Л. Грицик. Поезія Абу-ль-Ала аль-Мааррі у творчому світі А. Кримського – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Літературознавча наука не обминала увагою східних авторів, імена яких завдяки А. Кримському з’являлися на сторінках багатьох періодичних видань – “Життя і слова”, “Буковини”, “Літературно-наукового вісника”, “Нової Громади”, календарів, альманахів, ювілейних збірників. Доповнюючи цей ряд перекладами й переспівами з російської та інших європейських мов, дослідники показували широке коло інтересів, ерудицію вченого, його прагнення ознайомити національного читача з літературами Сходу. Уважніше прочитувалася східна поезія у зв’язку з аналізом збірки А. Кримського “Пальмове гілля. Екзотичні поезії”1.

Характер творів, до яких звертався як перекладач та інтерпретатор А. Кримський, уже в першій частині “Пальмового гілля” давав підстави висловлювати різні думки щодо його переконань, уподобань, естетичних критеріїв. Як “вдячний грунт”, на якому виростала поезія та “Бейрутські оповідання” А. Кримського, розглядає східний матеріал С. Шаховський.

“Перша з них (трьох частин “Пальмового гілля”. – Л. Г.), – пише О. Бабишкін, – була підсумком десятирічних поетичних і життєвих пошуків… Друга увібрала поетичне натхнення славетного вченого в часи його праці над відомими книгами про персію й Туреччину. В третій, що складається переважно з перекладів, зібрано докупи не тільки поезії 1917-1918 рр., а й випущені з двох перших частин переклади з 1890-1900 рр.”2 Характерно, що при цьому майже не беруться до уваги “Бейрутські оповідання”, передмови чи “напутні” слова, якими супроводжував А. Кримський свої видання. Дехто взагалі закликає не довірятись авторським поясненням поета. Вони, припускає, наприклад, О. Бабишкін, заплутають більше, ніж самі поезії.

Як писав А. Кримський, “Бейрутські оповідання” так само, як і “Екзотичні поезії”, “сильно просякли суб’єктивізмом, авторською особистістю”. Відомо, що він не раз хотів полишити белетристику “моя вдача – кабінетного вченого, і натура тая мене кличе, щоб я був філологом, тільки не белетристом”3. Через те він не раз силкувався “загрузнути” в науці, але тяжіння до художньої творчості, поетичне натхнення щоразу виявлялися сильніші. “…Самі собою набігають мені на папір “Бейрутські оповідання”, – згадував автор, – писалося воно, бо писалося, от і край”4.

Картину того особливого світу, в якому народжувалися проза й екзотичні поезії, доповнюють й інші думки А. Кримського. Він зізнавався, зокрема, що змінити “цілий тон” повісток було неможливо, хоч відчував, ніби невідомий автор “нав’язливо” і “в’їдливо” висів над читачевою душею. Він розумів, що “тверезі люди”, зможуть побачити в його поезіях щось інше, сентиментальне, декаденське. І, побоюючись, що його “тендітна” екзотика стане непотрібною, анахронічною, в якусь мить готовий був навіть “викидати”, правити. Але й через кілька років після того, як твори були написані, зробити цього так і не зміг: “…Не зробив я того – повагавсь і… поклав перо на стіл… Ні, треба одно з двох зробити: або зовсім не дозволяти до друку, або не міняти нічогісінько… Іди в світ, моє писання, без усяких змін”5.

Певна річ, у готовності редагувати, правити та в усвідомленні неможливості зробити це був не сором (як стверджує, зокрема, й О. Бабишкін) його, академіка, за раніше написане, в тому числі й у передмовах, а скоріше сумніви щодо підготовленості читачів до такої поезії, яка мала б сприйматися як щось нове, оригінальне, а не залишатися зовсім непоміченою.

