Л. Грицик. Огузький епос Кітабі-деде-Коркут. Пісня про Домрула – ЛІТЕРАТУРА ЗАКАВКАЗЗЯ
На початку XX століття після зняття заборони на українські видання З’явилася низка різних за спрямуванням та ідейно-художнім рівнем альманахів, збірок, антологій, у яких неабияке місце зайняла, крім оригінальної, й перекладна література. 1905 року в Херсоні побачив світ альманах молодих українських письменників “Перша ластівка”, упорядкований Миколою Чернявським. Поряд з оригінальними творами П. Капельгородського, П. Карманського, В. Пачовського, М. Чернявського, Л. Волошки, І. Тарасенка в ньому вміщено переспіви з М. Лєрмонтова, переклади з А. Міцкевича та Б. Залеського. Більшість із них виконані І. Тарасенком. Йому ж належить і вперше представлений українською мовою “Тюркський переклад з епопеї “Кутабі-Коркуд”, зокрема п’ята пісня епосу – про Домрула. Цікаво, що жоден із дослідників україно-тюркських літературних зв’язків, у тому числі й автори монографічних робіт, не вказують на цей факт в історії української літератури. Дивно, але про нього немає згадки і в збережених працях відомого тюрколога А. Кримського. Тим часом вибір твору для перекладу, як і назва, що на ній зупинився перекладач, дають підстави (не вникаючи в зіставлення оригіналу й перекладу) стверджувати, що перекладач знав щойно опубліковані матеріали про твір, що йому відомі були різні погляди на відтворену ним п’яту пісню епосу – “Пісню про Домрула”. Відтак із тих допоміжних матеріалів, якими користувався І. Тарасенко, можна встановити ще один канал, через який доходила до України література народів Сходу.
Не був випадковим, очевидно, й сам факт включення уривка до альманаху. Відомо, що робота над “Першою ластівкою” зав’язалася десь наприкінці 1902го на початку 1903 року, про що згадує М. Чернявський у книзі “Червона лілея. Спогади про М. Коцюбинського” (1920). Отже, у поле зору перекладача І. Тарасенка могли потрапити ті матеріали, пов’язані з епосом, які з’явилися не пізніше 1903 року. Ніяких українських джерел на той час не було. Очевидно, першоосновою для перекладу І. Тарасенка послужили публікації “Записок Восточного отделения Русского археологического общества” (ЗВО), роботи А. Г. Туманського “По поводу Китаби Коркуд” (ЗВО, 1896, т. ІХ) та В. В. Бартольда “Китаби Коркуд” (ЗВО, 1894, т. VIII), “Коркуд” (ЗВО, 1896, т. ІХ). У “Записках” за 1894 рік був уміщений також переклад п’ятої частини епосу “Борьба богатыря с ангелом смерти”. І все ж уважне прочитання зробленого В. Бартольдом й І. Тарасенком дає підстави сумніватися в тому, що російський варіант був єдиним джерелом для українського перекладача. Оригінал, як відомо, був написаний ритмізованою прозою із віршованими фрагментами (цього дотримується й В. Бартольд), тимчасом як І. Тарасенко переклав “Пісню про Домрула” віршем. Звертають на себе увагу й такі, здавалося б, незначні дві деталі. Перша – назва твору. В. І. Тарасенка – “Пісня про Домрула. Тюркський переклад з епопеї “Кутабі-Коркуд”. У перекладі В. Бартольда – “Коркуд. Борьба богагыря с ангелом смерти”, “Коркуд”, пізніший варіант – “Книга о моем деде Коркуте”. І ще одна деталь – уточнення, яке робить І. Тарасенко до свого перекладу: “Коркуд – автор старих пісень, як от Гомер у греків”.
