ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер – Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

У кожну мистецьку добу поряд із основним, панівним напрямом або стилем існують інші, супровідні: старі, що поступово згасають, і нові, які набирають сили. У світовій літературі та культурі середини XIX ст. також склалася ситуація “естетичного двовладдя”, коли на літературному олімпі перебував не один, а одразу два провідні напрями – романтизм і реалізм. Саме в цей час і відбувався поступовий перехід пальми першості від романтизму до реалізму.

Тож, хоча романтизм і реалізм є двома етапами художнього процесу XIX ст., їх не можна розглядати лише послідовно та окремо один від одного: мовляв, у ту саму мить, коли закінчився романтизм, відразу почався реалізм. Насправді і романтизм, і реалізм народжені в XIX ст. новою історичною та естетичною ситуацією. Іноді вони йшли послідовно, іноді – паралельно, а іноді й взаємно переплітались. Реалізм, особливо на початку, аж ніяк не відкидав художніх відкриттів романтизму. Наприклад, письменники-реалісти не змогли б бути такими переконливо точними в описах часу й місця дії, якби не спиралися на відкриття романтизму: місцевий колорит та історизм як художній принцип. Водночас історизм і місцевий колорит реалістів відрізнялися від романтичного місцевого та історичного колориту: якщо романтики обожнювали й підкреслювали несхожість, унікальність, винятковість якихось явищ і фактів, то реалісти, навпаки, в усьому несхожому, неповторному, особливому шукали якраз щось схоже, спільне, типове.

Для реалістів (як свого часу для романтиків) принципово важливою була як достеменність і точність деталей, так і вірогідність “обличчя епохи” загалом. Ось тут реалістам і став у пригоді художній досвід романтиків. Адже характер, вчинки та й, зрештою, долі персонажів у реалістичній літературі мали бути чітко вмотивованими (науковці кажуть “детермінованими”), зумовленими реальною історичною ситуацією, обставинами життя, походженням героя тощо…

Отже, реалізм зародився якщо не в надрах, то поруч із романтизмом, і на певному етапі вони “співіснували”. При цьому багато відомих письменників (Оноре де Бальзак, Чарльз Діккенс, Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко та ін.), які згодом стали тяжіти до реалізму, починали свою творчість під сильним впливом романтизму, отримавши водночас гарний “мистецький вишкіл”.

А іноді бувало й навпаки: письменники-романтики вирішували нагальні проблеми реального життя суто “романтичними засобами”: створюючи вигадані, уявні світи, критикували реальні суспільні вади, використовуючи у своїх творах казкові й фантастичні елементи, романтичну іронію та гротеск тощо.

Звісно, питома вага специфічних художніх засобів і проблем у творчості конкретного письменника була пов’‎язана з тим, до якої з-поміж течій літератури романтизму він тяжів: чи до народно-фольклорної (як брати Грімм або М. Гоголь у ранній період творчості); чи до вальтерскоттівської (історичні романи В. Скотта, “Тарас Бульба” М. Гоголя, “Чорна рада” П. Куліша та ін.); до байронівської (Дж. Г. Байрон, Г. Гайне, А. Міцкевич, О. Пушкін, М. Лєрмонтов) або ж до гротесково-фантастичної.

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер”

Обдарований внутрішньою музикою На початку XIX ст. у берлінських кав’‎ярнях пізнього вечора можна було зустріти невеличкого непоказного чоловіка з густим, розкуйовдженим, начесаним на скроні волоссям і гачкуватим носом. Він нагадував Мефістофеля, а його великі темні очі, здавалося, проникали до самих глибин прихованого та потаємного. Але якби наступного дня когось із завсідників цих кав’‎ярень якийсь зигзаг долі завів до міського апеляційного суду, то навряд чи ця людина в манірному, стриманому і заклопотаному чиновнику панові Гофману упізнала б учорашнього свого знайомця, “поета злих слів і вигадок свавільних” (Микола Бажан).

Цю суперечливість, неоднозначність митця-романтика видно навіть із його портретів. Одні художники вирізняли його і справді незвичайні очі, наповнюючи їх шаленим вогнем, інші бачили в ньому іронічно примруженого чоловіка, ще інші – фантазера із замріяним поглядом, а сам Гофман відтворив себе негарним, із важкуватим обличчям, тривожними очима й добрими, хоч також неправильними губами. А проте всі, хто лишив нам зображення геніального письменника, мали рацію: мабуть, кожен доніс якусь одну визначальну рису цієї неординарної особистості.

Готуємось до діалогу

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН (1776-1822)

Ернст Теодор Амадей Гофман народився 24 січня 1776 р. в поважній родині бюргерів у пруському Кенігсберзі (нині Калінінград у складі Російської Федерації), місті, яке подарувало світові одного з батьків німецької класичної філософії та найавторитетніших філософів світу – Іммануїла Канта. Можливо, дитиною, гуляючи вуличками рідного міста, Гофман зустрічався з дивакуватим професором місцевого університету, який, мов швейцарський годинник, точнісінько в той самий час щодня – у сніг і зливу, в мороз і спеку – поспішав на прогулянку до місцевого парку. Це й був той самий великий Іммануїл Кант, якого цікавило місце людини у Всесвіті: “Дві речі сповнюють душу завжди новим і тим сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше я розмірковую про них, – це зоряне небо над головою і моральний закон у мені”.

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер   Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Невідомий художник. Ернст Гофман. Близько 1800

Гофманова творчість, його дивний чудовий світ гріє, як і грів людські серця, викликаючи почуття туги за казкою, яке людина завжди боялася втратити. Бо така втрата рівнозначна втраті найдорожчого в людському “я”.

Валерій Шевчук

Трирічним Гофман потрапив на виховання до свого дядька, юриста, оскільки його батьки розлучилися. Учнем він був непоганим, його здібності до музики й малярства виявилися дуже рано. Хоча вивчати юридичні науки у нього не було великого бажання, однак за сімейною традицією він почав вивчати право в Кенігсберзькому університеті. Потім успішно розпочав кар’‎єру в Польщі (частина якої після чергового переділу відійшла до Пруссії), у місті Познані, де отримав посаду асесора. Але його запальна вдача не дала йому затриматися там надовго. Він намалював карикатуру на свого начальника, а оскільки карикатуристом він був управним (його малюнки викликають усмішку й сьогодні), то ображене начальство негайно вигнало молодого нахабу.

Гофман переїхав до Плоцька, де обійняв значно нижчу посаду. Там 1802 р. він узяв щасливий шлюб із полькою Михайлиною Рорер-Тищинською, яка стала йому вірною подругою на все життя… Здавалося, вони були геть несумісними – простодушна, весела “Мишка”, як називав її чоловік, і безмежно складний геніальний митець, творчість якого дружина просто не могла осягнути вповні. Але Михайлина любила свого чоловіка-дивака, ділила з ним усі прикрощі його непевного існування, піклувалася про нього, коли він важко хворів. У заповіті, який у березні 1822 р. підписали обоє, були такі слова: “Ми… прожили двадцять років у по-справжньому злагідному і щасливому шлюбі… Бог не залишив живими наших дітей, однак в іншому подарував нам немало радощів, випробувавши і в дуже тяжких, жорстких стражданнях, які ми незмінно переносили із стійкою мужністю. Один був завжди опорою другому, як і належить подружжю, що любить і шанує одне одного, як ми, вірними серцями”. І це не просто юридична формула, а справжня суть спільного життя цих двох людей.

1804 р. Гофман одержав призначення до Варшави (тоді також прусської) на посаду урядового радника. Гамірливе, багате варшавське життя (зовсім не схоже на німецьке) справило на нього величезне враження. Він чимало часу віддавав музиці. Гофман вважав себе передовсім композитором, а вже потім – письменником.

Проте хоч би де перебував Гофман, він мусив вести подвійне, контрастно-непоєднанне життя: з одного боку, це був педантичний прусський бюрократ, чиновник (філістер), а з іншого – нестримний мрійник, фантазер, митець-ентузіаст. Душа його була віддана мистецтву, а розум вірою і правдою служив юриспруденції.

МУЗИКА – КОРОЛЕВА РОМАНТИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Парадокс: коли 1813 р. 37-річний Гофман видавав перший том збірки “Фантазії в манері Калло”, то не схотів підписувати її своїм ім’‎ям. Чому? Бо мріяв уславитися саме як композитор, а не як письменник. Цей факт залишився б незрозумілим, а вчинок Гофмана принаймні чудернацьким, якщо не взяти до уваги, що в системі мистецтв романтики найвищим вважали саме музику. Адже “мова музики” зрозуміла людям будь-яких національностей, вона не потребує жодних перекладів і водночас хвилює душу, тобто пов’‎язана з “нетутешніми” силами.

Недаремно ж буремний романтизм дав людству ціле сузір’‎я великих композиторів, з-поміж них Людвіг ван Бетховен, який, віддавши належне класицизму, своєю зрілою творчістю наближав появу романтичної музики, а також власне митців-романтиків: Франца Шуберта, Роберта Шумана, Фридеріка Шопена, Гектора Берліоза, Ріхарда Вагнера, Ференца Ліста, Миколу Лисенка та ін.

Як можна було поєднати прозу життя і поезію творчості? Яким чином можна було “примирити” зухвалого завсідника кав’‎ярень, дивакуватого митця, закоханого в музику, живопис і літературу, із чиновником суду, що швидко піднімався службовими щаблями? Чи намагався письменник узгодити в собі ці дві взаємозаперечні сутності? Можливо, саме цим можна пояснити те, що він замінив своє третє ім’‎я “Вільгельм” на “Амадей”, на честь великого музиканта Вольфганга Амадея Моцарта?

Після служби, головно ночами, він писав твори, де втілив свою тугу за казкою, за “країною краси й мистецтва”. Це специфічно “гофманівська” туга: різке роздвоєння буття, непоєднанність двох його частин, різка межа між, з одного боку, монотонним існуванням чиновника та, з іншого – сповненим пристрастей життям митця. Якось у щоденнику він описав свій тодішній настрій: “Настрій – то романтично-релігійний, то екзальтований, гумористичний настрій.., то гумористично-дратівливий, музично-напружений, романтичний настрій; то надзвичайно дратівливий настрій, романтичний і вкрай примхливий; то цілком незвичне впадання в тугу, дуже екзальтований, але поетично чистий настрій”.

Гірка іронія долі: знавісніла чиновницька служба допомагала Гофманові бути митцем, бо давала йому необхідні для цього кошти. Але й творчість прислужилася митцеві: за його гірким зізнанням, вона була “цілющим бальзамом від життєвих негараздів”, зокрема й від душевних ран, отриманих на службі. Утім, сам Гофман зізнавався, що якби художня творчість давала хліб, то він би негайно покинув остогидлу службу, яку порівнював із кавказькою скелею, а себе – з прикутим до неї Прометеем.