Отже, запам’яталися екзотика кардамону, й шафрану, погляд зупинявся не лише на екзотичних касіях і цинамонах, кедрах (усе це скурпульозно фіксувалося критикою), а й на іншому – образах-символах – важливому компонентові східної поезії, що, в свою чергу, став невід’ємною складовою оригінальної творчості А. Кримського. Уже перечитуючи першу частину “Пальмового гілля”, неважко помітити, що вона (і це відзначала критика) лежить у руслі почувань і літературних ремінісценцій “Зів’ялого листя” І. Франка, “Блакитної троянди” Лесі Українки” тощо6. Але при всьому цьому впадало у вічі й те, що помітно відрізняло любовну лірику А. Кримського від блискучої поезії його сучасників і що по-особливому ріднило українського поета зі Сходом. Дехто іронізував, наскільки несподіваними була щирість і пристрасність поета. Інші намагалися пояснити це місцем перебування, знайомство із світом поезії народів Сходу. До речі, щось подібне на початку XX ст. спостерігалося і в практиці А. Ісаакяна. Як і А. Кримський, вірменський поет творив свій, спочатку скептично прийнятий критикою світ, але який з часом, з появою його вершинної поеми “Абу-ль-Ала Маарі”, одержав назву Ісаакянівського Сходу.

Найвиразнішою в творчому світі А. Кримського періоду роботи на “Пальмовим гіллям” є, як і в А. Ісаакяна, постать арабського сірійського поета Абу-ль-Ала аль-Мааррі. Уже в першій частині збірки (зокрема в “Нечестивому коханні”) з’являються поезії, які можна було б назвати переспівами з аль-Мааррі. Кримський – орієнталіст, взявши за основу твір арабського поета, будує оригінальний вірш, у якому Схід (Ліван, Бейрут) є тим тлом, на якому розгортаються події, виростає, поборюючи зиму й крижану лють “бліденька квіточка” його любові:

Така моя любов: горить собі тихенько,

І не палаючи, пропалює вся грудь.

“Така моя любов”)

У “Коханні по-людському”, як і наступних циклах, Схід стає рідною стихією “наївно-щирих” віршів поета. Все частіше “входять” у розділи його циклу староарабські пісні “Хамаси” та інші арабські твори. Нарешті, з’являється “Мусульманський рай”, у якому чи не найважливіше місце займають поезії, написані на тему учнів Абу-ль-аля аль-Мааррі – О. Хайяма та О. Мервського. Устами улюблених поетів А. Кримський оспівує прекрасні людські почуття: солодкі муки любові, народжені нею страждання і втіху. Ці “спеціально” дібрані ним для перекладу твори були не випадково одразу ж помічені клерикалами7, які в своїй оцінці виходили, певна річ, не з художнього рівня шести переспіваних українською мовою поезій, а зі спрямованості творів найбільших поетів Сходу.

Без перебільшення можна сказати, що вся музика “Світових скорбот” циклу “Кохання по-людському” витворена поезією аль-Мааррі та О. Хаяма. Вона є невід’ємним елементом процесу народження оригінальних картин, образів, способом вираження поетового світовідчуття. Поєднання пережитого самим поетом і того східного, що могло, на його переконання, поглибити, посилити думку, інколи приводить до певної “нелогічності” мрій і вчинків ліричного героя. Але для А. Кримського важливо було в оригінальній поезії, переспівах із східних і європейських (а найчастіше з Гейне) авторів пов’язати цілу низку важливих соціально-політичних і філософсько-моральних проблем. Навіть перекладаючи з європейських мов, він свідомо йде на деякі порушення, відступи від першотвору, виправдовуючи це задумом: “Із тисячі Гейневих пісень захотілося мені зробити тільки таку вибірку, яка б зовсім підходила під спільних тон мого “Пальмового гілля”. Через те я понасмикував собі Гейневих поезій не більше як два з половиною десятки, та й то із циклів зовсім неоднакових, зовсім різних… тим то й вийшов, може, такий розпорядок, що сам автор не знав, чи був би його похвалив”, – зізнавався А. Кримський8.

Оригінальний поет тут не тільки поступається перекладачеві, а навпаки, доповнюється ним з метою всебічного розкриття теми. А вона у Кримського багатопланова, як, до речі, і в самих аль-Мааррі та Хаяма. Це – любов до жінки, красуні-тюрчанки, до рідної землі, яка найчастіше і є його “любкою”.

