Реалізм в українській літературі другої половини XIX ст. – ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX ст. – Українська література другої половин ї XIX ст?
Провідним художнім стилем української літератури другої половини XIX ст. виявився реалізм. Як головний ідейно-художній напрям у літературі й мистецтві XIX ст. він зародився у Франції в 1830-х рр. і швидко поширився в літературах Європи. Вважається, що цей напрям у різних його проявах пройшов багатовіковий шлях розвитку, крок за кроком збагачуючись новими рисами.
Реалізм – літературний напрям, що характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності завдяки типізації життєвих явищ. Цей стиль розвинувся в усіх видах мистецтва, розкриваючи взаємини людини зі світом, який її оточує, вплив соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. На перший план у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності сприймається як універсальний спосіб художнього узагальнення.
Виокремились такі етапи його розвитку, як античний реалізм, реалізм доби Середньовіччя, реалізм епохи Відродження, просвітницький реалізм. Відомі також американський наївний (“тендітний”, “рожевий”) реалізм без таврування суспільних вад, етнографічно-побутовий реалізм, революційний реалізм, класичний (або розвинений) реалізм. І. Франко розглядав і так званий науковий реалізм, який за своєю сутністю цілком відповідає поширеному в Європі в XIX ст. натуралізму. Хоч, варто зазначити, письменники-реалісти не сприймали деяких натуралістичних принципів, як-от фактографізму.
Яскравими представниками реалізму були такі європейські письменники, як Гюстав Флобер, Оноре де Бальзак, Стендаль, а також українські – Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Старицький та ін.
“Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була відбитком правдивої, реальної жизні, похожим на відбиток берега в воді… Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт”.
Іван Нечуй-Левицький
Характерні ознаки реалізму:
ü усебічне, конкретно-історичне, правдиве зображення типових подій і героїв у типових обставинах;
ü раціоналізм;
ü поєднання типового та індивідуального в характерах героїв;
ü характер і вчинки героя пояснюються умовами його повсякденного життя та соціальним походженням;
ü зазвичай відсутня ідеалізація характеру героя;
ü конфліктність – сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
ü головний конфлікт породжений соціальною несправедливістю;
ü розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей;
ü ослаблення ліричного струменя мистецтва й надання переваги епічним жанрам;
ü перевага розмовної мови в усій її стильовій розмаїтості.
Основними критеріями мистецької вартості художніх творів письменники-реалісти визнавали об’єктивність і достовірність змалювання дійсності. На відміну від романтиків, вони досліджували не стільки почуття і переживання героїв, скільки всебічно осмислювали людину та її вчинки, звертаючи увагу на соціально-економічні чинники, умови щоденного буття і питання спадковості, які впливають на формування характеру особистості. Свого часу І. Франко зазначав: “Людина – це продукт свого оточення, продовження своїх предків, природи та суспільства”.
У художніх творах образи-персонажі наділяють як типовими, так і індивідуальними рисами. Ті, у яких переважають індивідуальні риси, іменують образами-характерами (Ганна з поеми Т. Шевченка “Наймичка”, Петро Шраменко з роману П. Куліша “Чорна рада”); ті ж, у яких переважають типові риси, – образами-типами (або типовими образами).
В образі-типі, як і в образі-характері, притаманне багатьом обов’язково підсилюється яскраво індивідуальним. Образами-типами є Іван Шрам, Кирило Тур, Михайло Черевань і Матвій Гвинтовка у “Чорній раді” П. Куліша, а також Герасим Калитка чи Терентій Пузир у комедіях Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч” і “Хазяїн”. Якщо образ-характер – це яскрава особистість, то образ-тип – це насамперед і завжди виразне суспільне явище, породжене часом, умовами й викликами доби. Тож Чіпка Варениченко (роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного) як стихійний бунтар – образ-тип. Як і образ-характер, образ-тип не обов’язково повинен бути взірцевим для читачів. Негативні віяння доби породжують негативні і навіть відразливі художні втілення персонажів, тому такі образи в літературних творах трапляються доволі часто.
На початковому етапі свого становлення реалістичний напрям в українській літературі, як і в інших європейських літературах, був тісно пов’язаний з етнографічним побутописанням і формувався в жанрі соціально-побутової прози. Зачинателем української реалістичної літератури вважають Тараса Шевченка, хоча риси романтичної естетики трапляються навіть у творах останнього етапу його творчості. Викриття кріпосницького ладу, змалювання негативних наслідків на прикладі окремо взятої людини в реалістичних творах Т. Шевченка та Марка Вовчка підсилював гостровикривальний пафос. В українській реалістичній літературі другої половини XIX ст. спостерігалося поглиблення аналітичного начала та психологізму, що зумовлювало індивідуальні стильові розгалуження, як наприклад, соціально-побутовий реалізм Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Леоніда Глібова; специфічно народницький – у творах Олени Пчілки та Бориса Грінченка; соціально-психологічний – у Панаса Мирного та Івана Франка, у пізній прозі Б. Грінченка та Олени Пчілки, пізніших драмах М. Старицького та М. Кропивницького, в поезії Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Івана Манжури та ін.
Для соціально-побутової течії українського реалізму, серед іншого, характерні наслідування дійсності, описовість, увага до побутових і етнографічних подробиць, комізм ситуацій та характерів. Соціально-психологічній течії притаманний поглиблений аналіз внутрішнього світу персонажа, вплив на нього реалій суспільного життя. Однією зі специфічних особливостей українського реалізму є успадкований від романтизму пошук ідеалу, який відповідає високим морально – етичним стандартам. Зазнає суттєвих змін і мова реалістичних творів: на відміну від поетичної мови романтиків, письменники-реалісти звертаються до розмовної мови в усьому її стильовому розмаїтті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)