ЧАРІВНА КРАМНИЦЯ – Герберт Уеллс (1866-1946) – СВІТОВА НОВЕЛА – Хрестоматія 7 клас

Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше. Але мені й на думку не спадало завернути туди, поки одного дня Джип, не кажучи ні слова, взяв мене за палець і потяг до вітрини. І поводився він так, що мені не залишалося нічого іншого, як зайти з ним до крамниці.

Сказати правду, я й не здогадувався, що ця скромна з вигляду крамничка міститься саме тут, на Ріджент-стріт, між художнім салоном і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. І все ж вона була саме тут. Я гадав, вона десь ближче до цирку або за рогом на Оксфорд-стріт чи навіть у Голборні; до того ж я завжди бачив її на другому боці вулиці, і щоразу вона здавалася недосяжною, схожою на міраж. Але тепер крамниця стояла просто переді мною, сумніву не було, і пухкенький Джипів пальчик стукав по її вітрині.

– Якби я був багатий, – сказав Джип, тикаючи пальчиком на “Яйце є – яйця нема”, – то купив би собі он те. І оте. – Він показав на “Ляльку, що плаче, як жива”. – І оце. – То був загадковий предмет, і називався він, як значилося на привабливому ярличку, “Купи й дивуй друзів”.

– А під отим ковпаком, – промовив Джип, – зникає все, що покладеш. Я в книжці читав… Ой, тату, а он “Монета є – монети нема!” Тільки вона лежить так, що не видно, як це робиться.

Джип, милий мій хлопчик, успадкував материну вихованість і не просив повести його в крамницю, не набридав мені благаннями. Він просто тяг мене зовсім несвідомо за палець до дверей, і я добре розумів, що йому хочеться.

– Ось! – мовив він і показав на “Чарівну пляшку”.

– А якби ти її мав? – запитав я. І Джип, почувши в цьому запитанні обіцянку, враз просіяв.

– Я показав би її Джіссі! – відповів він, не забуваючи, як завжди, про інших.

– До твого дня народження залишилося менше ста днів, – сказав я і взявся за дверну ручку.

Джип нічого не відповів, тільки ще дужче стис мій палець, і ми ввійшли до крамниці.

Кирило Челушкін. Ілюстрація до “Чарівної крамниці”

Це була не проста крамниця; це була чарівна крамниця, і тому Джип не поспішив відразу до прилавка, як бувало, коли ми заходили кудись купити йому звичайні іграшки. Весь тягар розмови з продавцем він переклав тут на мене.

Крамниця була невеличка, тісна і досить темна. Коли ми причинили за собою двері, дзвоник на них жалібно теленькнув. Хвилину чи дві в крамниці, крім нас, нікого не було, і ми мали час роззирнутися. Ось тигр із пап’‎є-маше на скляній вітрині, що стоїть на невисокому прилавку, – поважний, добродушний тигр, який розмірено киває головою; ось найрізноманітніші кришталеві кульки, порцелянова рука з колодою чарівних карт, цілий набір різних завбільшки чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх безсоромно виставив напоказ свої пружини. На підлозі стояло кілька чарівних дзеркал; одне нас звужувало й видовжувало, друге приплющувало нам голови й скрадало ноги, третє робило нас низенькими й товстими, як бочки. І поки ми сміялися, дивлячись у ті дзеркала, з’‎явився якийсь чоловік – певно, продавець.

Одне слово, він стояв за прилавком – якийсь дивний, блідий, темноволосий чоловік. Одне вухо в нього було більше від другого, а підборіддя – як носак черевика.

– Чим можемо прислужитися? – сказав він і розчепірив на скляному прилавку свої чарівні довгі пальці.

Від несподіванки ми обидва здригнулись і обернулися.

– Я хотів би купити своєму хлопчикові кілька простеньких іграшок, – сказав я.

– Фокуси? – запитав він. – Механічні? Для дому?

– Щось смішненьке, – відповів я.

– Гм… – мовив продавець і, ніби замислившись, почухав потилицю. А тоді просто на очах у нас дістав у себе з голови скляну кульку.

– Щось таке? – сказав він і простяг кульку мені.

Такого ми не сподівалися. Багато разів мені випадало бачити цей фокус на сцені – без нього не обходився найзвичайнісінький фокусник, – але тут, у крамниці, я цього не чекав.

– Непогано! – кинув я, сміючись.

– Правда ж? – мовив продавець.

Джип відпустив мій палець і потягся рукою до скляної кульки. Але долоня в продавця була порожня.

– Вона у тебе в кишені, – сказав чоловік. І справді, кулька виявилась у Джипа в кишені!

