О. ГЕНРІ (1862 – 1910) – СВІТОВА НОВЕЛА

Життя – не трагедія і не комедія. У ньому поєднуються і комічне, і трагічне одночасно.

О. Генрі

Сторінки життя і творчості

Уже понад століття, читаючи твори американського письменника О. Генрі, людство сміється й водночас сумує. До новел митця хочеться повертатися в різні періоди життя. У них ми вчимося милосердя, любові й мудрості.

Справжнє ім’‎я письменника – Уїльям Сідні Портер.

Він народився 11 вересня 1862 р. в м. Грінсборо (штат Північна Кароліна, США). Його батька, лікаря за професією, шанували в місті за знання й співчутливе ставлення до хворих. Мати рано померла, залишивши сиротами трьох маленьких синів.

Після смерті матері вихованням Уїльяма займалася тітка Евеліна Портер, яка керувала в Грінсборо приватною школою для дівчаток. Саме в школі тітоньки Уїльям прочитав твори В. Скотта, Ч. Діккенса, А. Дюма та В. Гюго, які залишилися його улюбленими книжками на все життя. Згодом хлопець почав працювати в аптеці свого дядька.

Коли Уїльямові виповнилося двадцять років, він погодився на пропозицію друга – доктора Джеймса Холла – поїхати до Техасу, де той мав невеличке ранчо. Невдовзі юнак навчився їздити верхи, купив модний ковбойський капелюх і розмовляв іспанською мовою не гірше, аніж місцеві ковбої. Саме тут він написав перші гумористичні оповідання.

Пізніше У. Портер оселився в м. Ос – тіні – столиці Техасу. Він часто змінював професії, шукаючи справу до душі. Одного разу юнак побачив на вечірці красуню Атол Естес Роуч і закохався.

Молоді люди обвінчалися. Атол була лагідною, чуйною, турботливою й цілеспрямованою дружиною. Під її впливом Уїльям почав серйозно працювати над оповіданнями й друкувати їх у місцевих газетах. Фінансовий стан молодої родини покращився – У. Портер працював бухгалтером-касиром Остінського національного банку. Проте ревізія в банку обернулася трагедією для молодого подружжя. За порушення у веденні бухгалтерської документації Уїльямі загрожувало ув’‎язнення, і він вирішив утекти спочатку до Нового Орлеану, а потім у Гондурас. Так почалися найважчі часи в його житті.

Америка 1930-х років

Можливо, Портер якось би влаштувався на півдні Америки, знайшов би згодом прибуткову справу, але змушений був повернутися. Дізнавшись, що дружина помирає, Уїльям, незважаючи на небезпеку, приїхав додому.

Атол померла в нього на руках. Одразу після похорону У. Портера заарештували. Почалися довгі роки ув’‎язнення, які остаточно сформувалинового американського письменника – О. Генрі. Саме такий псевдонім узяв собі Уїльям Портер.

За три роки, проведених за гратами, він зіткнувся із сотнями людей, які втратили надію на кращу долю. Своїми творами О. Генрі намагався допомогти їм повернути втрачені почуття, подолати темряву, запалював вогник надії. Перше оповідання “Різдвяний подарунок Діка-свистуна” він відправив до журналу, сподіваючись заробити на різдвяний подарунок для дочки Маргарет. І автору пощастило!.. Він отримав гроші, на які купив подарунок для дочки.

Незабаром літературна Америка помітила письменника О. Генрі, навіть не знаючи, хто ховається за псевдонімом. У 1902 р. митця запросили працювати до нью-йоркського журналу. Він переїхав до великого міста, його ім’‎я стало відомим в усій країні. У 1904 р. вийшов роман письменника “Королі і капуста”, у 1906 р. – перша збірка новел “Чотири мільйони”. Пізніше було ще сім збірок, у яких ідеться про героїв, яких доля випробовує різними обставинами, а нерідко кидає на самісіньке дно суспільства. Однак герої О. Генрі не втрачають справжніх почуттів і людяності. Цим вони нам і цікаві.

Зауважте

Що означає псевдонім письменника, достеменно не відомо. За однією з версій, його походження пов’‎язане з фармацевтичним довідником, який написав Етьєн Оссіан Генрі. Працюючи в аптеці, Уїльям Портер часто користувався цією книжкою. За іншою версією, псевдонім митця походить із вигуку “Oh, Henry!”, який часто звучав на адресу шкідливого кота Генрі. Той кіт мешкав в остінського друга письменника – Джозефа Гаррела, у родині якого Уїльям жив у 1884-1887 рр.

