Українська проза другої половини XX століття – Українська література другої половини XX століття
Художня проза цього періоду – самобутній культурно-національний феномен – відзначається тематичним, жанровим та стильовим оновленням. Вона відобразила неповторний український світ, менталітет народу, його людинолюбність, відбила етико-моральні, духовні цінності нації, несучи у собі життєву свіжість проблематики, образної системи. Прозаїки останньої третини XX століття вдавалися до новітніх засобів змалювання життя. У цей період виник новий жанровий різновид доцентрового, тобто центроподійного роману, в якому події ущільнюються до одного дня (Павло Загребельний “День для прийдешнього”). Митці вдаються до таких розповідних стратегій, як ретроспекція та пролепсис (забігання в майбутнє), до монтажної композиції, публіцистичних “вставок” (“Білі хмари” Олександра Сизоненка). Розвивається проблемний і поетично-метафоричний роман (“Правда і кривда”, “Дума про тебе” Михайла Стельмаха). їх пронизує гуманістична концепція людини: митці в епічних творах змальовують моральну стійкість героя, цільність його особистості.
Українська епіка 60-90-х років розвивалася в силовому естетичному полі Олександра Довженка: його оповідання і кіноповісті визначили характер художніх пошуків новелістів, повістярів, романістів (“Людина і зброя” Олеся Гончара, “Вир” Григорія Тютюнника, “Дикий мед” Леоніда Первомайського). Естетика Довженка зумовила духовний потенціал образного мислення митців, увагу до національно виразних характерів, що несуть у собі загальнолюдські начала.
У цей період функціонували такі художньо-стильові течії в українській прозі.
1. Аналітико-реалістична стильова течія базувалася на традиціях української класичної літератури XIX століття (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко). До неї належали: Ірина Вільде, Петро Панч, Андрій Головко, Улас Самчук, Григорій Тютюнник, Юрій Мушкетик та інші. Для неї характерні: змалювання соціально зумовлених характерів, поєднання витонченого психологічного аналізу й увага до суспільно-філософських узагальнень; акцент на об’єктивності зображення людини і світу, висвітлення етико-моральних явищ крізь призму буденно-достовірного, правдоподібного виміру; багатогранність змальованих характерів, розлогі описи; розповідь веде, як правило, наратор-усезнавець.
2. Художньо-публіцистична стильова течія, яку в ці десятиліття представляли Юрій Смолич, Іван Багряний, Ігор Муратов, Павло Загребельний, Віталій Коротич, Докія Гуменна, Володимир Яворівський. Прозаїки прагнули поєднати художність з публіцистичною патетикою. їхні твори відзначаються гострою сюжетністю, вільним оперуванням часо-просторовими координатами розгортання дії. Митці вдавалися до різноманітних засобів художньої умовності, застосовували поетику гротеску, парадокса, гіперболи, умовності й документальної правдоподібності, складну композицію. Важливу функцію відіграють динамічний ритм, інтелектуальні дискусії. Виникає змішування вигадки з репортажем, синтез фантазії і вірогідності (“День для прийдешнього” Павла Загребельного).
3. Химерну стильову течію започаткував Олександр Ільченко романом “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця”, в якому змалював химерні пригоди, що відбувалися з характерником-диваком Семирозумом. Ця течія породила “химерну прозу”, що базується на фольклорно – міфологічній, умовно-алегоричній, лірико-бурлескній, карна – вально-вертепній поетиці. У річищі цієї течії писали Володимир Дрозд (“Ирій”), Віктор Міняйло (“На ясні зорі”, “Зорі й оселедці”), Василь Земляк (“Лебедина зграя”, “Зелені млини”), Євген Гуцало (трилогія “Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий”, “Приватне життя феномена”, “Парад планет”, Павло Загребельний (“Левине серце”). У творах Гуцала світ, герої сучасного українського села змальовані засобами химерності, де органічно поєднуються елементи реалістичні й фантастичні, широко застосовуються багатства народної мови. Його романи виткані на прислів’ях, приказках, фразеологізмах, доброзичливій іронії. “Левине серце” Загребельного написано на фольклорно-міфологічній основі. Автор вдається до художньої умовності, пародіювання, іскрометного гумору. Його сатиричне вістря спрямоване проти безпам’ятства, бюрократизму, окозамилювання. Цей пафос продовжили романи письменника “Вигнання з раю” (1985), а також “Південний комфорт”.