– Скільки вона коштує? – спитав я.

– За скляні кульки ми нічого не беремо, – привітно відповів продавець. – Вони дістаються нам… – він піймав іще одну кульку – в себе на лікті, – задарма.

Третю кульку він схопив у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із другою. Джип уважно роздивився свою кульку, потім дві ті, що лежали на прилавку, і зрештою підвів запитливий погляд на продавця, який стояв і всміхався.

– Можеш узяти собі й ці, – сказав той. – А як не боїшся, то й іще одну, з рота.

Ось!

Джип якусь мить мовчки дивився на мене, так само не кажучи ні слова, потім згріб усі чотири кульки, знов узявся про всяк випадок за мій палець і приготувався дивитись, що ж буде далі.

– Отак ми дістаємо всі наші товари – ті, що дрібніші, – пояснив продавець.

Я засміявсь і, підхопивши його жарт, сказав:

– Замість того, щоб брати їх на складі. Так воно, звісно, дешевше!

– До певної міри, – відповів продавець. – Хоча, зрештою, платити доводиться і нам. Тільки не так багато, як думають люди… Товари більших розмірів, а також харчі й усе, що нам треба, ми дістаємо з цього ось капелюха… І знаєте, що я вам скажу, сер? На світі немає жодного складу справжніх чарівних товарів! Ви, мабуть, помітили нашу вивіску: “Справжня чарівна крамниця”? – Він дістав із-за щоки прейскурант і подав його мені. – Справжня! – повторив він, показав пальцем на це слово й додав: – Тут аніякісінького шахрайства, сер!

Мені здалося, що його жарти не позбавлені серйозних підстав.

А продавець обернувся до Джипа, підкреслено привітно всміхнувся й мовив:

– А знаєш, ти славний хлопчик!

Я здивувався. Звідки, думаю, він знає? Адже задля дисципліни ми тримаємо це від Джипа в таємниці, навіть удома.

Та малий вислухав цю похвалу спокійно, мовчки, не зводячи з продавця погляду.

– Бо тільки славні хлопці можуть увійти в ці двері.

І ту ж мить, ніби на підтвердження цих слів, пролунав стук у двері й почувся слабенький писклявий голосок:

– У-у! Я хочу ввійти сюди, тату! Хочу ввійти!

У-у-у!

А вслід за цим утішання та вмовляння змученого батька:

– Тут же зачинено, Едварде!

– І зовсім не зачинено! – озвався я.

– Зачинено, сер! – сказав продавець. – Для таких дітей у нас завжди зачинено.

І тут ми побачили хлопчика: маленьке біле личко, бліде від ласощів та всіляких смачнющих-пресмачнющих страв і перекривлене від повсякденних примх – одне слово, личко жорстокого маленького егоїста, який шкріб нігтем зачаровану шибку.

– Так не годиться, сер, – сказав продавець, коли я з властивою мені готовністю допомогти рушив був до дверей.

За хвилину розбещеного хлопчика, що пхикав перед дверима, повели далі.

– Як це ви так робите? – запитав я, з полегкістю зітхнувши.

– Чари! – відповів продавець, недбало махнувши рукою, і з-під його пальців – уявляєте! – порснули різнобарвні іскри й погасли в сутінках крамниці.

– Там, за дверима, – звернувся продавець до Джипа, – ти казав, що хотів би мати наш набір “Купи й дивуй друзів”?

Після героїчної внутрішньої боротьби Джип нарешті відповів:

– Так.

– Він у тебе в кишені?

І, перехилившись через прилавок – тіло в нього виявилося надзвичайно довгим, – цей чудернацький чоловік з манерами справжнього фокусника дістав у Джипа з кишені коробку.

– Папір! – сказав він і взяв із порожнього капелюха з пружинами аркуш паперу.

– Шворка! – їв роті в нього виявився клубок, від якого він відмотав довжелезну шворку, зв’‎язав нею згорток, а тоді перекусив її зубами. А клубок, як мені здалося, проковтнув! Потім чиркнув об ніс однієї з черевомовних ляльок сірника, потримав над вогнем свого пальця (він одразу обернувся на паличку червоного сургучу) й запечатав покупку. – Ти ще казав про “Яйце є – яйця нема”, – зауважив він, дістав ного зі спідньої кишені мого пальта й загорнув у папір разом із “Лялькою, що плаче, як жива”.

Я віддавав кожен готовий пакунок Джипові, а той міцно притискав його до себе.

Хлопчик говорив дуже мало, але очі його були красномовні. Красномовні були і його руки, що тримали біля грудей покупки. Джип стояв невимовно схвильований. Так, це були справжні чари.