Дари волхвів (1905)

Коментарі. Біблійний сюжет про поклоніння волхвів Ісусу Христу розпочинає кожне з чотирьох Євангелій (Новий Заповіт). Волхви – це мудреці, які по зірках дізналися про народження Ісуса Христа й прийшли йому вклонитися. На знак благоговіння перед Ісусом Христом, котрий мав урятувати людство, волхви принесли Йому золото (як новому Царю Іудейському), ладан (ароматична смола з ладанного дерева, що росте на Аравійському півострові й у Східній Африці, нині використовується під час богослужінь) і смирну, або мірру (спеціальний бальзам, мазь, яким змащували в давнину тіло небіжчика). Отже, золото символізувало народження духовного Царя для людей, ладан указував на божественне походження Ісуса, а смирна була дана йому як людині, що є смертною. Волхви своїми дарами започаткували традицію різдвяних подарунків, кожен з яких повинен даруватися від щирого серця й з великою любов’‎ю.

І. Босх. Дари волхвів. 1510 р.

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів – монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’‎ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Що було діяти – хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку й заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається зі сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень.

Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має.

Унизу, у вестибулі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом “М-р Джеймс Діллінгем Янг”.

Слово “Діллінгем” розтягнулося на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів натиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові “Діллінгем” поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій “Д”. Та хоч коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук “Джим!” і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг – її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!

Делла перестала плакати й провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а в неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати були більші, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові! її Джимові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джимові.

Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовій мебльованій квартирі. Дуже худа й дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих і вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво.

Вона раптом одійшла від вікна й зупинилася перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки й розпустила своє довге волосся.

У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джима, що належав колись його батькові та дідові, друга – волосся Делли. Якби цариця Савська1Жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би всі свої скарби в підвалі, Джим, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів.

1 Цариця Савська – цариця однієї з найбагатших країн у Південній Аравії. Згідно з біблійними переказами, вона піднесла Соломону дорогоцінні дарунки, щоб той навчив її божественної мудрості.

П. Дж. Лінч. Ілюстрація до новели О. Генрі “Дари волхвів”. 2008 р.

Прекрасне волосся Делли розсипалося каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, начеплащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи й поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на потертий червоний килим.

Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози. (…)

Вона зупинилася перед дверима з вивіскою:

“М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся”. Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося.

Мадам Софроні була здоровенна білява жінка із сухими манерами.

– Чи не купите ви моє волосся? – спитала Делла.

– Я купую волосся, – відповіла мадам. – Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.

Знову заструменів каштановий водоспад.

– Двадцять доларів, – сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.

– Давайте мерщій, – промовила Делла.

Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джимові.

Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джима, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не мішурним блиском – саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідний годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимові. Він був такий, як Джим. Скромність і гідність – ці якості були в них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли залишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джим у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джиміноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці.

Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’‎явилися передбачливість і розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’‎ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.

За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками й Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.

“Якщо Джим не вб’‎є мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда1. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!”

О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети. Джим ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:

– Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!

Двері відчинилися, Джим увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, у двадцять два роки він мав годувати сім’‎ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.

Джим увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, у них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах – жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватися. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі в нього був отой дивний вираз. Делла зіскочила зі столу й кинулася до нього.

– Джиме, милий, – вигукнула вона, – не дивися так на мене! Я обстриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я повинна була це зробити. Волосся в мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джиме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!

– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джим так, наче він не міг усвідомити цього очевидного факту, хоча його мозок напружено працював.

– Обстригла й продала його, – відповіла Делла. – Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!

1 Коні-Айленд – центр розваг у м. Нью-Йорку.

П. Дж. Лінч. Ілюстрація до новели О. Генрі “Дари волхвів”. 2008р.

Джим здивовано оглянув кімнату.

– То, виходить, твого волосся вже немає? – спитав він з якимсь безглуздим виразом.

– І не шукай його, не знайдеш, – відповіла Делла, – кажу ж тобі: я його продала – обстригла й продала. Сьогодні Святвечір,

Джиме. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй голові й можна було б перелічити, – у її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, – але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе!

Смажити котлети, Джиме?

І Джим раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні – відвернімося на якихось десять секунд і займімосячимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадутьнеправильні відповіді. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’‎яснимо пізніше.

Джим витяг із кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.

– Зрозумій мене правильно, Делл, – сказав він. – Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому – ой леле! – прийшли, як то буває тільки в жінок, потоки сліз і зойки. Довелося негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були в господаря квартири.