4. Лірико-романтична стильова течія, яку започаткували Юрій Яновський й Олександр Довженко. До цієї стильової течії належали Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Леонід Первомайськийу Василь Земляк, Євген Гуцало та інші. Характерними ознаками її є захоплення героїчними народними характерами, ідеалізація простої людини, підкреслення незвичайного, титанічного в її вчинках, ліризм та експресія в змалюванні подій, емоційне переживання світу персонажами, відтворення найбільш емоційно піднесених моментів їхнього життя, романтичний пафос і пильна увага до фольклорних образів і символів, метафорична сконденсованість письма.
Найхарактернішим представником цієї течії був Михайло Стельмах (1912-1983). Особливості лірико-романтичної течії
Михайло Стельмах
Розглянемо на прикладі роману Стельмаха “Правда і кривда”. З’явився твір у часи хрущовської відлиги (1961), тож автор сміливо порушив актуальні проблеми буття людини й суспільства, засудив фашизм і сталінізм. Фольклорні образи правди і кривди супроводжують героїв роману, визначають їхню поведінку. Ігнорування гуманістичних норм життя в країні, процвітання доносительства, всесильність репресивних органів, безгосподарність, бюрократизм, бездуховність, – всі ці тогочасні проблеми митець сміливо обговорює у романі. Проблема боротьби правди з кривдою набуває універсального змісту, адже це змагання точиться з давніх часів до наших днів. Романіст оперує всеохоплювальними образами-символами – Війна і Земля, Життя і Смерть, Правда і Кривда. Він розглядає буття як безперервну боротьбу правди і кривди, поетизує мужність і відвагу людини, що змагається зі злом, безкомпромісно служить людям. Письменник заперечує непереборну силу обставин.
У побудові роману Стельмах продовжує традиції Андрія Головка (“Бур’ян”). Марко Безсмертний повертається з госпіталю у зруйноване війною рідне село і стикається з силами зла, долає їх, і перемагає Правда. Цій головній ідеї і підпорядкована структура роману. Хронологічно дія розгортається з кінця 1944 року до осені 1945 року. Але письменник охоплює події громадянської та Великої Вітчизняної воєн. З цією метою автор застосовує такі композиційні прийоми, як ретроспекцію, спогади героя про минуле (спогад Безсмертного про свою молодість, перше кохання, Степаниду й Оленку, несправедливе ув’язнення через донос Безбородька, участь у боях на фронті тощо), вставні новели (розповідь Григорія Задніпровського про нещасливе кохання, “турецьку неволю”, участь у партизанському загоні), вставні епізоди (розповідь про героїчну смерть партизана Кульбабенка), сни. Ліричні відступи, хоч і не рухають романну дію, але розширюють погляд на дійсність, дають оцінку явищу. Важливу естетичну роль відіграють описи (портрети, інтер’єри, пейзажі), діалоги, внутрішні монологи, невласне пряме мовлення. Епілог роману – це щаслива розв’язка в особистому житті героїв, яка тільки приглушує трагічність часу, адже сталінізм, кривда ще не були подолані.
Жанровою ознакою твору є його панорамність – широке змалювання складної картини життя тодішнього суспільства. Сюжет роману є концентричний, тобто зображує ці події в причиново-наслідкових зв’язках. Це дозволило письменникові ввести в романну дію значну кількість дійових осіб, висвітлити формування їхніх характерів. Отже, роман має кілька сюжетних ліній. Центральною є лінія життя і змагань Марка Безсмертного з кривдою. Герой з односельцями бореться за відбудову колгоспу і щасливе життя, за утвердження в суспільстві гуманних принципів. Він захищає людей від кривди з боку носіїв зла.
Другою важливою сюжетною лінією є взаємини Григорія Задніпровського з Поцілуйком. Гостра конфронтація між персонажами надає динаміки романній дії, поглиблює психологізм твору. За допомогою багатьох сюжетних ліній (Безсмертний – Степанида, Броварник – Кисіль, Безбородько – Марія Покритченко, Поцілуйко – Василина) Стельмах передає образ епохи та народу, багатогранно трактує боротьбу правди і кривди, що охоплює різні сфери життя – господарську, громадсько – політичну, психологічну, духовну.
За Стельмахом, людина – невід’ємна частка життя, природи і свого народу. Носієм людяності, втіленням глибокого гуманістичного довір’я до людини є Марко Безсмертний. Його принцип господарювання в колгоспі полягає в тому, щоб “виграти роки жіночої краси”, що засвідчував новий і сміливий підхід до практичної діяльності, утвердження гуманістичної цінності людини. Всупереч лихим обставинам сваволі “нової влади” українці зберегли свої споконвічні риси: працелюбність, альтруїзм, лагідність вдачі, любов до краси.