І раптом я аж здригнувся: під капелюхом у мене щось заворушилося – таке м’‎якеньке, трепетне! Я схопився за капелюх, і з-під нього випурхнув скуйовджений голуб – їй-богу, то був продавців спільник! – побіг по прилавку і чкурнув, як мені здалося, до картонної коробки за тигром із пап’‎є-маше.

– Отакої! – сказав чоловік і спритно вихопив у мене з руки капелюха. — От дурний птах – де влаштував собі гніздо!

Він заходився стріпувати мого капелюха й витрусив із нього собі в руку двоє чи троє яєць, чималу мармурову кульку, годинник, з півдесятка неодмінних скляних кульок, зіжмаканий папір, потім ще папір, і ще, й усе говорив про те, що люди не мають звички чистити свої капелюхи зсередини… Розмовляв він, звичайно, дуже чемно і не без певних особистих натяків.

– Помалу збирається стільки всякої всячини, сер… Звісно, не тільки у вас… Мало не в кожного покупця… Чого тільки люди з собою не носять!

А зіжмаканий папір на прилавку ріс, підіймався вище й вище і вже майже затулив собою продавця. Тепер ми чули тільки ще його голос:

– Ніхто не знає, сер, що ховається в людини за її добропристойною подобою… Всі ми – всього лиш прилизана зовнішність, одне слово, лицеміри…

Голос його завмер – точнісінько як у ваших сусідів завмер би грамофон, коли б ви влучно запустили в нього цеглиною. І така сама раптова мовчанка. Папір перестав шурхотіти, зробилося зовсім тихо.

– Вам уже не потрібен мій капелюх? – озвався нарешті я.

Відповіді не було.

Я подивився на Джипа, Джип подивився на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші спотворені обличчя – чудернацькі, серйозні, принишклі…

– Нам, мабуть, пора, – зітхнув я. – Скажіть, скільки з нас за все це?.. – запитав я, раптом підвищивши голос. – Я хочу заплатити. І мій капелюх, будь ласка…

Із-за купи паперу ніби почулося якесь сопіння.

– Давай заглянемо за прилавок, Джипе, – сказав я. – Він з нас кепкує!..

Ми з Джипом обійшли тигра, що покивував головою. І що, ви думаєте, було за прилавком? Там не було нічого! На підлозі лежав тільки мій капелюх, а поруч сидів у глибокій задумі кролик – звичайнісінький капловухий білий кролик, дурнуватий на вигляд, одне слово, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився, щоб узяти капелюха, і кролик відскочив від мене.

– Тату! – якось винувато шепнув Джип.

– Що таке, Джипе?

– Тату, а мені ця крамниця подобається!

“Вона подобалася б і мені, – подумав я, – якби прилавок раптом не витягся й не загородив нам дорогу до дверей”. Але я не прохопився Джипові про це жодним словом.

– Трусь-трусь! – покликав Джип і простяг руку до кролика, коли той пострибав повз нас. – Трусь-трусь, покажи Джипові фокус!

Кролик чкурнув у двері, яких доти я там, звичайно, не помічав. Потім двері розчахнулися ширше, і з них знову вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше за друге. Він так само всміхався, та коли наші погляди зустрілися, я побачив у його очах чи то глузування, чи то виклик.

– Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? – так само люб’‎язно запитав він.

Джип потяг мене за палець. Я подивився на прилавок, тоді на продавця, і знов наші

Погляди зустрілися. Мені вже починало здаватися, що чари тут аж надто справжні.

– У нас обмаль часу… – відповів я.

Та не встиг я доказати цих слів, як ми вже стояли в іншій кімнаті, де були виставлені зразки.

– Всі товари в нас одного гатунку, – заявив продавець, потираючи свої гнучкі руки, – а саме:

Найвищого! Нічого, крім справжньої магії! З гарантією! О, даруйте, сер!

Цієї миті я відчув, ніби чоловік щось відриває від мого рукава. Повернувши голову, я побачив, що він тримає за хвіст невеличке червоне чортеня, а воно смикається, звивається і все хоче вкусити його за руку. Ще хвиля – і продавець байдуже жбурнув його під прилавок. Чортеня було гумове, безперечно, і все ж на якусь мить мені здалося… І тримав він його так, як тримають у руках кусючу гадину… Я перевів погляд на Джипа, але той не зводив погляду з чарівного коника-гойдалки. Я був радий, що малий не бачив того чортеняти.

– Послухайте, – мовив я, стишивши голос і показуючи очима то на Джипа, то на червоне чортеня, – гадаю, у вас таких речей не багато, правда ж?

