УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ В КОНТЕКСТІ СУСПІЛЬНОГО Й КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ – ВСТУП
Суспільно-історичний контекст розвитку української літератури другої половини XIX століття. Це був складний і суперечливий період. Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) забороняли друк українською мовою релігійних і навчальних книжок, зокрема перекладних художніх творів, текстів для нот. Також заборонялися україномовні театральні вистави, концерти, викладання українською мовою в початковій школі.
І все ж в Україні громадське життя розвивалося. Його рушійною силою стали учителі, юристи, письменники, студенти.
Громадсько-культурницький рух. Молода українська різночинська інтелігенція створює свої товариства – так звані громади.
За прикладом “Київської громади” (1859-1863), біля витоків якої стояли В. Антонович, П. Чубинський, Т. Рильський та інші діячі, такі організації з’являються по всій Україні.
Громадівці опікувалися створенням недільних шкіл, виданням підручників, збиранням та публікацією фольклору.
Вивчення історії і культури українського народу засвідчувало їх витоки від найдавніших часів, утверджувало достойне місце серед інших європейських культур.
Після заборони громад центр культурного життя переноситься на західноукраїнські землі, де діяли, хоча й обмежено, політичні права і свободи.
У 1868 році у Львові засновується громадське товариство “Просвіта”, яке ставило за мету підвищення загальнокультурного рівня народу, пробудження національної самосвідомості. Членами “Просвіти” були культурні діячі з усієї України.
У 70-х роках центром громадсько-культурного руху знову стає Київ. Західно – і східноукраїнська інтелігенція гуртується навколо відкритого з ініціативи П. Чубинського Північно-Західного відділу російського географічного товариства. Серед здобутків першого легального на східних теренах України українознавчого осередку – видання наукових праць з історії України, етнографії, мовознавства.
1873 року у Львові створюється наукове товариство імені Т. Г. Шевченка – своєрідна українська академія наук. Зусиллями М. Грушевського, І. Франка та інших її членів видавалися збірники “Записки Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка”, “Пам’ятки українсько-руської мови та літератури”, часопис “Літературно-науковий вісник”. В умовах заборони українського книгодрукування у Східній Україні тут побачили світ твори Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки та інших наддніпрянських письменників.
Об’єднало “східняків” і “західняків” ще й, кажучи словами І. Франка, “почуття собачого обов’язку” служити Україні й рідному народові. Про цей період у розвитку української літератури М. Грушевський напише: “Історія нашої літератури відродження є заразом історією нашого відродження національного й культурного… українське слово… вирятувало народ від видимої загибелі”.
Становлення української періодики. Пробудженню національної самосвідомості українського народу, розвитку літератури сприяла поява численних періодичних видань. Науковий місячник “Киевская старина”, журнали “Правда”, “Зоря”, “Друг”, “Житє і слово”, газети “Діло”, “Буковина” та інші часописи стали для письменників засобом донесення до читача своєї позиції, ознайомлення з творчими набутками власними й інших митців, зокрема зарубіжних, давали змогу оперативно реагувати на появу нових художніх творів, вести дискусію.
В умовах бездержавності української нації роль “поводиря” вимушено взяли на себе культурні діячі й письменники. І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко були одночасно громадськими діячами й видавцями, літературними критиками й перекладачами.
Розвиток культури й мистецтва. Друга половина XIX століття характеризується піднесенням культури й мистецтва. У цей час активно розвиваються живопис (М. Пимоненко, С. Васильківський, М. Самокиш, М. Мурашко та інші), музичне мистецтво (С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко, М. Аркас, М. Вахнянин, П. Ніщинський та інші). На основі любительських труп постає професійний театр, творцями якого стали І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Кропивницький, М. Заньковецька та інші діячі.
Художники, композитори, драматурги творчо засвоюють невичерпні багатства народного мистецтва, кращі надбання європейської і світової культури. Об’єктом уваги стають твори Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Котляревського, І. Франка та інших українських майстрів образного слова.
Однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини XIX століття є набуття ознак повноти, “повноцінності”. Розвиваються: поезія, проза, драматургія, літературно – художня критика, публіцистика тощо. Розширюються змістово-тематичні обрії, оновлюється образно-стильова система. Провідним напрямом цього періоду є реалізм.
Реалізм як мистецький напрям сформувався на початку XIX століття. Якщо класицизм – це “література ідей”, романтизм – “література образів”, то реалізм – “література життя”.
Характер, учинки героя пояснюються насамперед соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя. Критерієм художності стає точна відповідність реальності (міметичність, або життєподібність).
Водночас прихильники натуралізму (одна з течій реалізму) трактували людину насамперед як істоту біологічну. Її характер зумовлений фізіологічними особливостями, біологічними законами, спадковістю. Ознаки натуралізму наявні у творчості В. Винниченка (“Записки Кирпатого Мефістофеля”), у бориславському циклі І. Франка, у романі Панаса Мирного “Повія”.
Оскільки реалістичний тип світосприймання, раціоцентризм чужий емоційній і романтичній українській душі, український реалізм істотно вирізнявся наявністю потужного романтичного струменя. Це притаманне творам Л. Глібова, С. Руданського, О. Стороженка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та інших. Наприкінці XIX ст. романтизм влився в наступний після реалізму напрям – модернізм.
Епічне освоєння народного життя. Зміни в суспільному й духовному житті народу спонукали до оновлення тематики, проблематики, жанрів і стилів української літератури.
Провідними в літературі цього періоду стають епічні жанри, які давали змогу всебічно й повно дослідити життя. Це повість: соціально-побутова (“Кайдашева сім’я” І. Нечуя-Левицького), історична (“Захар Беркут” І. Франка), роман (соціально-психологічний – “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного й І. Білика, сімейний роман-хроніка – “Люборацькі” А. Свидницького, історичний – “Князь Ієремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський” І. Нечуя-Левицького та ін.). Активно розвивається література “малих жанрів”: оповідання, новели, нариси, фейлетони, образки, замальовки тощо (І. Франко, Б. Грінченко, М. Павлик та інші).
Традиційна для української літератури тема села наповнюється новим змістом і смислом. Об’єктом художнього дослідження стає пореформена дійсність: соціальне розшарування, зубожіння й про – летаризація селянства, поява нових соціальних типів – глитая, безземельного селянина, інтелігента-просвітника, чиновника, заробітчанина, емансипованої жінки (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олена Пчілка, І. Франко та інші). Новаторською для української, як і європейської, літератури стає тема організованої боротьби робітників за свої права (“Борислав сміється” І. Франка).
Нового змісту набуває проблема взаємин народу й інтелігенції. На зміну образові “малої людини” приходить образ “людини нової”, свідомої своєї місії, активної у відстоюванні власних і громадських інтересів, мрій і прагнень, людина-борець, носій протестних настроїв (Павло Радюк із роману “Хмари”, Микола Джеря з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького, Чіпка з роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”).
Змінюється поетика прозового твору: напруженішим стає сюжет, урізноманітнюються прийоми образотворення й типізації. Поглиблюється психологічна характеристика героїв. Твір набуває багатоголосості. У ньому часто стикаються полярні характери, додається голос автора, а то й читача.
Розвиток і збагачення поезії. Відбувається проблемне й жанрово-стильове збагачення поезії (П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, В. Самійленко, Б. Грінченко, інші майстри поетичного слова). Наявні в поезії й традиційні мотиви: ідеалізації селянства, замилування картинами української природи, сумування за славною історією України, горювання над тяжкою долею народу. Ці мотиви найяскравіше представлені у “пізніх романтиків” – Я. Щоголева, С. Воробкевича, П. Куліша. Однак кожне наступне поетичне “покоління” відходить від них усе далі.
Поглиблюється гуманістична спрямованість поетичного твору, психологічна обгрунтованість почуттів ліричного героя, осмислюється роль поетичного слова. Усе це спонукало до пошуку адекватних новим умовам художніх засобів.