Ці особливості наводять на гадку й інші інтерпретації огузького епосу, зокрема німецький переклад восьмої пісні, виконаний ще 1815 року Діцом, який представив її як “новий варіант відомого з “Одіссеї” казкового сюжету про осліплення одноокого циклопа”, та названу вже статтю А. Туманського, вміщену у ЗВО. Захоплений публікацією В. Бартольда, заінтригований інтересом як російських, так і зарубіжних орієнталістів до пам’ятки тюрків, І. Тарасенко скоріш за все звернувся до найдоступнішого йому матеріалу – “Записок Восточного отделения”, – який і став основним, але не єдиним джерелом для українського тлумачення епосу.
“Пісня мого діда Коркута”, що по праву вважається гордістю азербайджанців, туркмен, турків, в етногенезі яких значне місце належить огузам, у різних формах поширювалася й серед вірмен, грузинів, курдів, кабардинців, караїмів, узбеків, каракалпаків. Говорячи сьогодні про європейську орієнтацію української культури, ми не повинні забувати і про її давню увагу до Сходу, сподіваючись, що традиції української орієнталістики врешті будуть відроджені.
Пісня про Домрула
(уривки)
І
О хане, ясний пане мій!
Повідати я зараз маю
Бувальщину рідного краю –
Тобі на втіху та спокій,
А людям іншим на науку…
Між наших предків жив Домрул,
І мав над всім він владну руку.
Він збудував міцний аул
На вищій скелі. Міст до його
Через міжгір’я він провів,
Щоб кожен дань йому платив.
Боялись всі бійці грізного.
І часом, гордий, він казав:
“Хто дужчий мене є на світі,
Хто б зваживсь, проти мене став
І смертним боєм зміг побитись?
З суворих скель, де мій аул,
Навколо йде вояцька слава,
До Рума дальнього і Шама
Хоробрий вславився Домрул!”
II
Раз біля мосту перехожий
Спинився табор. Волі Божій
Усі підвладні. У шатер
Біда страшлива завітала
І сем’ю сумом окувала –
Юнак-джигіт з хвороби вмер.
Все в таборі галасувало;
Той гвалт долинув у аул,
І в табір прискакав Домрул.
Тей, ви, дорожні волоцюги!
Чого тут лемент підняли
Без спросу на моїй землі?
Чого цей плач? Чого ця туга?” –
“Загинув друг наш, брат і син”.
– “Хто вбив його?” – “Лиш Бог один
Суддя; наслав він Азраїла,
І той, – що на червоні крила, –
У сина гарну душу взяв!”
І очі блиснули сердиті –
Домрул у одповідь сказав:
“Хто Азраїл ваш? Як на світі
Живу, про його не чував.
Щоб чоловік людськії душі
Брав у полон, – о, Всемогущий!
Хоч ради єдинства Твого
Дозволь мені уздріть його.
Його гординю я зруйную
І кару злу вчиню йому,
І гарну душу молодую
Верну джигітові сьому”.
І так промовивши, додому
На гору, в рідний свій аул,
Вернувсь насуплений Домрул.
Слова ті Богові святому
Занадто гордими здались
І грізно він сказав: “Дивись,
Як дурень сей зазнавсь, шалений!
Уже й про мене, прах нікчемний,
Забуть наважився! Мізерний!
Так хай в палацові ж моїм
Мене за гріх свій ублагає!
Я, Азраїле, посилаю
Тебе, з’явися перед ним,
Примуч його страхом тяжким,
Душа його хай постраждає,
Її пригодами втоми,
І з тіла вирви і візьми!..”
…………………
IX
У нерозваженій журбі
Домрул до жінки у кімнату
Прийшов і з смутком став казати:
“Чи невідомо ще тобі,
Яка біда мене скрутила?
З небес рожевих прилетів
Злий Азраїл червонокрилий,
На мене впав і груди білі
Горою ніби пригнітив:
Мою він душу взяти хтів!..
Я в батька й матері даремне,
Гіркими, миючись, благав,
Щоб душу хтось із них віддав
Червонокрилому за мене.
Вони ж одмовили мені,
Що їм так хороше на світі
І душ над мене їм жальній.
Тепер, як прийде пишне літо
Й палким повітрям подихне,
Моя ти люба, без мене
На моїх горах у блакиті
На прохолоді будеш жити!
