А. Кримський. Абу-ль-Ала Мааррійський – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА
(973-1057)
Абу-ль-Ала Мааррійський, сліпий поет-філософ, є найвидатніший поміж арабськими поетами післякласичного періоду. Він абсолютно не перс і навіть не перський підданець. Абу-ль-Ала – сірійський араб.
І народився він, і трохи чи не безвиїздно весь свій вік звікував у сірійському городкові Маарра, у північній Сирії; а вся північна Сірія перебувала в X-XI вв. під володінням алеппської династії Хамданідів, яка з Алеппа (по арабськи він зветься “Халяб”) зробила важливий культурно-літературний осередок. Студіювати всяку науку довелося Абу-ль-Алі переважно з чутки, не з власного читання, бо, ще як не було хлопчикові чотирьох років, загубив він через віспу одне око, а потім трохи чи не зовсім осліп він і на друге око. Вірші, що він написав за своїх молодших літ, згуртував він у цілий диван під заголовком: “Викресаний вогонь”. Є в тій збірці і панегірики (правда, обмаль), є зітхання за милою, є моралізація і т. ін., в дусі арабо-сірійського поета Мутанаббі X в. (915- 965), який своїми віршами мав силу над молодим Абу-ль-Ала. Трапляються вже й у цій І збірці часом деякі теми вольнодумні та песимістичні, перейняті духом світової скорботи: почасти треба і їх пояснити так само певним впливом од Мутанаббі, бо Мутанаббі, хоч здебільша був облесливим хвалієм сильних світу сього, любив, однак, поміркувати про загибель і марність усього сьогосвітнього життя та по філософському полаяти цей порожній світ.
Але далі, як було Абу-ль-Алі вже літ під сорок, поїхав він до Багдада. Було це в 1010 році. Багдад тоді ввіходив у склад Перської держави династії султанів Бовейгідів, що володіли західною та південною Персією; більше того, являвся тоді Багдад навіть резиденцією тих Бовейгідів, а з них були єретики (неправовірні шиїти). Перські культурні впливи були ще й давніш дуже міцні в Багдаді, а за Бовейгідів – ти паче. Тут вибув Абу-ль-Ала більш як півтора року, обертаючись у передових філософських колах славної столиці та працюючи по бібліотеках. За цей час він зовсім перейнявся світоглядом багдадських філософів, що будувався на ідеях Арістотеля та Платона, а ще більш – неоплатоників.
Як наспіла до Абу-ль-Алі в Багдад звістка, що мати його в Сирії вже смертельно заслабла, поїхав він швидше до рідного міста Маарри та й уже звідти нікуди був і не їздив: сидів там та писав вірші. Але в його поетичній творчості, відколи повернувся він з Багдада, одбулася чимала зміна. Одтепер він уже не буде виспівувати кохання, але складає дужі поезії, повні гіркоти, і виводить на чисту воду людську банальність, забобонність, фанатизм; він нудиться з усього того, що діється навкруги; він вільно і безстрашно знімає запону з себелюбства султанів, усяких державців та всяких політичних проводирів, викриває неправду сильних людей та негідь лицемірного духівництва, що радніші притупити всіх і пригнобити. “І невже серед людей, що мають здоровісінькі очі, єдина зряча людина – то я – сліпець?!” – кличе він, повний натхнення. Диван Абу-ль-Аліних поезій цього періоду зветься “Люзуміят” або довше: “Обов’язковість того, що досі не було обов’язковим”. Друге, замітне Абу-ль-Аліне писання цього періоду – “Послання про боже прощення” (проза в суміші із віршами); це пародія на мусульманський рай, і тут виводяться поганські, передісламські поети, що, невважаючи на їхнє поганство, немусульманство, дістаються-таки до раю, а не до пекла.
Жив тоді Абу-ль-Ала як аскет, обстоював вегетаріанство (навіть є в нього писаний трактат про це). Багато хто вважав його за святого, а інші за нечестивця; у дальших поколінь закріпилася за Абу-ль-Ала саме ота друга слава. З ним вели літературне листування багато вчених людей та письменників XI в., і теє листування доховалося аж до наших часів.
