УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст. В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ТОДІШНЬОГО СУСПІЛЬСТВА, КУЛЬТУРИ Й МИСТЕЦТВА – РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

1. Розгляньте карту українських земель другої половини XIX ст. й виконайте завдання.

Карта українських земель другої половини XIX ст.

А. Визначте українські землі, що входили до складу різних імперій. Назвіть ці імперії.

Б. Назвіть найбільші тогочасні українські міста.

2. Прочитайте матеріал і розкажіть, які чинники впливали на формування української літератури другої половини XIX ст.

Історичні обставини. На літературу значною мірою впливають історичні обставини. Наше красне письменство другої половини XIX ст. поставало в умовах колоніального поневолення українських земель, які захопили Російська й Австро-Угорська імперії. Переслідування національних тенденцій зумовило специфіку української літератури.

Найважливішою своєю метою письменники вважали пробудження й збереження в душах земляків національної свідомості, людяності, співчуття до знедолених, прагнення будувати вільне й справедливе суспільство.

Під впливом різних культур поширеним явищем у той час була денаціоналізація, тобто втрата національних особливостей (мови, культури та ін.). Селянство дотримувалося прадідівських звичаїв, традицій, а найголовніше – зберігало рідну мову. Отож основним об’єктом зображення й адресатом у літературі стає саме селянство. Таке письменство назвали народницьким, або просвітянським. До найяскравіших представників цієї течії належать І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

Однак не тільки політична ситуація мала вплив на розвиток мистецтва слова. У середині XIX ст. відбулися якісні зміни насамперед у раціональній сфері людської свідомості. Саме тоді почала втрачати свої позиції механіка, наставав час електричної енергії. Науковці відкрили суттєві закони в галузі хімії й біології, а технічна думка збагатилася численними інженерними винаходами. Усі ці відкриття сприяли науково-технічній революції. Вона, без сумніву, не давала людині спокою, інтенсивно будила уяву та фантазію у творчих особистостей. На хвилі цих вражень у 1857 р. з’явився запис у щоденнику Т. Шевченка, сповнений захоплення від винаходу Р. Фултоном і Дж. Ваттом парового двигуна: “Ваше… дитя в скорім часі пожере батоги, престоли й корони, а дипломатами й поміщиками тільки закусить… Те, що розпочали у Франції енциклопедисти, те довершить на нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя” (з рос.).

Уже через два десятиліття після того винахідник із Чернігівщини М. Кибальчич мудруватиме над кресленням апарата для польотів у космос, а М. Склодовська-Кюрі відкриє один із радіоактивних елементів – полоній.

Усе це змінювало картину світу, спонукало дошукуватися першопричин буття. Ці нові віяння приваблювали й літературу. Адже вона – одна з найдосконаліших форм пізнання світу.

У цей період у красному письменстві утвердився новий напрям – реалізм, а на межі століть заявив про себе ще новіший – модернізм. З творчістю письменників-реалістів і модерністів ви й ознайомитеся в 10 класі.

3. Опрацюйте матеріал і виконайте завдання.

Національне та загальнолюдське в літературі. У літературі цього періоду по-особливому постала проблема співвідношення національного й загальнолюдського. У чому її суть?

Люди всіх часів і народів мають єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) – людинолюбство, добротворення, свободу, духовну та фізичну досконалість, красу, справедливість, щастя. Це так звані загальнолюдські цінності. Однак кожна нація йде до цього ідеалу власним шляхом, бачить його зі своїх позицій. Отже, загальнолюдське може існувати лише у формі національного. Точно сформулював цю ідею класик польської літератури А. Міцкевич: “Ми переконані, що не можемо інакше служити Європі й людству, як тільки служачи Вітчизні нашій, Польщі; що тільки тією мірою, якою ми будемо корисні польській справі, можуть скористатися нами Європа й людство”.

Оскільки національне є формою втілення вселюдського, то кожен високохудожній твір вирізняється національним колоритом, національним характером автора та його народу. Національний характер виявляється в тематиці твору, у відображенні в ньому історичного минулого чи сучасного життя, побуту, звичаїв народу, його мови, особливостей світобачення, своєрідності образного мислення тощо. Досить сказати, що в різних народів дуже відмінні системи словесної символіки.

Так, доводять народознавці, у російській поезії була б неможливою “Пісня про рушник” А. Малишка, бо в Росії рушник – це всього лише предмет побуту. Назва “Песня о полотенце” здатна викликати хіба що посмішку. В українського ж народу рушник – це поетичний символ життя в усій його багатогранності. З вишиваним рушником пов’язане все життя українців – від створення родини до смертного часу. Тому у вірші А. Малишка йдеться про те, що на вишиваному рушнику “оживе все знайоме до болю: / І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов”. Або інший приклад: в українському фольклорі й письменстві символом кохання, дівочої краси є калина, у німецькій же культурі ця рослина нейтральна, а символом кохання є бузина, яка в побуті українців має відтінок чогось комічного (“на городі бузина, а в Києві дядько”). Сокіл в українській символічній свідомості – гарний молодий козак, а в німецькій – лихий парубок, який спокусив і покинув дівчину.