А потім ще й усталене життя порушилося. Його назагал улаштований і досить-таки затишний побут було зруйновано, коли до Варшави увійшли війська Наполеона. Французи вщент розгромили прусське військо, що його вважали до того найкращим у Європі, а всіх чиновників не лише звільнили з роботи, а й заборонили їм обіймати будь-які посади. Так більш-менш матеріально забезпечений державний радник Гофман із сім’‎єю залишився без жодних засобів до існування. Він влаштувався капельмейстером (керівником вокальної капели) у невеличкому театрі, де також писав музику, малював декорації до вистав, ставив п’‎єси, формував репертуар, та ще й був співробітником у газеті. Але заробленого не вистачало навіть на найнеобхідніше. Не виправила ситуацію і робота директором оперної трупи, що працювала одночасно в Лейпцигу та Дрездені.

Саме в цей складний час вийшов друком його перший значний літературний твір “Кавалер Глюк” (1815). Але література у мистецьких уподобаннях Гофмана до часу була, як уже сказано, “пасербицею”. Він мріяв прославитися як композитор, можливо, навіть скласти конкуренцію кавалеру Глюку чи улюбленому Моцартові: принаймні його опера “Ундина” з тріумфом ішла на берлінській сцені. Та справжню славу різнобічно обдарованому митцеві зрештою принесла все-таки література.

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер   Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Карл Фрідріх Тіле. Маг Проспер Альпанус. Мідна гравюра на обкладинці першого видання повісті Ернста Теодора Амадея Гофмана “Крихітка Цахес”. 1819-1820

Що ж так приваблювало європейців у творчості великого німця? Мабуть, передовсім неймовірне поєднання фантастичного і буденного, в’‎їдлива іронія та несподіваний гротеск, які й зробили світ літературних творів Гофмана унікальним і неповторним. Фантастичне для письменника – це не якісь там неймовірно далекі чарівні світи, недосяжні для пересічної людини, а вигадана сусідня країна, така як Джинністан у “Крихітці Цахесі” (1819), в яку важко, але можливо потрапити.

Тому й описує він вигадані, фантастичні краї не як далеке й неосяжне диво, а як звичайнісіньку буденщину, яка десь тут, недалечко. Феї в нього можуть літати на упряжках лебедів або в’‎язати панчохи для вояків. А десь поруч лежить уже згадана країна “Джинністан” (така собі “Фей-ляндія”), до якої усі казкові істоти можуть їздити, як на канікулах діти до бабусі в село. Цю характерну рису творчості Гофмана (опис найнеймовірніших, найфантастичніших речей як чогось цілком пересічного, повсякденного) згодом підхоплять багато письменників: німець Франц Кафка (“Перевтілення”), росіянин Михайло Булгаков (“Майстер і Маргарита”), колумбієць Габріель Гарсіа Маркес (“Сто років самотності”, “Стариган з крилами”) та багато інших, не кажучи вже про авторів наукової фантастики і фентезі.

За Гофманом, царство фантазії надзвичайно тісно пов’‎язане з буденним життям і навіть є його не завжди видимою частиною. Феї й чарівники живуть поруч із державними радниками та судовими чиновниками, а їхні подарунки мають напрочуд практичне застосування: горщик, з якого їжа ніколи не збігає і не пригорає, або килими, що не брудняться, або скло і порцеляна, які не б’‎ються, а надто – гарна погода, яка встановлюється саме тоді, коли хазяйці потрібно сушити випрану білизну. У цьому “чарівному” переліку важко не помітити прихованої іронічної насмішки, адже, за влучним висловом письменника, “природа в усі людські вчинки вкладає глибоку іронію”. Оце і є яскравий вияв романтичної іронії, яка виникає від усвідомлення романтиками неможливості втілення їхнього ідеалу в реальному житті. Цю особливість творчості Гофмана добре відчули його сучасники, у т. ч. романтики, тому ставлення до нього з їхнього боку часто бувало досить ворожим. Наприклад, його недолюблював шотландець Вальтер Скотт. А сучасник-німець Иозеф Ейхендорф дав творам Гофмана нищівну характеристику: “Гірке невдоволення, обірваність, фрагментарність у всіх писаннях; відчутно, що всі його зображення примиренного життя вимучені й штучні; майже все в нього закінчується кричущим дисонансом”. Але цю суперечку тоді ж було розумно полагоджено: “Вальтер Скотт – геній стабілізації, а Гофман – геній збурення…”. Два генії, два полюси: стабілізація і збурення, – усе по-романтичному контрастно й антитетично. Але, скажімо, Генріх Гайне, на відміну від Вальтера Скотта, про Гофмана відгукувався дуже тепло. Як бачимо, в оцінці сучасників Гофман також був неоднозначним і суперечливим.

Для Гофмана фантастика – це не лише можливість втекти від ницої і брутальної буденності, а й засіб сатиричного змалювання дійсності. Зображуючи фантастичну кар’‎єру потворного курдупля1 Цахеса, якого три руді (вогненні) волосинки, подаровані феєю Рожабельверде (“Рожа-Гожа”) перетворили на міністра Цинобера, Гофман виносить вирок світові, в якому можливі такі “перевтілення”. Адже сенс успіху потвори Цахеса має реальні корені: це привласнення чужого інтелекту, творчого обдарування і результатів чужої праці; він “проліз нагору ганебною брехнею та ошуканством”.

1 Курдупль (курдупель) – карлик.

Усі персонажі Гофмана поділяються на дві нерівні групи – філістерів, яких більшість, та ентузіастів, що зазвичай у меншості (часто це герой-одинак). Філістери, ці самовдоволені, тупі й малоосвічені, підкреслено “добропорядні” люди, байдужі до духовного, краси, мистецтва, добре почуваються лише у світі матеріальних цінностей, не уявляючи свого життя без них. їхня “логіка” така: сенс життя полягає в накопиченні матеріальних цінностей. Тому вони часто абсолютно задоволені собою й цінують лише те, що приносить прибутки, матеріальну вигоду та високі посади, які знову-таки допомагають отримати матеріальні блага (наприклад, розкішний палац, подарований таємному радникові Цахесу) або задоволення амбіцій. При цьому філістери зверхньо ставляться до “ентузіастів”, людей, на їхню думку, непрактичних. Але найгидкішим є те, що при цьому філістери ще й вважають себе “тонкими поціновувачами прекрасного й захисниками духовності”.

Ентузіасти ж, за Гофманом, – це зазвичай люди творчих професій, митці: художники, поети, музиканти, які живуть мистецтвом і духовними пориваннями. Внутрішній світ, “життя духу” (улюблена романтична формула) для них набагато важливіші за сите безбідне животіння. Тож основний конфлікт більшості творів Гофмана – протистояння ентузіаста й філістерів. Як людина з величезним життєвим досвідом, Гофман знав, що в реальному житті у боротьбі з підступними й слизькими людцями-філістерами, що чисельно переважають, ентузіаст найпевніше приречений на поразку. Але, як справжній казкар – романтик, він дарує своїм творам (“Золотий горнець”, “Крихітка Цахес”) щасливий фінал. Зокрема, в останній зі згаданих казок зло розвінчано й покарано – Цахес-потвора гине, а добро торжествує – Бальтазар таки одружується з Кандидою…

Бажаючи, щоб ім’‎я йому зробив гарний музичний твір, Гофман насправді уславився як письменник. Але майбутнє, ніби втілюючи його мрії в життя, подарувало його чарівній казці “Лускунчик, або Мишачий король” геніальну музику видатного композитора (що мав українське, козацьке коріння) Петра Ілліча Чайковського.

На надгробку Гофмана висічено: “Він був однаково видатним юристом, поетом, музикантом і живописцем”. Звісно, це щира правда. Але можна сформулювати цю думку лаконічніше: він був просто геніальним митцем, ентузіастом…

Я як вищий суддя поділив увесь рід людський на дві нерівні частини: одна складається тільки з гарних людей, але поганих або зовсім немузикантів, інша ж – зі щирих музикантів.

Ернст Теодор Амадей Гофман

Повість “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер”

За переказами, ще на початку доби Відродження, коли зацікавлені античністю дослідники спустилися до темних давньоримських гротів, вони побачили у мерехтінні смолоскипів такі страхітливі настінні розписи, що дехто з них знепритомнів, а інші, нажахані, кинулися геть. Згодом малюнки роздивилися: ось людська голова проростає з якоїсь фантастичної рослини, а неподалік – простромлений цією рослиною кінь із головою змії… Минув час, і цей чудернацький, непоєднанно-фантастичний, парадоксально-контрастивний тип “міксування” тваринного и рослинного, прекрасного і потворного, веселого й сумного мистецтвознавці назвали словом гротеск (від. італ. grotta – “грот, печера”).

Спочатку гротеск забуяв у візуальних видах мистецтва: живописі й гравюрі, де його майстрами були Пітер Брейгель, Ієронім Босх, Жак Калло (недаремно одна зі збірок Гофмана має назву “Фантазії в манері Калло”), Франсіско Гойя…

У літературі ж однією з вершин гротеску є сатирико-алегоричний роман “Гаргантюа і Пантагрюель” французького письменника доби Відродження Франсуа Рабле. Віртуозно використовував гротеск видатний представник Просвітництва в Англії Джонатан Свіфт (“Мандри Гуллівера”). А в літературі романтизму цей художній засіб вважають однією з найважливіших рис творчості Е. Т. А. Гофмана.

Гротеск – вид художньої образності, для якого характерні фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм; поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей (комічного з трагічним), що призводить до абсурду, робить неможливою логічну й вичерпну інтерпретацію гротескного образу.

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер   Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Жак Калло. Спокуса Святого Антонія. Офорт. 1634

Жак Калло (1592/3-1635) – французький графік доби Бароко. Збагатив гравюру новими мистецькими можливостями, поєднавши документалізм із гротеском. Його приваблювали трагічні сюжети, що розкривали страждання і внутрішню недосконалість людини. Твори Калло справили неабиякий вплив на творчість Е. Т. А. Гофмана.

“Чом, сміливий віртуозе, не можу я відвести очей від твоїх дивних фантастичних аркушів? …Ну то й що, що прискіпливі судді дорікали йому за незнання законів композиції і розподілу світла! Сама суть його мистецтва якраз і полягає у відкиданні живописних правил” (Ернст Теодор Амадей Гофман. “Фантазії в манері Калло”).

