О. ГЕНРІ (1862-1910) – СВІТОВА НОВЕЛА – Хрестоматія 7 клас
НОВЕЛА
Новела (італ. novella, від лат. novellus – новітній) – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т. д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. Новела з’явилася в XIV – XVI ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження новела – це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало “новини дня” (звідси назва жанру). “Декамерон” Дж. Боккаччо є характерним циклом новели тієї доби. Під впливом Боккаччо з’являється збірник Маргарити Наваррської “Гептамерон” (1558). У XVII ст. жанр новела представляє М. де Сервантес (“Повчальні новели”, 1613). Та найбільшого розквіту досягає вона у XIX ст. Власне, тоді та у XX ст. продовжують розвиватися її різновиди – психологічна, фантастична, сенсаційна та ін. новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел XIX ст. був П. Меріме (“Матео Фальконе”, “Таманго”, “Коломба”, “Кармен”). У російській літературі XIX – XX ст. новелу представляють О. Пушкін, І. Тургенев, І. Бунін, у польській – Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський.
О. Генрі (справжнє ім’я Вільям Сідні Портер) народився 11 вересня 1862 р. в містечку Грінсборо штату Північна Кароліна (США). Батько Вільяма, лікар за професією, був людиною здібною, доброю і трохи дивакуватою. Поступово він закинув медицину, щоб цілком віддатися своїй пристрасті до механіки. Вільяма і його брата виховувала тітка (мати померла, коли хлопцеві було три роки). Коли пролетіли шкільні роки, Білл (скорочене від Вільям) переконався в тому, що розраховувати на підтримку родини годі сподіватися, тому що батько розтринькав усі гроші на невдалі винаходи. Майбутній письменник прийняв пропозицію свого дядька і вступив до нього на службу в аптеку. У маленьких американських містечках аптека була не лише медичною установою, а й своєрідним клубом. Сюди сходилися обмінятися новинами, потеревенити про політику й комерцію, зіграти в шахи або в доміно. Тут полюбляли сипати дотепами і розумілися на гарних жартах. Білл розважався тим, що малював шаржі й карикатури на завсідників аптеки. Серед жителів містечка він здобув славу “гумориста”. Але Білл добре розумів, що життя в провінційному Грінсборо було безперспективним.
Тому в 1882 р. він з другом батька вирушив у Техас, де два роки провів на ранчо, на якому опанував усі навички, необхідні ковбоєві. Він чудово їздив верхи, умів зганяти стада худоби і насолоджувався роздоллям техаських степів. У мексиканських батраків Білл навчився іспанської мови, яка згодом стала йому у пригоді. Була в нього пристрасть і до рідної англійської мови – він ніколи не розлучався зі словником Вебстера.
Невдовзі життя на ранчо наскучило Біллові, і років через два він переїхав у місто Остін, де працював спочатку аптекарем, потім – бухгалтером, креслярем-топографом, а пізніше – касиром у банку. Він любив розваги, як і раніше, малював жартівливі карикатури на знайомих і незнайомих, грав на гітарі, брав участь у місцевому вокальному квартеті. В Остіні Білл познайомився з Етол Естес і одружився з нею у 1887 р. Етол спонукала чоловіка присвячувати вільний від служби час літературній праці. Вільям став писати оповідання, і, на його здивування, їх не лише друкували, а й навіть почали платити за них. У 1894 р. Портер починає видавати в Остіні гумористичний щотижневик “Роллінг стоун”, майже цілком заповнюючи його власними нарисами, жартами, віршами і малюнками. Через рік журнал збанкрутував, водночас Портер був звільнений з банку і притягнутий до суду у зв’язку з виявленою недостачею. Звільнений після попереднього слідства під заставу, він оселився у Х’юстоні, де в газеті “Дейлі пост” почалася його професійна журналістська і літературна діяльність. Одержавши виклик до суду, Портер втік у Новий Орлеан, а потім у Гондурас, але через півроку повернувся додому через смертельну хворобу дружини, був заарештований і засуджений до 5 років в’язниці за обвинуваченням у розтраті. 1898-1901 рр. Білл провів у каторжній в’язниці штату Огайо, де працював аптекарем при в’язничній лікарні, у години нічних чергувань писав оповідання, які нелегальним шляхом посилав у журнали. Три новели були надруковані в нью-йоркській пресі, тоді ж виник і псевдонім О. Генрі. Історія його така: працюючи аптекарем на волі й у в’язниці, Портер постійно користувався настільним фармацевтичним довідником Етьєна Оссіана Генрі. Вільям взяв першу літеру одного з імен фармацевта і його прізвище. Під цим псевдонімом письменник здобув світову славу.
Тюремні роки можна вважати періодом формування письменницької індивідуальності О. Генрі. Після дострокового звільнення і восьми місяців життя в Пітсбурзі (де мешкали його родичі) письменник переселився до Нью-Йорка. Тут налагоджуються його зв’язки з найбільшими газетами і журналами, виходять перші книги, він стає одним з найпопулярніших американських авторів. У 1904 р. виходить друком перший і єдиний роман О. Генрі “Королі й капуста”, у якому описані цікаві пригоди в одній з неназваних республік Центральної Америки. Неважко здогадатися, що письменник використовував у цій книзі враження від свого перебування в Гондурасі. Відтак з’являються одна за одною шість збірок новел О. Генрі. Усі етапи строкатої та драматичної долі письменника знайшли відображення в сюжетах його новел. Винятковий майстер блискуче побудованої, “закругленої” фабули, з її характерною “подвійною” розв’язкою (перша – помилкова, друга – несподівана) створив безліч найвиразніших “образів-масок”.
Помер О. Генрі 5 червня 1910 р. в Нью-Йорку. Його останніми словами були: “Запаліть вогонь, я не можу помирати в темряві…”
(2 votes, average: 3.00 out of 5)