М. Гулак. Про Барсову шкуру Руставелі – ЛІТЕРАТУРА ЗАКАВКАЗЗЯ

Перш ніж розпочати мою бесіду, дозвольте мені вибачитись перед вами, що я, росіянин, тут, у Тіфлісі, наважуюсь говорити про “Барсову шкуру” перед людьми, котрі набагато краще за мене знаються на красі і вартості цієї поеми. Все це я дуже добре знаю, але з-поміж моїх слухачів, падаю, є немало людей, котрих занесло сюди з інших кінців Росії і котрі зовсім не знайомі з Грузією, і ось їм, можливо, буде цікаво почути думку європейця, а не уродженця Азії, про цю чудову поему, за яку всі говорять, але яку небагато хто потрудився вивчити в оригіналі.

Відомо, що грузинську поему “Барсова шкура” написав Шота Руставелі за часів владарювання цариці Тамари, тобто не пізніше кінця XII століття, отож цій поемі тепер близько 700 років, і, незважаючи на це, її і нині не тільки читають усі освічені грузини, а вона стала навіть ніби набутком усього письменного населення Грузи. Багато віршів цієї поеми стали народними прислів’ями, і їх повторюють навіть люди, котрі ніколи не читали самої поеми. Мене запевняли, що нерідко буває – надто серед жінок, – коли вони знають напам’ять усю поему. На жаль, нікому з росіян не спало на думку ознайомити російського читача з цією чудовою літературною пам’яткою Грузії. Щоправда, в сорокові роки з’явилась в “Иллюстрации” Кукольника спроба поетичного перекладу початку цієї поеми, та цей уривок і лишився уривком, і не знайшлося нікого, хто, хоча б прозою, передав зміст цієї поеми, в якій так чудово змальовано побут, звичаї та ідеали стародавньої Грузії. Другу спробу перекладу, або, певніше, скороченого, хоч і досить докладного від творення змісту всієї поеми, я знайшов у польському журналі “Biblioteka Warszwska” (том IV, рік 1863). Якийсь Казимир Лапчинський розповів там на сторінках 1-38, 250-292, 495-514 увесь зміст “Барсової шкури”.

Шота Руставелі (тобто з Руставі) народився в містечку Руставі, в околицях Ахалціха. Власне, про його життя у нас дуже мало даних. Вірменський літописець Вардан згадує, що з часів Давида Відновлювача щороку посилали до Афін для навчання близько 40 молодих грузинів. Між них був і Руставелі. Повернувшись на батьківщину, він написав “Барсову шкуру”, за що і призначила його цариця Тамара на посаду її секретаря. Згодом він пішов у ченці і вирушив до Єрусалима, де й помер у грузинському монастирі св. Хреста. Католікос Тимофій, котрий на початку XVIII століття відвідав святі місця і описав своє паломництво, повернувшись до Тіфліса, зазначає, що він бачив зображення Руставелі у згаданому монастирі. Ось і все, що відомо про життя уславленого грузинського поета.