Жанрові особливості й сюжет повісті

Цікавим є питання про жанр “Крихітки Цахеса”. З одного боку, це повість, епічний жанр середнього розміру: не такий маленький, як оповідання, але й не такий великий, як роман. Але, з іншого – це казка, з її неодмінним конфліктом добрих і злих сил, із випробуваннями сил добра, зі щасливим фіналом, за який не раз дорікали Гофманові, що, мовляв, він штучний і зовсім не випливає із перебігу оповіді. Таке змішування традиційних жанрів і призвело до появи нового, синтетичного жанру – повісті-казки (або новели-казки), чи, за висловом Гофмана, “казки про реальне”, “казки з нових часів”… А ми пам’‎ятаємо, що такий синтез жанрів романтики полюбили, отже це конкретне втілення рис романтизму у творі Гофмана.

Сюжет твору казковий (фантастичний) і реальний водночас. У маленькому князівстві Керепес, де колись правив князь Деметрій, усі жили вільно й щасливо. А оскільки феї й маги понад усе цінують свободу, туди переселилося багато фей із казкової сусідньої країни Джинністан. Однак після смерті Деметрія його спадкоємець Пафнутій “почав керувати по-справжньому і негайно ж призначив на першого міністра країни свого камердинера Андреса, що якось, коли Пафнутій забув гаманця з грішми в корчмі за горами, позичив йому шість дукатів і тим визволив його з великої халепи”. Це один із прикладів гофманівської іронії, що межує з сатирою, – що й казати, гарна мотивація для призначення людини на високу державну посаду. І захотілося Пафнутію запровадити в Керепесі освіту (просвітництво). Ця формула теж в’‎їдливо-іронічна, бо хіба можна, скажімо, запровадити щастя наказом? Ось як “розуміють” освіту Андрес і Пафнутій: “Ми розпочнемо освіту, себто… вирубаємо навколишні ліси, зробимо річку судноплавною, розведемо картоплю, направимо школи, понасаджуємо тополі та акації, молодь навчимо співати на два голоси вранішніх і вечірніх пісень, прокладемо гостинці й накажемо прищепити віспу…”. Звісно ж, найперше, що постійно заважає освіті, то це навколишні ліси, тому вирубай їх – і проблеми буде вирішено.

Як бачимо, це неприхована насмішка романтиків над своїми попередниками – просвітниками з їхньою обіцянкою настання “царства розуму”. Така “освіта/ просвіта”” в лічені дні засушила квітучий край, фей було вислано до Джинністану, і з-поміж них залишилася тільки фея Рожа-Гожа, яка й відіграла у творі важливу роль. Цахес (персонаж, чиїм ім’‎ям названо твір) зображений підкреслено гротескно: “Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку”. Це – яскравий портрет-гротеск, притаманний літературі романтизму. Наприклад, подібний опис зовнішності почвари Квазімодо знаходимо в романі Віктора Гюго “Собор Паризької Богоматері”. Як бачимо, потворність крихітки Цахеса явно перебільшена, отже, гіпербола (перебільшення) є неодмінною ознакою гротеску.

Рожа-Гожа, пожалівши Цахесову матір, селянку Лізу, розчесала Цахесові волосся, після чого з ним відбулася докорінна казкова переміна: залишаючись насправді потворним, дурним і злим, він сприймається оточенням як милий красень, великий розумник і втілення доброти! Це ще один приклад улюбленої для романтиків “поетики контрастів”. Полягав Цахесів секрет у трьох червоних (“рудих”, “вогненних”, “золотавих” – переклади різняться) волосинках, які фея потаємно вплела до його зачіски. Утім, читач дізнається про це значно пізніше, майже у фіналі твору, після того, як курдупель, користуючись силою трьох волосин, натворить багато лиха і ледь не позбавить життя й не розіб’‎є щастя багатьох ентузіастів. Мало того, у Цахеса з’‎являється ще й демонічна здатність: усе гарне, що роблять інші (чи то складуть вірш, чи то виконають музику, чи то напишуть якийсь документ), всі довкола негайно приписують саме йому, а все погане, що робить він сам, негайно переадресовується комусь іншому.

І всі жителі Керепеса, від простих міщан до можновладців, потрапляють під владу чарів цієї почвари, яка, висмоктуючи таланти інших людей, як павук кров упійманих мух, швидко робить карколомну кар’‎єру і стає спочатку таємним радником міністра закордонних справ в особливих справах, а згодом – навіть міністром, якого шанобливо звуть Цинобером (цинобра – червона фарба).

Однак під чари Цахеса не потрапляють дві людини – студенти Керепеського університету поет Бальтазар та його друг Фабіан. Щоправда, останній, трохи зіпсований освітою, під кінець таки почав відчувати “владу трьох волосин”. Згодом виявилося, що влада волосин не діє також на “Вінченцо Сбіоку, відомого на весь світ віртуоза-скрипаля” і деяких інших. Постає запитання: чому чари Цахеса на одних персонажів діють, а на інших – ні, і чи є в цьому якась закономірність?

Така закономірність є, і пов’‎язана вона із протистоянням у творчості Гофмана вже згаданих “двох світів”: з одного боку, світу ентузіастів (митців, людей, для яких значущим є передовсім “життя духу”), а з іншого – світу філістерів (тупих, обмежених, самовдоволених міщан, яких цікавлять лише великі гроші та високі посади).

Так, професор Мош Терпін “аж плакав з утіхи”, мріючи фактично продати свою доньку, красуню Кандиду, видавши її заміж за почвару Цахеса. Чому? Тому що Цахес робив блискучу кар’‎єру, тож міг посприяти і своєму тестеві: “Чи міг я, – казав (Терпін) сам до себе, – чи міг я сподіватися більшого щастя, як те, що шановний таємний радник прийшов до мене в дім ще студентом? Він одружиться з моєю донькою і буде моїм зятем. Через нього я доскочу ласки в найсвітлішого князя Барсануфа й піднімуся драбиною, якою піднімається і мій чудовий Циноберик. Щоправда, я й сам часом не збагну, як це така дівчина, як моя Кандида, могла до нестями закохатися в недоростка. Бо звичайно жінки звертають увагу більше на гарну зовнішність, аніж на особливі духовні якості, а я іноді як придивлюся до цього радника в особливих справах, то мені здається, що його не можна назвати дуже гарним, він навіть… bossu1… ша, ша, ша… бо й стіни мають вуха. Він же князів улюбленець, весь час підійматиметься вгору, до того ж – мій зять!”

Оце протистояння митців і філістерів у повісті-казці персоніфіковане, тобто втілене в конкретних персонажах – митець Бальтазар протистоїть філістеру Цахесу. Таке протистояння є конкретним втіленням неприйняття романтиками буденності реального життя і звеличення “життя духу”.

А закономірність тут така: під вплив чарів почвари Цахеса потрапляють почвари-філістери, а його справжню сутність бачать лише ентузіасти, та ще й дивуються, мовляв, як це інші не бачать його гротескової потворності, вважаючи його талановитим, красивим, вишуканим, до того ж приписуючи йому чужі заслуги. Приміром, знаменитий скрипаль Сбіока скаржиться, що за блискуче виконаний важкий концерт усі лаври дісталися… Цахесові: “Я грав… найважчий концерт Віотті. Це моя гордість, моя радість. Учора я був, можна сказати, в найкращому гуморі… Жодний скрипаль у всьому широкому світі, навіть сам Віотті, не зміг би краще заграти. Коли я скінчив, знялися оплески, бурхливі, несамовиті – справжній фурор, кажу вам, як і слід було чекати. Я скрипку під пахву і виходжу, щоб красненько подякувати. І що ж я бачу, що я чую? Усі, на мене ні найменшої уваги не звертаючи, з’‎юрмилися в одному кутку зали й репетують, як навіжені: “Браво, бравісимо, божественний Цинобере! Яка гра, яка поза, яка сила, яка досконалість”…”

1 Горбатий (фр.).

Бальтазар, замріяний поет, закоханий у чарівну Кандиду, доньку свого професора Моша Терпіна, на злеті свого почуття пише й виконує натхненний вірш про троянду і солов’‎я, проте його талант негайно привласнює собі Цахес, до того ж і Фабіан думає, що вірша написав курдупель, а Бальтазар не хоче цього визнати через ревнощі до Кандиди. Кульмінації сюжет досягає тоді, коли, як у справжнісінькій казці, почвара хоче одружитися з красунею: Мош Терпін хоче видати доньку за Цахеса! Цього вже Бальтазар знести не міг. Як на те в Керепесі з’‎являється добрий чарівник – маг Проспер Альпанус, завдяки якому все закінчується по-казковому щасливо: чари зруйновано, справжню зовнішність і сутність Цахеса викрито, а Бальтазар і Кандида (як і личить казковим принцесі і принцові) одружилися. Батько Кандиди, як справжній філістер, розчарований, адже в Бальтазара замало грошей. Але ж на те вона й казка, щоб матеріальні проблеми вирішувалися швидко й радикально. Маг Проспер Альпанус миттєво перетворив Бальтазара на багатія: “Спочатку Мош Терпін здивувався, коли Бальтазар відрекомендував йому доктора Проспера Альпануса як свого дядька, а той показав йому дарчий запис, згідно з яким Бальтазар ставав власником приміської вілли, що лежала за годину їзди від Керепеса, з усіма навколишніми лісами, полями й луками; та коли він, ледве повіривши своїм очам, побачив записане до інвентарної книги коштовне начиння, ба навіть золоті й срібні зливки, вартість яких куди перевершувала багатство князівської скарбниці…”.

Ось тепер усі питання зняті, бо Бальтазар став заможною людиною! Тепер тесть щиро полюбив свого зятя! Але нагорода ентузіастові Бальтазарові – суто філістерська, адже “Рожа-Гожа подарувала милій нареченій магічне намисто, і відколи вона його наділа, то вже не дратувалася через дрібниці: через погано зав’‎язаний бант, невдалу зачіску, пляму на білизні тощо. Ця властивість, що йшла від намиста, додавала всьому її обличчю веселості й принади”. Як бачимо, глузування письменника неприховане: то ж чи варто було піднімати усіх на важку боротьбу проти темних сил, ризикувати в боротьбі проти Цахеса і всієї державної машини Керепеса (Бальтазара, Фабіана й Пульхера могли заарештувати прямо на вінчанні, пригадаймо: “Князь Барсануф перелякано репетує: – Повстання! Заколот! Де варта?! – і ховається за коминок…”), щоб отримати в нагороду намисто, яке убезпечує від побутових неприємностей! Це вияв романтичної іронії, яка виникала через усвідомлення романтиками недосяжності, нездійсненності свого ідеалу. Адже, як казав Гофман, найбільше бажання його героя “просто не здійсниться, бо, здійснившись, воно загине”.

Отже, у творі Гофмана втілилася така характерна риса романтизму, як переплетіння, з одного боку, реальності, а з іншого – нестримної фантазії. Адже хоча князівство Керепес і вигадане, у ньому чітко простежуються риси реального життя тогочасних німецьких князівств: не лише виписано типи князів, придворних, чиновників і зображено різні типи влади – від ліберала Деметрія до самодура-“просвітителя” Пафнутія, а й зазначено навіть точні назви їхніх посад: референдарій, таємний радник, таємний секретар.