Шлях до освоєння творчої спадщини арабського сірійського поета аль – Мааррі був непростий. Майже два десятиріччя присвятив А. Кримський його постаті, друкуючи матеріали (а їх більше десяти) в різних періодичних виданнях як українською, так і російською мовами. 1903 р. з’явився посібник А. Кримського до лекцій під назвою “Абуль-Аля-Мааррі”9. Він також підтвердив той факт, що постать арабського сірійського поета перебувала в колі сходознавчих інтересів українського вченого і перекладача не випадково. Світобачення аль-Мааррі формувалося у складній політичній атмосфері. Воно відображало болючі пошуки виходу із суспільного й духовного тупика, в якому опинився народ. Погляди аль-Мааррі еклектичні, нерідко сповнені суперечностей. Вони поєднали в собі дух еллінізму і раціоналізм мутазіллітів, трагізм і песимізм великих поетових попередників з окриленістю, народженою вірою в людину…

Ситуація, що складалася в Україні у кінці XIX – на початку XX ст. була багато в чому співзвучна епосі аль-Мааррі. Спадщина поета стала частиною творчого життя самого А. Кримського. В ній він знаходив відповіді на запитання часу. “…Невже серед людей, що мають здоровісінькі очі, єдина зряча людина – то я – сліпець?!” – запитував аль-Мааррі. Дух песимізму, світової скорботи, вільнодумства, що проймали збірку “Викресаний вогонь” аль-Мааррі, були властиві й А. Кримському часів “Самотою на чужині” та “Нечестивого кохання”. Песимістичним світоглядом перейняті його “Передсмертні мелодії” і цикл “Сам своє щастя розбив”. Як і для аль-Мааррі, так і для А. Кримського, в країні, де панували неправда, насильство, неповага одних людей до інших, лицемірство, себелюбство всяких державців та політичних проводирів, поезія залишалася найвірнішою “сопутницею”, “животворним променем сонця”, “тихим місяцем, що в тюрмі сія з закуреного, темного віконця” (“Заспів”). Нею він сповідує свою віру, ділиться найсокровеннішим. Творчість аль-Мааррі “пасувала” А. Кримському не менше, ніж багаторазово названа іронічна, сповнена внутрішнього вогню й тонкого розуму поезія Г. Гейне.

Але чи не найбільшу увагу А. Кримського привернуло “Послання, або Боже прощення” сірійського поета. І, може, не стільки тому, що було найближчим настроєм (“Караван мій наближається до останньої стоянки”, – скаже про себе аль-Мааррі). Деякі могили й хрести, моховиті плити, мертвий холод зимовий на серці не раз з’являються і в “Передсмертних мелодіях” А. Кримського:

Вітер весняний голубить мене, –

Темная смерть у могилу жене.

(“Finita la comedia”)

Цікавила А. Кримського форма “Послання…”. Вона давала йому змогу в монологах, розмовах із самим собою поставити ряд соціально-політичних та філософсько-моральних проблем. І передусім проблему мистецтва, творчості, що також було важливим для українського поета, коли створювалося його “Пальмове гілля”. Апелюючи до аль-Мааррі через переклади, переспіви, обробки, А. Кримський виявляє і своє розуміння мистецтва, зокрема поезії, і своє ставлення до тієї долі, яка була відведена творчій людині у той час. Як і твір А.1саакяна, названий іменем арабського поета, переклади А. Кримського були задумані не тільки і навіть не стільки у зв’язку із прагненням авторів збагатити вірменську й українську національні літератури новими іменами, постатями, творами, “підібраними під настрій”, як для того, щоб найточніше передати свій внутрішній стан.

Характер задуманих творів допускав деякі відхилення від реальних фактів у біографії аль-Мааррі в однойменному творі А. Ісаакяна, так само, як і непоодинокі “вольності”, яких припускався у зверненні до постаті поета А. Кримський. “…Сур пробачити не можна, вони змусили відчути фізичний біль, – нарікав І. Крачковський в одному з листів до В. Брюсова у зв’язку з появою російського перекладу поеми А. Ісаакяна, -…Чому автор не назвав її (поему – Л. Г.) “Імруулькайє”, “Хафіз”, “Пушкін”? Наслідки були б ті ж… список світових ліриків я доповнив би одним Абуль-Аля. Він, правда, не лірик, але він – титан”10.

