М. Хонелі. Аміран Дареджаніані (розділи з роману) – ЛІТЕРАТУРА ЗАКАВКАЗЗЯ

Розділ перший

Оповідь про царя індійського Абесалома

Жив колись в Індії цар Абесалом, мудрий і великий. Жив безтурботно й щасливо, мав сто барсів і п’ять сотен білих соколів, вдатних у мисливстві. Ходили під його владою три тисячі удільних вельмож. Жив за давно усталеним розпорядком: перші три дні тижня закликав до себе по тисячі вельмож і обдаровував кожного по заслузі. Четвертий, п’ятий і шостий день цар віддавав полюванню, а в неділю сідав на трон і вирішував важливі державні справи, чинив суд над людьми, визначав долю міст і сіл усієї країни й усіх підлеглих народів.

Якось він, за своїм звичаєм, запросив до себе вельмож, підлеглих своїх. Як і завжди, вирушили вони на полювання і втрапили в багате дичиною місце. Чимало вполювали її і цар Абесалом повернувся до палацу неабияк задоволений. Влаштував бучний бенкет і щиросердо дякував богові за вдале полювання, а нагоничам за послуги. І раптом згукнув цар Абесалом: “Життям своїм заклинаю, ідіть і розшукайте мені бодай-якусь дичину!”

Подалися нагоничі виконувати волю царя. Нагнали стільки дичини, що не полічити. Та ось диво: трапилася їм сарна. Роги золоті, очі й копитця – чорні, черевце – біле, а спинка руда. Поспішили вони до палацу. Доповів головний нагонич цареві про дивне створіння. Здивувався і водночас зрадів цар. І мовив він до своїх підлеглих: “Незвичайну сарну бачила ця людина, і ми бажаємо узріти її. Спіймайте її живою й неушкодженою”. На цьому бенкет урвався. Зібрався цар та його піддані на полювання, прихопили нагоничів – тих, що бачили сарну. Незабаром і сам цар узрів сарну. “Мерщій на коней! Але женіть обережно, щоб не увередити її”.

А сарна тим часом метнулася, мов та блискавка. Помчали за нею вершники, гналися вони на відстань одного дня, й забракло сили у декого. Тільки цар і три його вельможи продовжили гонить. Гналися вони за сарною ще сім днів, але не могли наздогнати її і відставати не годилося.

Дісталися вони скелястої ущелини, і раптом загнана сарна стрибнула зі скелі. І – зникла… Глянули мисливці вниз, здивувалися – наче земля поглинула тварину… Взагалі дивна місцина – жодної тобі живої душі. Та ще й незнайома. Що робити? Куди йти? Обдивилися, бачать – неподалік кам’яний будинок. “Що воно за будівля, та ще в такій пустці?” – здивувався цар. Підійшли до будинку, та не переступили порогу, як побачили на протилежній стіні зображення трьох витязів і дивної краси жінки. Особливо здивував їх зростом і мужньою постаттю один із них, у доспіхах та з мечем у руці. Прочитали вони написане під образами: “Я – Аміран, син Дареджані, підлеглий мій Саварсамідзе, Бадрі Іаманідзе, і підлеглий йому Індо-Чабукі, Носар з Нісрі, і підлеглий його Алі Діламі знищили каджів і визволили царівну морів, прийшли сюди. І зненацька напав на нас увесь Аравістан, але в запеклій битві ми мужньо відстояли себе”.

Озирнулися вони й побачили на другій стіні трьох витязів. Лише зараз мисливці побачили, що земля довкола всіяна кістками людей, коней, уламками доспіхів – стільки, що й не полічити.

Побачивши це, вражений цар мовив супутникам: “Хто ж вони, ці витязі, звідки вони й коли жили? Бачу я, що один із них володар над ними”. Думали – гадали вони над цим, та так нічого й не придумали.

А тоді вибралися на дорогу й повернулися додому.

Зібралися якось у палаці вельможі й помітили, що цар чимось вкрай занепокоєний і засмучений. А журився він від того, що не міг дізнатися про долю тих витязів, зображення яких побачив у цій пустці. Не їздив на полювання відтоді цар. Не влаштовував бучних бенкетів.

Чутка про це прокотилася по всій країні. З уст в уста передавалася поголоска, що Абесалом побував у якомусь дивному будинку, що сам будинок та образи в ньому не дають йому спокою. Називалися й інші причини. Дійшло це, звісно, й до придворних.

Прийшов якось до царя старший візир і стурбовано мовив: “Живи, о царю, вічно! Знаю, що чиню необачно, але сподіваюсь на вашу ласку. Хоча, о владико владик, якщо ти розгніваєшся і скараєш мене на голову, буду тільки вдячний. Бо тоді вже не бачитиму твоїх страждань”.

На це цар проказав: “Кажи, Джазіре, мій старший візирю, що тебе турбує? Бо знаю я, просто так ти не прийшов би”. І мовив тоді Джазір: “О, царю царів, живи вічно! З того клятого дня, коли ти звелів спіймати золоторогу сарну, ти зажурився, облишив полювання і бенкети. Це засмучує наш народ”.

“Вірно, мій Джазіре, знаю я, що непокою свій народ, підданих своїх, бо зажурився я. Знаю і про те, що привід для журби нікчемний, але не можу поборкати печаль свою”.

Розповів тоді цар старшому візиреві, як гнався він за дивною сарною та як опинився в пустельній місцині, як на стінах там побачив образи шести витязів та сонцеликої жінки, і що один із витязів, певно, повелитель над усім. “Я хочу знати про них усе”, – завершив він свою оповідь.

І наважився тоді старший візир мовити цареві такі слова: “Живи, о царю, вічно! Але насмілюся запитати: чи варто, о царю, так сумувати через це? Чи ж горе те, що побачивши лики якихось витязів, ти нічого про них не відаєш? О царю царів, великого горя завдаєш ти своєму царству. Звели нам ще раз одвідати ці місця, віднови мисливство й бенкети. І нехай ти взнаєш про них всю правду”.

Сподобалась цареві порада Джазіра. Знову заклично затрубив ріг до полювання, знову почалися бенкети, та все ж звеселити своє серце цар ніяк не міг.

І знову люди заговорили, що царя Абесалома обсіла журба. Якось, коли цар розмовляв з наближеними про бачене в пустці і ніхто не міг його втішити й розрадити, один з присутніх, на ймення Абуласан, син Абулкасима, вклонився цареві й мовив: “Живи, о царю, вічно! Я дещо знаю про людину, образ якої спричиняє тобі смуток. Дозволь мені, і я розповім тобі все, що я знаю”. Глянув на нього цар і подав знак: розказуй, мовляв.

Абуласан ще раз уклонився цареві й почав: “Живи, о царю, вічно! Коли я був ще малим, батько мій відправив крам з купцями в Багдад. Особливо ж дісталося Абубакарові – нав’ючив батько йому п’ятсот верблюдів і стільки ж мулів. У Багдаді купці пробули цілий рік і повернулися з великим прибутком, чому неабияк зрадів мій батько. Радісний, він зустрівся з Абубакаром в нашому саду. Зайшла мова й про Персію. Батько запитував, а Абубакар відповідав. Я стояв неподалік і тому добре чув їхню розмову. А закінчилась вона так: “Я повідаю тобі одну дивину, – мовив Абубакар. – Ми вже зібралися додому, як раптом підійшов до нас незнайомець і попередив, що заздрісні люди вирішили по дорозі пограбувати наш скарб. Стривожені цим, ми вирішили перечекати в Багдаді ще місяць. Тим часом підходить до нас іще один незнайомець – араб – і каже: “Я знаю, ви боїтесь розбійників. Пообіцяйте, що добре віддячите мені, і я проведу вас дорогою, де ніхто не нападе на вас”.

Ми взяли клятву у незнайомця і переконалися, що він чесна людина. Щедро нагородили його, а тоді араб порадив взяти з собою якомога більше харчів для себе і для коней, бо малося їхати степом не менше місяця, а там ні води, ні пасовиська. Ми послухалися його і приготували все необхідне.

П’ятнадцять днів ішов наш караван безлюдною пустелею й опинився в широкому полі, що було, наче снігом, усіяне білими кістками посічених у бою людей і коней. Серед поля стояла кам’яниця. Здивований, я спитав у провідника, що тут сталося і що це за будинок. Той відповів: “А хіба ви не знаєте, що будинок цей належав Амірану Дареджанідзе, непереможеному витязеві? Образ його намальований на стіні будинку.”

Увійшли ми в дім і справді побачили там зображення невимовної краси витязя. У доспіхах, з мечем у руці. А внизу напис: “Я – Аміран, син Дареджані, підлеглий мій Саварсамідзе, Бадрі Іаманідзе, і підлеглий йому Індо-Чабукі, Носар з Нісрі, і підлеглий його Алі Діламі знищили каджів і визволили царівну морів, прийшли сюди. І зненацька напав на нас увесь Аравістан, але в запеклій битві ми мужньо відстояли себе”.

Ще більше здивувався я і запитав у свого провідника: “Хто ж оці витязі?” А він відповів: “Вони з тих, хто завжди готовий на героїчний подвиг”. Тоді я знову запитав у нього: “А що вони зробили?” На це була відповідь: “Не буду перераховувати, але скажу – сліди їхніх діянь повсюди…”

Ось що розповів моєму батькові Абулкасимові його вірний слуга Абубакар”, – завершив розповідь Абуласан.

Вислухав це цар і мовив: “Мій смуток якраз у тому, що такі витязі були, а ми про них нічого не знаємо”. Ще більше спохмурніло чоло царя Абесалома від зажури і знову відмовився він від полювання і бенкетів.

Не витримав старший візир і вклонився йому: “Живи, о царю, вічно! Дивлюся на тебе і невимовно сумно мені. Горе нам, якщо ми нічого не дізнаємося про тих гідних похвали витязів”. І, боячись, що іншим разом не матиме можливості сказати ще щось про це, порадив: “Відправ, о царю, людей в усі міста Персії, нехай дізнаються, чи не лишився живий хтось із підлеглих або знайомих тих витязів. Від них ми дізнаємось правду про них”.