– І сліду немає! Це, видко, ви занесли його з вулиці, – відповів продавець, так само стишивши голос і ще ширше всміхаючись. – Аж дивно: чого тільки люди не носять з собою, самі про це не знаючи! – Потім до Джипа: – Тобі тут щось припало до вподоби?

Джипові припало тут до вподоби багато чого. І він довірливо й чемно звернувся до дивовижного продавця:

– А цей меч також чарівний?

– Це чарівний іграшковий меч. Не гнеться, не ламається, не ріже пальці. Хто має такого меча, той вийде цілий-цілісінький з двобою з будь-яким ворогом, не старшим за вісімнадцять років. Коштує від півкрони до семи шилінгів і шести пенсів – залежно від того, який завбільшки. Ці картонні обладунки призначені для юних лицарів, у мандрах вони просто незамінні. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка…

– Ой, татусю! – вигукнув Джип.

Я хотів запитати, скільки ж усе це коштує, але продавець не звертав на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джипом. Він відірвав малого від мого пальця й заходився докладно розповідати йому про свої кляті товари. Спинити його було вже годі. Невдовзі я з невиразною тривогою і почуттям, дуже схожим на ревнощі, завважив, що Джип ухопився за його палець – достоту, як звичайно хапався за мій. “Безперечно, він чоловік цікавий, – міркував я, – і в нього сила-силенна всіляких справді цікавих підробок. І все ж таки…”

Я рушив за ними, нічого не кажучи й не спускаючи з ока того спритного фокусника. Зрештою, Джипові тут подобається… А коли нам треба буде піти, ми зробимо це дуже просто, тут сумніву нема.

Виставка займала довгу, безладно забудовану галерею, втикану всілякими колонами, підпорами та стояками; арки вели до бічних ніш, де знічев’‎я тинялися й продавали витрішки якісь дивні на вигляд доглядачі. І на кожному кроці траплялися, збиваючи нас із пантелику, дзеркала та портьєри. їх було так багато, що дуже скоро я згубив з очей двері, в які ми ввійшли, і

А продавець показував Джипові чарівні поїзди, що рухалися без пари й пружини – їм досить було тільки дати команду, а також оті надзвичайно дорогоцінні коробки з олов’‎яними солдатиками, що оживали відразу, щойно він підіймав кришку і промовляв… Переказати ту скоромовку я не можу – в мене не дуже гостре вухо, а от Джип успадкував слух від матері й повторив скоромовку вмить.

– Браво! – вигукнув продавець, безцеремонно згріб солдатиків знов до коробки

Й віддав її Джипу. – Ану, ще раз!

І Джип за мить оживив солдатиків знов.

– Берете коробку? – запитав продавець.

– Ми б узяли, – відповів я, – якби ви продали її трохи дешевше. Бо мені треба бути мільйонером…

– З дорогою душею! – І продавець знову змів солдатиків у коробку, накрив її кришкою, помахав коробкою в повітрі – і вона вже була загорнена в бурий папір і перев’‎язана шворкою. А на папері стояла повна адреса й ім’‎я Джипа!

Помітивши мій подив, продавець засміявся.

– Це – справжні чари! – сказав він. – У нас без шахрайства.

– А як на мене, то вони аж надто справжні! – промовив я.

І Після цього продавець заходився показувати Джипові фокуси, незвичайні вже самі собою, а ще незвичайніші тим, як він їх виконував. Чоловік пояснював, як влаштовані іграшки, показував їх навиворіт, а любий мій хлопчик поважно дивився й дуже глибокодумно кивав головою. Я за ними просто не встигав.

– Агов, хутчіш! – гукав продавець-чародій, а вслід за ним чистий дитячий голосок повторював:

– Агов, хутчіш!

Але мою увагу відвертало інше. Ця крамниця вже починала викликати в мене підозру й побоювання. Мене насторожувало тут усе, навіть стіни, стеля, підлога, кожен стілець, що траплявся дорогою. У мене було таке дивне враження, ніби, як тільки я відвернуся, все це відразу закружляє, почне пересуватися, гратись у мене за спиною в “своїх сусідів”. Карниз звивався, мов змія, а ліпні маски на стінах були, правду кажучи, аж надто виразні як для простого гіпсу.