Образ Марка Безсмертного змальовано в динаміці. Автор використовує різні прийоми його творення: подає виразні портретні деталі (“нерівна підківка вусів”), поетичне відчуття краси природи, розкриваючи багатий душевний світ персонажа,
Тетяна Яблонська. Хліб. 1949
Любов до землі. Характеротворчим чинником виступають спогади, з яких читач дізнається про сувору школу життя Марка. Він вступив до комуністичної партії, бо вірив, що вона утверджує правду на землі. Безсмертний не раз гірко розчаровувався, працюючи до війни головою колгоспу. Чорну наругу пережив, коли його заарештували й ув’язнили, бо Марко не міг стерпіти того, що можновладці залишили селян без хліба, прирікши на голодну смерть. Безсмертний роздав зароблене зерно трудівникам, за що його звинуватили в “економічній контрреволюції”. Проте Марко не зневірився в перемозі правди. Він дав собі клятву гуманіста: незважаючи на перешкоди, служити людям.
Свій етичний ідеал людини Стельмах втілив і в образі Григорія Задніпровського, побратима Марка Безсмертного. Герой ненавидить кривду в людському житті й усіма силами утверджує правду. Найвиразніше окреслюється образ Задніпровського у сутичці з колишнім партапаратчиком Поцілуйком. Він підлабузнюється до Григорія, сподіваючись отримати довідку, що був у партизанському загоні. Проти совісті Задніпровський ніколи не піде, щоб прикривати негідника й запроданця, бо добре розуміє, що подібні до Поцілуйка “витвори і породженці” сталінського режиму оголосять себе правдолюбцями. Автор сміливо викриває сталінізм з його репресивною машиною, системою наклепів і доносів, яка, прикриваючись революційними гаслами, нищила все святе і величне. Григорію притаманні найкращі людські риси, і він своїх учнів навчає любові, працелюбності й правдивості у всьому.
Велике емоційне і смислове навантаження несуть жіночі образи – матері Безсмертного Ганни Іванівни, вчительки Степаниди, замученої фашистами дружини Марка – Олени. Вони глибоко індивідуалізовані й майстерно виписані. Серед позитивних персонажів особливо вирізняється дід Євмен Дибенко, невгамовний правдолюб, жартівник і народний умілець. Людяним і благородним постає він в епізодах, коли, залишившись у землянці, сидить над синовою сорочкою і розмовляє немовби з ним, хоча й знає, що його Іван загинув у Словаччині. В цьому образі письменник показав споконвічну мудрість українського народу, шану до правди і доброчинства.
Стельмах умів глибоко проникнути в психологію зловмисників. Дуже виразні образи новітніх “розкрадачів великої людської віри” – Безбородька, Поцілуйка, Кисіля. Найколоритнішою постаттю є комуніст Поцілуйко – спритний кар’єрист і псевдопатріот, підлий підлабузник. Він є типовим породженням сталінського казарменого соціалізму: поведінкою Поцілуйка керує хвороблива підозріливість, адже в кожній людині він бачить “ворога народу”. Зрадивши Батьківщину під час війни, Гнат після поразки фашистів старанно приховує своє минуле. Проте в художньому світі Стельмаха сили правди перемагають, і Поцілуйка притягнуто до відповідальності.
Лірико-романтична стильова палітра роману надзвичайно багата. Стилістику письменника визначає яскрава фольклорна образність, метафоричність мислення, лірична сконденсованість письма.
Романний епос. Жанр роману в цей період зазнав мистецького піднесення. Він характеризується тематичним розмаїттям, широтою охоплення минулого і сучасного життя народу. У ньому порушувалася суспільно-громадянська, етико-моральна й екзистенційна проблематика: “Дума про тебе”, “Чотири броди” Михайла Стельмаха, “Люди зі страху” Романа Андріяшика, “Хвилі” Юрія Збанацького, “Тронка”, “Собор”, “Берег любові” Олеся Гончара, а також питання війни і миру, людяності й антилюдяності, вибору і пасивного очікування. Особливий успіх серед читачів мав роман “Людина і зброя” Олеся Гончара, в якому художньо правдиво змальовано події 1941 року, коли Червона армія відступала під натиском ворога. Людина і зброя – таку філософську, загальнолюдську проблему порушив письменник у творі.