Сподобалась цареві порада Джазіра. Невдовзі його гонці подалися в Персію, побували в усіх містах. Двоє відвідали й Багдад, обійшли його вшир й впоперек, та так і не дізналися нічого. Зібралися вже додому, як зустріли одного старого, що зупинив їх і сказав: “Бачу, що ви – іноземці. Звідки ви йдете?” Ті ж відповіли старому: “Ми інди й виконуємо повеління царя нашого”, – й розповіли, що привело їх в чужу країну.

Вислухав їх старий і мовив: “Якби щедро винагородили ви мене, то я показав би вам шлях, що приведе вас до бажаної мети”.

Зраділи посланці царя Абесалома й подарували старому коштовний індійський одяг. Мовив тоді старий: “Є у нашій країні містечко, засноване самим Дареджанідзе. Там і досі живе Саварсамідзе, підлеглий Аміранові Дареджанідзе, з юнацьких літ свідок подвигів свого повелителя. Він багато може розповісти про нього”.

Подякували посланці й пішли вказаною старим дорогою. Йшли п’ять днів і п’ять ночей, доки не побачили в Балхеті на березі великої річки гарне містечко. На брамі того містечка був зображений Аміран Дареджанідзе на коні. “Ось той, за ким сумує наш цар Абесалом!” – зраділи посланці…

Вони зайшли в браму, і їх відразу зустріли люди й повели до себе. За звичаєм, що його запровадив тут сам Дареджанідзе, кожного, хто відвідував містечко, зустрічали з великою пошаною. Ніхто не питав хто вони й звідки, не казали нічого й про себе.

Три доби гостювали посланці, і щодня їх частували, ні про що не запитуючи.

У тому чарівному містечку стояв великий палац, на передній стіні якого красувалося зображення Амірана, сина Дареджан.

Вийшов з палацу старезний старий й приєднався до трапези співгородян. То був Саварсамідзе. Йому подали перший келих вина і він покликав до себе людей. Вони, підтримуючи під руки, допомогли йому підвестися до молитви. Воздавши хвалу Всевишньому, старий поглянув на зображення Амірана Дареджанідзе і, заплакавши, промовив: “Ось людина, подібної якій не було і немає у світі”. Промовляючи ці слова, він похилив голову, мовби кланяючись йому. А тоді випив вино.

Три дні спостерігали царські посланці таке видовище, а тоді підвелися, шанобливо схилили голови перед старим і мовили: “Ми посланці царя Індії Абесалома і стоїмо перед Вами, сподіваючись на вашу ласку”. – І розповіли, що привело їх сюди.

Вислухавши гостей, заплакав Саварсамідзе і гнівно мовив до гостей: “Якби ви не посланці великого царя, клянуся Всевишнім, звелів би одтяти вам голови, що ви смієте просити мене розповісти про життя і подвиги повелителя мого”.

Ні з чим повернулися посланці додому й доповіли цареві Абесалому: “Живи, о царю, вічно! Знайшли ми достоповажного старця, підлеглого Аміра – на Дареджанідзе, але він не хотів розповісти нам про нього бодай щось”.

Всміхнувся цар на ці слова й промовив: “Слава Богові, що не позбавив мене надії дізнатися щось про славетного витязя”. І порадили цареві посланці поспішати, бо надто старий той і може померти раніше, ніж побачить його вінценосець.

Послухався цар Абесалом і негайно послав ганців до старого з листом, де мовилося: “До тебе, славетного витязя Саварсамідзе, звертається цар індійський Абесалом. Я дуже втішений і підношу Богові хвалу, що ти ще живий і здоровий. Прошу, прочитавши цього листа, поквапся до нас, утіш своєю присутністю. Зустріну я тебе, як батька рідного, з почестями, знатимеш ти тут спокій і відпочинок. Прийму тебе як вихователя свого, а ти повідаєш нам про повелителя свого Амірана, сина Дареджан. І розвіється тоді смуток, що повнить моє серце. Дай Боже жити тобі довгі літа!”

Принесли й передали цього листа старому. Прочитав він його і так відповів цареві: “Живи, о царю, вічно! Я, Саварсамідзе, прах ніг твоїх, мав за велику честь читать твій наказ і, сповнений радощами, підніс до неба руки, благословив царювання твоє за те, що ощасливив ти мене увагою своєю, о царю, і виявив бажання надіслати мені послання, яке врадувало і втішило мене, старого. А ще за те, що питаєш ти про вихователя мого Амірана, сина Дареджан, рівного якому не було і, здається мені, не буде в цілому світі. Ти покликав мене до себе і вже тим виявив до мене неабияку повагу. Велике щастя побачити тебе, богорівного, та шлях до тебе далекий, і слабкі мої сили не дають мені сповнити твій наказ. Якщо ж побажаєш, о царю, дізнатися про все, що зберігає моя пам’ять про вихователя мого, то пришли людину, якій би я зміг розповісти про все, поки старість не позбавила мене цієї останньої втіхи”. І хотів Саварсамідзе й розпочати свою оповідь, але посланці царські відповіли йому, що велено їм тільки листа передати.

Прочитав лист старого цар Абесалом і звелів двом вельможам влаштувати паланкін на двох верблюдах і рушити за старим. Надіслав цар і нового листа, в якому мовилося: “Якщо волею Всевишнього ти дожив до сьогодення, то не може бути такого, щоб не побачили тебе наші царські очі. Посилаю за тобою двох вельмож-Джаунараі та Омара, а з ними й паланкін, щоб не відчував незручностей при подорожі. Бог свідок, що мандри – найкращі ліки від старості”.

Передали Джаунар і Омар листа від царя, подали паланкін, посадили в нього старого й рушили до Індії.

Безмежно зрадів цар Абесалом, побачивши жаданого гостя. “Велике щастя дарував ти моєму серцю, Саварсамідзе! Нехай радіє і твоє серце, бо стрічаємо ми тебе як батька рідного. Коли ж забажаєш повернутися додому, відправлю тебе з почестями й славою,” – запевнив він старого. Потім звернувся до своїх придворних: “О Господи! Чи ж дивно, що така шановна людина творила добро”. І відповіли його вельможі як один: “Живи, о царю, вічно! Ніколи не бачили очі наші такої достоповажної людини. То яким же був його пан?!”

Розчулився від таких слів Саварсамідзе й мовив: “А що казав би ти, побачивши мого пана, якщо вже я, нещасний старий, заслужив такої шани!”

Довго пробув старий Саварсамідзе в палаці, насолоджуючись спокоєм і почестями. Що не день цар утішав його новими дарунками. І сказав якось цар своєму гостеві: “Я неабияк прагну почути оповідь про твого пана і про вас, підлеглих його. Але досі не наважувався просити, бо здавався ти стомленим. Тепер же кажу: настав час для довгожданної оповіді”.

Відповів царю Саварсамідзе: “Живи, о царю, вічно! Я старий і не зможу говорити довго…” – Гість трохи помовчав і повів далі: “Оповідь про мого пана й інших лицарів складе дванадцять розділів і може розтягнутися на цілий рік, проте стільки я не зможу говорити”. Він знову помовчав, а тоді заговорив: “Ще юнаком я став свідком діянь Амірана Дареджанідзе. Назбиралося їх у нього багато, як і в моїй пам’яті, тому хочу спитати, про які саме подвиги його розповісти? Чи, може, почати з того будинку в пустелі, де зображено Амірана Дареджанідзе, його підлеглих Бадрі Іаманідзе і Носара з Нісрі, що вам довелося побачити?” Цар мовив: “Розповідай спершу про трьох цих героїв”. І відповів йому старий: “Те, що бажаєш почути, о царю премудрий, якраз середина оповіді, а втім, мабуть, з цього й почну…”

Розділ другий

Оповідь про Бадрі Іаманідзе

Живи вічно, о царю царів! Нехай возвеличує друзів твоїх Бог, нехай зганьбить він недругів твоїх. І нехай насолоджується слух твій цією оповіддю.

Полювали ми якось і побачили леопарда, що схопив сарну. Довго дивився на це Аміран Дареджанідзе, а тоді ми помітили людину в чорному одязі. Обличчя його і правиця теж були в чорному.

Під’їхавши до нас, незнайомець зійшов з коня і низько вклонився. Глянув на нього Аміран Дареджанідзе і відчув жалість. А нам сказав: “Горе якесь у нього. Що ж із ним сталося?” Його ж самого запитав: “Хто ти і по кому носиш жалобу?” Той відповів: “Довго розповідати. Після полювання, коли відпочиватимете, з вашого дозволу й розповім усе”.

Поспішив Аміран Дареджанідзе завершити полювання, і ми повернулися додому з незнайомцем. Відпочивши і відпустивши гостей, звелів Дареджанідзе покликати незнайомого, посадив його поруч і запитав: “Що трапилося з тобою, по кому твоя скорбота?” “По пану моєму,” – крізь сльози проказав незнайомець. “Помер він чи що?”, – перепитав Аміран. “Ні! З ним трапилося нещастя”. Попросив тоді Дареджанідзе розповісти, що ж за нещастя спіткало його пана.

І почав той чоловік свою оповідь: “Пан мій Бадрі Іаманідзе – славетний витязь. Не злічити всіх його подвигів, а оповідь розтягнеться і може надокучити. Скажу коротко. Коли змужнів він, не було нікого, хто б міг змагатися з ним. Прочувши про якогось уславленого витязя, він вирушав до нього, змагався з ним і незмінно здобував перемогу.

І вже ніхто не важився змагатися з ним, не було в світі рівного йому. Це засмутило його. Він облишив полювання, бенкети. Стурбовані цим мешканці міста робили все, аби розвіяти його смуток.