Для обох поетів головне було в іншому. А. Кримський прагнув таким чином привернути увагу до свого твору й через нього виповісти все, що становило отой “жмуток болю” й вагань, про які він писав. Екзотичні поезії, чужі імена, постаті посилювали відчуття туги за рідною землею. “В далекій далечині, на арабській чужині, сидю я було в своїй ученій келії… веду наукову працю,…а отже ж, часом, замість ученої розвідки, самі собою набігають мені на папір “Бейрутські оповідання”… Та й не по-арабськи напливають вони на світ божий,… а по-наському-таки, рідною моєю мовою українською…”11.

Те саме можна сказати і про “екзотичну” поезію, написану на березі Середземного моря. Смілива ідея, втілена в поезії і в прозі, яскравий розум аль-Мааррі, поєднаний з фантазією, допомогли А. Ісаакяну не просто написати твір, присвячений конкретній постаті поета кінця X – початку XI ст. Аль-Мааррі був тією зіркою, яка вела його в потворному, злому світі, що перетворював людину в раба, знищував думку. Творенню образу інтелігента початку XX ст. підпорядкував автор і структуру, й образи-символи, й музику поеми. Це ті компоненти, якими вона органічно зв’язана з “Викресаним вогнем” та “Обов’язковістю необов’язкового” аль-Мааррі.

Розум глибокого скептика-песиміста, його поетичний талант, їдка іронія, якою пройнятий і вершинний твір аль-Мааррі “Послання”, прислужилися А. Кримському. Слово аль-Мааррі природно вростало в те, що писав і сам поет. Воно допомагало стати міцнішим вірою, знайти свій шлях, бо, як запитує устами аль-Мааррі поет, невже посліпни люди, і ніхто не бачить правди?

Кажуть люди: “На останок, –

Буде ще пророк у нас, –

Всю тоді пізнаєм правду!.. –

Бідні люди, шкода вас.

Ви жили учора в пітьмі

Та й сьогодні живете…

Тільки ж годі… в нашім світі

Не балакаймо про те!

(“Ворожбит ворожить людям”)

Східні поети (аль-Мааррі, Авіцена, Хайям, Хафіз) до творчості яких неодноразово звертався А. Кримський, сприяли виробленню в нього особливого стилю і в оригінальних віршах. Так само, як і в поезіях аль-Мааррі, Хафіза, головна думка в українського поета рідко коли передається безпосередньо. Вона, смілива, бунтівлива, часом уїдлива, іронічна, розкривається поступово. Її завжди готові були “прикрити” собою інші рядки-думки, вихоплені, як правило, з любовної, пейзажної, екзотичної, як її назвав автор, лірики. Ті рядки “розсівалися” по всьому творові, але не маліли силою, не губилися (наприклад, “Любо в гаю соловейко виспівує”, “Он калина розцвілася”, “Нащо журитись, чого побиватись!”, “Звідкілясь лунає сміх” та ін.):

Ми, українці, розумні люди –

Зрадники рідної мови.

Ти ж моя пташко, до мови дідівської

Повна живої любові.

(“Любо в гаю соловейко виспівує”)

З того часу збігли довгі-довгі віки,

А мені здається: досі чую клики –

І ладен гукнути з еллінами сам:

“Вільная дорога вільним кораблям:

І тобі, Вкраїно, вільная дорога…”.

(“Я в горах над морем”)

“Розсіяні” рядки оригінальних поезій А. Кримського “на рівних” працюють з перекладними (аль-Мааррі, Сааді, Хафіз) і в “Бейрутських оповіданнях”. “Та це ж мова про Київ і про Дніпро” – зазначав А. Кримський, цитуючи при цьому ірано-таджицьких поетів12. Особливо тісно зв’язані “Бейрутські оповідання” з “Посланням про царство прощення” аль-Мааррі. Як і “східна поезія” А. Кримського, вони також були по-різному прочитані критиками. Одні знайшли в них суто етнографічне завдання, яке ставив перед собою письменник, ознайомлюючи українського читача з особливостями бейрутського життя. Інші, як, наприклад, Б. Грінченко, відчули важливіше, тобто спільну мету, якою керувалися, звертаючись до чужого матеріалу, і А. Кримський, і М. Коцюбинський, і Леся Українка.