Виникли нові жанрові різновиди роману: роман-балада (“Дикий мед” Леоніда Первомайського, “Дім на горі” Валерія Шевчука); новелістичний (“Тронка” Олеся Гончара), філософський (“Циклон”, “Твоя зоря” Олеся Гончара), доцентровий, тобто “центроподійний”, який згущує та ущільнює людські дії і долі в короткий відтинок доби (“Кров людська – не водиця” Михайла Стельмаха, “День для прийдешнього” Павла Загребельного, “Людина живе двічі” Юрія Шовкопляса). Для глибокого змалювання картини світу митці вдавалися до складної композиції, застосовували прийом поєднання різних часових планів (“Циклон” Олеся Гончара, “Сповідь на вершині” Ігоря Муратова). Значних художніх відкриттів досяг суспільно – психологічний роман, який відзначається колоритним змалюванням побутового тла, психологічним аналізом характерів (“Сестри Річинські” Ірини Вільде, “Жменяки” Михайла Томчанія, “Украдені гори”, “Підземні гори” Віктора Міняйла, дилогія “У світ широкий”, “Великі надії” Володимира Гжицького).
Розвиток новелістики. Цей період знаменний тим, що розквітає новела, яка продемонструвала художню майстерність у змалюванні внутрішнього світу людини. Психологізм, змалювання “діалектики душі” героїв зумовили новаторство сконденсованої форми новели, її філософське наповнення. Лаконічний сюжет новели утворює один епіцентр думки, настрою, переживань, почуттів героя, який змальовується в розвитку, ведучи читача до несподіваної розв’язки. До жанру новели зверталися і досвідчені прозаїки (Олесь Гончар, Леонід Первомайський, Іван Сенченко, Павло Загребельний, Олександр Сизоненко, Юрій Муиікетик, Іван Чендей, Борис Харчук), і молоде покоління новелістів (Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Василь Близнець, Юрій Щербак та інші). Привабливими фарбами змальовано морально-етичний світ персонажів новел Олеся Гончара, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, Григора Тютюнника. Олесь Гончар у новелах збірки “Далекі вогнища” дає нове прочитання Великої Вітчизняної війни. У новелі “Плацдарм” змальовується жорстока битва, а війна – як світова бойня, апокаліптичне явище. їй протистоїть перше кохання бійця Івана Артеменка й дівчини-мадярки Пірошки, та щастя закоханих забрала війна. Іван загинув у страшній битві на плацдармі, а дівчина вірить, що він вижив, чекає його. Оповідач після війни відвідує Артеменка-старшого, який доглядає сад, посаджений його сином, що символізує безсмертя Івана. Автобіографічним мотивом пройнята новела “Ода тій хаті, що в снігах”. Малий Сашко повертався зі школи під час снігової завірюхи і заблудився в степу. Ледве живого його знайшов і врятував дядько Іван Масич. У роки окупації в хаті Масича знайшли притулок чимало людей, та фашисти добротворця розстріляли.
Чільне місце в жанрі малої прози посідає Євген Гуцало (1937-1995). Зацікавлення у читачів викликали його збірки новел “Люди серед людей”, “Яблука з осіннього саду”, “Хустка шовку зеленого”, “Скупана в любистку”, “Запах кропу”, “Полювання з гончим псом” та інші. Загалом він створив понад двісті новел та оповідань, два десятки повістей (“Хай святиться ім’я твоє, любов”, “Бережанські портрети”, “Передчуття радості”, “Дівчата на виданні”), романи, дві збірки віршів, публіцистичні книги. Тематичне коло новелістики прозаїка обертається навколо села, сільської людини, кохання, краси незайманої природи, яку він обожнює як неповторний феномен світу. В новелах змальовано звичайні житейські ситуації; переважає ліричне начало, велика увага приділяється описам природи, побуту, праці коло землі (“Запах кропу”). Оповідач вибудовує ліричний і дещо аморфний сюжет, тяжіючи до поступового розкриття змісту зображеного (“Копитами збито”), забарвлюючи його емоціями, переживаннями, думками персонажів, що виникають при описі руху сюжетних вузлів. Наратор Гуцала володіє даром невимушено, розкуто і живописно оповідати, зображуючи стан духовного осяяння, здивування красою світу і людини. Філософія кордоцентризму визначає особливості змалювання стосунків юнака і дівчини, які тільки-но виходять на свою дорогу. їхні натури поетичні, щирі, з ніжним серцем.