Я був постачальним у свого пана й ночами вартував біля дверей його опочивальні. Якось підійшов до мене старий араб і спитав: “Скажи-но, а чому зажурився Бадрі Іаманідзе?” Я пояснив. “Чи ж варто з цього журитися?!, – здивувався старий. – Присягаюсь, що знайду йому такого велетня, позмагавшися з яким проклянуть свій день народження і він, і той, хто зважиться допомогти йому”.

Я перший доповів своєму панові про почуте. Зрадів Бадрі Іаманідзе, мерщій підхопився з ліжка й звелів покликати того чоловіка. Я так і вчинив.

“Скажи, чи є такий чоловік, який би не поступився мені в силі?” – звернувся до нього Бадрі Іаманідзе. “Є!”, – відповів старий. “І хто ж він?” – знову спитав мій пан. “Рушайте на пошуки морської царівни і зустрінете чимало витязів, ладних змагатися з усіма на світі. Дорога до неї така небезпечна, що не кожен зважиться піти по ній”, – мовив старий. “А хто може провести тією дорогою?” “Дорога та відома й мені”, – відповів старий.

І звелів Бадрі Іаманідзе, мій пан, винести вбрання для старого й для себе. Гукнув і вірного витязя Індо-Чабукі, так само левосилого, й розповів йому про все, що мовилося.

Вже наступного дня ми вирушили. Взяли провідником старого араба. Йшли п’ятнадцять діб і опинилися на високій горі, звідки видніли величезні долини. Показав на них провідник і сказав: “Далі я не поїду! Спустіться вниз, перейдіть поле і там ви знайдете тих, кого шукаєте. Я ж чекатиму вас тут п’ятнадцять днів, і якщо доти ви не з’явитеся, подамся додому сам”.

Спалахнув Індо-Чабукі й погрозливо напустився на старого: “Клянуся Всевишнім і славним ім’ям пана, відтяв би я тобі голову, якби не страх перед гнівом Божим. Як ти посмів обнадіяти мого пана, а потім кинути серед дороги?” Бідолашний старий не знав що й казати.

Всміхнувся Іаманідзе й звернувся до Індо-Чабукі: “Заспокой свій гнів, Індо! Присягаю життям, коли вирішили ми стати справжніми витязями, то, гадаю, швидко переконаємося, на що ми здатні”.

Залишили ми старого на горі й почали спускатися. Спускалися довго і нарешті побачили намет. Біля нього стояв прив’язаний кінь. “Піду-но дізнаюся, чий це намет”, – зголосився Індо-Чабукі. Та не встиг він підійти до намета, як звідти вийшов Рудий лицар і спитав: “Хто ти?” А тоді почав лаяти незваного гостя: “Я знаю, що тебе, як і багатьох інших, що знайшли тут свою загибель, заманив старий араб…” Індо-Чабукі відповів йому: “Не гоже лицареві вдаватися до лайки. Якщо ти лицар, то краще готуйся до змагання”. “Одійди від порогу!”, – була відповідь. Одійшов Індо-Чабукі від намету й став чекати.

Вийшов до нього Рудий лицар, вже в доспіхах. Сів він на коня і, спрямувавши його на гостя, замахнувся мечем. Тоді Індо-Чабукі схопив його руками, стягнув з коня, приволік до нас і мовив: “Ось той, хто посмів так розмовляти зі мною. Вирішуйте тепер, що з ним робити”.

Рудий лицар упав на коліна перед моїм паном, без кінця б’ючи поклони й промовляв: “Перемога супроводжує тебе, о Носаре з Нісрі! Довго ми чекали на тебе!”

Перебив тоді його Індо-Чабукі: “Ніякий він тобі не Носар з Нісрі, це Бадрі Іаманідзе!”

Ми рушили далі, прихопивши й Рудого лицаря. їхали довго, аж побачили два намети – великий і малий. Біля них стояв вороний кінь.

Наблизившись до наметів, ми побачили чоловіка, що міцно спав. Два раби – один в узголів’ї, другий в узніжжі – охороняли його з оголеними мечами в руках.

Гукнув їм Індо-Чабукі: хто, мовляв, ви такі? Раби, приклавши пальці до губ, тихо мовили: “Йдіть з миром, поки він не прокинувся”. Тоді звелів Бадрі Іаманідзе: “Розбудіть його, я хочу знати хто він”. Раби відповіли: “Підійдіть і самі розбудіть”.

Індо-Чабукі зіскочив з коня і підійшов до намету. Кинулися до нього раби з мечами, але він схопив одного однією рукою, другого – іншою, кинув їх на землю щосили й мовив: “Клянуся Всевишнім, мій пан переможе вашого так само, як я переміг вас”.

А сплячий був такий витязь, що поки його добре не потрясуть, не прокинеться. З криком накинувся на нього Індо-Чабукі і почав щосили смикати. Той розплющив червоні моторошні очі, а тоді мовив: “Знаю я… їх, певно, як і інших, заманив сюди старий араб”. – А потім загорлав до нас: “Йдіть леть, поки живі!” На це Бадрі Іаманідзе відповів: “Окриками та лайкою не залякаєш нас. Краще випробуй з нами свій меч”. У відповідь почули: “Одійдіть від намету!” Ми трохи одійшли.

Надів той витязь доспіхи й вийшов з намету. Присягаю вам, нічого страшнішого я не бачив. Індо-Чабукі хотів вступити з ним у двобій, але Бадрі Іаманідзе зупинив юнака: “Ні, брате, ця сила не для твого меча. Дозволь я позмагаюся з ним”.

Погарцювали вони один довкола одного, а тоді зблизилися. Ринувся той вершник на Бадрі і одним ударом дістав його коня. Але Бадрі Іаманідзе схопив супротивника могутніми руками, вирвав його з сідла і щосили кинув на землю.

Прочумавшись, мовив той витязь: “Живи вічно, о Носаре з Нісрі! А ти добрий витязь”. Здивувалися ми: хто ж цей Носар із Нісрі, що вони так його бояться? Тоді розповів нам Рудий лицар, як морський цар отримав звістку від Носара про те, що збирається відвідати його царство й одружитися з царівною. “Не віддавай її заміж за іншого, якщо хочеш спокійно жити”, – попереджав Носар. Наостанок оповідач звернувся до Бадрі Іаманідзе: “Ми чекали його тут і гадали, що ти – це і є Носар з Нісрі”.

Рушили ми далі, узявши Рудого лицаря, а переможеного витязя залишили. Тоді звернувся наш супутник до Бадрі Іаманідзе: “Хочу вам щось сказати, але прошу, вислухайте мене без гніву”. “Кажи!” – дозволив Бадрі. “Пожалій свою молодість, не змушуй тужити своїх батьків і повертайся додому. Бо ніхто з людей ще не побував там, куди ти намірився йти… Якщо ж ти думаєш перемогти чоловіка, якого зустрінеш, то знай – він куди могутніший за вас”.

На ці слова Бадрі Іаманідзе роздратовано кинув Рудому лицарю: “Та як ти посмів таке сказати!”

І ми рушили далі. Йшли довго, а тоді спитали свого супутника: “Що чекає на нас попереду?” Рудий лицар відповів: “Попереду незліченне військо Чорного лицаря, а сам він розташувався неподалік у дванадцяти наметах. Ворогові не бажаю з ним зустрітися, і дізнатися нічого не зможеш”.

Довго ми їхали. Стали нам попадатися військові загони, і ми з боєм пробивалися крізь них. Чимало воїнів ішли зі співами, були й такі, що бенкетували, а побачивши нас, вигукували: “Ось з’явився Носар із Нісрі!”

“Мабуть доблесний і славний лицар цей Носар із Нісрі, якщо його так нетерпляче чекають”, – мовив Бадрі Іаманідзе.

Ішли ми так майже до вечора й чули, як воїни вихваляли свого Чорного лицаря. І от оддалік ми помітили дванадцять наметів, а один з-поміж них був найбільший.

Про наш прихід Чорний лицар, мабуть, уже знав, бо визирнув з намету й звернувся до своїх воїнів зі словами: “Погляньте, схопили вони якогось жалюгідного лицаря й тягнуть до нас!” Потім показав на нас рукою і голосно сказав: “Чи не Носар це з Нісрі?” “Ні!” – відповіли йому. – Це Бадрі Іаманідзе”. Тоді вийшов Чорний лицар нам назустріч, привітали ми один одного. Він звелів розбити для нас чималий намет і подати вечерю. Зайшов до нас і Чорний лицар. Задерикуватий він був, увесь час шукав зачіпки для сварки. А в двобої, якщо перемагав, не залишав супротивника живим.

Втім, прийняв він нас з великими почестями, дав відпочити. Однак серед ночі прислав гінця передати його слова: “Хоч і перебиваю ваш відпочинок, але така в мене звичка – завтра на вас чекає двобій”.

Зрадів Бадрі Іаманідзе і з тим же ганцем послав відповідь: “Бачить Бог, ладен я помірятись з тобою силами, але як гість не міг заговорити про це першим”.

Уранці Чорний лицар сів на свого вороного коня й виїхав у поле. Клянуся, що якби ви побачили його тоді, втішилося б ваше серце. Озброївся і Бадрі Іаманідзе, виїхав у поле на своєму білому коні. Обидва – не намилуєшся!

Вершники роз’їхались в різні боки, а тоді помчали один на одного, здіймаючи куряву. Забрязкотіли мечі, немов грім небесний.

Довго билися вони, що аж поламалися мечі. Розлютився Бадрі Іаманідзе, випустив віжки і з розмаху так ударив супротивника, що розітнув його від правого плеча до лівого стегна.

Воїни Чорного лицаря спостерігали за двобоєм зоддалік. Побачивши, що їхній повелитель прийняв смерть, вони, забувши про все, скочили на коней і кинулися на нас.

Ні з чим не можна зрівняти доблесті Бадрі, та якби ви бачили у тій січі Індо-Чабукі, їй-право, зачарувалися б і ви.