Хоч дія поеми відбувається в ідеальній місцевості, та, крім “Царства морів”, крім землі “Каджів” і дивовижних міст Гуланшаро і Мульганзанзарес, ми знаходимо в ній і знайомі нам назви Аравії, Індії та Китаю. В XII столітті географічні відомості були дуже мало відомі в Грузії і зносини з віддаленими країнами були дуже рідкими, тому назви Аравії, Індії і Китаю відіграють у Руставелі роль суто ідеальних назв, які не мають і нічого спільного з справжніми країнами та їх жителями, хіба тільки те, що останні не християни. Кожний аравітянин та індієць у “Барсовій шкурі” по суті – справжній грузин і карталінський елемент, мовби пахощі троянд, розлитий у всій поемі. Цей дуже відчутний місцевий колорит складає одну з найвищих окрас усієї поеми і спричиняється до її незвичайної популярності по всій Грузії. Досі, більше як через пів тисячоліття, вірші Руставелі у Грузії – на вустах у простих і освічених людей. В цьому – вищий тріумф поета, але зате його спіткала і найзвичайнісінька доля великих письменників: юрба невмілих наслідувачів не тільки передражнювала його за життя, але й після його смерті накинулася на його твір. Протягом кількох століть твір його всіляко виправляли, переробляли і доповнювали. Кажуть, що лише Ціцішвілі додав 1500 віршів до того, що було написано, власне, самим Руставелі. Виникло дуже багато один на одного несхожих рукописів “Барсової шкури”, доки, нарешті, цар Вахтанг у 1712 році не зібрав цих рукописів і не порівняв їх між собою, вперше видавши у заснованій ним у Тіфлісі друкарні. Найновіші видання Чубінова і Броссе в основному спираються на видання Вахтанга. Хоч дехто і називає за це царя Вахтанга грузинським Пізістратом (що, як відомо, вперше зібрав у дві окремі поеми розрізнені до того Гомерові рапсодії), однак працю по очищенню “Барсової шкури” від чужих додатків аж ніяк не можна вважати завершеною. Ще й тепер трапляється в поемі стільки, очевидно, пізніше вписаних, чотирирядь, стільки розбавлених попередніх строф і, зрештою, стільки тривіальних висловів, які зовсім не кладуться в лад, що кожен уважний читач одразу ж визначить їх як пізніші вставки. Час остаточного перекладу грузинської поеми іншими мовами ще не настав. Цьому мають передувати сумлінні критичні праці самих грузинів, що грунтуються на глибокому знанні історії грузинської мови, на широких археологічних розвідках, а також на естетичному відчутті. Що ця остання умова зовсім не зайва і що глибока вченість не достатня ще для видання і перекладу “Барсової шкури”, видно найкраще на виданні Броссе. Цей учений, заслуги якого в грузинській писемності, безперечно, величезні, не доклав жодних зусиль, щоб очистити “Барсову шкуру” від чужих вставок, а, навпаки, він ще й доповнив її новими чотириряддями, на превелику силу відшуканими в давніх рукописах, очевидно, не з Руставелі, і, йдучи за старою модою, сам приписав кілька таких чотирирядь, між іншим, дуже приємних для грузинів, і вмістив їх наприкінці поеми. У своїй передмові, написаній грузинською мовою, він виправдовується такими словами: “Вищезгадані додатки ми надрукували тому, що вони сподобались багатьом знавцям грузинської мови, що були вони в старих рукописах, а найпаче тому, що багато хто з передплатників просили нас, щоб ми не викинули цих чотирирядь”.

За словами самого Руставелі, сюжет своєї поеми він узяв з перської (див. строфу 16) і переклав її віршами, “не скорочуючи і не збіднюючи мови” (стор. 211. Проте в одному місці (стр. 727-728) Руставелі забуває і примушує свого героя Автанділа розмовляти з Тінатіною, дочкою царя Аравії Ростевана, цілком по-грузинському. А саме під час свого другого побачення з Тінатіною Автанділ просить її, щоб вона на прощання подарувала йому який-небудь “знак життя, що сповнене надії”. А поет додає від себе: “Юнак був привабливий, вів свою річ солодко по-грузинському і розмовляв, як вихована людина. Тінатіна виконала його бажання, дала йому перлину” і т. ін. (Порівняй також строфу 1347).

Хоч би як там було, але й досі, незважаючи на всі шукання знавців перської літератури, ще не знайдено прототипу цієї поеми, тому багато хто вважає, що це просто поетів викрут з метою відвести очі сучасникам, бо ж головною його метою під час творення поеми було прославлення цариці Тамари, яку він палко кохав. Так, Чубінов у передмові до свого видання “Барсової шкури” каже: “На нашу думку, Руставелі не запозичував сюжету своєї поеми у письменників східних: він створив її для возвеличення цариці Тамари. Справді, порівнюючи життя цариці з подіями, що змальовані в поемі, бачимо вражаючі риси подібності, які дають підставу вважати, що за іменем найголовнішої героїні, Нестан Дареджани, приховується сама Тамара”.

З цією думкою Чубінова не можна не погодитись, але сама Тамара криється в образі не лише Нестан Дареджани, але і в образі Тінатіни, іншої героїні цієї поеми, і навіть якби було кілька таких героїнь у поемі, то всі вони мали б риси Тамари з тієї простої причини, що Руставелі палав глибокою пристрастю до прославленої цариці, хоча про це не згадують ні цар Вахтанг, ні Броссе, ні Чубінов. Перекази про цю його любов досі передаються в Грузії, і, зрештою, про це сам Руставелі проговорився досить виразно, напр., в строфі 15-й: “Я божеволію і помираю заради тієї, якій підкоряються полчища. Я занедужав від любові, і ліків ніяких для мене немає, хіба що земля дасть рятунок мені і могилу”.