Євген Гуцало
У новелі “Скупана в любистку” зображено світ переживань молодої доярки. Дядько Олекса, скидаючи конюшину, жартівливо, по-доброму питає у мовчкуватої дівчини: “То ходять до тебе парубки, Вусте?” А вона, засоромлена і скромна, ніяковіє і мовчить. Ось під’їжджає молодий тракторист Грицько, вітається з нею, викликаючи на розмову. “Дивна. Навіть рота не розтулить”. Обом хочеться постояти, але зніяковіла Вустя боїться і слово сказати. Попрощалися. Назва новели символічна – “Скупана в любистку”. Ці слова промовив Грицько. А дівчина відказала: “Це я змила коси в любистку. І вся скупалася”. У народних повір’ях існує культ любистку – символу краси, кохання, щасливої долі. Дівчина відчуває зародження першого почуття, але для неї воно – загадка. Читач здогадується, що делікатність і скромність не залишать Вустю, і вона знайде своє щастя.
Оповідач Гуцала поетизує душевну красу персонажів (“Іван та Мудрик”), простежуючи формування мудрості, розважливості молодої жінки. У стані пошуку перебувають підлітки (“Олень Август”), закохуючись у природу (“Яблука з осіннього саду”). Часто герої опиняються перед якимись передчуттями змін у їхній долі, як Галина (“Хай собі цвіте”), Назар (“Клава, піратська мати”), Яринка (“Просинка”). Ці новели пройняті вірою в доброту людини, чистоту її душевних порухів.
Оновлення жанру повісті. Українська повість 60-90-х років XX століття розвивалася в річищі збагачення її тематики, образного світу, стильової палітри, жанрових різновидів. З-під пера Григора Тютюнника з’явилися аналітико-неореалістичні повісті “Облога”, “Климко”, “Вогник далеко в степу”. У цьому річищі написані “Вишневі ночі”, “Палатна” Бориса Харчука; “Тридцяті”, “Попіл Клааса”, “Гапочка” Анатолія Дімарова. Оповідач повістей показує, як утверджують добро звичайні люди в житті, навіть підлітки. Повістярі відчували відразу до риторики і лакування дійсності, що було притаманним для повісті 40-50-х років. Сучасні митці проникають у складний внутрішній світ героїв, пишаються їх стійкістю і мужністю. Розквітає лірико-романтична повість: “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” Михайла Стельмаха; “Бригантина”, “Далекі вогнища” Олеся Гончара; “Кінь на вечірній зорі”, “Літо на Десні”, “У глибині дощів”, “Сіроманець” Миколи Вінграновського. Виникає новий жанровий різновид химерної повісті: “Ирій” Володимира Дрозда; “Звук павутинки”, “Женя і Синько” Віктора Близнеця.
Воєнна повість осмислювала героїчний подвиг народу під час Великої Вітчизняної війни: “Ніч без милосердя”, “Полковник Шиманський” Василя Земляка, “Листи з патрона” Василя Козаченка, “Рогозівські розповіді” Анатолія Дімарова, “З вогню воскреслі” Євгена Гуцала та інші. Повістярі осмислюють джерела мужності героя, глибоко проникаючи в його внутрішній світ, моделюють ситуації вибору, що постали перед ним за складних обставин життя. Головна ідея, що об’єднує ці твори, – утвердження моральної нездоланності людини на війні, поетизація її героїзму, захист загальнолюдських цінностей.
Актуально зазвучала екологічна проблематика в повістях “Журавлинна” Михайла Чабанівського, “Ковалі і карбівничі”, “Килим на три квітки” Ніни Бічуї, “Літо дощів” Богдана Сушинського, “Рудана” Наталі Кащук. Володимир Дрозд у повісті “Люди на землі” із симпатією змальовує образи Семена Корбута, Олени Загірної, Василя Полоза, які щиро люблять рідну землю, вболівають за збереження довкілля. їм протиставляється бездушний і користолюбний Джулай, байдужий до природи. Протестує проти браконьєрів, винищувачів природних багатств підліток Порфир Кульбака з повісті “Бригантина” Олеся Гончара. Він не сприймає жорстокості людини, яка вбиває лелек, душить гербіцидами жайворонків у степу.
Таким чином, проза 60-90-х років досягла значних художніх здобутків. Вона пройнята увагою до проблем людини, її духовних і моральних цінностей. Епіка розвивалася у річищі суспільно-філософського аналізу й синтезу дійсності. Художній світ набув поліфонічного виміру, герої зображувалися багатовимірно. У багатьох прозаїків майстерно змодельовані складні людські взаємини і глибини душі особи. Таким же розмаїтим був жанровий репертуар прози.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)