Перед нами відступили зброєносці Чорного лицаря, і Бадрі Іаманідзе увійшов у його намет. Підійшов тоді до нього Рудий лицар і сказав: “Благословенна правиця твоя, немає в світі рівного тобі богатиря. Двадцять найвідважніших лицарів полягли від руки Чорного лицаря, і не думали ми, що знайдеться сила, міцніша за його силу. Віднині для нас починаються випробування, особливо для тебе. Але, бачу, не важкими вони будуть для такого витязя, як ти!”

Пробули ми там тиждень, відпустили полонених Чорного лицаря, серед них і на ім’я Юсіб. Отримавши сподівану волю, зраділий Юсіб звернувся до мого пана зі словами: “Нехай благословиться правиця твоя і мужність, змусив ти Чорного лицаря заплатити власною кров’ю за кров убитих ним лицарів, ти мене врятував від нього. Я не можу тобі віддячити як слід, та, коли твоя ласка, служитиму я тобі вірою і правдою”.

Вислухавши, спитав у нього Бадрі Іаманідзе: “Чи знайомі тобі дороги тутешні?” “Атож” – відповів Юсіб. Зрадів Бадрі Іаманідзе, подякував Юсібу і підбадьорив його, вселивши надію, що віддячить повелителю за надану волю.

Ми вирушили в дорогу. Незабаром Юсіб сказав: “Наближаємося до місця, де три дні й три ночі ми перебуватимемо серед звірів.” А коли дійшли до безлюдної місцевості, де були самі ущелини і скелі, Юсіб пояснив: “Тут починається країна звірів”. Ледве вимовив він ці слова, як перед нами постали два леви. Я захотів битися з ним, і мій пан дозволив: “Убий!” Левів було вбито, і ми поїхали далі. Пройшли ще трохи шляху, як побачили звіра з великим рогом на носі. “З ним битимусь я, а ви дивіться”, – мовив Бадрі Іаманідзе. Але Юсіб заперечив: “Це не для тебе, нехай Індо-Чабукі зітнеться з ним”.

Вийшов Індо-Чабукі й зім’яв того звіра, як кошеня. І згукнув тоді захоплено Юсіб: “Воістину важка попереду дорога, але для тих, з ким наш пан і відданий йому Індо-Чабукі, вона буде незрівнянно легша!”

Ми заглиблювалися в країну, і раптом побачили звіра, що самим виглядом наганяв страх. Великий, як слон, дві голови дивилися в різні боки, а з пащ шугає полум’я.

“Ось звір, якого ти маєш убити”, – мовив Юсіб. І звелів Бадрі Іаманідзе Юсібу: “Заклинаю тебе світлом небесним, сідай на мого коня, замани звіра сюди і ти переконаєшся, чи гострий мій меч”. Засміявся тоді Юсіб: “Знаю, кінь твій найпрудкіший, тому й сідаю на нього”. Скочив на білого коня і привернув на себе увагу чудовиська.

Кинувся звір на Юсіба, але той поскакав від нього. Проносячися повз Бадрі Іаманідзе, гукнув: “Настала година, о пане, рятуй мене!” Зблиснув у повітрі меч і опустився на звіра з такою силою, що розітнув його навпіл, та ще й кінцем устромився в землю.

“Благословенна твоя правиця! – вигукнув Юсіб. – Важка ця дорога, але полегшить її нам наш повелитель”.

Ще два дні пробули ми в дорозі, а тоді незнайомий чоловік гукнув нам з гори: “Ідіть, поспішайте до мене!” Його оповив змій, другого він тримав у руці і, щойно ми наблизилися до нього, кинув його до нас, а сам зник.

Піднялися ми на вершину, глянули на той бік гори й побачили: лежать у долині два величезні дракони – чорний і білий.

І тоді Бадрі Іаманідзе вирішив: “Чорний – мені, а білий – вам трьом”. Але Юсіб відмовився від своєї участі.

Підняли ми списи і приостропили коней своїх: на Чорного дракона – Бадрі Іаманідзе, на білого – Індо-Чабукі.

Підвів чорний дракон роззявлену пащу, щоб проковтнути витязя, але Бадрі Іаманідзе встромив у його пащу списа, що він на п’ядь уткнувся у землю.

Накинувся білий дракон на Індо-Чабукі, проковтнув його до поперека і хотів уже втекти, та наздогнав його Бадрі Іаманідзе й зарубав одним змахом меча.

І мовив Бадрі Іаманідзе врятованому Індо-Чабукі: “Брате мій, допоможи й мені, коли я потребуватиму”. На що той відповів: “Хвала Богові, що сотворив тебе таким лицарем!”

Проминули ми країну звірів, зустрілися з озброєними ефіопцями, що охороняли дорогу й очікували нас. Три тисячі вершників неслися до нас. Нехай Господь учинить так із зрадниками вашими, як ми учинили з ними.

Після цієї битви виїхали ми на морське узбережжя, і перед нами постало невеличке охайне містечко, достойні мешканці якого зустріли нас шанобливо і з почестями. Побули ми в тому містечку три дні і чудово відпочили.

Коли ми опинилися біля самого моря, Юсіб сказав: “Ми ще будемо тут, коли підпливуть сюди на човнах незліченні загони на чолі з величезним рудим чоловіком. Не витримають наші лати їхньої зброї, але якщо ми вб’ємо того рудого, загони миттю розбіжаться. Це єдиний наш порятунок”.

Минув ще один день дороги, і все вийшло так, як провістив Юсіб. Підпливли на човнах незліченні загони, обстріляли й потіснили нас. І тоді крикнув нам Бадрі Іаманідзе: “Ховайтеся!” Ми сховалися. Підплив до берега той рудий чоловік і закричав: “Здавайтеся!” Але Бадрі Іаманідзе миттю стрибнув у човен, рубонув мечем і відтяв голову рудому.

Пливли ми морем вільно й спокійно, аж побачили острів – країну морського царя. У тій країні, виявляється, двадцять тисяч квітучих сіл і міст. Немає іншої такої гарної місцини в світі. Сподобалася вона Бадрі Іаманідзе. їхали ми по ній три дні, і сказав тоді Юсіб: “Тут ми мусимо поставити дозорця”.

Вийшов і я. Не буду хвалитися, але справді непоганим був я в ту ніч дозорцем. Вранці побачив мій повелитель, скільки перебив я людей і коней, і щиро подякував мені.

Їхали ми весь день, і коли почало сутеніти, знову сказав Юсіб: “Тут потрібен дозорець”. Він сам простояв цілу ніч і витримав великий бій. Подякував і йому Бадрі Іаманідзе.

Минуло ще три дні, і мовив знову Юсіб: “Тут потрібен сильний дозорець”. Тоді звернувся він до Індо-Чабукі: “Тобі стояти цієї ночі”. І виявилося, що напало удвічі більше війська. Індо-Чабукі впорався з ним блискуче.

Наприкінці четвертого дня опинились ми в чарівній місцевості, де росли високі дерева, а під горою жебоніло джерело. “Тут буде наш табір”, – вирішив Бадрі Іаманідзе. Коли ми отаборилися, Юсіб наповнив келих вином і промовив: “Чекаємо на твоє веління, о леве над левами, але цю ніч тобі самому бути дозорцем”.

Узяв Бадрі Іаманідзе з рук Юсіба келих, випив і відповів: “Згоден, якщо потрібно. Присягаюся життям своїм, ви можете спати спокійно!”

Щойно стемніло, сів Бадрі Іаманідзе на коня і поскакав. Глянув на нього Індо-Чабукі й сказав: “Хто з нас, його товаришів, боїться, той гідний презирства”.

Тієї ночі ми не чули ані крику, ані навіть шереху. А вранці побачили, що Бадрі один поклав ворогів утричі більше, аніж усі ми разом. І мовив Юсіб: “Позаду важка дорога, і ми вже наближаємось до міста”.

Минуло ще три дні, і підїхали ми до брами міста, великого і гарного. Вислав морський цар своїх людей назустріч нам і звелів передати: “Славлю твій прихід, Бадрі Іаманідзе, прочув про твою мужність і тішуся”.

Розгорнули для нас намет, принесли наїдки різні, і ми відпочивали цілий день. Другого і третього дня провідували нас мешканці того міста. Сподобався їм повелитель наш, який і справді не мав рівні за вродою і мужністю в цілому світі.

Ми вже подумали, що кінець випробуванням. Та ось царський гонець передав: “Сину мій, Бадрі, чимало випробувань випало тобі по дорозі – на землі й на морі. З багатьох неймовірних пригод вийшов ти переможцем, але бажаю ще раз випробувати тебе. Живуть у мене три велетні, зійдися з ними, переможи їх, доведи свою силу ще раз, і тоді станеш бажаним чоловіком моєї дочки і улюбленим моїм зятем”.

Відповів на це Бадрі Іаманідзе так: “Прибув я сюди з дому свого шукати лицарських почестей. Я ладен виступити проти тисячі твоїх велетнів, здолати кожного, одружитися з твоєю дочкою”.

Пішов Юсіб до міста і, коли повернувся, сказав: “Дізнався я про тих велетнів: одного звуть Абаші, сила у нього велика, другого – Коротун за величезний зріст, про третього нічого не знаю, але він найсильніший. І кажуть про них іще: “Не пощастить тому, хто зітнеться з ними”.

Надіслав морський цар у дарунок одяг коштовний і звістку: “Завтра зустрінешся з Абаші”.

Неабияк зрадів цьому Бадрі Іаманідзе.