Словом, з Руставелі в Грузії сталося те саме, що переживали сучасні йому трубадури на Заході. Трубадур, каже Edgard Quinet у своєму творі “Revolutions d’ltalie”, р. 75, sqq., майже завжди – виходець з нижчого стану, але завдяки своєму генію, піднесеності почуттів він ставав тимчасово ровесником феодальної аристократії. Він, дитина простолюду, з душею, сповненою наївності, поезії, пристрасті, входячи до феодальних замків, спочатку засліплений блиском феодальної дами, своєї володарки, ледве наважується звести погляд на неї. А тому кохання трубадура від самого початку тримається на іншому грунті, ніж кохання у давнину: тут жінка є сильною, а чоловік слабкою істотою. Відношення статей начебто змінились: жінка виявляє заступництво, а чоловік шукає захисту. На боці жінки – авторитет, повеління, лада; а на його боці – тільки несміливість і слухняність підданця. Трубадур уклінно віддає свої почуття особі, високе громадське становище якої має пригнічувати його і яка залишається для нього недосяжним ідеалом. Саме на цьому почутті недосяжного і тримається феодальне кохання, досі не відоме світові. Це ніби перший ідеальний шлюб між аристократією і народом, але необхідною умовою такого союзу є таємниця: треба, щоб його вірші, досить прозорі для тієї, кому вони адресовані, лишилися нерозгаданими для інших, і горе поетові, почуття якого були надто зрозумілі. Тоді часто в найближчому лісі знаходили його тіло, пронизане стрілою або списом. Верді у своїй опері “Trovatore” дає нам наочний приклад того, що тоді чекало на необережного співця. Та все це могло діятися, тільки доки трубадур втішався молодістю, адже ореол молодості є також своєрідною аристократією. А потім приходить старість, він відчуває, що стає зайвим у тих місцях, де його присутність переділе викликала радість і веселощі. Що ж діяти йому? Повернутися до свого убогого сільського притулку йому, котрий відчув зблизька всю чарівність витонченої вишуканості феодальних дворів? Неможливо! І залишався для нього єдиний вихід: піти в монастир. Для співця, як і для солов’я, після минущої весни наставала тривала безмовна осінь.

Так склалася доля і нашого Руставелі: молодість він провів при осяйному дворі прославленої цариці Тамари, а на старість пішов у монастир. Він, за власним визнанням, “глузд втрачав через неї і вмирав” (стор. 18). “Вона – моє життя, але немилосердна, як див” (стр. 26). “Вона мені звеліла її прославляти чарівними віршами, оспівувати її брови, вії, кучері, вуста-коралі, зуби – перлини. І найтвердіший камінь розіб’ється від м’якого свинцю” (стор. 5)

Що ж до зовнішньої форми поеми, то вона, складається у виданні Боссе з 1639 чотирирядь. В кожному вірші – 16 складів, і всі чотири рядки однієї строфи кінчаються однаковою, дуже багатою римою. Ця монотонність не вражає грузинського вуха: грузини звикли до довгих пісень, де кожен рядок закінчується однаковою римою. Звичайно кажуть, що розмір віршів Руставелі силабічний, але мені здається, що це неправильно. Грузинська мова, як і всі нові європейські мови, дотримується не так довготи і короткості звуків, як наголосу. Вірш Руставелі розпадається з допомогою цезури на дві рівні половини: в кожній половині по три стопи; в кожній стопі один наголос, так що рядок, подібно до грецького гекзаметра, шестистопний і має по шість наголосів. Напр., схема рядків першої строфи така:

Тобто перша стопа в кожній половині є амфібрахій, друга стопа – дактиль, а третя – хорей. При такому віршуванні Руставелі користується тією свободою, при якій кожну стопу можна замінити іншою стопою, аби тільки зберігався такт, як у музиці. Напр., схема третього і четвертого рядка другої строфи така:

А другий рядок п’ятої строфи:

Зауважимо, що перед четвертим рядком кожної строфи наприкінці стоїть сполучник і (“да”), який не входить до кількості складів.

Загалом, якщо вголос читати вірші Руставелі, дотримуючись цезури та наголосів, то вони на диво гармонійні і не поступаються гекзаметрам Гомера і Вергілія…

Поему свою поет починає препишним звертанням до божества, цілком у дусі східної поезії.