Потім в око мені раптом упав один із тих чудних доглядачів. Він стояв трохи збоку і, мабуть, не бачив мене, – мені й самому було видно його за купою іграшок та ще й через арку тільки, сказати б, на три чверті. Прихилившись до стовпа, він виробляв з своїм обличчям таке, що в мене аж сироти на тілі повиступали! Особливо страшно було дивитися на його ніс. А вигляд чоловік мав такий, ніби йому нудно й він просто вирішив розважитись. Спершу ніс у нього був коротенький і сплющений, потім на очах витягся, як підзорна труба, а тоді почав робитися все тоншим і тоншим, поки став схожим на довгий, гнучкий червоний батіг. Немов у страшному сні! Чоловік розмахував тим носом з боку в бік і закидав його вперед, як рибалка закидає вудку.

І тут я похопився – адже таке видовище не для Джипа! Та, озирнувшись, я побачив, що всю його увагу полонив продавець і малий не підозрює нічого поганого. Вони саме про щось шепотілися, поглядаючи на мене. Джип стояв на табуреті, а продавець тримав у руках щось схоже на великий барабан.

– Тату, пограймося в піжмурки! – вигукнув Джип. – Тобі жмуритися!

І не встиг я й слова сказати, як продавець накрив його отим великим барабаном! Я зразу збагнув, у чому річ.

– Скиньте барабан! – закричав я. – Зараз же! Ви перелякаєте хлопчика! Скиньте!

Чоловік із неоднаковими вухами мовчки послухався і простяг мені той величезний циліндр, щоб я побачив, що він порожній. На табуреті теж нікого не було! Невже за одну мить мій хлопчик міг безслідно зникнути?..

Вам, мабуть, знайоме лиховісне передчуття, що заполонює душу й невидимою рукою стискує серце. Це передчуття ніби змітає геть ваше власне “я”, і весь ви насторожуєтесь, напружуєтесь, ви не зволікаєте, але й не гарячкуєте, а гнів і страх десь зникають. Так було й зі мною.

Я ступив до ошкіреного продавця й люто перекинув ногою табурет.

– Годі цих дурниць! – гримнув я. – Де мій хлопчик?

– Ви ж бачите, – сказав продавець, усе ще показуючи мені порожній барабан. – У нас без шахрайства…

Я простяг руку, щоб схопити його, але він спритно крутнувся й вислизнув від мене. Я знов метнувся до нього, та він ухилився вдруге й штовхнув якісь двері, щоб утекти.

– Стій! – крикнув я.

Чоловік засміявся й вибіг. Я кинувся за ним і опинився в… непроглядній темряві! Бах!

– О Господи! Я вас і не помітив, сер!

Я стояв на Ріджент-стріт і щойно зіткнувся з якимсь порядним на вигляд робітником. А за кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джип. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед одним, Джип крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, так ніби тільки на хвилинку згубив мене з очей.

У руках він тримав чотири пакунки!

І ту ж мить узявся за мій палець.

Спершу я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом дверей чарівної крамниці. Але їх

Ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де продають картини, і вітриною з курчатами!..

І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.

– В екіпажі! – не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джип.

Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в кишені щось незвичайне і знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку.

Джип нічого не сказав.

Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джип промовив:

– Оце була крамниця, тату!

І тут я подумав собі: а як сприйняв усе це він? На вигляд Джип був цілий, здоровий, і це головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки.

Чорт, що ж там усе-таки було?

– Гм! – озвався я. – Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня. Джип вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть шкода, що я його батько, а не мати, й не можу тут-таки, в екіпажі, coram publico, поцілувати його. “Зрештою, – подумав я, – не так уже все це й страшно!”

Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов’‎яними солдатиками, що Джип зовсім забув про тих “Справжніх чарівних солдатиків”, яких бачив у крамниці. А в четвертому пакунку було кошеня – невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим апетитом.

Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна й скільки часу…

Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джип?..

Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.

Але одного дня я таки не стримався й запитав:

– Джипе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?

– А вони й так живі, – відповів він. – Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його…

– І вони марширують?

– Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!

Я не висловив подиву – це було б недоречно.

Відтоді я не раз пробував, коли Джип грався з солдатиками, зненацька увійти до нього в кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив…

Отож важко сказати щось напевно.

І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я проходив туди й назад по Ріджент-стріт, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я схильний гадати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають Джипове ім’‎я і адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.

Переклад Олекси Логвиненка

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що в оповіданні реальне, а що – фантастичне?

2. Хто став прототипом головного героя оповідання?

3. Для кого відчинялися двері чарівної крамниці? Чому?

4. Якими бачать речі у крамниці батько і син?

5. Чи відчувається різниця між “світом дитинства” і “світом дорослих”?

6. Що вам сподобалось в оповіданні? Чи хотілось би вам потрапити до такої крамниці?

(1 votes, average: 5.00 out of 5)