Суспільно-історичний, культурний контекст в Україні другої половини XIX ст. – ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX ст. – Українська література другої половин ї XIX ст?
Друга половина XIX ст. в історії української літератури і культури в цілому позначена епохальними здобутками – передусім відбувається утвердження української мови в статусі літературної. Вона стає мовою спілкування національно свідомої інтелігенції, розширюється сфера її побутування – від літературних творів, періодики й викладання у недільних школах до мови літературно-критичної думки, публіцистики й перекладацтва. Безперечно, варто мати на увазі інтенсифікацію національно-культурного життя і підвищення рівня національної самосвідомості широких мас населення. Зумовлювала ці процеси й активізація громадянської та культурно-просвітницької діяльності: свідомі українці, митці й передова інтелігенція об’єднувалися в “Громади” – культурно-мистецькі товариства.
У другій половині XIX ст. подібні процеси спостерігаються і на західноукраїнських землях, наприклад, з ініціативи відомого письменника Олександра Кониського та громадського діяча Дмитра Пильчикова за підтримки графині Єлизавети Милорадович було створено Наукове товариство ім. Тараса Шевченка (1873), яке мало на меті сприяти розвиткові науки та культури України, розшматованої між двома імперіями. Ця свідома громадська діячка і щедра меценатка також відіграла особливу роль у заснуванні і розвитку товариства “Просвіта”, Полтавського філантропічного товариства, журналу “Правда”. У зазначений період на повну силу заявляють про себе такі самобутні письменники, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко. Водночас у літературу приходить нове покоління письменників, які своїм талантом, щоправда, поступаються зазначеним вище, однак вражає їхня творча активність і громадянська позиція: Олександр Кониський, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Наталя Кобринська, Михайло Павлик та ін.
Творчість Івана Котляревського – “батька української літератури” та потужна стихія Шевченкового поетичного слова засвідчили значний потенціал української мови та гідне місце українського красного письменства серед літератур світу. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. побачили світ “Народні оповідання” (1857) Марка Вовчка, “Повісті” (1857) Григорія Квітки-Основяненка, перший історичний роман українською мовою “Чорна рада” (1857) Пантелеймона Куліша та ін. Значний вплив на подальший розвиток української літератури справили видавничі проекти П. Куліша. Ідеться передусім про альманах “Хата” (1860), де було надруковано твори Тараса Шевченка, Якова Щоголева, Євгена Гребінки, Ганни Барвінок та ін., і журнал “Основа” (1861-1862), завдяки якому публікувалися твори як уже знаних на той час авторів: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Олекси Стороженка, – так і багатьох письменників-початківців. Зі сторінок журналу “Основа” та газети “Черниговский листок” (1861- 1863) українська читацька аудиторія могла ознайомитися з творами красного письменства, фольклорно-етнографічними та історичними розвідками.
Інтенсивність розвитку української літератури, на жаль, призупинив спочатку Валуєвський циркуляр (1863), який декларував, що української мови “не было, нет и быть не может”, а тому й забороняв друкувати українською навчальні, популярно-просвітні й духовні книги. Черговий потужний удар по національній культурі – Емський указ (1876), який уводив додаткові заборони, а саме: на ввезення українськомовних книг, опублікованих за кордоном, та їхнє перевидання на теренах Російської імперії, на театральні постановки та публікацію текстів до музичних нот українською мовою. Як зазначалося в цьому указі, книги і журнали, видрукувані в Західній Україні чи Європі, опинялися поза законом. Тож нелегка доля на території підросійської України судилася, наприклад, творам “Лихий попутав”, “Лихі люди”, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, що були видані у Львові та Женеві. Емський указ розривав культурну й видавничу співпрацю митців із Наддніпрянщини та Галичини, яка зародилася і продуктивно розвивалася у 60-х рр. XIX ст. Зусилля Російської імперії були спрямовані на денаціоналізацію українців, на заборону участі в будь-яких національних культурно-просвітницьких рухах, видавничих проектах. Тож літературна діяльність була надзвичайно небезпечною справою і вимагала не тільки особистої мужності, а й відданого служіння заявленій ідеї підвищення культурно-освітнього рівня соціальних низів і формування національно свідомої інтелігенції. Українська література другої половини XIX ст. відіграла гуманістично-історичну роль у становленні національної самосвідомості.
“В історичній долі України це був складний час придушення царськими колонізаторами будь-яких виявів національного життя народу. Не встигла українська література піднятися на ноги після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і вимушеного десятирічного мовчання, як з початку 60-х років знову наше слово забороняється Валуєвським циркуляром, Емським указом царя, численними цензурними інструкціями. Передчасна смерть забрала Шевченка, і здавалося, що над Україною вже навіки зависла пітьма політичної реакції”.
Петро Хропко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)