Деякі вірші з “Люзуміят” (арабські, як усе, що писав Абу-ль-Ала) аж надто близько нагадують собою ті славнозвісні перські рубаї, що їх потім писав усесвітньо славний перський поет Хайям. А вже ж Хаям жив трохи пізніше од Абу-ль-Алі та й міг бути знайомий з філософськими Абу-ль-Аліними поезіями. Але важко напевне сказати, чи справді зробив Абу-ль-Ала якийсь вплив на Хаяма, чи, може, була це зовсім випадкова схожість поміж ними.
І
Звідкілясь лунає сміх…
Хто там може реготати?!
Людям треба на землі
Тільки плакати й ридати!
Щастя нашеє – скляне…
Ні! для скла бувають ліки:
Скло поб’ють – і знов зіллють
Щастя б’ється – вже навіки.
ІІ
Чоловік до жінки йде,
Добирається;
Дак із того третє в світі
Нарождається.
Не одразу ж то воно
З світом злучиться:
Перше мати вагітна
Най намучиться.
Як народить – то вмира,
Стане глиною;
Отакеє ж буде знов
І з дитиною.
III
Вдайся з дзеркалом астролога
Ти до зірок і планет, –
І для тебе погіркішає
Щільниковий свіжий мед.
Зорі ясно нам показують:
Всі ми маєм помирать…
А чи має хто воскреснути?
Щось про те вони мовчать!
IV
І чого се той гончар
Так зневажно топче глину?
Він не думає, що сам
Стане глина за хвилину!
Може бути, що й горща
З тої глини зроблять люди.
Хто захоче – з гончаря
Їсти буде й пити буде.
Може, хтось і в дальній край
Схоче горщика поперти!..
І товктиметься бідняк
За життя і – знов – по смерті.
V
Ворожбит ворожбить людям…
Але ж він немов сліпий:
Має там якуюсь книгу,
Щось вичитує у ній…
Аж нудьга на це й дивиться!
Де ж він може розгадать
Ті рядки, яких не тямить
Сам писака прочитать?!
Перше він послав Мусія…
Далі Йсус учив не так.
Хоч також навчав од бога…
А Мохаммед – знов інак.
Кажуть люди: “На останок
Буде ще пророк у нас;
Всі тоді пізнаєм правду…”
Бідні люди! Шкода вас:
Ви жили учора в пітьмі,
Та й сьогодні живете…
Тільки ж годі!.. В нашім світі
Не балакаймо про те!
Хочеш стрілити дурницю, –
О! – кричи найголосніш!
Але хочеш правду мовить –
То шепни та тихо диш…
VI
Я дивуюся на персів,
Що корова в них святиться:
Що вона їм пустить річку, –
А вони вмивають лиця!
Я дивуюсь християнам:
Бог попався людям в руки
І не міг одборонитись,
Хоч терпів живії муки!
Я дивуюсь на жидівство:
Бог у них людина ласа, –
Тяжко любить кров од жертви
Й запах паленого м’яса.
Я дивуюсь мусульманам,
Що ідуть у путь далеку
Цілувати чорний камінь,
Камінці швиргать під Мекку
Чудернацькії розмови!
Я дивуюсь їм завжди.
Бо невже посліпни люди
І ніхто не бачить правди?!
VII
Віра і безвірство…
Сунна і Коран…
Біблія жидівська…
Біблія в христьян…
В кожного народа
Є свята брехня…
І нікому правда
Просто не сія!
VIII
Заблукались мусульмани;
Шлях згубили християни;
Блудять-крутяться жиди
Меги теж – сюди-туди!
Люди всі – на два ранжири:
Є розумні – та без віри,
Другі – вірою міцні,
Але глуздом – ані-ні!
(2 votes, average: 4.50 out of 5)