Продовжуючи традиції української етнографічної прози, автор “Бейрутських оповідань” і тут не раз звертався до творів східних поетів, яких досліджував і перекладав, зокрема поезій аль-Мааррі, “Бустану” та “Гулістану” Сааді, газелей Хафіза (“З мемуарів старого гріховоди”, “Psichopathia nationalis” та ін.). Поетичними рядками, що характером своїм були співзвучні його науковим розвідкам, А. Кримський намагався посилити головну ідею, висловлену прозою. Для нього звернення до східного матеріалу було також пов’язане з прагненням оновити національну прозу, вивести її з обмеженого малоросійського провінціалізму.

Вишукувалися різні шляхи, в тому числі й на стикові свого й чужого. Подібних спроб (причому успішних) в українській літературі було немало. Авторами їх були М. Драгоманов, І. Франко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Старицький. “Куліш, – писав з приводу перекладу Шекспіра М. Рудницький, – відчував у авторові “Гамлета” бодай ту одну привабливу силу, яка спонукала його шукати нової, не чисто народної поезії, силу, що творить безліч нових образів, слів, метафор, нюансів, блискавок від удару слова й ідеї. Не хто інший, а сам Куліш – предтеча модерної поезії. Він перший із незвичайною сміливістю пробував нової форми, нових сюжетів, мовних новаторств… Інша справа, що у процесі експериментування пропадали часто самі твори, і Куліш залишив нам багато більше відломків та спроб, ніж викінчених відливів”13.

Чужі світи, передусім східний, давали можливість А. Кримському випробувати один із них і разом з тим по-своєму виступити проти заяложеного: “Українщина зосталася в мужичому, в простому колориті, не шляхетніє, а час од часу ще більше принижується, втрачає людські достоїнства і шанобу, стає смішною”.

Усвідомлюючи вичерпність старої художньої системи і необхідність нової, модерної, А. Кримський зосереджував порівняно більше уваги на чуттєвому, а не на побутовому, традиційно унормованому. Він творив героя особливого світовідчуття і показав людину надмірно вразливу, сентиментальну, вражену “хворобою безвір’я, апатії, суму за світлим ідеалом”. Цей “модерний” комплекс із специфічними мотивами, настроями зустрічається і в наших авторів початку XX ст.14.

Розкриття внутрішнього світу людини відбувалося не просто. Українські письменники ще не мали тут досвіду, не були розроблені відповідно засоби і спроби естетичного вираження його, не знайшли ще, як не раз підкреслювалося в доповідях Міжнародної наукової конференції, присвяченої А. Кримському, своїх символів, стилістики. Вони змушені були шукати нове, звертаючись до інших літератур. Саме у зв’язку з такими пошуками з’явилися непоодинокі висловлювання науковців про роль побутового, культурного, інтелектуального “пограниччя”, зокрема російського, польського у розвитку модерної літератури кінця XIX – початку XX ст. Саме на такому “пограниччі”, наголошувала на згаданій конференції Т. Гундорова, зароджуються і розвиваються мотиви, настрої, перейняті новизною, нестабільністю, перехідливістю15.

Схід у пошуках А. Кримського зайняв значне місце: твори аль-Мааррі, Сааді, Хафіза він використовував то як ремарки, то вводив у текст з відповідним авторським коментарем. Ці “прийоми” допомагали йому емоційніше відтворити внутрішнє єство людини, її почуття, а також надати власним особливої динаміки, драматизму.

В одному з музичних трактатів Джамі, до творчості якого також досить часто звертався А. Кримський, писав, що невеликі за обсягом поезії, надто чотиривірші, як правило, мають ряд прихованих можливостей, що розкриваючись, надають творові об’ємнішого й виразнішого звучання. Цю думку підтвердив і сучасний дослідник І. Брагінський, який зазначив, що поетичної площі в чотири рядки могло вистачити для цілої драми16. Тут усе: тональність кожного рядка, інтонація від нисхідної до висхідної – тісно зв’язані з композицією твору, головним задумом. Можливості східної поезії, яку А. Кримський знав з оригіналу, були використані ним і у власній творчості. “Перські поети – сильні патріоти”, – зазначав він, тому не випадково вводив у “Psichopathia nationalis” поетичні рядки Хафіза Шіразі. Те саме бачимо і в “дорожніх сценках” з оповідання “У вагоні”, де автор, цитуючи арабською й українською мовами Фараздака, додає: “Тепер я второпав Фараздака, я збагнув усю силу лютої ненависті, що він її вклав у своє коротке двустишшя”17. Бейти арабського поета посилюють антиімперські настрої ліричного героя, що немічно лютує, поглядаючи на знахабнілого самодержавного прибічника: “Та невже вони вік пануватимуть оті плюгаві людці, оті кати?! Невже ніколи не доведеться бачити їх звалених, придушених під ногами… І помститися над ними просто тим, що погордливо плюнеш на їх”18.