То тут, то там крізь шати казки просвічують прозаїчні реалії тогочасного життя. То князь призначає свого камердинера міністром за те, що той позичив йому шість дукатів, то Цахеса нагороджують “орденом Зелено-плямистого Тигра на двадцяти гудзиках”.

Поза будь-яким сумнівом, чиновник Гофман дуже гарно знав реальний механізм отримання посад у бюрократичній машині Пруссії. То за що ж тримають на посадах чиновників Керепеса? Може, за вміння гарно працювати? За виконавську дисципліну? За щось іще? Ні, критерії там зовсім інші. Так, таємний секретар Адріан, “який через Циноберові чари мало не позбувся місця в канцелярії міністерства і знову повернув собі князеву прихильність лише тим, що здобув для нього чудовий засіб вибавляти плями”.

Може, це виняток? Ні, бо Претекстатус фон Мондшайн став міністром закордонних справ через те, що “навіть часом працював сам, переважно, як була погана погода. Князь Барсануф… ніжно любив його, бо той на кожне питання мав готову відповідь, у години відпочинку грав із князем у скраклі, добре розумівся на грошових справах і танцював гавот як ніхто”. То чим такий “критерій добору” чиновників на посаду в повісті-казці Гофмана принципово відрізняється від ходіння по канату в романі Свіфта?

Тож ми з повним правом можемо зробити висновок про сатирико-метафоричний зміст твору: під виглядом казки в ньому приховане реальне життя, з проблемами тогочасної Пруссії, та й не лише Пруссії.

Іронія – це прихована насмішка, висловлена у формі зовнішнього схвалення, використовується для підсилення тих або тих комічних сторін зображуваного.

Романтична іронія – універсальний принцип осмислення світу, вияв позиції автора. У такий спосіб він підкреслює недосконалість, суперечливість світу, а отже, і неможливість його вичерпного розуміння та пояснення.

Діалог із текстом

Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер

Розділ перший

Недалечко від одного привітного села, біля самого шляху, на розпеченій сонцем землі крижем простяглась у знемозі бідна, обідрана селянка. Змучена голодом і спрагою, вкрай знесилена, ледве зводячи подих, нещасна впала під тягарем короба, вщерть набитого хмизом, що його з великими труднощами поміж чагарями та деревами в лісі назбирала. Вона вже думала, що настала її смертна година, а отже, й кінець невтішному горю.

– Чого ж це тільки мене, – голосила вона, – тільки мене та мого бідолашного чоловіка спостигло таке лихо й гірка недоля? Та хіба ж ми не працюємо, як ніхто в селі, з ранку до вечора, солоним потом обливаючись, а гибіємо в злиднях, ледве шматок хліба маємо втамувати свій голод? Три роки тому чоловік, копаючи в садку, знайшов скарбець із золотими червінцями, то ми вже й гадали собі – нарешті й до нас щастя завітало, нарешті нам полегшає. І що ж сталося? Злодії вкрали гроші, хата й клуня згоріли дощенту, жито на полі витолочило градом, і, щоб міру наших страждань сповнити вщерть, покарало нас небо оцим маленьким виродком, якого я на ганьбу собі й на посміх людям зродила. На святого Лавріна йому буде вже два з половиною року, а він ще на своїх вутлих та кривих, наче в павука, ногах ані стояти, ані ходити не може і тільки вурчить та нявкає, немов кошеня, замість говорити. А жерти – жереця ненатла потвора так, як добрий восьмилітній хлопчисько! Та тільки не йде воно йому анітрохи на пожиток. Боже милосердний, змилуйся над ним і над нами, не допусти, щоб довелося годувати його, аж поки він виросте, нам на муку та на ще гірші злидні. Бо ж їсти й пити він буде щораз більше, а працювати зась! Ні, ні, такої біди вже ніхто в світі витримати не годен! Ох, коли б уже вмерти, тільки вмерти! – І вона почала плакати й ридати, аж поки не заснула, знесилена і знеможена болем.

Справді-бо, жінка мала всі підстави нарікати на бридкого виродка, що народився два з половиною року тому. Те, що на перший погляд могло видатися цілком химерно скрученим цурпалком дерева, було не що інше, як потворний курдупель якихось дві п’‎яді на зріст, що досі лежав у коробі, а тепер виліз і борсався та вурчав у траві. Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку. На обличчі неуважне око нічого б і не розгледіло, але, придивившись пильніше, можна було помітити довгий гострий ніс, що витикався з-під чорного скошланого чуба, пару маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчі, – проява, та й годі.

І ось, як жінку, прибиту горем, зморив глибокий сон, а син її борсався при ній, трапилося так, що панна фон Рожа-Гожа, патронка поблизького притулку, саме тою дорогою верталася з прогулянки. Вона зупинилася, споглядаючи ту бідоту, а що з натури була побожна та жаліслива, то дуже тим зворушилася.

Панна сіла на траву і взяла малого на коліна. Злий виродок борсався, пручався, мурчав і хотів навіть укусити її за палець, але вона промовила:

– Спокійно, спокійно, хрущику! – І почала тихо й лагідно гладити його долонею по голові від лоба аж до потилиці.

Поволеньки скуйовджений чуб малого почав вирівнюватися, розділився проділом, приліг на лобі і м’‎якими ніжними кучерями спустився на високі плечі та на горбату, як гарбуз, спину. Малий ставав щодалі спокійніший і нарешті міцно заснув. Тоді панна Рожа-Гожа обережно поклала його на траву біля самої матері, скропила запахущою водою з флакончика, якого витягла з кишені, і квапливо відійшла.

Коли селянка прокинулась, то відчула, що якось дивно збадьоріла й зміцніла. Вона замилувалася кучериками свого сина і здивувалася, бо він міг ходити та розмовляти. Дорогою додому вона зупинилась відпочити біля дому пастора. Той замилувався її сином та попросив залишити жити у себе. Панотець вихваляв її маленького сина, який здався йому розумним і гарненьким хлопчиком. Пастор попросив Лізу залишити Цахеса йому на виховання і злився на неї, коли жінка говорила про потворність недоростка. Коли двері пасторового будинку зачинилися за курдуплем, Ліза весело й безтурботно повернулася додому з легким коробом і без найтяжчого клопоту в житті.

Коли б я, ласкавий читальнику, і хотів надалі замовчати, хто ж така панна фон Рожа-Гожа, або, як вона часом називає себе, Рожа-Гожа-Зеленава, то ти, напевне, вже й сам здогадався б, що то була не звичайна собі жінка. Бо саме вона, погладивши та розчесавши чуба малому Цахесові, таємниче вплинула на нього, і він видався добросердому пасторові таким гарним та розумним хлоп’‎ям, що той аж узяв його за рідного сина.

Панна фон Рожа-Гожа була статечного вигляду, шляхетної, величної постави і трохи гордої, владної вдачі. Її обличчя, хоч його й можна було назвати бездоганно прегарним, справляло іноді якесь дивне, майже моторошне враження, а надто як вона, за своїм звичаєм, нерухомо й суворо вдивлялася кудись перед себе. Але при всьому тому в її погляді часто бувало стільки ніжності й привітності, особливо ж як стояла гарна година й цвіли рожі, що кожний мимоволі піддавався її чарові. Здавалося, час не мав сили над нею, і вже саме це могло видатися декому дивним.

У князевому кабінеті добре знали, що панна фон Рожа-Гожа не хто інша, як славетна, на весь світ відома фея Рожабельверде.

На всьому широкому світі навряд чи й можна знайти таку пречудесну країну, як маленьке князівство, де перебувала панна фон Рожа-Гожа – одне слово, де сталось усе те, про що я тобі, любий читальнику, саме й хочу докладніше розповісти.

Високими горами оточена, зеленими, запахущими лісами та квітучими луками вкрита, шумкими потоками та веселими водоспадами оздоблена, нехай навіть і без жодного міста, зате з привітними селами та подекуди із замками, країночка та схожа була на дивний пречудовий сад, де мешканці немовби гуляли задля своєї втіхи, не відаючи тяжкого життєвого клопоту. Кожен знав, що в країні владарював князь Деметрій, але ніхто не відчував його влади, і всі були тим дуже вдоволені. Особи, що полюбляють свободу в усіх її проявах, чудесні краєвиди, лагідний клімат, не могли б вибрати кращої місцини для життя, ніж те князівство, отож і сталося так, що серед інших оселилися тут і прекрасні феї доброго плем’‎я. Якраз вони були причиною, що майже в кожному селі, а надто в лісах, дуже часто траплялися найприємніші дива і що кожний мешканець країни, захоплюючись і втішаючись ними, щиро вірив у дивовижне і, навіть сам того не відаючи, через те був веселим, добрим громадянином. Ласкаві феї, що тут, серед цілковитого дозвілля, влаштувалися, немов у справжньому Джинністані, охоче б уготували достойному Деметрію вічне життя. Та не мали на те сили. Деметрій помер, і країною став правувати молодий Пафнутій. Ще за батькового життя Пафнутія мучила тиха внутрішня гризота через те, що народ і країна були так жахливо занедбані і знехтувані. Він почав керувати по-справжньому і негайно ж призначив на першого міністра країни свого камердинера Андреса, що якось, коли Пафнутій забув гаманця з грішми в корчмі за горами, позичив йому шість дукатів і тим визволив його з великої халепи.

Андрес прочитав з очей свого пана, що діялося в його душі, припав йому до ніг і скрикнув:

– Пане! Велика година пробила. Ви піднімете цю державу з нічного хаосу до осяйних вершин! Пане! Вас благає найвірніший васал. Тисячі голосів бідного нещасного народу зітхають у цих грудях, промовляють цими устами. Пане! Запровадьте освіту!

Пафнутій хотів негайно ж видрукувати великими літерами й вивісити на всіх велелюдних місцях едикт, що від цього часу в державі запроваджено освіту і кожен повинен із цим рахуватися.

Та Андрес вигукнув:

– Найсдавніший владарю! Так нічого не вийде!

– А як же, мій любий? – запитав Пафнутій. Він схопив свого міністра за петельку, потяг до кабінету й зачинив за собою двері.