Річ у тому, що на столі лежали гребінці, набір гребінців – бічні й задні, – якими Делла давно любувалася на одній із бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.

А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, усміхнулась і промовила:

– У мене дуже швидко росте волосся, Джиме!

Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула:

– О Господи!

Джим ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.

– Ну, правда ж гарний, Джиме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитися, котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з ланцюжком.

Але Джим не послухався – він ліг на кушетку, заклав руки під голову й усміхнувся.

– Делл, – сказав, – давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватися. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.

Волхви, ті, що принесли дари немовляті в яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки, бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, можливо, їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі й зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів треба сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви.

(Переклад Юрія Іванова)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Коли відбувається дія новели? 2. Що ви дізналися про головних героїв новели з опису їхнього помешкання? 3. Які художні деталі змальовують матеріальне становище молодого подружжя? 4. Чим засмучена головна героїня новели? 5. Опишіть Деллу. 6. Знайдіть приклади іронії в описах розповідача. Як забарвлена іронія – доброю усмішкою, осудом чи сумом? Чому ви так вирішили? 7. З якою метою розповідач згадує біблійних героїв – царицю Савську та Соломона? 8. Охарактеризуйте образ розповідача новели. 9. У чому полягає несподіваність розв’‎язки? 10. Чим подарунки Делли та Джима, на думку автора, мудріші за дари волхвів? 11. Знайдіть частину твору, де автор без допомоги розповідача звертається до читачів.

Для обговорення. 1. Що було важливіше для героїв новели О. Генрі – дарувати чи отримувати подарунки? Обгрунтуйте відповідь. 2. У чому полягає символічне значення Різдва для людей?

Творче завдання. Створіть (усно) сюжет власної різдвяної новели.

Краса слова

Твір О. Генрі побудований за законами жанру новели. Розповідач веде нас за собою, ніби підказуючи розвиток подій, але водночас і дивує читачів. Якщо про перший подарунок, зроблений ціною розкішного волосся Делли, можна легко здогадатися, то подарунок Джима виявляється несподіваним. Автор навмисно будує оповідь так, що вся увага зосереджена на переживаннях Делли. З перших рядків ми захоплені її турботами, почуттями, хвилюваннями. Розповідач із великою ніжністю та любов’‎ю описує побут і почуття молодого подружжя. Очима Делли ми бачимо й Джима, чекаючи першої реакції її чоловіка на подарунок дружини. А письменник, навпаки, – приголомшує нас ще однією втратою сімейної коштовності. Подарунки миттєво втрачають свій практичний сенс, але набувають символічного сенсу, як і все, що пов’‎язане з Різдвом і образомСпасителя. Він приніс людству ідею великої любові, а різдвяні подарунки героїв новели – це втілення любові. Різдво, нагадує нам автор, має статисвоєрідним духовним виміром у житті кожної людини.

– Як зберегти в душі світло різдвяної зірки? Дайте відповідь на це запитання, використовуючи текст новели “Дари волхвів”.

Останній листок (1905)

Коментарі. За словами О. Генрі, найвеличніша книжка у світі – це життя, у якому поєднуються романтичне й буденне, смішне та сумне. Демократизм О. Генрі полягає у виборі героїв – звичайних людей, до яких доля не завжди прихильна. Художникам – героям новели “Останній листок” – скрутно живеться у великому місті, де панує влада грошей, а мистецтво витісняє масова культура. Проте всіх героїв твору об’‎єднує мрія про служіння справжньому мистецтву.

У невеличкому районі на захід від площі Вашингтона вулиці показалися й розбилися на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір і полотно, ідучи цим маршрутом, раптом стрічає самого себе, коли він уже повертається назад, не діставши в оплату жодного цента!

Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж1 у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов’‎яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили “колонію”.

1 Грініч-Вілідж (Манхеттен) – район у західній частині м. Нью-Йорка, де мешкали художники, поети, музиканти, актори.

М. Марколін. Ілюстрація до новели О. Генрі “Останній листок”. 2011 р.

Студія Сью та Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі – пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала із штату Мен, друга – із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом1 у місцевому “Дельмоніко”2, ресторанчику на Восьмій вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.

Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, уражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.

Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів, навряд чи була тією дичиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.

– У неї один шанс… ну, скажімо, з десяти, – повідомив він, збиваючи ртуть у термометрі. – І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та коли люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фар – макопея3 – марнота. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?

1 Табльдот – меню.

2 “Дельмоніко” – дорогий ресторан у центрі Нью-Йорка.