Розвивається громадянська, пейзажна, інтимна, філософська лірика. Освоюються такі поетичні жанри, як балада, легенда, притча, байка, казка, ліро-епічна поема (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико-філософська). З’являється новий ліричний герой – самовідданий борець, готовий до самопожертви.
Прикметною рисою поезії цього періоду є свідома присвята поета служінню народу в першу чергу і реалізація естетичної програми – у другу. Особливо яскраво ці ознаки проявилися в І. Франка, М. Старицького, І. Манжури, П. Грабовського.
Однак уже “молоде покоління” (Леся Українка, М. Вороний та інші), віддаючи належне виконанню громадянського обов’язку, усе більше занурюється в глибини індивідуального, розробляє особистісні мотиви, дбає про естетичне дослідження дійсності.
Розвиток драматурги. Соціальну проблематику й нові жанри освоює драматургія. Шлях пролягав від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п’єс до проблемних, соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних комедій, створених на актуальному для того часу матеріалі. Вершинними здобутками жанру стали п’єси “Байда, князь Вишневецький” П. Куліша, “Глитай, або ж Павук” М. Кропивницького, “Талан”, “Не судилось” М. Старицького, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Суєта” І. Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса Мирного, “Серед бурі” Б. Грінченка, “Украдене щастя” І. Франка.
Перекладацька діяльність українських письменників. Становлення науки про літературу. У цей період відбувся вихід української літератури (І. Франко, М. Драгоманов, П. Грабовський, В. Самійленко, Леся Українка та інші) на європейські обшири й ознайомлення українського читача з вершинними творами інших літератур. Українська література збагачувалася й розвивалася, засвоюючи кращі європейські традиції, ідейно-естетичні й виражальні засоби.
Розвиток красного письменства в Україні стає в другій половині XIX століття об’єктом рефлексії і критичних оцінок. Відбувається становлення науки про літературу – літературознавства. Аналізуються нові твори, визначаються методологічні засади розвитку літератури (розвідки й статті І. Франка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Лесі Українки).
Таким чином, реалізм як основний напрям розвитку української літератури засвідчив свої великі потенційні можливості, вивів українську літературу на рівень розвинутих європейських літератур.
Водночас трактування літератури як “будителя народу”, орієнтація на малоосвіченого читача обмежувало творчі пошуки митців. У статтях, листах молодшого покоління письменників (М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Чернявський, М. Вороний та інші) йшлося про необхідність розширення тематики, проблематики, художньо-виражальних засобів, а головне – право митця творити за власними законами, за надання літературі можливості виконувати найголовнішу її роль – естетичну. Наприкінці XIX – початку XX століття в українській літературі зароджується модернізм.
Запитання і завдання
1. Уважно опрацюйте матеріал про особливості історичного розвитку України в другій половині XIX століття. Викладіть його у формі опорного конспекту (схеми, таблиці).
2. Використавши матеріал шкільних підручників із зарубіжної літератури та всесвітньої історії, інформацію інших друкованих та електронних джерел, укладіть порівняльну таблицю “Громадське й культурне життя в Україні та за її межами в другій половині XIX століття”. Який висновок можна зробити на основі такого порівняння? Поділіться своїми міркуваннями з однокласниками й однокласницями.
3. Пригадайте вивчене в 9 класі на уроках української літератури про реалізм та його ознаки. Накресліть таблицю “Реалізм як художній напрям”, створивши дві колонки: “Відоме” і “Нове”. Опрацюйте поданий матеріал і заповніть таблицю. У процесі навчання доповнюйте її.
4. У парі перевірте рівень засвоєння пройденого матеріалу. Для цього сформулюйте 5-6 запитань і поставте їх співрозмовнику чи співрозмовниці. Обміняйтеся своїми міркуваннями щодо отриманих відповідей. Чи задоволені ви ними? Що, на вашу думку, було запорукою успіху?
(2 votes, average: 4.00 out of 5)