З огляду на все сказане, які ж критерії національної належності письменника? Щоб відповісти на це запитання, треба пам’ятати, що націю творять два чинники:

1) спільний національний менталітет (тобто національна душа, психологія), що виростає зі спільної міфології;

2) породжена менталітетом єдина мова. Ці ж два чинники (як причина й наслідок, зміст і форма) визначають належність митця до тієї чи тієї нації. Щоправда, у протиприродних умовах імперії (коли наднаціональною, найрозвинутішою й усіляко заохочуваною стає мова панівної нації, а мови націй поневолених зневажають, а то й забороняють) нерідко трапляється інший варіант: митець уже пише чужою мовою, але ще зберігає рідний менталітет.

У такому разі визначальним залишається все-таки зміст, а не форма.

А. Які приклади в тексті переконливо доводять, що кожна література національно самобутня?

Б. Наведіть власні приклади символів, що мають відмінне значення в різних культурах світу.

4. Прочитавши матеріал, законспектуйте його.

Культурно-просвітницька діяльність “Громад”. У середині XIX ст., коли розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні, було утворено “Громаду” – напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перші товариства “Громади” виникли в Києві та Петербурзі, згодом – у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, Львові, Тернополі й інших містах України. Їхніми засновниками були В. Антонович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Лисенко, М. Старицький, П. Чубинський. 1865 р. у Відні І. Пулюй заснував “Громаду”, яка з назвою “Січ” проіснувала до 1947 р.

Перша українська громада, заснована 1859 р. в Петербурзі, була організацією, що сприяла розвитку освіти, свободі літературного слова, формуванню національної свідомості. На цих ідеях було створено перший в імперії український часопис “Основа”, з яким пов’язали свою діяльність В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.

Осередком національно-культурної роботи в 70-90-х роках XIX ст. стала “Стара громада” (Київ), членами якої були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, Т. Рильський та ін. (майже 70 осіб). Так розпочався рух, що став одним з основних духовних витоків відродження України. Російське самодержавство відповіло на це пожвавлення Емським указом 1876 р., що забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввезення її з-за кордону.

“Стара громада”. Фото. 1874 р.

Товариство “Просвіта”. м. Львів. Сучасне фото

Обкладинка журналу “Киевская старина”

Це остаточно підривало підвалини законної діяльності громадівців.

Велику роль у розвитку української культури відіграв часопис “Киевская старина”, у якому було широко висвітлено історію українського козацтва, національно-визвольних і державотворчих змагань українського народу. Журнал відіграв важливу роль у розширенні історико-краєзнавчих, топографічних, демографічних досліджень в Україні. Часопис видавали на пожертвування громадівців і меценатів, а також коштом передплатників.

Рятуючись від репресій влади, частина діячів мусила виїхати за кордон. У журналі “Громада”, що виходив друком у Швейцарії, М. Драгоманов узагальнив погляди громадівців і виклав програму українського руху: демократизм, європеїзм, культурництво, еволюційність.

В останній третині XIX ст. м. Львів стає центром культурної, освітньої та наукової діяльності. У 1868 р. тут засновано товариство “Просвіта”, у 1873 р. – Наукове товариство імені Шевченка. У Львові друкують журнали “Правда”, “Зоря”, газету “Діло”, у яких публікують свої твори письменники з усієї України. За найактивнішої підтримки І. Франка й М. Павлика виходять друком журнали “Громадський друг”, “Житє і слово”, “Світ”.

Незважаючи на різні заборони, громадівці все одно відігравали помітну роль у житті суспільства, будучи згустком інтелектуальних сил, центром осмислення суспільного розвитку й осередком майбутніх масових рухів.

5. Прочитайте матеріал про поезію, драматургію та особливості реалістичної прози й назвіть найяскравіших представників української прози, поезії й драми цього періоду.

Поезія, драматургія, особливості реалістичної прози. Літературний процес 70-90-х років XIX ст. характеризується інтенсивним розвитком прози. У цей період розквітає талант І. Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, збагачують українську літературу своєю творчістю М. Старицький, Б. Грінченко, О. Кониський, Олена Пчілка, Н. Кобринська, М. Павлик, а наприкінці 70-х років XIX ст. заявляє про себе як прозаїк І. Франко.