З високої башти, що підносилася над містом, вирішив цар спостерігати за двобоєм. Поруч із собою посадовив дочку – царівну морську, дружину свою і відомих вельмож. Заполонили дахи будинків люди. Під сурми й барабани виїхав Абаші, а назустріч йому – Бадрі Іаманідзе. Посунули вони один на одного. З ранку до вечора билися. І крикнув тоді Індо-Чабукі: “Вперше я бачу тебе таким, клянуся сонцем твоїм, не схожий ти сьогодні на самого себе”. Попустив тоді віжки Бадрі Іаманідзе, і, зігнувшись, з розмаху вдарив мечем по шолому Абаші. Не врятував і шолом, розрубав його Бадрі Іаманідзе до поперека. Загуло все навколо і воздали люди хвалу переможцю.

Заплескав цар, бачивши кінець двобою, а потім звелів винести коштовний халат і вітати переможця. І повторив услід за ним народ, що на землі немає лицаря над Бадрі Іаманідзе.

Минали дні. Із заходом сонця чинив цар бенкет, посилав гостям дорогі дарунки, вина й фрукти, а якось передав: “Славним ти був у герці і дуже сподобався мені, але настав час зустрітися з Коротуном”.

Подякував Бадрі Іаманідзе і відповів: “Я і сам засидівся і готовий битися хоч із двома витязями відразу”.

Уранці вийшов цар, запросив вельмож і влаштував бенкет. Дахи будинків знову заповнили люди. Заграли сурми, піднявся гомін не менший, ніж при першому двобої.

Виїхав лицар Коротун, справді величезний, як гора. Сів на коня і Бадрі й виїхав назустріч.

З войовничими вигуками суперники зійшлися. Дитячою забавкою здавався перед ним перший двобій. Тривав герць з ранку до вечора. Саме тоді якийсь воїн Коротуна пустив свого коня на Бадрі Іаманідзе і замахнувся на нього мечем. Побачив це Індо-Чабукі. Обурений, поскакав він до того: “Негіднику, нехай вони, як належить, самі вирішать долю двобою”. Вдарив його по шоломі і той скотився з коня мертвий. Але Бадрі Іаманідзе, що бачив це, гукнув Індо-Чабукі: “Дивись, брате, як це виходить у мене”. І з такою силою опустив меча на голову супротивника, що той не встиг і кліпнути, як уже звалився на луку сідла.

На це закричали люди: “Нехай благословить правиця твоя!” – й осипали переможця золотими й срібними монетами й перлами. Кинувся Юсіб підбирати монети й ховати їх за пазуху, мовляв, чому б їх не позбирати?

А цар морський з досади вдарив собі рукою по коліну, підвівся й мовив невдоволено: “Хто цей витязь, звідки він прибув до нас? Адже він перебив моє військо й моїх найманих витязів!” Потім усе ж послав Бадрі Іаманідзе коштовний халат і вітання з перемогою.

Того ж дня зібрав цар своїх вельмож, порадився з ними і звелів дочці: “Донько моя, я вже старий, ти єдина спадкоємиця трону. Шукав я тобі чоловіка незрівнянного в ратній справі й лицарстві. Нині, доню моя, він є, далі випробовувати його не треба, досить і тих герців, які він виграв на наших очах, і тих славних діянь, які він здійснив раніше. Жоден з моїх підлеглих не в змозі змагатися з ним. Тож нехай він і буде твоїм чоловіком”.

Відказала царівна морська: “Не хочу я в заміжжі думати, що мій чоловік не найсильніший у світі. Нехай зустрінеться з ним і третій богатир. Якщо гість переможе, тоді скорюся твоїй волі”.

Посмутнів цар, зажурилися вельможі, але що діяти. Передав цар коштовні дарунки Бадрі Іаманідзе і слова: “Свідок Бог, не від мене таке рішення. Ти сам дізнаєшся чия на те воля. Ти маєш зійтися з останнім богатирем, і якщо переможеш – бути тобі моїм зятем”.

Не став відмовлятися Бадрі Іаманідзе. На волю царя він відповів: “Знаю, о царю, надокучили тобі ті двоє, що я їх здолав, а ще більше надокучив третій. І якби навіть не було на це повеління твого, не уникнув би він двобою зі мною”.

Вранці цар, цариця і царівна зайняли свої місця. Царівна цього дня була в златотканій багряниці. Звернув я увагу Бадрі Іаманідзе на це, сказавши: “Бачиш, яка вона, наче безтілесна, і сяє, мов сонце”.

Знов заповнили городяни дахи будинків, і всі, старе й мале, вже оплакували Бадрі Іаманідзе, який першим виїхав на ристалище. Виїхав і супротивник, Азарманік на ім’я. Попрохали тоді вельможі царя: “Забороніть двобій, бо ще загине той, з ким хочете породичатися!” Та переконати царя і царицю не вдалося. Тоді вельможі звернулися до Азарманіка, щоб той відмовився від герцю. Обурився Азарманік і люто спрямував на них свого коня.

Глянули ми на Азарманіка й зрозуміли, що він не попередні богатирі, переможені Бадрі Іаманідзе. Прислав він залізний спис на десять ліктів і запропонував: “І для себе візьму такий і зійдемося відразу ж”.

Узяв Бадрі Іаманідзе в руки списа, обдивився, змахнув ним, згодився, і пішли вершники один на одного. Почався бій справжніх лицарів, що тривав з ранку до вечора. Але жоден не досяг перемоги. Тоді повернув Азарманік свого коня до міста, а Бадрі Іаманідзе до свого намету.

Доповіли цареві про рішення витязів і додали: “Жоден з них не переможе, рівні вони за силою. Тож не змушуй їх битися далі”. Цар був згоден на це, але царівна стояла на своєму.

Того вечора сиділи ми за бенкетним столом, коли хтось покликав Юсіба. Той вийшов і довго не повертався. А коли з’явився, то почав говорити, що, мовляв, віддайте мені якусь платню, інакше він не скаже, що робив. Бадрі пообіцяв винагороду, і тоді Юсіб сказав: “Прислала твоя наречена в подарунок тобі коня”. Зрадів Бадрі Іаманідзе, наче йому подарували весь світ.

Гукнули посланця царівни, привів він коня, вкритого килимом хутряним і золототканим. Кращого коня не бачили людські очі. А з конем передав гонець і слова царівни: “Чудовий твій білий кінь, але, мабуть, вибився із сил. Тож зустрінься з Азарманіком уже на цьому коні”.

Відповів Бадрі Іаманідзе царівні: “Я зрозумів царівно, що ти хотіла сказати своїм подарунком: мовляв, учора ти був дещо нездалий, та завтра, сподіваюсь, будеш іншим. Знаю я і про бажання батька твого позбутися Азарманіка. Будь певна, я зроблю це”.

Вранці послав Бадрі Іаманідзе гонця до царя: “Звели, о царю морів, Азарманіку знову зустрітися зі мною, адже ми вчора лише розім’ялися. А коли твоя ласка, передай, щоб прикрив доспіхами найвразливіші місця. Я вчиню так само. Будемо битися до остаточної перемоги”.

Здивувало царя і його вельмож таке прагнення двобою. І цар надіслав відповідь: “Готуйся до завтрашнього дня, завтра ви зустрінетесь!”

Посідали ми того вечора бенкетувати, як знову гонець від царівни. Знову покликали Юсіба. Повернувся він і мовив Бадрі Іаманідзе: “Надіслала наречена твоя меча й переказує: “Прив’яжи його до пояса і бийся ним”.

Поглянув Бадрі на меча, воздав йому хвалу і, вдячний, відповів царівні: “О царівно, завтра ти побачиш, чи гідний я тебе”.

Настав ранок і знову цар і цариця зайняли свої місця, а царівна посередині. Сиділа вона сонцелика в такому осяйному одязі, що саме сонце, здавалося, зблякло перед ним.

Заграли сурми, забили барабани, але плакали всі, бо певні були, що переможе Азарманік. Виїхав він і вже своїм виглядом наганяв страх. До тою ж він ретельно прикрив вразливі для меча місця і на собі і на коні.

Виїхав і Бадрі Іаманідзе. Взяв він із собою, як завжди, три мечі. Стільки ж було і в Азарманіка. Загарцювали коні, зійшлися в герці витязі.

Клянуся вам, о царю царів, той двобій не був схожий з першим. Хоча, як і першого разу, тривав він з ранку до вечора. Брезкіт доспіхів і зброї, гуркіт бубнів і барабанів перекривали все.

Зламали суперники по два мечі і тоді крикнув Юсіб: “Поглянь на свою сонцелику, згадай меч, присланий тобі сонцем!”

Почув його слова Бадрі Іаманідзе і згукнув він: “Ось і знадобився твій меч!”

Злякався Азарманік і полишив поле бою, поскакав геть. Та наздогнав його Бадрі Іаманідзе, вдарив мечем по спині так, що розтяв до самого живота.

Цар захоплено заплескав руками. Радість захлюпнула все місто, і піднесли люди хвалу Бадрі Іаманідзе. Почали робити підношення цареві й цариці. Розпочалося велике свято. З почестями було запрошено до царя Бадрі Іаманідзе. Пішли з ним до палацу і ми. Зустріли нас цар, цариця і царівна. Того ж дня відгуляли весілля. Посадили поруч Бадрі Іаманідзе й царівну морську. Дивилися ми на них і впевнювалися, що немає над них подружжя.

Не пошкодувало й місто своїх скарбів.

Три місяці раділи й веселилися ми. Тоді розіслав цар гінців по всіх землях своїх, скликав своє військо. Дві тисячі вершників у повному обладунку навезли стільки коштовностей, що вистачило б і на державну скарбницю.

Вийшов цар до вершників, до народу, зняв із себе корону й увінчав голову Бадрі Іаманідзе. Почали тоді люди осипати Бадрі коштовностями, величати його вінценосцем. Але він повернув корону цареві, мовивши: “Дай Боже прожити вам тисячу років і царювати во славу. А мене, поки ви царюватимете, щоб супроводжувала удача і слава лицарська”.

