Особливості української прози другої половини XIX ст. – ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX ст. – Українська література другої половини XIX СТ
Українська проза другої половини XIX ст. засвідчує тематичне багатство та розширення проблематики. Письменники-реалісти відображають складність і строкатість нових суспільних процесів. Закономірно, що в центрі художніх творів постають будні пореформеного села. Ідеться про соціальне розшарування сільського населення і його наслідки в долі людини: руйнування моральних засад у родині, поява безземельного селянства і нових сільських багатіїв, фінансове й моральне банкрутство вчорашніх поміщиків, початок пролетаризації селянства.
Проблему руйнування родинних зв’язків на грунті дрібних майнових інтересів Іван Нечуй-Левицький розгорнув у соціально-побутовій повісті “Кайдашева сім’я”.
Починаючи із 70-х рр. XIX ст. у прозових творах спостерігається зміна принципів характеротворення. У творах Панаса Мирного, Івана Франка, Бориса Грінченка вже немає традиційної для, скажімо, Марка Вовчка опозиції: пани-кріпосники – аморальні визискувачі, селяни – безпомічні й безмовні жертви.
У прозі другої половини XIX ст. акцентовано морально-психологічну проблематику. Письменники-реалісти висвітлюють докори сумління героя за вчинені злочини. Так, Панас Мирний у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” психологічно переконливо змалював процес душевної спокути як головного героя Чіпки Варениченка, так і другорядних персонажів: “А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!” (Тимофій Лушня).
Проблема драматичного, а часом трагічного становища української жінки, яку в 1860-х рр. актуалізувала у своїх оповіданнях Марко Вовчок, поступово трансформується в проблему жіночої емансипації, про яку так виразно заявляє Павло Радюк (“Хмари” Івана Нечуя-Левицького). Іще потужніше ця проблема постала в прозі 80-90-х рр. XIX ст. у творах Олени Пчілки, Івана Франка та Михайла Павлика.
“Се вже не та поетична, подекуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, – се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом”.
Іван Франко
Українська проза другої половини XIX ст. прикметна й тим, що все частіше в епіцентр художнього зображення потрапляє проблема різночинної інтелігенції та з’являється національна інтелігенція: “Хмари” (1874), “Над Чорним морем” (1890) І. Нечуя-Левицького, “На дні”, “Перехресні стежки” (1900) І. Франка. Письменники створють галерею позитивних образів інтелігента-народника, “нового чоловіка”, який ставить перед собою шляхетне завдання – підвищення освітньо-культурного рівня селянства.
Нові соціальні колізії та новий об’єкт зображення, відповідно, потребував і нових засобів художнього відтворення. Зазнає змін і характер оповіді: замість форми Я-оповідач (перша особа однини), письменники вдаються до форми третьої особи. Зменшується роль і значення повчальності, поглиблюється авторська присутність і психологізм.
У цей час спостерігається активний розвиток повістевих і романних форм, які давали можливість змалювати життя у всіх його проявах, актуалізувати соціально-політичні та філософські проблеми. Ідеться про соціально-побутові повісті “Причепа” (1869), “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім’я” (1879), “Бурлачка” (1880) І. Нечуя-Левицького; соціально-психологічні повісті й роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (1876) Панаса Мирного.
Жанрово-стильовими пошуками позначені 80-90 рр. XIX ст. У цей час високий потенціал художнього слова засвідчує українська історична проза. З’являються твори широкого хронологічного і тематично-змістового діапазону: повість “Захар Беркут” (1883) Івана Франка, повісті “Облога Буші” (1891), “Червоний диявол” (1896), “Заклятий скарб” (1900), “Разбойник Кармелюк” (1903), трилогія “Богдан Хмельницький” (1894-1897), дилогія “Молодость Мазепы” (1893), “Руина” (1899) Михайла Старицького, романи “Князь Єремія Вишневецький” (1897) та “Гетьман Іван Виговський” (1898) Івана Нечуя-Левицького тощо.
Мала форма жанрово урізноманітнюється: отже, йдеться як про звичні соціально-побутові, так і про соціально-психологічні, сатиричні та алегоричні оповідання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)