На поетичній ниві найпомітнішими ліриками були І. Франко, П. Грабовський, Я. Щоголів, І. Манжура, В. Самійленко. У 1887 р. побачила світ збірка громадянської лірики І. Франка “З вершин і низин”, вона стала після “Кобзаря” Т. Шевченка другим найвизначнішим явищем в українській поезії.

На початку 80-х років XIX ст. знову пожвавилося театральне життя: у Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці (за ініціативи М. Кропивницького й М. Садовського) глядачі побачили кілька українських вистав, у яких зіграли актори російської трупи Г. Ашкаренка. А 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М. Заньковецька та Тобілевичі – М. Садовський, М. Садовська-Барілотті, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. Ця професійна трупа дістала назву “Театр корифеїв”. До театральної справи багато сил доклав і відомий український драматург М. Старицький, який за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

6. Законспектуйте основні відомості з теорії літератури.

Розвиток реалізму, натуралізму, пізній романтизм. На зміну романтизму (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич) у художню літературу, малярство й інші види мистецтва приходить реалізм. Хоча попередній напрям “здавався” неохоче: у письменстві до 90-х років XIX ст. продовжувала існувати, щоправда в затінку, школа “пізніх” романтиків: Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко. Крім того, майже в усіх реалістів знаходимо щиро романтичні твори або мотиви: оповідання “Максим Тримач” Марка Вовчка, роман “Князь Єремія Вишневецький” І. Нечуя-Левицького, історичні драми М. Старицького, Б. Грінченка тощо. Зрештою, уже та обставина, що митець, незважаючи на всі перешкоди, писав українською, засвідчувала його національну романтику.

До речі, зауважимо: коли у Франції ще наприкінці 20-х років XIX ст. реалізм був започаткований О. де Бальзаком, у Росії досягнув розквіту вже в другій половині 40-х років, то в Україні він з’явився лише на межі 50-60-х років XIX ст.

Що таке реалізм? Первісно (з XVIII ст.) слова реаліст, реалізм у повсякденному мовленні означали “тверезий, практичний тип мислення” на противагу “ідеалістичному, мрійливому”. Наприкінці 20-х років XIX ст. термін “реалізм” починає вживати французька критика щодо “нової школи” у літературі, на відміну від “літератури ідей” (класицизму) і “літератури образів” (романтизму). Суть реалістичної манери письма точно визначив один із найвідоміших її майстрів – І. Нечуй-Левицький: “Реалізм чи натуралізм у літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами й усіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалася правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт1”.

Реалізм – послідовна протилежність романтизму. На кожну тезу попереднього стилю він відповів антитезою. Письменники-реалісти зосередилися на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення, досить глибоко й різнобічно дослідили матеріальну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту, але й виявили традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння.

1Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія. Книга друга. – К., 1998. – С. 215.

Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а отже – і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини й суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості.

Визначальні ознаки реалізму:

– пізнавальне, аналітичне сприйняття й розуміння світу (дійсності) замість інтуїтивно-чуттєвого, характерного для романтиків;

– пояснення формування характеру, вчинків героя насамперед через його соціальне походження та становище, а також через умови повсякденного життя;

– увага до вивчення людської душі, але заглиблення в психологію обмежене, оскільки реалісти вважали, що душевніш світ героя зумовлений його походженням, вихованням, суспільно-побутовим оточенням;

– прагнення до об’єктивності й достовірності відображуваного, а звідси – правдивість у зображенні деталей, перевага епічних, прозових жанрів у літературі, ослаблення ліричного струменя мистецтва;

– принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється в цьому стилі як критерій художності, як сама художність;

– типізація, тобто знаряддям дослідження й відтворення світу стає тип (у романтизмі ним був символ). Тип – це образ, у якому поєднано найхарактерніші вияви певної групи явищ.

До найвидатніших зарубіжних письменників-реалістів належать: французи О. де Бальзак, Е. Золя, Р. Роллан; англієць Ч. Діккенс; росіяни Ф. Достоєвський, Л. Толстой; американець Марк Твен та ін.

Митці різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму? Реалістичний тип світосприймання надто чужий нашій літературі, емоційній, романтичній українській душі. Тому наш реалізм вирізнявся специфічними емоційно-сентиментальними ознаками.

У вітчизняній літературі другої половини XIX ст. найяскравіше представлений побутово-просвітницький реалізм. Його видатні творці – Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, а також І. Франко й М. Коцюбинський у своїй ранній творчості. Представники цієї течії в основному досліджували родинні, виробничі, соціальні стосунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи вади суспільства, вони наголошували, що шлях до порятунку – це духовне вдосконалення, освіченість, культура, добропорядність. Яскравою ознакою течії є, зокрема, етнографізм – докладне змалювання національного колориту українського народу – побуту, звичаїв, обрядів і вірувань.