3 Фармакопея – посібник для аптекарів.

– Вона… вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку,- сказала Сью.

– Намалювати? Дурниці! Чи немає в неї чогось такого, про що справді варто було б думати – наприклад, якогось хлопця?

– Хлопця? – перепитала Сью голосом, подібним на звуки натягнутої струни.- Хіба хлопець вартий… ні, докторе, нічого такого немає.

– Ну, тоді це просто занепад сил, – підсумував лікар.- Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли мій пацієнт починає рахувати карети у своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’‎ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п’‎яти.

Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й плакала в японську паперову серветку, аж доки та геть не розмокла.

Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик, незалежно ввійшла до кімнати.

Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью перестала насвистувати, подумавши, що Джонсі заснула.

Вона прилаштувала дошку й почала малюнок тушшю – ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити свій шлях у Мистецтво, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, які молоді автори пишуть для того, щоб вимостити собі шлях у Літературу.

Малюючи героя оповідання, ковбоя з штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Очі в Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила – лічила у зворотному порядку:

– Дванадцять, – мовила вона й трохи згодом: – Одинадцять, – потім: – Десять і дев’‎ять, – а тоді, майже одночасно: – Вісім і сім.

Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір’‎я та глуха стіна цегляного будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, вузлуватий і підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, і було добре видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини.

– Що там таке, серденько? – спитала Сью.

– Шість, – ледь чутно мовила Джонсі. – Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Аж голова боліла рахувати. А сьогодні вже легко. Он іще один упав. Тепер лишилося тільки п’‎ять.

– П’‎ять чого, серденько? Скажи своїй Сьюді.

– Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав?

– Таких дурниць я ще ніколи не чула, – пирхнула Сью, чудово вдаючи зневагу. – Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ж, капосне дівчисько, так любила цей плющ! Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро… стривай, як же він сказав?.. Він сказав, що в тебе десять шансів проти одного! А це майже стільки, як у кожного з нас у Нью-Йорку, коли їдеш у трамваї або проходиш повз новий будинок. Спробуй-но тепер з’‎їсти бульйону й дай твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб можна було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет.

– Не треба більше купувати вина, – мовила Джонсі, не відриваючи погляду від вікна. – Он іще один полетів. А бульйону я не хочу. Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній. Тоді помру і я.

– Джонсі, люба, – сказала Сью, схиляючись над ліжком, – ти можеш пообіцяти мені, що заплющиш очі й не дивитимешся у вікно, поки я закінчу роботу? Я повинна здати ці малюнки завтра. Мені потрібне світло, інакше я опустила б штору.

– А чи не могла б ти малювати в другій кімнаті? – холодно спитала Джонсі.

– Краще я побуду біля тебе, – відповіла Сью. – До того ж я не хочу, щоб ти весь час дивилася на ті дурні листки.

– Тоді скажи мені, коли закінчиш, – заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя, – бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти – дедалі нижче й нижче – як один з отих нещасних, виснажених листків.

– Спробуй заснути, – порадила Сью. – Мені треба покликати сюди Бермана, щоб намалювати з нього відлюдька-золотошукача. Я вийду на хвилинку, не більше. А ти лежи й не рухайся, поки я не повернуся.

Старий Берман був художником і жив на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у скульптури Мікеланджело “Мойсей”, кільцями спускалася з його голови сатира на тіло карлика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років тримав він у руках пензель, але й на крок не наблизився до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи. Уже кілька років, як він не малював нічого, крім якоїсь мазанини – вивісок і реклам. На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам з колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу. Він занадто багато пив і ще не облишив балачок про свій майбутній шедевр. Що ж до всього іншого, то це був буркітливий дідок, який нещадно знущався з усякої делікатності, у кому б вона не виявлялась, і дивився на себе як на сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць у студії нагорі.

Сью застала Бермана, від якого дуже тхнуло ялівцівкою, у його тьмяно освітленій комірчині внизу. У кутку стояв мольберт із підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’‎ять років чекало перших штрихів шедевра. Сью розповіла старому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв’‎язок із світом у неї ще послабшає.

Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із таких ідіотських вигадок.

– Що, – кричав він із жахливим німецьким акцентом, – хіба ще є такі дурні, щоб умирати через листя, яке осипається з клятого плюща? Уперше чую. Ні, не хочу позувати для вашого йолопа відлюдька! Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями? Ах, маленька бідолашна міс Джонсі!