Води холодної струмки,
Що на маєтку протікають
І склом на сонці вигравають,
Ти будеш пити залюбки;
Всі табуни ці румаків,
Верблюдів сила, що стягою
Ідуть без краю під вагою,
Тобі хай будуть для їзди,
Золотоверхий мій будинок
Погожу тінь і одпочинок
Тобі дає хай завсігди.
З овечок білих, що пасеться
Ватага в полі не одна,
Хай буде харч тобі смачна.
Але ж… але ж, бува, прийдеться.
Як промине доба журна,
І серце знову стрепенеться,
Ласкаво доля осміхнеться
І покохаєш когось ти,
Моя єдина, – можна йти…
За його… заміж!.. Тільки діток
Моїх найкращих в світі квіток,
Не забувай, не сироти,
Кохай, жалій їх і пести!..
Бувай здорова ж і прости!”
X
Побачим, хане, ясний пане,
Що говорити жінка стане!
У вічі мужеві вона
Зирнула лагідно і журна
Йому на плечі руки білі
Кладе і каже: “О, мій милий,
Хоробрий пане мій і смілий,
Якії речі ти сказав?
Відколи я тебе зазнала
Уздріла й щиро покохала,
Мені ти паном любим став.
Тебе всього я зрозуміла,
Тобі я серце віддала,
Життя для тебе не жаліла,
Кого шукала і знайшла!
Я поділялася з тобою,
Мій любий, долею ясною.
Вуста рожеві чарівні
З палким коханням цілувала…
Але навіщо ж то мені
І чорні гори поздавались,
Краса їх, холодок вабний –
Тоді, як згасне погляд твій?..
Коли ж, бува, в добу гарячу
До холодків тих я піду,
Нехай собі тоді, ледача,
Могилу темну там знайду!
І до води коли твоєї
Прийду й з струмочка стану пить,
Почервоніє хай він вмить
І кров’ю потече моєю.
Коли в розкошах буду жить,
Мені скарби всі незліченні
Хай стануть за вбрання смертельні.
Коли ж на проїздку візьму
Я румаків твоїх летючих,
Нехай помчать мене саму
І розіб’ють об чорні кручі,
Але ж… але ж, як я кого,
Другого щиро покохаю,
Тебе забуду, і, буває,
Зроблюся жінкою його –
Хай він обернеться на змія
І в час обіймищ мою шию,
Страшний, холодний, обвине
І страшно покара мене!
І не змогли за тебе дати
Нікчемних душ і батько, й мати?!
Яка ж велика їм ціна!
О любий мій! Блакить ясна,
Земля і небеса безкраї,
І Бог, що світ увесь тримає,
Хай будуть свідки: кращу маю
Я втіху в цім і за твою –
Свою я душу віддаю!”
…………………
XII
Прийшов Коркуд, дідусь мій сивий,
І пісню нам скомпонував,
А на останці так сказав:
“У пісні сій, співці поштиві,
Домрула славлячи, нехай
Ідуть по світу з краю в край,
Її хай слухають вважливо
Країни нашої бійці –
Усі джигіти молодці!”
Переказ вчувши староденний,
Зваж на пророчий голос мій,
О хане!.. В державі твоїй
В вік не порушить люд нікчемний
Твоєї влади, чорних гір;
Нехай ніколи згук сокир
Чинар високих не лякає,
Хай вічні віки протікає
Холодна, чиста і ясна,
З твоїх криниць вода смачна;
Твій розум Бог нехай керує;
Нехай в облесниках твоїх,
В громадських ворогах лихих
Він вік потреби не почує!
Молитву з слів п’яти святих
Послали Богові самому
За тебе, хане, зараз ми.
Нехай на небі, там вони,
Скупчившись, стануть нерухомі.
Хай Мухамедовим ім’ям
Твоїм гріхам прощення буде!
Його ім’я – всі славлять люде,
Рука – погибель ворогам,
Слова – з небес веління нам.
Переклад І. Тарасенка
(1 votes, average: 5.00 out of 5)