– Бачите, – почав Андрес, сівши на низенькому дзиглику насупроти свого князя, – бачите, найласкавіший пане, чинність вашого князівського едикту про освіту може бути в наймерзенніший спосіб зведена нанівець, якщо ми не поєднаємо його ще з деякими заходами, хоч і суворими, але розважністю продиктованими. Перше ніж ми розпочнемо освіту, себто перше ніж вирубаємо навколишні ліси, зробимо річку судноплавною, розведемо картоплю, направимо школи, понасаджуємо тополі та акації, молодь навчимо співати на два голоси вранішніх та вечірніх пісень, прокладемо гостинці й накажемо прищепити віспу, треба буде вигнати з країни всіх людей небезпечних настроїв, що самі не слухаються розуму й інших з глузду зводять. Ви читали “Тисячу й одну ніч”, преславний князю, бо я знаю, що його світлість ваш покійний батько, хай йому Господь дарує солодкий спокій у могилі, любив такі згубні книжки і вам у руки давав, коли ви ще їздили на паличці і їли позолочені коржики. Ну от! Із тієї препоганої книги ви, напевне, вже знаєте, найласкавіший пане, про так званих фей, але, мабуть, і гадки не маєте, що чимало тих небезпечних осіб у вашій власній любій країні, ось тут біля самого вашого палацу поселилося та й чинить усілякі неподобства.

– Як? Що ти кажеш? Андресе! Міністре! Феї? У моїй країні? – заволав князь, побілівши, як крейда, і похилившись на спинку крісла.

– Спокійно, мій ласкавий пане, спокійно, якщо ми хочемо розумно розпочати боротьбу з цими ворогами освіти. Авжеж! Я їх називаю ворогами освіти, бо тільки вони, знехтувавши добрістю вашого небіжчика батька, призвели до того, що наша люба країна ще й досі залишається у цілковитій темряві. Вони бавляться таким небезпечним ділом, як творення див, і не бояться під назвою поезії ширити потаємно отруту, яка робить людей зовсім нездатними до слугування освіті. Потім, у них такі обурливі протиполіційні звичаї, що вже тільки через це саме їх неможливо терпіти в жодній культурній державі. Ось, наприклад, вони дійшли до такого зухвальства, що, коли їм тільки заманеться, гуляють собі у повітрі, позапрягавши у візки голубів, лебедів, ба навіть і крилатих коней! От я й питаю, найласкавіший пане, чи ж варто вводити якісь там акцизні податки, коли в державі є особи, що мають можливість кожному легковажному громадянинові через комин укинути вільного від мита краму до любої вподоби. Отож, ласкавий пане, як тільки буде проголошено освіту – тоді геть усіх фей із країни. їхні палаци хай оточить поліція, їхнє небезпечне майно конфіскуємо, а самих фей, як волоцюжок, виженемо геть на їхню батьківщину, що, як вам, найласкавіший пане, з “Тисячі й одної ночі” відомо, зветься Джинністан.

– Але, Андресе, – повів далі князь, – чи прихильний до них народ не буде ремствувати?

– І на це також, – сказав Андрес, – і на це також знаю я засіб. Не всіх фей, ласкавий пане, ми випровадимо до Джинністану, деяких затримаємо в себе, але не тільки відберемо в них усяку можливість шкодити освіті, а навпаки, вживемо всіх засобів, щоб перетворити їх на корисних членів освіченої держави. Якщо вони не захочуть узяти пристойний шлюб, то зможуть десь під суворим наглядом заходитися коло якоїсь корисної справи – плести на армію шкарпетки під час війни абощо. Зверніть увагу, найласкавіший пане, коли феї отак-о вештатимуться поміж людьми, то люди дуже скоро зовсім перестануть у них вірити, а це буде найкраще. Що ж до різного причандалля, яке належить феям, то воно піде в князівську скарбницю, а голуби та лебеді, як коштовна печеня, – на князівську кухню. А крилатим коням ми обріжемо крила, поставимо на годівлю в стайні, які запровадимо разом з освітою, і спробуємо таким чином їх одомашнити й перетворити на корисних тварин.

Пафнутій був страшенно задоволений із пропозицій свого міністра, і вже на другий день було запроваджено все, про що між ними мовилося.

Самий лише Господь відає, як сталося, що фея Рожабельверде, єдина з усіх, за кілька годин до того, як запровадили освіту, довідалася про все і встигла випустити своїх лебедів на волю і приховати свої магічні трояндові кущі та інші коштовності. Вона знала навіть, що її вирішено залишити в країні, і хоч дуже нерадо, а скорилася.

Коли чудесний квітучий гай, де стояв покинутий палац феї Рожабельверде, було вирубано і Пафнутій, даючи приклад, особисто прищепив віспу всім телепням у найближчому селі, фея запопала таки князя в лісі, через який він із міністром Андресом вертався до свого замку. Тут вона дотепною мовою, а переважно деякими зловісними фіглями, які їй пощастило приховати від поліції, так загнала князя на слизьке, що він почав Христом-Богом благати її вдовольнитися єдиним у країні, а тому найкращим притулком для панночок, де вона, незважаючи на едикт про освіту, могла б порядкувати, як собі схоче.

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер   Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Сергій Алімов. Ілюстрація до повісті Ернста Теодора Амадея Гофмана “Крихітка Цахес”. 1984

Розділ другий

Дозволь же мені, мій ласкавий читальнику, відпровадити тебе в Керепес до будинку професора Моша Терпіна саме тоді, коли він закінчив свої лекції. Один із-поміж того потоку студентів одразу приверне твою увагу. Ти помітиш стрункого юнака років двадцяти трьох або чотирьох, із темних блискучих очей якого промовляє жвавий і ясний розум. Його погляд можна було б назвати майже сміливим, коли б не мрійна туга, що легким серпанком лягла на бліде обличчя і пригасила жагуче проміння очей. Його сурдут1 Із чорного тонкого сукна, облямованого оксамитом, був пошитий майже на давньонімецький зразок; до сурдута дуже личив вишуканий, білий, як сніг, мереживний комірець, а також оксамитовий берет, що покривав гарного темно-каштанового чуба.

А личив йому той прекрасний одяг через те, що він усім своїм серцем і зовнішнім виглядом – ходою, поставою і поважним обличчям – наче справді належав до любих старожитніх часів; і то була не манірність, що часто виявляється в дріб’‎язковому мавпуванні погано витлумачених зразків і так само погано витлумачених претензій сучасності. Цей молодик – не хто інший, як студент Бальтазар, дитина поштивих і заможних батьків, скромний, розумний, пильний до роботи юнак, про якого я тобі, о мій читальнику, багато дечого маю розповісти в цій дивній історії, що оце саме надумав написати.

1 Сурдут – чоловічий верхній одяг у талію з довгими полами.

Усі студенти пішли на фехтувальний майданчик, а замислений Бальтазар подався прогулятись гаєм. Його товариш Фабіан відмовляв його від того, щоб він вештався лісом, як меланхолійний філістер. На що Бальтазар відповів, що товариш хоче навернути його на свій штиб і схожий на придворного лакузу, який хотів вилікувати достойного принца Гамлета.

Та як вони вступили нарешті в холодок запахущого лісу, як зашепотіли, немовби в тоскному зітханні, кущі, як задзвеніли вдалині чудові мелодії шумких потоків і співи лісових птахів, збудивши луну в горах, Бальтазар тоді раптом став і, широко розводячи руки, немовби хотів любовно обійняти дерева й кущі, вигукнув:

– О, тепер мені знову гарно, невимовно гарно!

Фабіан трохи збентежено подивився на товариша, ніби не розуміючи, про що йдеться, і зовсім не знаючи, що йому робити. Тоді Бальтазар схопив його за руку і скрикнув захоплено:

– Правда ж, брате, і твоє серце розкрилося, і ти також збагнув блаженну таємницю лісової самотності?

– Я не зовсім тебе розумію, милий брате, – відповів Фабіан, – та коли ти думаєш, що прогулянка в лісі на тебе впливає сприятливо, то я цілком із тобою згоден. Я й сам люблю гуляти, особливо в гарному товаристві, коли можна вести розумну й повчальну розмову. Наприклад, справжня втіха прогулятися за містом із нашим професором Мошем Терпіном. Він знає кожну рослинку, кожну травинку, як вона зветься, до якого класу належить, і розуміється добре на вітрах та погоді.

– Досить, – скрикнув Бальтазар, – прошу тебе, досить! Ти зачепив те, що могло б мене розлютити, коли б я не мав тут такої розради. Коли професор починає говорити про природу, у мене душа розривається. Його так звані досліди здаються мені огидним глумом з божественного єства, подих якого обвіває нас у природі і збуджує в найпотаємніших глибинах нашої душі найсвятіші почування. Частенько брала мене охота потрощити всі його склянки, всі колби, все причандалля, коли б не думка, що мавпа однаково не перестане гратися з вогнем, поки не обсмалить собі лап. Мені тоді здається, наче будівлі хочуть завалитися на мою голову, невимовний жах гонить мене геть із міста. Але тут душа моя відчуває солодкий спокій. Лежачи на квітчастій галявині, я дивлюсь у далеку небесну блакить, а наді мною, над веселим лісом линуть золоті хмарки, немов чудові мрії з якогось далекого світу, повного невимовної радості.

– Ет! – вигукнув Фабіан. – Це знову давня пісня про тугу та блаженство, про гомінкі дерева та лісові струмочки. Усі твої вірші рясніють цими приємними речами, і їх гарно слухати, вони можуть бути навіть корисні, якщо не шукати в них чогось більшого. Але скажи мені, мій чудесний меланхолікусе, коли тебе лекції Моша Терпіна справді так дратують і сердять, то чого ж ти на кожну з них бігаєш, чого жоднісінької не пропустиш, хоча й, ніде правди діти, сидиш на них мовчазний і заціпенілий, із заплющеними очима, як сновида?

– Не питай мене, – відповів Бальтазар, – якась невідома сила тягне мене кожного ранку до Терпінового дому.

– Ха-ха! – весело засміявся Фабіан. – Ха-ха-ха! Як гарно, як поетично, як таємниче! Невідома сила, що вабить тебе до Терпінового дому, ховається в синіх очах прекрасної Кандиди! Що ти по самі вуха закоханий у гарненьку професорову доньку, всі ми знаємо давно, а тому й пробачаємо твої фантазії, твою безглузду поведінку. Бо ж у закоханих завше так.

Фабіан взяв свого друга під руку й швиденько подався з ним далі. Тільки-но вийшли вони з гущавини на шлях, що пролягав серединою лісу, як Фабіан помітив удалині коня без вершника, що в хмарі куряви мчав просто на них.

– Агов! – скрикнув він, уриваючи свою мову. – Агов! Либонь, та проклятуща шкапа схарапудилась і скинула свого їздця. Треба її впіймати і відшукати вершника в лісі.

Сказавши це, він став посеред дороги. Шкапа підбігала чимраз ближче, і вже можна було помітити, що по обидва її боки теліпаються ботфорти, а на сідлі вовтузиться й рухається щось чорне. Раптом коло самого Фабіана розляглося голосне й довге:

– Тпр-р-р-р! Тпр-р-р-р!