– Вона дуже хвора й зовсім знесилена, – сказала Сью, – а від високої температури ще наче й схибнулася, бо в голові в неї повно всяких химер. Гаразд, містере Берман, якщо не хочете позувати мені, то й не треба. Просто я думаю, що ви гидкий, старий… старий базіка.

– Ви справжня жінка! – загорлав Берман. – Хто каже, що я не хочу позувати? Ану вперед. Я йду з вами. Півгодини я намагаюся пояснити, що готовий позувати. Боже мій! Тут зовсім непідходяще місце хворіти такій гарній дівчині, як міс Джонсі. Колись я намалюю шедевр, і ми всі виберемося звідси. Ій-бо, виберемося!

Джонсі спала, коли вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулися. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, усівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю.

Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей з опущеної зеленоїштори.

– Підніми її, я хочу подивитися,- пошепки наказала Джонсі.

Сью стомлено послухалася.

Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один-єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі.

– Це останній, – мовила Джонсі. – Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру.

– Та Бог з тобою! – сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкою.- Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною?

Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна по одній слабшали ниточки, що зв’‎язували її з подругою і всім земним.

День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.

Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору.

Листок плюща був ще на своєму місці.

Джонсі лежала й довго дивилася на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.

– Я була поганим дівчиськом, – сказала Джонсі. – Щось примусило цей останній листок залишитися там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх – хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном… Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками – я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти.

М. Марколін. Ілюстрація до новели О. Генр “Останній листок”. 2011 р.

Через годину вона сказала:

– Сьюді, я сподіваюся намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.

– Шанси рівні, – сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до одного хворого, тут унизу. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше.

Наступного дня лікар сказав Сью:

– Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд – і більше нічого не треба.

А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний вовняний шарф, і однією рукою – разом із подушками та плетивом – обняла подругу.

– Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко,- сказала вона. – Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман.

Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг гетьпромокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.

(Переклад Миколи Дмитренка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть про життя героїв новели О. Генрі. 2. Як автор зображує помешкання художників, їхні мистецькі уподобання? 3. У які моменти змінюється інтонація, ставлення розповідача до своїх героїв? Чому? 4. Як поводяться Сью і Джонсі в момент випробування? 5. Чому останній листок виявився для Джонсі таким важливим? 6. Яке враження справив Берман при першій появі у творі? 7. За допомогою яких образів до твору входить тема справжнього мистецтва? 8. У чому полягає символічне значення малюнка Бермана? 9. Яка сила, на думку письменника, здатна подолати смерть? 10. У чому полягає несподіваність фіналу?

Для обговорення. 1. Який момент твору ви вважаєте кульмінацією? 2. Збірка, у якій уміщено новелу, має назву “Запалений світильник”. Дляхарактеристики яких ситуацій у творі можна використати цей образ?

Творче завдання. 1. Розкажіть про “історію хвороби” від імені Сью й від імені Джонсі (за вибором). 2. Простежте за змінами переживань Сью і Джонсі.

Краса слова

Про мистецькі плани художника Бермана автор докладно не розповідає, він лише називає шедевром його майбутнє створіння, яке мусить відповідати засадам краси. Зображуючи портрет художника, автор згадує про видатного майстра Відродження, символ найвищої мистецької досконалості – Мікеланджело та його відому статую “Мойсей”. Мойсей – біблійний персонаж, предтеча Христа, утілення людяності й самопожертви. Поєднуючи різні образи в характеристиці Бермана, автор стверджує ідею, що мистецтво разом з людяністю здатне творити дива. Але чомусь полотно в кімнаті майстра залишається чистим. Можливо, це своєрідне неприйняття тих цінностей, що процвітають у сучасному мистецтві. Про це можна подумати й посперечатися. Але Берман урятував юну художницю ціною власного життя. Останній листок – це центральний образ, у якому поєдналося багато значень: лист плюща, який в уяві дівчини перетворився спочатку на символ смерті, а потім – на волю до життя; останній малюнок майстра, у який він вкладав свою душу; а ще це символ милосердя та самопожертви.

– Придумайте сюжет для картини Бермана.

Перевірте себе

1. Виявіть ознаки жанру новели у творах О. Генрі. До якого різновиду новели належать прочитані вами твори? 2. Визначте провідні теми й ідеї новел О. Генрі. 3. Які цінності автор утверджує в новелі “Дари волхвів”? 4. Які біблійні образи й мотиви знайшли втілення в новелах письменника? 5. Розкрийте тему мистецтва в новелі “Останній листок”. 6. Поясніть символічний смисл назв новел О. Генрі.

Радимо прочитати

О. Генрі. Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели / переклади з англ. – К., 2006.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)