, досягли омріяних вершин.

Утім усе це не мало жодного стосунку до реальної літературної слави поета, яка дедалі зростала завдяки новим ліричним шедеврам. На схилі літ Фет часто звертався до традиційного (античного за походженням) жанру ліричного послання. Один з таких творів адресований Олександрі Бржеській. (Вона знала Афанасія Афанасійовича в український період його життя і, напевне, була свідком трагедії, що спіткала тоді поета). “З тобою спогади цвітуть в душі…” – пише Фет. Митцеві близька філософська теза “життя є сон”, але не плакати над цим сном йому несила:

Лишь ты одна! Высокое волненье

Издалека мне голос твой принес.

В ланитах кровь, и в сердце вдохновенье. –

Прочь этот сон, – в нем слишком много слез!

Не жизни жаль с томительным дыханьем,

Что жизнь и смерть? А жаль того огня,

Что просиял над целым мирозданьем,

И в ночь идет, и плачет, уходя.

Перевірте себе

1. Розкажіть про життєвий шлях А. Фета. Як біографія вплинула на творчість поета?

2. Поясніть висловлювання Фета: “Краса розлита по всьому світу і, як усі дари природи, впливає навіть на тих, хто її не усвідомлює, так само, як повітрям дихає і той, хто, може, й не підозрює про його існування”. Як ви гадаєте, чому цей афоризм з’‎явився саме в статті “Про поезії Тютчева”?

3. Перечитайте вірші “Я прийшов до тебе, мила…”, “Встала хмарка пилу…”, “Шепіт… Ніжний звук зітхання…” і спробуйте розподілити їх на пейзажні та інтимні.

4. Чи легко ви впоралися з попереднім завданням? Про що це свідчить?

5. Чи легко вам було уявити людину, у якій поєдналися видатний митець-лірик і вправний господар, що знається на сільському житті? Чи допоміг вам у цьому портрет Фета роботи І. Рєпіна (с. 97)? Чому?

6. Подискутуймо! Як ви ставитеся до міркувань, висловлених у публіцистиці Фета? Чому ліберально налаштовані друзі поета вважали ці ідеї реакційними й консервативними? Чи були вони такими насправді й чи актуальні сьогодні? Чому ви так вважаєте?

7. Які особливості лірики Фета дають підстави визначити її як романтичну? Які ознаки імпресіонізму простежуються в поетичній творчості цього митця?

Ви це знаєте

– Після того як французькі енциклопедисти донесли до свідомості масового читача неспростовні наукові аргументи доби Просвітництва про рівність усіх людей і безглуздість феодального державного устрою, спалахнула Велика французька революція. Схожі аргументи Б. Франклін1 та його однодумці в Північній Америці наводили на користь установлення незалежності й демократії в США, що призвело до Війни за незалежність. Чому в Європі й Америці боротьба за втілення в життя ідей Просвітництва мала абсолютно різні наслідки?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Афанасій Фет: Що співатиму – не знаю… – ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПИШУТЬ І ЧИТАЮТЬ ВІРШІ? – ПРОЗА І ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ ХІХ ст