Подякував йому цар морів, а Бадрі Іаманідзе завершив свою промову словами: “Є в мене своє царство, велике, але я став на шлях лицарства. І тут, у вас пізнав я свою силу, але родина моя і вітчизна не відають про це”. Запала журба до серця Бадрі Іаманідзе. Помітив це на бенкеті цар морів і спитав: “Чому зажурився?” Промовчав Бадрі, а коли знову запитав цар: “Ти, певно, вирішив повернутися додому, до рідної оселі? Що ж, іди, а коли схочеш, повертайся сюди. Віднині ти цар усіх царів”.

Зрадів на такі слова Бадрі. А Юсіб вигукнув: “Ти здатний залишити це чудове царство й повернутися додому?!”

Посміхнувся цар і спитав у Юсіба: “Може в Бадрі щось сталося?” Юсіб квапливо погодився: “Ой, присягаюся, царю, кепське, дуже кепське!” Тоді Бадрі мовив: “Царю мій, щодо нього, то я його по дорозі сюди визволив з полону. Він часто сам не знає що говорить”. Наостанок цар сказав: “Готуйся, Бадрі, в дорогу з дружиною, крам і коштовності нехай поки лишаються тут. їх я припроводжу згодом”.

Подарував йому цар золототканий одяг і ставри перлинні, коштовностей інших чимало. Нав’ючили сто верблюдів і тисячу мулів, взяли з собою кілька тисяч вершників, і рушили в дорогу.

Перетнули море, і вже на протилежному березі перед нами постало прекрасне містечко. Зупинилися ми перед ним, і сказав Індо-Чабукі: “Тут не варто залишатися”. Але чому – не пояснив.

Одійшли ми од війська свого – Індо-Чабукі, Юсіб, я і царівна. Тоді сказав Індо-Чабукі: “Ми в країні девів, тому мусимо дуже пильнуватися”. Однак не наважилися ми сказати про це Бадрі Іаманідзе.

Опівночі підкрався Бакбак-дев і викрав сплячого Бадрі Іаманідзе. Вранці почали ми шукати його серед воїнів, але навіть сліду не знайшли. Пішов Індо-Чабукі на пошуки Бадрі, та й сам зник.

Довелося нам повертати назад і вести царівну до батька – царя морів.

Зчинився неймовірний лемент, люди голосили: “Як врятувати Бадрі? Як визволити?”

Цар послав військо, але воно не могло вступити в країну девів, його розбивали, і воїни мусили тікати. По довгих роздумах цар мовив: “Є вихід!” Зраділи вельможі: “Який? Кажи нам, наказуй!” “Пошлемо гонця до Носара з Нісрі, до того, що колись хотів одружитися з царівною. Можливо, він допоможе!” Згодилися всі з таким рішенням.

Звелів тоді цар нам з Юсібом їхати до Носара з Нісрі й розповісти йому про все.

Дісталися ми до Нісрі й прийшли до Носара, що сидів у своєму саду, бенкетував з вельможами і насолоджувався співом співаків.

Підійшли ми до нього, а він спитав нас: “Чого ви в жалобі?” Розповіли ми йому про все.

Звернувся тоді він до витязя свого Алі Ділама: “Чуєш, що кажуть люди?”

“Чую, о леве над левами, – відповів той. – Вирушаємо рятувати лицаря з біди.”

Наступного ж дня ми вирушили в дорогу. Взяв Носар із собою і свого витязя Алі Ділама.

Розділ третій

Оповідь про Носара з Нісрі

Три дні ми були в дорозі. Неподалік одного містечка, що належало Носару, зустріли ми жінку, яка невтішно голосила: “Ой, де ж ти був, Носаре, коли підступні люди пограбували наше місто?” Містечко й справді було спалене й сплюндроване. Виявилося, то напали турки, зруйнували фортечні мури й нещадно пограбували місто.

“Коли це сталося?” – обурено спитав Носар. “Та щойно”, – відповіла жінка, і ми побачили, як униз, в долину, спускалися турки, що пограбували місто.

І озвався тоді Носар: “Настав час довести, що я в спромозі визволити вашого пана”. Сказав це, скочив на вороного і помчав за турками. Запевняю вас, ще ніхто не бачив такої сутички. Перебив він усе військо й розвіяв так, наче гнів Божий упав на них. “Гадаю, – сказав тоді Юсіб, – витязь цей врятує нашого Бадрі”. Прибув Носар і ми воздали йому належну хвалу.

Спитав тоді у нас Носар: “Чи знаєте ви дорогу?” Юсіб відповів: “Авжеж! Одна довша, але безпечна, друга коротша, але небезпечна. Якою накажеш їхати?” І вирішив Носар: “Коротшою!”

Подолали ми двадцятиденний шлях. То звірі хижі на нас кидалися, то ворожі війська обсідали. Але відганяли ми їх і йшли далі. Та ось перетнуло нам дорогу незліченне військо. Сказав про це Носару Алі Ділам і той дозволив йому битися з ними. Клянуся вам, неперевершений був Алі Ділам у тому бою.

“Чи не допомогти йому?” – спитали ми в Носара. “Якщо він ще Алі Ділам, то допомога зайва”. І справді, перебив він ворогів, розвіяв їх, мов вітер туман. Коли повернувся, щедро віддячив йому Носар.

Рушили ми далі і йшли ще три дні. Дійшли до невисокої гори, на яку піднімалося троє людей на левах. Ми почули, як один сказав іншому: “Дивися, знову когось підманув Юсіб і веде сюди”. Після того двічі гукнули вони нам: “Не сховатися вам від нас, тож все одно краще вам поспішати”.

Скочив тоді обурений Носар на свого вороного і звелів нам: “Зачекайте тут!” Поскакав і миттю зник за горою.

Минуло чимало часу, а тоді Алі Ділам запропонував: “їдьмо поглянемо, що там наробив Носар”. Піднялися ми на гору і побачили незліченну кількість побитих людей і коней. Троє, що їхали на левах, теж порубані. Але самого Носара ніде не було.

Охопила нас тривога, однак, що ми могли вдіяти.

Минуло ще трохи часу, і з’явився Носар. З ним ішов якийсь чоловік.

Вони підійшли до нас і ми побачили, що в нього… два обличчя. Одне – чорне, а друге – червоне. Чорним він говорив перською, а мови червоного годі було розібрати.

Він тільки й знав, що благав: “Не вбивайте мене. Усі племена, казав він, вірують у Бога. І він свідок, що настане час, і я віддячу добряче”. Мовив йому тоді Юсіб: “Все одно вб’ємо, так і знай!” Ще більше перелякався той і почав ще ревніше благати. Носар заспокоїв його: “Не бійся, брате, той чоловік жартує. Але ти маєш присягтися Богом, що не піддуриш. Пам’ятай – мене тобі не піддурити!”

Присягнув той чоловік і додав: “Де ми перебуваємо зараз, живуть два птахи дивовижних розмірів; немає сили, яка б здолала їх.” Почувши це, зрадів Косар: “Мерщій, їдьмо до них. Покінчимо з ними негайно.” Я, Юсіб і Алі Далам поїхали полем, а Носар – трохи стороною. Раптом налетів на нас трьох справді величезний птах. Юсіб встиг вигукнути: “Допоможи? Носаре!” Погнав коня Носар. Не встиг птах відлетіти, як змахнув мечем Носар і вбив його, як мишеня. Був птах той не менший за слона. Здивувався дволикий, побачивши це, і спитав у нас: “Чи є хтось на світі, хто б зрівнявся з Носарбм?”

Другого птаха не було і ми пішли далі. І мовив тоді дволикий: “Треба дозорця на ніч”. Призначили мене. Вночі підступило вороже військо, і я знищив його.

Зранку рушили далі. Другої ночі вартував Юсіб, але все обійшлося. Про Юсіба, царю, скажу: на вигляд він ніби малий, але силою і серцем дужчий за багатьох.

На третій день дволикий сказав: “Тут треба дозорець добрячий.” Зголосився Алі Ділам. Уночі нас оточило військо і впорався він із ним, як справжній лицар – розбив і розігнав його.

Їхали ми ще три дні. Аж побачили фортецю. Носар спитав: “Чия вона?” І відповів дволикий: “То – фортеця девів, а ув’язнено там лева над левами Бадрі Іаманідзе.” Почувши це, Носара з Нісрі вирішив, що доки не визволить його, не візьметься ні за що інше.

Застеріг його дволикий: “Дозорцем тут маєщ бути ти сам. Але знай: нізащо не засни.” Тієї ночі до світанку чулися брязкіт і дзвін мечів. А вранці, коли скінчилася битва, заснув, виявляється, Носар з Нісрі. І тоді з’явилися двоє братів-девів – Бакбак і Хазаркан. Викопали вони чималий шмат землі і понесли на ній Носара.

Тим часом розвиднілося, прокинулися ми й бачимо – багато війська чужого побито, а Носара нема. Незмірна туга охопила нас. Довго шукали ми його, але даремно.

Алі Ділам напав був на слід, але і він зник, мов у землю запав. А невгамовний Юсіб мовив: “Треба було вбити цього дволикого, тоді б нічого не трапилось.”

Обурився дволикий: “Та що я зробив тобі поганого, коханцю повії!” Вилаяв він Юсіба як хотів і пішов собі. А Юсіб усе твердив: “Казав і кажу знову: він причина усіх наших лих”.

Хоч не хоч, а мусили ми їхати далі. Прибули в Іаман до витязя Іамена. Прийняв він нас і відправив до Амірана Дареджанідзе, щоб передали йому: “Лицар ти могутніший за всіх, Аміране Дареджанідзе. Я вже старий і слабосилий. Якби ж це не так, свідок Бог, не просив би я допомоги в лицарських справах. Немає вже в мене колишньої сили. Сина мого Бадрі полонили деви. Зголосився допомогти йому лев Носар із Нісрі, але й він, певно, за гріхи мої втрапив у полон. Тепер тільки твоя правиця здатна порятувати їх обох. Тож що підкаже твоє лицарське серце, так і чини!”