Потім іде експозиція самої поеми (строфи 32-83). З’являються на сцені цар Аравії Ростеван і його дочка Тінатіна. Імена ці не арабські, а суто грузинські. Так, літописці згадують про Тінатіну – царицю Кахетії, дочку царя Гуріеля, про Тінатіну – дружину царевича Левана, та багатьох інших. Через зрозуміле почуття чемності поет не хотів і не міг зображувати дії своїх героїв на терені Грузії: бо ж і в батька цариці Тамари, царя Георгія III, не було сина, і він, як і Ростеван, славився стрільбою з лука… Тому поет обрав Аравію, як країну східну, а отже, більш-менш схожу ладом на Грузію достатньо віддалену, щоб можна було давати волю своїй поетичній фантазії. Але природа в поемі суто грузинська… Так само і звичаї, зображені в поемі, – суто грузинські…

Знаменно, що з поеми не видно, щоб Ростеван та його підданці були мусульмани. Навпаки, з деяких місць “Барсової шкури” можна зробити висновок, що вони були християни1 і знайомі були з філософією Платона. Так, Автанділ у листі своєму до Ростевана, в якому він йому повідомляє про свій самовільний від’їзд з Аравії, пише: “Хіба ти не читав, о царю, як апостоли пишуть про кохання, всякчас про нього говорять, повсякчасно його звеличують, хіба ж це не правда? Що кохання нас облагороджує, вони про це безугавно повторюють, мов торохтійки” (стор. 817). Наступні після цього дві строфи, 818 і 819,- якщо це тільки не пізніший додаток, – ніби взяті цілком з якогось псалма…

Віра в загробне життя відчувається в “Барсовій шкурі” на кожному кроці. Автанділ вигукує: “Я не посмію звести погляд, коли зустрінусь з Таріелем на тому світі” (стор. 823).

Він посилається на Платона: Платон саме і вчить, що брехня і обман сквернять душу, і навіть тіло від них стає одворотним (стор. 815).

Навпаки, жителі Індії, Гуланшаро і “Царства морів” постають у поемі явними мусульманами: в них часто згадується священна книга “Муссапі”, тобто коран, згадується також мусульманське свято навруз, тобто святкування Нового року. А китайці і каджі – язичники. Так, китайці клянуться своїм богом і небом (стор. 440), а каджів змальовано людьми, які займаються чаклунством і “втаємничені щодо скелі” (стор. 1280-1284).

Отже, можна зробити такий висновок: перша половина “Барсової шкури”, де дія відбувається у Царстві Ростевана і в околицях, є витвором лише фантазії Руставелі: природа, люди, звичаї тут – суто грузинські; а змалювання пригод, що сталися в Індії, в Гуланшаро, в “Царстві морів”, на землі каджів, узято, найвірогідніше, з перської оповіді, на зразок “Тисячі і одної ночі”.

Помітно навіть, що в деяких місцях Руставелі не зрозумів змісту свого оригіналу, напр., що означає його повідомлення про каджів, які нібито всі “втаємничені щодо скелі”? Або що означає, що в двох місцях (стор. 450 і 460) згадується про те, як “військо китайське пустило дим”? Це, очевидно, є вказівкою на вогнепальну зброю, і ця вказівка дуже знаменна: вона майже на ціле століття випередила перші згадки про вогнепальну зброю, які зустрічаються як на Заході, так і в аравітян.

Загальне враження після прочитання всієї поеми таке, що “Барсова шкура” – не наївна епопея на зразок “Іліади”, “Одіссеї” і навіть “Нібелунгів”;вона також не оспівує знаменної події в житті батьківщини, як напр., “Слово о полку Ігоревім”, chanson de geste про Роланда і т. ін. Ця поема – витвір поетичної уяви автора: за словами самого Руставелі виходить, що перший поштовх до її написання дала цариця Тамара. “Барсова шкура” скоріше подібна до романтичних епопей Аріосто і Боярдо. Як там, так і тут любовні пригоди зображуваних героїв, їхні романтичні вчинки, битви, блукання в різних напівфантастичних країнах становлять основний зміст поеми…

Вік Руставелі, тобто XII, а потім і XIII вік, був віком трубадурів і мінезингерів, віком найбільшого розквіту романтичного кохання, коли рицар, прикрашений квітом своєї дами (часто пов’язкою або іншим яким-небудь зовнішнім знаком), намагався довести на турнірах, що вона – цариця краси і всяких доблестей. Ні класична давнина, ні Схід не знали такого кохання, такого високого шанування, мало не обожнювання жінки. На Сході, починаючи від Соломона – в його “Пісні пісень” – і кінчаючи арабськими і перськими віршотворцями, фізична краса жінки – єдина її окраса. Тому кохання там – полум’яне, але не глибоке. Зовсім інше на Заході. Візьмімо, напр., такий сонет Данте (див. Vita nuova, cap. XXI).