Тієї ж миті коло його голови майнула пара ботфортів, і якась чудернацька маленька річ покотилася йому під ноги. Велика коняка стала, наче вкопана, і, витягнувши шию, почала обнюхувати свого малюсінького господаря, що борсався в піску, аж поки насилу звівся на ноги. Голова в недоростка ховалася між високими плечима, а великий горб на спині та на грудях, довгі павучі ніжки надавали йому вигляду настромленого на виделку яблука, на якому вирізано чудернацьку пику.

Коли Фабіан побачив перед собою дивну маленьку потвору, він голосно зареготав. Та недоросток, сердито натягнувши на самі очі берета, якого щойно підняв із землі, пронизав Фабіана лютим поглядом і запитав грубим, хрипким голосом:

– Чи це дорога на Керепес?

– Так, добродію! – лагідно й поважно відповів Бальтазар і подав недоросткові знайдені ботфорти.

Та марно той намагався взутися в них. Він раз у раз спотикався і, стогнучи, падав у пісок. Бальтазар поставив ботфорти рядком, легенько підняв малого їздця вгору і так само легенько спустив його вниз, встромивши йому ніжки в широкі й важкі ботфорти. З гордим виглядом, одну руку вперши в бік, а другу приклавши до берета, малий вигукнув:

– Gratias1, мій пане! – і, підійшовши до коня, взяв його за вуздечку. Та знову ж таки, дарма він намагався дістати стремено й видряпатися на коня. Бальтазар так само поважно й лагідно підійшов до нього й підсадив у стремено. Та недоросток, мабуть, занадто розігнався в сідло, бо в ту мить, коли він хотів сісти, перекинувся і впав із другого боку додолу.

– Не так спритно, найласкавіший мосьє! – вигукнув Фабіан, вибухнувши знову шаленим сміхом.

– Чорт вам найласкавіший мосьє, а не я! – люто крикнув курдупель, обтрушуючи пісок з одягу. – Я студіозус, і коли й ви також, то ви образили мене, сміючись у вічі! Тому завтра в Керепесі мусите зі мною битися!

– Бісова ковінька! – скрикнув Фабіан, і далі сміючись. – Оце-то відчайдушний студент, хлопець хоч куди, і хоробрий, і про студентську честь дбає!

Сказавши це, він підняв малого вгору, хоч як той опирався й відбрикувався, і посадовив на коня, що весело заіржав і миттю почвалав геть зі своїм господарем. Фабіан аж за боки взявся і мало не луснув зі сміху.

– Жорстоко, – сказав Бальтазар, – висміювати людину, що її природа так жахливо скривдила, як цього малого вершника. Коли він справді студент, то ти мусиш із ним битися, ще й до того на пістолях, хоча це й суперечитиме всім академічним звичаям, бо на рапірах чи шаблях, ясна річ, він не зможе.

– Як поважно, – сказав Фабіан, – як поважно й сумно ти все це сприймаєш, мій любий Бальтазаре. Мені й на думку ніколи не спадало глузувати з каліцтва. Але скажи мені, чи ж личить такому горбаневі з мізинчик завбільшки сидіти на коні, через шию якого він і не визирне? Чого він уліз у такі величезні ботфорти? Чого натягнув таку вузесеньку куртку з безліччю китичок, шнурків та інших цяцьок? Чи личить йому носити той чудернацький оксамитовий берет? Чи сміє він так бундючитись та пишатися? Чи сміє він звертатися до нас таким по – варварському хрипким голосом? Чи сміє, питаюсь я, і чи не маю я права поглузувати з нього, як із справжнісінького блазня? Але мені треба бігти, я мушу подивитися на веремію, яка зчиниться на вулицях, у місті, коли той лицар-студіозус в’‎їде до міста на своєму баскому коні. І Фабіан щодуху подався через ліс до міста.

1 Дякую (латин.).

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер   Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття

Сергій Чайкун. Ілюстрація до повісті “Крихітка Цахес”. 1990

Закоханий Бальтазар зустрів у гаю Моша Терпіна з дочкою. Професор запросив юнака до себе.

Розділ третій

Коли Фабіан прийшов до міста, він думав, що на всіх вулицях дорогою до “Крилатого коня” почує лише гучний регіт глядачів. Та ба! Не сталося нічого. Усі люди йшли собі спокійно й поважно. Так само поважно походжали на плацу перед “Крилатим конем” та розмовляли поміж собою студенти, що мали звичку тут збиратися. Фабіан вирішив, що курдупель, мабуть, не попав сюди, аж раптом помітив, кинувши погляд на подвір’‎я заїзду, що до стайні саме повели дуже примітного горбаневого коня. Він підбіг до першого, що трапився йому, знайомого й запитав, чи не проїжджав тут часом чудернацький недоросток. Той нічогісінько про нього не знав, як не знали й усі інші, кому Фабіан розповідав тепер, що сталося між ним та горбанем, нібито студентом.

Усі дуже реготали, а проте запевняли, що такої дивовижі, як він описує, тут не чувано й не бачено. Але, щоправда, хвилин десять тому два дуже стрункі вершники на чудових конях прибули до заїзду “Крилатий кінь”.

– А чи не сидів один із них на коні, якого щойно відведено до стайні? – запитав Фабіан.

– Аякже, – сказав знайомий, – звісно, сидів. Він був невеличкий на зріст, але тендітної постави, з приємними рисами обличчя і найкращими в світі кучерями. До того ж він показав себе прегарним їздцем, бо скочив з коня так спритно, з такою гідністю, ніби найкращий стаєнний нашого князя.

– І не згубив своїх ботфортів? – скрикнув Фабіан. – Не скотився вам під ноги?

– Воронь Боже, – відповіли всі в один голос, – боронь Боже!

Фабіан не знав, що й сказати. Коли це на вулиці з’‎явився Бальтазар. Фабіан кинувся до нього і, тягнучи за собою, розповів, що той курдупель, якого вони спіткали перед міською брамою і який упав з коня, щойно прибув сюди, і всі його вважають за гарного стрункого юнака та чудового їздця.

Бальтазару і Фабіану не вдалося переконати перехожих, що вершник, який прибув до міста, – огидний карлик. Дорогою додому Бальтазар проговорився, що отримав запрошення на літературний вечір до професора. Коли мова зайшла за Кандиду, Фабіан сказав, що і вдачею, і натурою вона не підходить Бальтазару.

Кандида, хоч би на чию думку, була вродлива, як намальована, з променистими очима, що аж серце пронизували, з пухкими рожевими губками. Щоправда, я забув, біляві чи каштанові були в неї коси, що їх вона прегарно заплітала й химерно вкладала на голові, тільки дуже добре пам’‎ятаю їхню дивну особливість: що довше на них, було, дивишся, то вони ставали темніші. Це була струнка, висока на зріст, легка в рухах дівчина, сама лагідність і грація, особливо у веселому товаристві, а за всіма тими принадами вже не дуже й помічалося, що руки та ноги в неї могли б бути трохи й меншенькі. До того ж Кандида читала Гетевого “Вільгельма Мейстера”, Шиллерові вірші та “Чарівний перстень” Фуке1 і встигла вже забути майже все, про що там писалося. Вона цілком пристойно грала на фортепіано, навіть часом підспівувала до своєї гри, танцювала франсези та гавоти й записувала папір гарним чітким письмом. А коли вже вам хочеться у цієї милої дівчини конче знайти й вади, то хіба що вона мала занизький голос, дуже тісно шнурувалася, довго раділа з нового капелюшка та забагато їла тістечок із чаєм.

Кандида з натури була сама веселість і безжурність, тому їй над усе подобалися розмови, що линули на легких, тендітних крилах невинного гумору. Вона щиро сміялася з усього смішного, ніколи не зітхала, хіба що негода псувала задуману прогулянку або, незважаючи на всю обережність, плямилася нова шаль. Але в ній прозирало, як був на те справжній привід, глибоке внутрішнє почуття, що ніколи не переходило в банальну чулість, отож, можливо, мені чи тобі, любий читальнику, – бо ми не належимо до мрійників, – ця дівчина була б саме до вподоби. А з Бальтазаром справа стояла інакше. Однак скоро повинно було виявитися, чи мав рацію Фабіан у своїх пророкуваннях, чи ні!

Не дивина, що Бальтазар із великого неспокою та з невимовно солодкого хвилювання не міг цілу ніч заснути. Геть захоплений образом коханої, він сів до столу і скомпонував чимало пристойних, милозвучних віршів, де описав свій стан у містичному оповіданні про соловейкове кохання до пурпурової рожі. Він надумав узяти їх із собою на літературне чаювання до Моша Терпіна, щоб там при першій нагоді вразити беззахисне Кандидине серце.

Фабіан посміхнувся, коли, зайшовши в умовлений час до свого приятеля, застав його таким причепуреним, як ніколи.

Серце в Бальтазара затремтіло з захоплення, коли в Терпіновім домі назустріч йому вийшла Кандида, одягнена в давньонімецький дівочий стрій, привітна й зваблива в погляді й у слові, у всій своїй істоті, як, зрештою, і завжди.

“Моя ти дівчино-чарівниченько!” – зітхнув Бальтазар у глибині душі, коли Кандида, сама Кандида, піднесла йому філіжанку гарячого чаю. А Кандида подивилася на нього променистими очима й промовила:

– Ось ром і мараскін2, сухарі й коржики, любий пане Бальтазаре! Призволяйтеся, будь ласка, беріть, що вам до вподоби!

Та замість того, щоб хоч глянути на ром чи мараскін, сухарі чи коржики, а не те що призволятися, захоплений Бальтазар не годен був одвести очей, повних болісного смутку й найщирішого кохання, від милої дівчини і марно шукав слів, якими б міг висловити найглибші почуття своєї душі.

1 Фуке Фрідріх де ля Мот (1777-1843) – німецький письменник романтичного напряму.

2Мараскін – різновид десертного лікеру з кислих вишень.

У професора Бальтазар зустрівся з Цинобером. Нявчання й чудернацьку поведінку карлика приписали Бальтазару, а за вірш про кохання соловейка до троянди, який продекламував Бальтазар, слава і поцілунок Кандиди дісталися Циноберу. Навіть Фабіан вважав, що автором вірша є крихітка.

Розділ четвертий

Бальтазар сидів на камені в лісовій глушині, думаючи про Кандиду. Він зрозумів, що крихітку зачаровано, і це відьомство треба припинити.

Повертаючись до Керепеса, Бальтазар зустрів синьйора Вінченцо Сбіоку, віртуоза скрипаля. Сбіока розповів про свій концерт, де всі аплодисменти й похвали дісталися пану Циноберу, а музиканта ледь не побили.

Бальтазарів товариш Пульхер намагався застрелитися. На обіцяну роботу взяли карлика, хоча Пульхер чудово відповідав на іспиті. Бальтазар поділився з Пульхером своїми думками про відьмацтво, і вони вирішили вивести крихітку на чисту воду.