У 80-90-х роках XIX ст. частково простежується ще одна течія – революційний реалізм. Її представники заперечували еволюційний розвиток суспільства, духовне вдосконалення людини як необхідну передумову соціально-економічних, політичних змін. Натомість вони цілком підпорядковували свою творчість пропаганді значення економіки, провідної ролі пролетаріату в суспільстві, ідеї пролетарського інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панівних верств. Послідовними революційними реалістами були П. Грабовський та М. Павлик, а також І. Франко, Леся Українка (у деяких ранніх творах).

Досить помітно утвердився в українській літературі натуралізм1. Натуралісти намагалися через використання здобутків природничих наук пізнати й відтворити істинну, реальну картину буття. Твори натуралістів нагадували клінічні документи, історії спадкових хвороб, протоколи судової експертизи. Це були спроби перетворити художній твір на точну копію факту. Основним засобом у цьому стилі став опис. Як слушно зазначала Леся Українка, за правдою факту натуралісти не бачили художньої узагальненої правди й перебували під гіпнозом факту.

Найвиразніші ознаки натуралізму:

– “знижене” трактування традиційних сюжетів;

– зумисна вульгарність стилю автора й мови героїв;

– непричетність, байдужість автора до зображуваної дійсності;

– потужний та гострий сатиричний струмінь;

– широка панорама сучасного життя в його технічних, побутових, професійних аспектах;

– підкреслення повної залежності характеру, вчинків героя від його генетичних коренів і фізіологічно-інстинктивних особливостей;

– розкриття найтемніших “фізіологічних” сторін людської душі.

Ознаки натуралістичного стилю помічаємо в романі Панаса Мирного “Повія”, прозовому бориславському циклі І. Франка та ін.

7. Виконайте завдання.

1. “Громаду” у Відні заснував

А Іван Пулюй

Б Микола Лисенко

В Пантелеймон Куліш

Г Іван Нечуй-Левицький

2. У Швейцарії виходив друком журнал

А “Основа”

Б “Громада”

В “Житє і слово”

Г “Киевская старина”

3. Установіть відповідність.

1Натуралізм (від латин, natura) – природа.

4. Розкажіть про історичні обставини, у яких розвивалася українська література другої половини XIX ст.

5. Розкрийте поняття “загальнолюдське” і “національне” в літературі. Проілюструйте свою відповідь конкретними прикладами.

6. Яку мету ставили перед собою громади? Назвіть представників громад.

7. Які ви знаєте періодичні видання другої половини XIX ст.?

8. Назвіть найяскравіших представників прозових, поетичних і драматичних творів другої половини XIX ст.

9. Що таке реалізм? Назвіть визначальні ознаки реалізму.

10. Що таке натуралізм? Які ви знаєте ознаки натуралізму?

11. Переглянувши фільм М. Р. Стеха “”Громади” і М. Драгоманов” (проект “Очима культури”), розкажіть про те, яке бачення розвитку України мав М. Драгоманов.

“Громади” і М Драгоманов.

12. Прочитайте матеріал про реалізм у малярстві й розгляньте роботи Г. Курбе “Жінки, що просіюють зерно” та А. Мокрицького “Портрет дружини”, визначте ознаки романтизму й реалізму в цих картинах.

Першим теоретиком реалізму вважають французького художника Гюстава Курбе (1819 – 1877). Він не обмежувався простою імітацією реальності, а намагався осягнути істинну природу речей. Художники-реалісти почали зображати простих робітників, селян, бідноту й жебраків, що суперечило тодішнім уявленням про справжнє мистецтво. Не випадково цей стиль набув поширення в Європі після бурхливих соціально-політичних подій 1848 р. Г. Курбе – учасник Паризької комуни. Улюблені мотиви художників-романтиків (любов до екзотики, одухотвореність і прагнення до прекрасного) тепер витіснялися реаліями повсякдення. Митець писав свої роботи в темних і сумних тонах. Найвідоміші твори митця: “Жінки, що просіюють зерно”, “Похорон в Орнані”, “Каменярі”.

Аполлон Мокрицький (1810 – 1870) – український та російський живописець, академік Петербурзької академії мистецтв. Народився в м. Пирятині (тепер Полтавська область). Навчався в Ніжинському ліцеї. Потім виїхав до Петербурга, де став вільним слухачем Академії мистецтв. Був учнем О. Венеціанова та К. Брюллова. Працював в Україні, пізніше поїхав до Італії. У 1851 – 1870 рр. – професор Московського училища живопису, скульптури й архітектури. А. Мокрицький був другом Т. Шевченка, брав активну участь у викупі поета з кріпацтва.

Г. Курбе. Жінки, що просіюють зерно

А. Мокрицький. Портрет дружини

Опрацюйте статтю О. Збожної “Хлопомани? Ні, громадівці”. Складіть план статті й запишіть його.

Хлопомани? Ні, громадівці.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)