Аміран Дареджанідзе відповів йому: “Не сумнівайся, справу цю я візьму на себе. Але хотів би знати – чи чекати на Абана Каманідзе та інших лицарів, чи йти без них?”

Я так відказав йому: “Живи століття, Аміране Дареджанідзе. Та якщо ти вирішив їхати, то поспішай, бо запізнимося і поляжуть наші лицарі”.

Розділ четвертий

Оповідь про Амірана, сина Дареджан.

Слухай, о царю царів! Живи вічно й нехай Бог помножить друзів твоїх й винищить недругів.

Того ж дня Аміран Дареджанідзе, я – Сарвасамідзе, ще людина в жалобі вирушили до Іамана. Зустрів нас Іаман. Вже старий, але міцної ще статури, знаний замолоду як лицар-лев.

З гіркими сльозами мовив Іаман: “Що мені казати тобі, Аміране, сам вирішуй, що діяти – в тобі і сила і надія моя”.

Заспокоїв його Аміран: “Одне можу пообіцяти тобі: або загину з ними, або визволю їх і ми повернемося”.

Ми пробули у Іамана один день. А коли від’їжджали, попросили в нього провідника. Вказали на Юсіба.

Дванадцять днів тривав наш довгий шлях і опинилися ми там, де дев викрав Бадрі Іаманідзе. Юсіб перший вказав на те місце.

Зійшов тоді Аміран з коня і заплакав. Невдовзі ми рушили далі. Ще через три дні зустріли ми дволикого. Він уклонився Амірану й мовив: “Присягнув я Носару з Нісрі і непорушу клятви. Якщо досі мені не вдалося прислужитися йому, то тепер, коли ви йдете визволяти його, я з вами. Я вам помічник в усьому”.

На ці слова Юсіб гидливо звернувся до нього: “Знову ти, негіднику, постав перед наші очі?!”

Амірана розгнівали слова Юсіба, і він став заспокоювати дволикого: “Не звертай, брате, уваги на нього”.

О царю царів, слухай далі мою оповідь. Через кілька днів попереду завидніла висока фортеця. “Чия вона?” – поспитав Аміран.

“Вона девівська і в ній леви-лицарі Алі-Ділам і Індо-Чабукі. І потрапили вони туди тому, що деви їх зачарували”

Переночували ми тут, а вранці вбрався Аміран у доспіхи, схопив щит та меч і поскакав до фортеці.

Незліченні вороги підвелися йому назустріч. Спробували вони закидати його камінням, але марно: нестримно мчав лицар до фортеці. Одним ударом відчинив він браму й увірвався до фортеці. Відшукав там Алі Ділама та Індо – Чабукі. Вони були такі виснажені, що довелося залишити їх під наглядом чоловіка в чорному.

Запечатали ми віка скарбниць і разом із дволиким залишили фортецю. Через кілька днів опинилися на місці, де на викопаній землі деви забрали Носара з Нісрі. Попереду лежав ще довгий шлях, але дволикий раптом мовив: “Не поїду я з вами далі, але скажу вам тільки те, що не пройде і трьох днів, як ви опинитесь в лісі – в країні звірів. Будьте там насторожі”.

“От вам і найкращий провідник!”, – глузливо кинув тоді Юсіб.

Образився на нього дволикий, але без жодного слова подався геть.

Потім ми справді опинилися в густому лісі.

Присягаюсь Богові і вам, о царю царів, що напала на нас ціла тьма звірів. П’ятсот левів і стільки ж тигрів вбили ми тоді. А коли вийшли з лісу, то перед нами плинула широченна ріка. Бачимо – пливе човен з гребцями. Вклонилися вони нам і спитали: “Чи не придворні ви лицарі?” “Атож, придворні,” – відповіли ми. “Можемо переправити вас,” – запропонували вони.

Сіли ми в човен, відштовхнулися від берега, допливли до середини, коли раптом зникли ті гребці разом із човном, а ми опинилися в воді.

Узяв тоді Аміран мене під одну пахву, Юсіба під іншу й поплив. Плив він довго, мовчки, і лише, коли ми вийшли на берег, мовив: “О Боже, ти врятував нас від великої біди”.

Довго йшли ми, поки опинилися біля великої скелі. У ній була печера; з неї вийшов велетень Дідо в червоному. Привітався він до Амірана Дареджанідзе: “Добре, що ти прийшов.” Тоді узяв його на долоню й мовив: “Який же ти малий, і хто ти?”

Замість Амірана відповів Юсіб: “Він – найнікчемніший із людей!”

Послухав його велетень і мовив: “Хитрі ти плетеш тенета, а тим часом вже двох ваших з твої ж ласки полонили деви. А тепер і цього до них ведеш?”

А Юсіб у відповідь: “Злий ти і жалюгідний, дідько тебе знає, що ти оце теревениш”.

Слухав це Аміран і звернувся до велетня: “Скажи, брате, хто ти?” “Я колишній цар велетнів. Деви розбили моє військо, відібрали моє майно, і лишився самотою.”

Ледве промовив він ці слова, як знову озвався Юсіб: “Краще б ти позбувся життя, негіднику, аніж царства й майна.”

Наче не почув цих слів велетень і мовив далі: “Куди ви прямуєте? Втім, бачу я, що ти справжній і благородний лицар, тому вірю я тобі. У мене великий досвід, сила й бажання допомогти тобі. Але ти обіцяєш, що повернеш мені втрачене царство.”

Аміран пообіцяв, і приєднався тоді до нас цар велетнів. Ми рушили далі.

Проминули ми скелясту ущелину й опинилися біля високої гори, на вершині якої стояло небачене чудовисько й гидко шипіло. Повиповзали з усіх боків незліченні змії. Почали ми їх сікти мечами, але не меншало їх. Напнув тоді Аміран Дареджанідзе тятиву, пустив гостру, як меч стрілу і відтнув голову чудовиськові. І відразу, наче від полум’я, зникли всі змії. Натомість з’явився тоді на горі якийсь чоловік і крикнув: “Дарма, що ти вбив того змія. Це тільки принесе вам велике нещастя, і ви в цьому швидко переконаєтесь”. Сказав це і зник. Потім постав інший, що обурено питав у когось: “Ці люди посміли вбити нашого змія?” Щойно він вимовив ці слова, як розкололася скеля і вискочили звідти три дракони – чорний, білий і червоний.

“Чорного я беру на себе, білого візьмеш ти, Саварсанідзе, а червоний для Юсіба,” – гукнув Аміран Дареджанідзе.

“Візьми і мого собі!” – мовив Юсіб.

Посунули дракони на нас. Першим був червоний. Одним помахом меча відтяв йому голову Аміран. Я бився з білим, майже втратив силу, але підскочив Аміран і відрубав йому голову. Та саме цієї миті накинувся на нього ззаду чорний дракон, проковтнув і втік. Наздогнав я дракона, хотів порішити та відрубав тільки хвоста, як він забіг до свого сховища.

Почали ми оплакувати Амірана. Але вийшло, що даремно. Бо Аміран вихопив захалявного ножа, розітнув драконові живіт, і вийшов звідти закривавлений. Побачив нас і дорікнув: “Добре ж ви допомогли мені!”

У кублі драконів знайшли ми багатющі скарби. Замурували їх і рушили далі. Йшли лише два дні, а здавалося, що обійшли всю землю.

Дорогою пристав до мене якийсь одноокий велетень і мовив: “Прикро, що ви довірилися Юсібові, погубить він вас!” – і водночас норовив схопити мене. Обурений, почав я битися з ним^ билися ми довго. Нарешті здолав я його. Розповів я про це Амірану і вказав на вбитого.

Здивувався Аміран, побачивши одноокого велетня і щиро подякував мені.

Слухай далі, о царю царів, оповідь мою. Слухай і живи довгі століття.

Ще три дні були ми в дорозі і зустрілася нам жінка, що гірко плакала. “Що з тобою, жінко?” – спитав я у неї. “Чи нашої ви віри?” – перепитала вона. “Вашої. Але чого ти плачеш?” – допитувався я. “Згадала я Бадрі Іаманідзе, лева того відважного, тож і плачу по ньому. Коли деви зачарували його, схопили й мене, але мені вдалося втекти. Відтоді й блукаю тут, шукаю, хто б допоміг. Може, ви голодні?” – спитала вона раптом.

Того дня ми справді не здобули дичину й таки добряче зголодніли, тому не відмовилися від запрошення.

Повела вона нас до підніжжя скелі, відчинила двері до своєї оселі й пропустила вперед Амірана Дареджанідзе. Щойно він увійшов, як вона привалила двері величезною брилою, і він опинився в пастці.

А та жінка насправді була девом.

Роздягся Аміран і побачив перед собою чоловіка з одним оком на лобі.

“Добре, що ти прийшов, Аміран Дареджанідзе!” – озвався він.

Мав Аміран звичку: відчувши, що трапив у халепу, кидався на ворога із вигуком: “Хвала тобі, найміцніший, позмагаємося у силі!” Але того разу вчинив інакше, чемно звернувся до одноокого: “Зичу миру й щастя, але, Бог свідок, що було б краще тобі не зустрічатися зі мною”.

Зненацька вискочив звідкись юнак, теж із одним оком на лобі, і звернувся до першого: “Знаю я, батьку, що ти хочеш убити його. Дозволь зробити це мені”.

Ми стояли біля самих дверей і чули все, але зарадити Аміранові не могли.

Розлючений Аміран схопив нахабного юнака за ногу і вдарив об стіну. Підхопився тоді батько і кинувся на Амірана. Довго боролися вони, нарешті вдалося Аміранові здолати дева. Жбурнув того на підлогу і виколов мечем око.

“Не добивай мене, Аміране, заклинаю тебе, – заблагав дев. – Я ж бо й так позбувся ока”.

Облишив його Аміран й схопив ту жінку, що заманила нас до печери, й мовив гнівно: “Ти можеш ще багатьох сюди заманити. А щоб цього не сталося – отримуй!” І відтяв їй голову.