Товариші почули дивну музику, а потім побачили одягненого по-китайськи чоловіка. Цієї миті Бальтазар вирішив, що цей чоловік врятує їх від “нечестивих циноберових чар”.

Розділ п’ятий

Під час сніданку в міністра закордонних справ, нащадка барона Протекстатуса фон Мондшайна, князь Барсануф призначив пана Цинобера таємним радником в особливих справах.

Фабіан розповів Бальтазару про кар’‎єру Цинобера, як Кандида у нього закохалась і заручилась. Бальтазар зустрів дивного чоловіка в лісі. Фабіан запевняв, що незнайомець не чарівник, а доктор Проспер Альпанус. Щоб переконатись у цьому, товариші пішли до вілли доктора, де стали свідками різноманітних чудес. В одній із зал на вимогу Проспера Альпануса Бальтазар побажав, щоб з’‎явилась Кандида. Поряд був бридкий Цинобер, якого вона пестила. Проспер дав Бальтазару кийок, щоб побити потвору. Доктор зробив висновок: Цинобер – людина, але якісь сили йому допомагають. Проспер також зачарував сюртук Фабіана – змінювали довжину рукава і поли, і перехожі сміялися.

Пульхер розповів, що Бальтазара шукають, бо він вдерся в будинок Моша Терпіна і відлупцював до смерті потворного малюка, тож треба тікати.

Розділ шостий

Цинобер мешкав у прегарному будинку з садом. Через кожні дев’‎ять днів на світанку він сам, без служника, хоч йому було дуже важко, вдягався і йшов у сад.

Пульхер і секретар Адріан відчували якусь таємницю, тому проникли у маєток. Вони побачили, що до крихітки прилетіла якась жінка з крильми за плечима, розчесала золотим гребінцем його довгі кучері, а також помітили незвичайне червоне пасмо волосся почвари.

Коли жінка щезла, Пульхер і Адріан вискочили з кущів. Цинобер хотів утекти, та його підвели кволі ніжки.

Князь призначив Цинобера міністром і нагородив орденом Зелено-плямистого Тигра – хотів повісити орденську стрічку, та Циноберів горб заважав. Зрештою спеціально запровадили орден із двадцятьма діамантовими гудзиками, бо саме стільки їх потрібно до його чудернацької фігури.

До доктора Альпануса завітала панна фон Рожа-Гожа. Після низки чудес і перетворень вони зрозуміли, хто з них ким є насправді. Панна просила доктора змилуватись над її вихованцем, після чого мудрець показав Бальтазарів гороскоп. І панна Рожа-Гожа поступилася. Патронеса і чарівник затоваришували.

Розділ сьомий

Бальтазар отримав від Пульхера листа, з якого дізнався, що справи йдуть щораз гірше: Цинобер став міністром закордонних справ і отримав орден. Однак найпевніше крилата жінка до нього не приходила, бо зникли його прекрасні кучері. Це перша неприємність, що спіткала відьмака.

У розпачі від того, що він вичитав у листі, Бальтазар кинувся в ліс, у саму гущавину, і почав голосно нарікати.

– Хіба можна жити, – казав він, – хіба можна жити, коли всяка надія пропала, коли всі зорі зайшли і темна-темнісінька ніч огортає мене, бідолашного?

Мене перемагає темна сила, що згубно вдерлась у моє життя! Чи не дурний я був, шукаючи рятунку в Проспера Альпануса, в того Проспера Альпануса, який мене самого звабив пекельними штуками і прогнав з Керепеса, бо прочуханку, яку я дав дзеркальному відбиткові, він спрямував на спину самого Цинобера. Ох, Кандидо! Коли б я міг забути тебе, янголе! Та ба – ще могутніше, ще дужче, ніж будь-коли, горить у мені вогонь кохання! Зрадливий Проспере, чим я перед тобою завинив, що ти так жорстоко мене підманув?

Уже зовсім смеркло, усі лісові барви зблякли в сірій імлі. Аж раптом щось дивно блиснуло, немовби серед дерев та кущів зійшла вечірня зоря, і тисячі комашок, задзижчавши й зашелестівши, знялись угору на своїх крильцях. Над ним усе ясніше жевріло променисте світло. Він здивовано глянув угору й побачив Проспера Альпануса, що летів до нього на якійсь чудній комасі, трохи схожій на польового коника, розмальованого в найяскравіші барви.

Проспер Альпанус спустився до юнака й сів побіч нього, а тим часом коник полетів у кущі й приєднався до співу, що бринів по всьому лісі.

Доктор торкнувся до юнакового чола чудовою блискучою квіткою, яку держав у руці, і тієї ж миті серце Бальтазарове загорілося новою бадьорістю.

– Ти, Бальтазаре, – сказав Проспер Альпанус лагідним голосом, – вельми несправедливий до мене. Так страшно, зрадливо лаєш мене тепер, коли мені пощастило переважити чари, які руйнували твоє життя, коли я, аби тільки швидше тебе знайти, розрадити, сідаю на свого улюбленого стрибунця й лечу сюди з усім, що може послужити тобі на користь. Знай же, що Цинобер – це жалюгідний каліка, син одної бідної селянки, і що зветься він, власне, малий Цахес. Тільки з пихи узяв він гучне ім’‎я Цинобер. Патронка фон Рожа-Гожа, чи, власне, славетна фея Рожабельверде, бо це саме вона й є, знайшла малу потвору на дорозі. Фея так думала: коли природа, немов мачуха, скривдила його, то вона нагородить малого дивним таємничим даром, завдяки якому все, що хтось доброго подумає, скаже чи зробить у його присутності, йтиме на його рахунок, ба навіть сам він у товаристві освічених, розумних, дотепних людей буде шанований як освічений, розумний, дотепний, і взагалі його матимуть за найкращого з тих, серед кого він перебуватиме.

Ці дивні чари сховані в трьох вогненно-блискучих волосках, що тягнуться через малюкове тім’‎я. Кожний дотик до тих волосків, як і взагалі до голови, для нього болючий, ба навіть згубний. Тому фея і зробила його чуб, з природи рідкий і кострубатий, густим та кучерявим, щоб він захищав малюкові голову, ховав червону смугу і зміцнював чари. Кожного дев’‎ятого дня фея сама зачісувала малюкові кучері магічним золотим гребінцем, і та зачіска зводила нанівець усі спроби знищити чари. Але гребінець той був знищений міцним талісманом, якого я зумів підсунути добрій феї, коли вона відвідала мене.

Тепер уся річ у тому, щоб вирвати ці вогнисто-червоні волоски, і Цинобер знову перетвориться на ніщо! Тобі, мій любий Бальтазаре, призначено знищити ті чари. Ти сміливий, дужий, спритний. Ти виконаєш цю справу як належить. Візьми це маленьке відшліфоване скельце, підійди близько до малого Цинобера, хоч би де ти його зустрів, пильно подивися через це скельце на його голову і ясно побачиш, як три червоних волоски окремо від решти тягнуться через його голову. Схопи їх міцно, не зважай на пронизливий котячий вереск, який він зчинить, вирви заразом усі три і там же на місці спали. Треба всі волоски вирвати заразом і негайно їх спалити, а то вони можуть наробити ще всілякого лиха.

Проспер Альпанус повідомив Бальтазара, що покидає Керепес. Він залишає чималий статок і сільський маєток Бальтазару, що дасть юнакові можливість посвататися до Кандиди, коли будуть знищені чари Цинобера. У маєтку в саду і на городі росте все, що потрібне для господарства. На кухні ніколи нічого не збігає і не пригорає. Килими й покриття на меблях ніколи не брудняться, а порцеляна і скло не б’‎ються. Чарівник дав Бальтазару маленький лорнет, щоб знищити Циноберові чари, і попросив передати Фабіанові табакерку.

Розділ восьмий

Рано-вранці Бальтазар прокрався в Керепес до Фабіана, який був у надзвичайно пригніченому стані. В його кімнаті було повно фраків, курток і сурдутів. Фабіан заприсягся, що він уже повірив у чаклунів та магію, адже, як тільки він виходив на вулицю, рукава його одягу неймовірно зменшувалися. Його звинуватили у вільнодумстві, а ректор пригрозив виключити з університету, якщо Фабіан не з’‎явиться в пристойному одязі. Потім Бальтазар передав другу табакерку від Проспера Альпануса, з якої випав чудовий фрак. Бальтазар покликав Пульхера, якого побачив через вікно, і розповів йому про те, як можна викрити Цинобера. Референдарій запропонував знищити чари курдупеля під час його заручин з Кандидою.

В освітленій сотнею свічок залі стояв малий Цинобер у пурпурових гаптованих шатах, із великим орденом Зелено-плямистого Тигра на двадцяти гудзиках, зі шпагою при боці й плюмажем під пахвою. Поруч із ним – мила Кандида, вбрана як наречена, сяючи юною вродою. Цинобер держав її руку, яку іноді цілував, огидно шкірячись та всміхаючись.

І щоразу Кандидині щоки заливав рум’‎янець, і вона дивилася на курдупля з найщирішим коханням. Видовисько було, далебі, страшне, і тільки через засліплення, яке Цинобер наслав на всіх, ніхто нічого не помічав, не обурювався з його чаклунства, не схопив малого відьмака й не жбурнув у коминок. Навколо молодої пари на шанобливій відстані зібралися гості.

Настав час мінятися обручками. Мош Терпін ступив у коло з тацею, на якій блищали персні. Він відкашлявся, а Цинобер сп’‎явся навшпиньки, ледь дістаючи до ліктя нареченої. Усі стояли, напружено чекаючи, – аж раптом із сіней долинає якийсь гомін, двері до зали розчиняються навстіж, вскакує Бальтазар, а за ним Пульхер і Фабіан! Вони проштовхуються крізь коло…

– Що це таке, чого треба цим чужинцям? – кричать усі разом.

Князь Барсануф перелякано репетує:

– Повстання! Заколот! Де варта?! – і ховається за коминок.

Мош Терпін упізнає Бальтазара, який проштовхався до самого Цинобера, й кричить:

– Пане студіозусе! Ви знавісніли? Як ви посміли вдертися сюди під час заручин? Викиньте нахабу за двері!

Та Бальтазар, не звертаючи ні на що уваги, вже вихоплює Просперів лорнет і пильно дивиться крізь нього на Циноберову голову. Ніби від дотику електричного струму, Цинобер пронизливо нявчить, аж по всій залі йде луна. Кандида непритомна падає на стілець; тісне коло гостей розпадається. Бальтазар ясно бачить вогненно-блискуче пасемце волосся, підскакує до Цинобера, хапає його, а той відбрикується ніжками, відбивається, дряпається, кусається.

– Держіть, держіть його! – кричить Бальтазар.

