Генрі Уодсуорт Лонгфелло (1807 -1882) – ПОЕТИЧНЕ БАЧЕННЯ СВІТУ – ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА
Генрі Уодсуорт Лонгфелло -: відомий американський поет, етнограф, перекладач. З дитинства Генрі багато читав, цікавився історією своєї країни, захоплювався її природою, легендами про індіанців – корінних жителів Америки. Юного Лонгфелло обурювало ставлення білих людей до індіанців. Чужоземці жорстоко винищували господарів цих країв цілими селами, не шкодуючи ні дітей, ні жінок, захоплюючи їхні споконвічні землі. Вже у своїх перших віршах школяр Лонгфелло засуджував несправедливість, яка чиниться в Америці щодо індіанців.
Захоплення Лонгфелло історією Америки та індіанськими звичаями, побутом, міфологією знайшло відображення в поемі “Пісня про Гайавату”. Поема принесла автору світову славу. За перші півроку вона була перевидана 30 разів, перекладена багатьма мовами.
У “Пісні про Гайавату” поет поєднав розрізнені міфи та легенди американських та канадських індіанців. Головним героєм твору стала історична особа – національний герой індіанського народу, вождь ірокезів, засновник союзу п’яти племен, завдяки якому між цими народами запанували мир та злагода. Індіанці поклонялися йому як Пророку. Деякі дослідники вважають, що він жив приблизно у XV ст., інші відстоюють думку, що в XVI.
У поемі Гайавата зображений як міфологічна істота – напівбог – напівлюдина, син західного вітру. Автор твору наділив його традиційними для героя фольклорних творів рисами: він мудрий, сильний, сміливий, відстоює інтереси свого народу, прагне миру між племенами. Гайавата навчає людей ремеслам, землеробству, письму, мистецтвам, лікарській справі, приручає звірів, звільняє народ від страшних чудовиськ.
Образ Гайавати став втіленням кращих рис героїв міфів та легенд різних індіанських племен.
ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНА ТИ БІЛЬШЕ
В основу поеми Генрі Лонгфелло “Пісня про Гайавату” лягли міфи північноамериканських індіанців. Історична назва корінного населення індіанці виникла помилково, оскільки європейські мореплавці, потрапивши у XV столітті в Америку, вважали, що дісталися Індії.
Науковці вважають, що на той час кількість індіанських народів Північної і Південної Америки сягала 2200. Однак станом на початок XXI століття – їх залишилося близько 1000. Племена часами воювали між собою, а часами були союзниками. Однак найбільшою загрозою для індіанців стали білі люди (європейці), які захоплювали їхні землі і нещадно знищували цілі народи.
Кожен індіанський народ мав свою мову, вірування, міфи, традиції, які могли бути не просто далекими, а й цілком чужими і незрозумілими навіть племенам-сусідам. Зокрема деякі племена північноамериканських індіанців вірили у Великого Духа – творця Маніту, який живе на небі, звідки стежить за своїми дітьми і деколи спускається на землю, щоб побути серед них. За уявленнями індіанців душі людей можуть контактувати з Маніту напряму, відчувати його втручання і бачити ознаки його присутності. Наприклад, сірі хмари, які пливуть над горами, індіанці вважали димом, який куриться з люльки Великого Духа Маніту.
Діти Маніту, індіанці, також курили люльки. Причому цей процес у них набув особливого церемоніального значення. Для кожного важливого моменту життя індіанців була певна люлька: люлька миру, люлька війни, люлька торгівлі, люлька політичних угод тощо. Люльки пускали по колу, складаючи таким чином подяку своєму творцю. Вони прикрашалися різьбленням, пір’ям, хутром, бісером.
Люлька миру (або згоди) набула символічного значення не тільки в культурі індіанців, а й у всьому світі. Люльки згоди індіанці виготовляли лише з червоного трубчатого каменю (катлініту), що видобувався в одній єдиній копальні, яку в давні часи відвідував сам Великий Дух, щоб запалити свою люльку і пустити у всі сторони світу дим, заповідаючи своїм дітям жити у вічному мирі. У копальню за червоним каменем вільно приходили навіть посланці воюючих племен. Індіанці завжди демонстрували надзвичайну повагу до священної люльки миру, а її поява на полі бою могла навіть припинити криваву сутичку.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)