З одного боку, чужа література, передусім східна, для А. Кримського – важливий компонент творення нової, “модерної” прози з незвичайним героєм, його своєрідним внутрішнім світом, бунтівливим характером. З іншого – одна з можливостей чіткіше визначити авторську позицію, емоційніше передати головну ідею твору, досягти певного ефекту, в тому числі й карикатурного.

Звернення до східного матеріалу (і передусім до творчості аль-Мааррі) в “Повістках та ескізах” і в “Бейрутських оповіданнях” було викликане ще й прагненням автора по-своєму включитися в дискусії, що згодом, у 20-ті рр. знайдуть своє оформлення в ідеології європоцентризму. Для А. Кримського, блискучого знавця Заходу й Сходу, важливо було, аби в процесі пошуків, утвердження нових модерністських течій національна література не потрапила під вплив цієї ідеології, аби вона “не захворіла” під впливом європоцентризму комплексом неповноцінності й не “доганяла”, не наслідувала Захід. Він ніколи не дивився на європейську цивілізацію як культуру всіх людей. Для нього – це культура певної частини населення.

Процес оновлення національної літератури, на думку А. Кримського, повинен грунтуватися на інших засадах і, у цьому зв’язку, мають бути нові погляди як на літературу національну, так і на світову. Пізніше один із засновників релігійно-філософського напрямку євразійців князь М. Трубецькой визначить їх так: “…Культура повинна бути в кожного народу інша… Відмінності різних національних культур… повинні бути тим сильніше, чим сильніше відмінності національних психологій їх носіїв, окремих народів… При… багатоманітності національних характерів і психологічних типів… загальнолюдська культура звелась би до задоволення чисто матеріальних потреб при повному ігноруванні потреб духовних або нав’язала б усім народам форми життя, що випливають з національного характеру якоїсь однієї етнографічної одиниці”19.

Використавши зразки чужої літератури в оригінальній творчості, зокрема, в прозі, А. Кримський розширив художні можливості своєї. Не раз він звертався до “Лузуміяйї” аль-Мааррі, тобто до книги, задуманої такою, що “відповідає” правді: “Я не претендую на те, що вірш мій буде вишуканий, – любив повторювати автор, -…разом із тим я сподіваюсь, що його не вважатимуть важким, як жорна”20. А. Кримський, подібно до аль-Мааррі, скидає із себе саван традиційної прози, вважаючи її застарілою й нецікавою, образи неправдивими й нереальними. (“…Всі васфри описують одне й теж і майже однаковими словами”, – нарікав аль-Мааррі).

У пошуках “свого” героя – людини із загостреним відчуттям, постійними сумнівами, суперечностями А. Кримський вдавався до художніх прийомів східної поезії, особливо до газелі, касиди, рубаїв. Зокрема він широко використовував в оригінальних поезії та прозі можливості “розсіяної” газелі, яка дає змогу одночасно розвивати в творі кілька тем. Причому найголовніша може бути завуальована, “прикрита” іншими, менш важливими рядками-бейтами, як, наприклад, у майстра цього жанру Хафіза:

Приди же, милая, приди,

Мы небо рассечем.

Мы создадим иной уклад,

Иначе это ад21.

У А. Кримського в оповіданні “Дивна пригода” читаемо таке:

Рідне слово! Ти – ця мнята,

Материнка, рута.

І невже ж, чудова мово,

Будеш ти забута?

(“Он калина розцвілася”)

Або у тому ж творі є такі рядки:

Чом ти не слухаєш цього вмовляння,

Серце дурнеє та бідне?

Чом ти ніколи не можеш забути

Слів “українське” та “рідне”?

(“Нащо журитись!..”)