Тоді Фабіан і Пульхер хапають виродка так, що він не може й поворухнутись, а Бальтазар, упевнено й обережно схопивши червоні волоски, миттю вириває їх з голови, підбігає до коминка, кидає у вогонь, волоски тріскотять, розлягається страшенний вибух, і всі немов прокидаються зі сну. А Цинобер, насилу підвівшися з підлоги, стоїть і лається, і свариться, і погрожує зараз же схопити й запакувати в найтемнішу темницю нахабних заколотників, що замірилися напасти на священну особу, першого міністра держави! Але всі лише питають одне в одного:

– Звідкіль узявся цей курдупель? Чого треба цій малій почварі?

А карлик і далі скаженіє, як навіжений, тупає ногами й кричить:

– Я міністр Цинобер… я міністр Цинобер… кавалер ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма гудзиками!

Усі вибухають шаленим реготом. Недоростка оточують чоловіки, піднімають і перекидають, ніби опуку. Орденські гудзики відлітають один за одним, він губить капелюха, шпагу, черевики. Князь Барсануф виходить із-за коминка й наближається до з’‎юрмлених гостей.

Карлик репетує до нього:

– Князю Барсануфе! Ваша ясновельможносте! Рятуйте свого міністра, свого улюбленця! Держава в небезпеці!

Князь кидає на карлика розлючений погляд і швидко йде до дверей. Мош Терпін заступає йому дорогу, князь хапає його за рукав, веде в куток і вичитує йому, гнівно блискаючи очима:

– І ви насмілилися своєму князеві, батькові вітчизни, влаштувати отут цю безглузду комедію? Ви мене запросили на заручини своєї дочки з моїм достойним міністром Цинобером, а замість свого міністра я бачу тут огидну потвору, на яку ви натягли пишний одяг! Ви знаєте, добродію, що це державна зрада, за неї слід було б вас суворо покарати, коли б ви не були заплішеним дурнем, якому місце в божевільні? Я відбираю у вас посаду генерального директора природничих справ і забороняю вам усі подальші студії в моїй винниці. Бувайте!

І він прожогом вискочив геть.

А Мош Терпін, тремтячи з люті, кинувся на карлика, схопив його за довгого кострубатого чуба й потяг до вікна.

– Геть звідси! Я тебе вишпурну у вікно, мерзенний, паскудний виродку, що так безсоромно пошив мене в дурні й відібрав у мене найбільше щастя в житті!

Він уже хотів викинути малого у відчинене вікно, але доглядач зоологічного кабінету, що теж був на заручинах, блискавично підскочив і вихопив його з Терпінових рук.

– Стривайте! – скрикнув він. – Стривайте, пане професоре, не важтесь на князівську власність. Це не потвора, це mycetes Beelzebub, simia Beelzebub*, що втік із музею.

Та коли доглядач узяв почвару на руки й пильно роздивився, він сердито крикнув:

– Що я бачу! Це ж не simia Beelzebub, це поганий, огидний домовик! Тьху!

І він кинув малого на середину зали. Під гучний глузливий регіт гостей курдупель дременув, рохкаючи й репетуючи, до дверей, униз сходами, і побіг чимдуж додому, не помічений навіть своїми слугами.

Тим часом, поки все це робилось у залі, Бальтазар пішов до тієї кімнати, куди, як він довідався, віднесли непритомну Кандиду. Він упав їй до ніг, цілував їй руки, називав найніжнішими іменами. Аж ось вона, глибоко зітхнувши, прокинулась і, побачивши Бальтазара, радісно скрикнула:

– Нарешті, нарешті ти тут, мій любий Бальтазаре! Ах, я мало не вмерла з туги, з кохання! І все мені вчувалася пісня солов’‎я, від якої в пурпурової рожі серце сходило кров’‎ю!

І вона розповіла, забувши про все навколо, як мучив її страшний сон, як їй здавалося, немов біля її серця лежить огидна потвора, що їй вона мусить подарувати своє кохання, бо інакше не може. Потвора так уміла перекинутися, що була схожа на Бальтазара. Правда, коли вона пильно думала про Бальтазара, то знала, що те чудовисько – не він, але знову ж не могла збагнути, чому саме їй здавалося, що вона мусить кохати потвору задля Бальтазара.

Бальтазар пояснив їй усе коротенько, щоб не заморочити її ще дужче, бо в неї й так у голові вже все переплуталося. А потім, як завжди буває в закоханих, вони почали освідчуватися, присягатись у вічному коханні й вірності.

Розділ дев’ятий

Стара Ліза просилася до свого синочка Цахеса, але її вигнали. Тоді вона сіла на кам’‎яних сходах будинку з другого боку вулиці і, дивлячись на Циноберові вікна, називала сина крихіткою Цахесом. Люди, що зібрались навколо неї, почали реготати, побачивши Цинобера, який у гаптованих яскраво-червоних шатах, з орденською стрічкою стояв біля вікна. Вони кричали: “Крихітка Цахес!”, а потім кинулися до будинку. Після штурму Цинобера виявили мертвим. Князь Барсануф зажадав, щоб Ліза постачала йому цибулю. Таким чином мати Цахеса вибралася зі злиднів.

Розділ останній

Бальтазарове весілля святкували в приміській віллі. І він, і його друзі Фабіан та Пульхер – геть усі дивувалися з Кандидиної надзвичайної краси, з чарівної зваби, що променіла від її вбрання, від усієї її постаті. То справді її оточували чари, бо сама фея Рожабельверде, забувши свій гнів, прибула на весілля як патронка Рожа-Гожа; вона ж таки і вбрала її, та ще й прикрасила найкращими трояндами. Крім того, Рожабельверде подарувала милій нареченій магічне намисто, і відколи вона його наділа, то вже не дратувалася через дрібниці: через погано зав’‎язаний бант, невдалу зачіску, пляму на білизні тощо. Ця властивість, що йшла від намиста, додавала всьому її обличчю веселості й принади.

Настала ніч, скрізь над парком повисли вогненні райдуги, і стало видно, як усюди пурхають мерехтливі пташки й комахи, і коли вони махали крильми, то сипалися мільйони іскор, сплітаючись у розмаїті чудові фігури, що мінялися, танцювали, гойдались у повітрі і зникали в кущах. І ще голосніше звучала музика лісу, і таємниче шумів вітерець, доносячи ніжні пахощі.

Бальтазар, Кандида, усі друзі впізнали могутні чари Альпануса, але Мош Терпін, уже сп’‎янівши, голосно сміявся, бувши певний, що то все витівки оперного декоратора і князевого феєрверкера.

Гучно вдарив дзвін. Блискучий золотий жук спустився, сів на плече Просперові Альпанусові і ніби щось нишком прошепотів йому на вухо. Проспер Альпанус устав зі свого стільця й урочисто промовив:

– Любий Бальтазаре! Мила Кандидо, друзі мої! Я мушу з вами розлучитися!

Із повітря спустилася невеличка кришталева коляса, запряжена блискучими польовими кониками, із срібним фазаном на козлах.

– Прощавайте, прощавайте! – вигукнув Проспер Альпанус, сів у колясу й полетів угору понад вогненні райдуги. Нарешті його екіпаж став маленькою блискучою зіркою, і вона зникла за хмарами.

Бальтазар, пам’‎ятаючи поради Проспера Альпануса, розумно користувався чудовим приміським маєтком, справді став добрим поетом. А що й інші властивості маєтку, про які говорив Проспер Альпанус, маючи на увазі ніжну Кандиду, геть усі справдилися, бо Кандида ніколи не здіймала намиста, яке їй подарувала патронка фон Рожа-Гожа на весіллі, то нічого не бракувало, щоб Бальтазар зажив найщасливішим родинним життям, радісним і веселим, яким тільки міг зажити поет із прекрасною молодою дружиною.

Отож казка про малого Цахеса, прозваного Цинобером, тепер справді має цілком щасливий

Кінець.

Переклад Сидора Сакидона. За редакцією Марії Кучеренко, Івана Малковича

1. Що приваблювало Е. Т. А. Гофмана у творчості французького художника Жака Калло?

2. Що вкладав Гофман у поняття “філістер” та “ентузіаст”?

3. Чому письменник звернувся до жанру повісті-казки? Яку роль у його творах відіграє фантастика?

4. Доведіть, що Гофман є письменником-романтиком, а його казка “Крихітка Цахес…” – романтичним твором.

5. Де відбуваються події, зображені Гофманом у повісті-казці “Крихітка Цахес…”?

6. Визначте основний конфлікт казки “Крихітка Цахес…” і згрупуйте персонажів твору навколо нього. До кого ви віднесли чарівника Проспера Альпануса і фею Рожу – Гожу – до філістерів чи ентузіастів? Чому?

7. Завдяки чому Цинобер робить кар’‎єру так швидко?

8. За що суспільство, зображене Гофманом, цінує людей?

9. У чому вбачають сенс життя позитивні герої Гофмана?

10. Чому Проспер Альпанус таємницю Цахеса розкрив саме Бальтазарові?

11. Складіть план і доберіть цитати до порівняльної характеристики Цахеса і Бальтазара. Чому потворний курдупель має два імені? Коли в казці користуються іменем Цахес, а коли – Цинобер? Чи випадкове вживання цих імен? Відповідь аргументуйте.

13. Підготуйте розгорнуту розповідь про кар’‎єру Цахеса за планом: а) етапи кар’‎єри; б) кому Цахес завдячує кар’‎єрним зростанням; в) як змінюється зовнішність і поведінка Цахеса; г) як змінюється ставлення оточення до нього; д) наслідки дій і вчинків Цахеса; е) його життєвий фінал.

14. Чому фея вирішила подарувати Цахесові чарівні волосини? Через що Цахес утратив свою магічну владу над людьми? Відповідь аргументуйте.

15. Як у повісті поєднані два плани оповіді – фантастичний і реальний?

16. Знайдіть у творі епізоди, де йдеться про реалізацію ідей Просвітництва. Як їх оцінює письменник і чому?

17. Чи мають образи героїв твору алегоричне значення? Яке саме?

18. Поясніть роль фіналу казки. Хто в ньому переможець, а хто – переможений – філістери чи ентузіасти? Відповідь аргументуйте.

19. Чому “Крихітка Цахес…”, за висловом автора, – “книжка, придатна для людей, які сприймають усе всерйоз і урочисто”?

20. Ким є Цахес насправді – пасивним виконавцем чужої волі чи активним носієм зла? Кого можна назвати Цахесом у наш час?

21. Яку роль у творі відіграють іронія та гротеск? Чому письменник звернувся до них?

22. До якої течії літератури романтизму належить творчість Гофмана?

23. Напишіть твір за повістю-казкою Гофмана на одну з тем: “Чи здатні ентузіасти перемогти філістерів?”; “У чому причини могутності Цахеса?”; “Чи є місце чарам у буденному житті?”, “Дійсність у шатах казки”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН. Повість Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер – Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму XIX століття