В своїх очах несе вона Кохання, –

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть,

Гординя й гнів од неї геть біжить,

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її, – смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво2.

В усій еротичній літературі Сходу не знайдеться нічого подібного до цього сонета. Адже й досі мусульманський Схід вважає жінку за нижчу істоту, яка навряд чи й має душу. Жінці немає місця в раю правовірних. У Руставелі щоразу згадуються рубінові щічки, геширові кучері, перлини-зуби, стан кипарисний і т. ін. Тінатіни, що присоромлює сонце, а Нестан Дареджана виблискує такою дивною красою, що вночі вона випромінює сяйво: чи то дивовижна зоря, чи то сяйво місяця (порівн., напр., строфу 1260).

“Її лице сяяло, як блискавка, кожен усміх, ніби сонячний промінь, розливався у просторі, а коли вона розтуляла вуста і говорила, то зуби новим блиском осявали нічну темряву” (стор. 1262).

Ця дивовижна фізична їхня краса привертала до них їхніх палких закоханців Автанділа і Таріеля, а не духовна краса, про яку ледь згадується в поемі. Щоправда, кохання все-таки облагороджувало якоюсь мірою тих, хто палав ним. Так, Автанділ і Таріель обидва закохані; кохання, яким вони сповнені обидва, – основна причина їхньої щирої дружби…

Наприкінці скажемо, що Автанділ уявляється нам типом східного християнського рицаря, який не поступається доблестю і хоробрістю перед західними Роландами і Танкредами, а Тарієль – типом мусульманського дикого азіата, хоч доблесного і хороброго, але непотамовного в своїх пристрастях, які доводять його до лютості і затьмарюють йому розум.

Про основні жіночі типи цієї поеми, тобто про Тінатіну і Нестан Дареджану, можна сказати, що обидві відзначаються чарівною красою ніжністю почуттів і вірністю своїм коханим; у Фатмані ми бачимо тип справжньої мусульманки, пристрасної, почуттєвої, але не без добрих сердечних поривів. А втім, образ і характер Тінатіни виходять у поета набагато життєвішими і рельєфнішими, ніж характер Дареджани. Тінатіна, а не Дареджана є справжнім прототипом уславленої цариці Тамари. Бо й справді, поет її змальовує майже європейською жінкою: вона наділена високою мудрістю, слухає уважно мудрі повчання батька і готова з ними погодитись. Наближені царя Ростевана саме тому й кажуть йому:

“Хоч вона й жінка, але бог звелів їй царювати. Ми не говоримо тобі лестощів, о царю: вона зуміє царювати. Нащадки лева однакові – чи то самець, чи самиця” (стор. 39).

Вона підбадьорює Ростевана, коли він у зажурі; вона сама визначає свою долю і хоч кохає Автанділа, але посилає його на три роки в небезпечну подорож:

“Я чекатиму тебе трояндою, що не розквітла, не одцвіла і завжди свіжа. Присягаюсь тобі, якщо не за тебе, то ні за кого іншого не вийду заміж”.

А Нестана є цілковито східною гаремною жінкою. Вона увесь вік свій звікувала під замком; інші розпоряджаються її долею, без її відома і згоди, і вся її енергія виявляється лише в пасивній протидії.

Поет закінчує свою поему словами:

“Закінчились їх діяння, мов сон нічний. Вони жили, жили… одвікували свій вік. Настали інші часи. Поглянь на підступний час. Те, що спершу здавалось безконечно довгим, наостанці дорівнює одній миті” (стор. 1633).

Якимсь незрозумілим смутком віє від цих слів. Так і здається, що несвідоме передчуття пройняло віще поетове серце, що він відчуває наближення того тяжкого лиха, яке ось-ось має спіткати його знедолену вітчизну, – монгольський погром, який має покласти кінець осяйному вікові Тамари і Русудани і на багато століть відсунути Грузію від прогресу і цивілізації.

І справді, скажемо разом з Руставелі: настали інші, кращі часи! Тепер уже нічого нам боятися, що дикі орди руйнуватимуть наші храми і міста і забиратимуть цвіт народу у неволю! Тепер від нас самих, від нашої енергії залежать наші великі успіхи на шляху прогресу і цивілізації.

___________________________

1 Стор. 683 (4); да зарца хацемдес, тобто: і вдарили в дзвони

2 Переклав М. Бажан.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)