Потім відсунув Аміран Брилу і ми зайшли до печери. І бачимо, що лежить осліплений велетень-дев, ледь дихає. Не хотів Аміран позбавляти його життя, та зненацька вихопив свого меча Юсіб і добив дева. Обурився Аміран та Юсіб почав виправдовуватись: “Не гнівайся, володарю мій, він-бо й надалі заманював би людей й знущався над ними”.

Знайшли ми і в цьому лігві чималий скарб. Заховали його і рушили далі.

Коли треба було влаштовуватися на ніч, застеріг нас Юсіб: “Слід би виставити дозорця”. Сам же і став на чати.

Ранком рушили ми далі. Наступної ночі випало вартувати мені. Довелося давати відсіч ворогам. Відчувалося, чим далі, тим небезпечніша дорога. Третьої ночі став на варту Аміран Дареджанідзе.

Цієї ночі підступила сила-силенна ворогів. Упорався з ними Аміран. І тоді з’явилися обидва деви – Бакбак і Хазаран. Як на те, заснув Аміран. Почали деви викопувати землю, довкола багатиря, аби забрати його, як забрали Носара з Нісри. Та, на щастя, прокинувся Аміран і кинувся з войовничим вигуком на Бакбака. Злякався той і втік, а Хазарана витязь скарав своїм мечем.

Підступили ми до фортеці, де мучився Бадрі Іаманідзе і Носар із Нісри. Неприступною здавалася вона, годі було проникнути до неї. Цілий тиждень простояли ми під велетенськими мурами, сподіваючись, що вийде Бакбак. Але він не з’являвся. І коли ми вже втратили надію побачити його, як запитав Юсіб: “А де той Дідо – велетень?” І відразу з’явився Дідо і поцікавився, чи не знаємо ми, як проникнути до фортеці. “Ні”, – відповів Аміран. “Тоді йдіть за мною”. І велетень повів нас на місце, де під стіною росли дивовижні дерева, з-під яких дзюркотіло джерельце. Щодня прилітав до нього з фортеці великий птах, тамував спрагу й знову відлітав. “Якщо ти справді безстрашний лицар, – звернувся Дідо до Амірана, – то ось тобі шлях до фортеці: спробуй ухопитися за ногу цього птаха, і він перенесе тебе через мури”.

Заперечив тоді Юсіб: “Та це ти, злодюго, надумав накликати на нас іще більшу біду!” Але Аміран послухався поради Дідо-велетня і зачаївся під деревами. Вчинив він так, як сказав Дідо, і поніс його птах до фортеці. Підхопилася охорона, зчинила тривогу, “З’явився, з’явився!” – лементували вони.

Підлетів птах до фортеці, зіскочив Аміран Дареджанідзе на стіну і вихопив меча. Почав рубати охоронців, прокладаючи собі шлях до в’язниці. З неї вже долинали волання ув’язнених про допомогу. Розтрощив Аміран браму й визволив в’язнів. Вийшли на волю Бадрі Іаманідзе й Носар із Нісрі. Багато полягло у фортеці ворогів. Бакбак спробував утекти, але наздогнав його Носар із Нісрі і позбавив життя.

Пробули ми у фортеці цілий тиждень, знайшли там скарби незліченні. Нав’ючили п’ятсот верблюдів, а місто з фортецею і частину скарбів полишили цареві велетневі.

По дорозі прихопили скарби, залишені там, де ми побили драконів.

І от прибули ми до фортеці, де нас чекали Алі Ділам та Індо-Чабукі. Забрали й звідти скарби. Тим часом по всій Аравії розійшлася чутка про витязів, що здолали драконів та девів, і що везуть вони з собою величезні багатства. Дізналися про це й вороги, рушили за нами навздогін. Довелося нам – трьом лицарям-левам і нашим вірним помічникам зійтися з ними в жорстокій битві.

Присягаю, о царю царів, не можу виділити когось одного з них – кожен виявив незрівнянну відвагу.

Три дні тривала битва, і Божа кара впала на ворогів. Вкрилося поле їхніми кістками. А на тому пустельному полі звели кам’яну споруду, де на стінах зобразили трьох витязів, і нас, їхніх підлеглих.

Після цього прибули ми до Іамана-Чабукі, відпочили тиждень. Ще міцніше потоваришували лицарі і поклялися бути братами один одному довіку. Тоді розділи між собою здобуті скарби й роз’їхалися по домівках.

Тут завершується, о царю царів, оповідь про Бадрі Іаманідзе, Носара з Нісрі та Амірана Дареджанідзе. А вам дай Боже жити довго й щасливо.

Розділ п’ятий

Оповідь про Амбрі Араба (короткий зміст)

Якось у Багдаді Аміран Дареджанідзе і Саварсамідзе від людей на бенкеті почули, що є лицар на ім’я Амбрі Арабі, рівний Амірану по силі. Аміран почав оозпитувати в них і дізнався, що Амбрі – син багатої і шановної людини і що батько віддав його на виховання знаменитому лицареві Абутару. Вже в семирічному віці Амбрі міг здолати лева, а в п’ятнадцять років йому подарували коня дивної краси й сили. На ньому Амбрі вигравав усі змагання. Жив він у місті Йемені. В ті часи арабам дошкуляли турки. Покликали вони на допомогу п’ятнадцятирічного Амбрі і той, разом із своїм вихователем Абутаром, у першому ж бою здолав три тисячі турків. Хан, який підтримував турків, послав на Йемен двадцять тисяч вершників. Амбрі протиставив їм шістдесят тисяч вершників, але військо його було розбите, а сам він, разом з іншими лицарями-побратимами мусив сховатися у фортеці, яку турки відразу ж обложили восьмидесятитисячним військом. Коли взяти фортецю не вдалося, турки послали проти Амбрі трьох велетнів, їх він переміг поодинці. Зрештою турецьке військо зазнало поразки, Амбрі полонив їхнього царя, але оскільки той був царем, то відпустив його.

Розділ шостий

Оповідь про Індо Чабукі (короткий зміст)

Лихоліття йеменців на цьому не скінчилося. З’явився новий ворог – Індо Чабукі, що безжально нищив місто. Амбрі викликав його на двобій. Билися вони між собою не раз і не два, однак сили їх були рівні, і тому вони припинили битися, побраталися і дали клятву захищати місто Йемен. Гуртом вони здолали ханське військо і змусили хана коритися Йеменові. Прочув про це Аміран Дареджанідзе й рушив на Йемен, бо прагнув побачити Амбрі Араба й помірятися з ним силою. Та вже не застав його живим. Лише біля міської брами зустрів він жалобну процесію, що ховала відважного лицаря Амбрі Араба.

Розділ сьомий

Оповідь про світочів (короткий зміст)

Амір-Мумлі Багдадський забажав одружити трьох своїх синів. Царівни Греції, Індії та Хазарії не підійшли йому, і тому він звелів своєму візирові шукати красунь в інших країнах. Через місяць візир дізнався, що в царя країни світочів є сім сонцеликих красунь, але дістатися туди було дуже важко. Амір-Мумлі попросив Амірана Дареджанідзе допомогти. Аміран погодився і, після численних пригод, прибув до країни Світочів. Там він побачив царевичів Китаю, Делалу, Хазарії та Йемена, які й собі бажали одружитися з тими красунями. Аміран подолав їх усіх і забрав у царя країни Світочів сімох красунь. Чотири віддав царевичам, що були разом із ним, а трьох забрав з собою і привів до Амір-Мумлі Багдадського.

Розділ восьмий

Оповідь про Талісманів (короткий зміст)

Аміранові Дареджанідзе уві сні явився чоловік, який твердив, що в країні талісманів живе красуня, гідна стати дружиною Амірана. Умовив той чоловік витязя, і той вирушив на пошуки красуні. По дорозі Аміран урятував від розбійників караван купців, а ті дали йому провідника. Після багатьох пригод Аміран прибув до міста, де жила сонцелика красуня Хаварашан. Аміран витримав сутичку не з одним велетнем, визволив кохану, одружився з нею і повернувся до Багдаду.

Розділ дев’ятий

Оповідь про Сефедавле Дареспанідзе (короткий зміст)

Сефедавле рано осиротів, країна його потерпала від ворогів. Та коли він трохи підріс, то розгромив їх, повернув собі землі й скарби. Згодом він вирушив до Китаю, щоб одружитися з тамтешньою красунею. Він подолав безліч перешкод, бився зі звірами й талісманами, але скрізь виходив переможцем. Почувши про це, Аміран розшукав Сефедавле і викликав його на герць. Довго змагалися вони, але сили були рівні. Тоді вони побраталися.

Розділ десятий

Оповідь про Сонце Чабукі (короткий зміст)

Якось Аміран уполював двох левів. І тоді постав перед ним чоловік у чорному і почав плакати. Аміран привів його до своєї оселі й дізнався, що Сонце Чабукі, відважний лицар, змагався з велетнями у Хазарського царя, бо хотів одружитися з його донькою красунею. Але її викрали люди з країни Талісманів. Сонце Чабукі прибув туди, визволив красуню і разом з нею повернувся до хозарів. Проте цар хазарів Хосро та його п’ять велетнів підступно вбили його.

Розділ одинадцятий

Оповідь про помсту (короткий зміст)

Амірана Дареджанідзе обурила підступність хазарського царя і його велетнів, і він вирішив помститися за кров Сонця Чабукі. Узяв з собою Сефедавле і вони удвох розправилися з убивцями Сонця Чабукі.

Розділ дванадцятий

Оповідь про в Узд у Балхеті (короткий зміст)

На бенкеті Аміранові повідомили, що проти царя Балхеті постав його підлеглий Балхам, який вирішив скинути царя з трону і одружитися з його дружиною. Аміран вирушив до Балхеті, визволив місто, а потім викликав на двобій Балхама і подолав його.

Переклав із грузинської О. Мушкудіані

(1 votes, average: 5.00 out of 5)