Активно “працюють” в оригінальній творчості А. Кримського ще й інші традиційні для східної поезії прийоми, а саме: замовчування (фігури замовчування), натяки, напівтони. Окремі бейти нерідко використовуються автором для підкреслення певної риси характеру героя або важливості його вчинку (наприклад, у “Перших дебютах одного радикала”) чи вводяться у твір як афоризми.

Нарешті, важливий сам факт наполегливого звернення А. Кримського до певних періодів розвитку арабської та ірано-таджицької літератур. В арабській його увагу найбільше привертав період її розквіту в середні віки (VІII-XII ст.), коли в культурне життя Халіфату активно включалися представники різних народів – перси, греки, сірійці, євреї, мешканці Середньої Азії й Кавказу. Увібравши культурні традиції Сходу й Середземномор’я, ці народи своїм духовним досвідом сприяли розвитку культури арабського халіфату. В цей час активно розвивалася перекладацька діяльність, завдяки якій доступними арабам стали Арістотель, Платон, Гіппократ, Евклід, Архімед, індійські та перські трактати, скарбниця епічних учень Сходу “Каліла і Дімна” тощо. Значного розвитку набула також єретична поезія суфітів, що виражала настрої народних мас. Усе це сприяло процесові оновлення літератури, відмові її від епігонського повторення застарілих форм давньоарабської поезм, появі нових форм, нової, тісно зв’язаної з життям тематики.

Синтез оновлення і традицій (Х-ХІІ ст.) дав поштовх різнорідній духовній діяльності арабів. Саме з цим часом пов’язаний розвиток героїчної та філософської поезії. З’являється нова художня проза, зароджується жанр новели, написаної римованою прозою. Багатство жанрів, глибина ідей, художня довершеність арабської літератури періоду розквіту – усе це не могло не привернути увагу А. Кримського – дослідника й активного учасника творчого процесу на ниві рідного письменства. Звідси бере початок його наполеглива праця над вивченням і перекладами “Хамаси”, пісень “1001 ночі”, аль-Мааррі, аль-Фаріда.

__________________________

1 Кримський А. Пальмове гілля: Екзотичні поезії. – К., 1923.

2 Бабишкін О. Агатангел Кримський. – K., 1967. – С. 31.

3 Кримський А. Повістки та екскізи: 3 українського життя (1890-1894). – К., 1919. – С. 271.

4 Кримський А. Повістки та екскізи: 3 українського життя (1890-1894). – С. 275.

5 Кримський А. Пальмове гілля: Екзотичні поезії. С. 8.

6 Історія української літератури: У 8 т. – К., 1968. – Т. 5. – С. 425-426.

7 Богословский вестник. – 1923. – T.3. – С. 84-85.

8 Кримський А. Пальмове гілля: Екзотичні поезії. – С. 76.

9 Крымский А. Абуль-аля-Маарри: Пособие к лекциям. – М., 1903.

10 Григорьян К. Переписка акад. И. Ю. Крачковского с В. Я. Брюсовым в связи с русским переводом поэмы А. Исаакяна “Абу-Лала-Маарри” // Изв. АН СССР ОЛЯ – 1991. – T. XVII. – Вып. 6. – С. 549-550.

11 Кримський А. Повістки та екскізи. – С. 274.

12 Кримський А. Повістки та екскізи. – С. 203.

13 Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. – Львів, 1936. – С. 55.

14 Гундорова Т. Початок XX ст.: загальні тенденції художнього розвитку // Історія української літератури XX століття. Книга перша. – K., 1993. – С. 9-10.

15 Міжнародна ювілейна конференція, присвячена 120-річчю акад. А. Ю. Кримського. – K., 1991. – С. 3.

16 Брагинский И. 12 миниатюр. – М., 1976. – С. 50.

17 Кримський А. Повістки та екскізи. – С. 252.

18 Кримський А. Повістки та екскізи. – С. 252.

19 Трубецкой Н. С. Об истинном и ложном патриотизме // Лит. учеба. – 1991. – № 6. – С. 147.

20 Шидфар Б. Абу-ль-аля – великий слепец из Маарры // Абу-ль-Аля аль Маарри. Избранное. – М., 1990. – С. 16.

21 Ирано-таджикская поэзия. Пер. В. Державина. – М., 1974. – С. 379.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)