А. Кримський. Хафіз та його пісні (бл. 1300-1389) в його рідній Персії XIV в. та новій Європі (фрагменти) – ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ ТА ІРАНУ

III

Літературний шіразький гурт в Інджуїдів, бл[изько] половини] XIV в., де розцвів і виспів поетичний Хафізів талант.

Хафізова елегія № 579 про безповоротно минулі щасливі дні інджуїдського Шіраза настільки може навчити і про біографію і про історію світогляду самого поета, що не завадить навести тую поезію цілу:

Як султанував володар шейх Абу-Ісхак,

П’ятьма чудесними мужами процвітала Фарська держава.

Перший – то такий володар, як Абу-Ісхак [1341-1353; уб. 1356]1, доброчинець країни,

Що й сам любив жити, і іншим давав тішитися життям.

Другий – то був наставник ісламу шейх (Ісмаїл) Медждеддін (ум. 1355),

Що кращого [верховного] кадія, ніж він, не затямить небо.

Третій – нащадок праведників, [сановний] шейх Емінеддін Щжегромійський].

Що його вдатна прониклива пильність розплутувала заплутані справи3.

Четвертий – цар царів мудрості Азодеддін [Іджі, – пом. 1355], що з-поміж своїх писаннів

Присвятив володареві початок праці “Стадії метафізичного пізнання”4.

П’ятий – така великодушна людина, як [везір] Хадджі Кивамеддін [Хасан, пом. 1353], що серцем був багате море,

Що позискав на світі добру славу своєю щедрістю та справедливістю5.

Вони не залишили таких, як вони, – та й одійшли!..

Всесильний, всеславний господи! помилуй геть усіх їх!

Хоч згаданих осіб вихваляє Хафіз об’єктивно, як загальних доброчинців для цілої шіразької держави, та з елегічно-вдячного поетового тону дуже неважко поміж рядками вгадати, що вони й суб’єктивно були дорогими для його душі, як його високі приятелі, незабутні цінителі художнього його таланту. І справді, з інших Хафізових поезій ми бачимо, що Хафіз був-таки близькою людиною султанові Абу-Ісхакові та двом його везірам – щедрому добродійникові Кивамеддінові Хасанові та не менше певному покровителеві Емінеддінові, а окрім того – близький був ще й до інших вельмож інджуїдської династії.

Не менше характеристична тая теплота, з якою Хафіз, згадуючи султана – інджуїда та везірів, щиро згадує теж двох учених і мудрих людей інджуїдської доби: богослова та арабіста св. Медждеддіна Ісмаїла і філософа-містика Азодеддіна Іджі (він-таки й арабський філолог). А вже ж їхнє релігійне визнання було не таке, як Хафізове.

Тим часом оті два вчені шіразці, св. Медждеддін та філософ Іджі, були мало того, що сунніти, ба ще й рішучі вороги шиїтству: один, – правда, це було ще за дитячих Хафізових літ, – завзято боровсь проти хансько-монгольської спроби 1310 р. запровадити шиїтство в ІІІіразі як офіційне визнання, а другий писав проти шиїтства полемічні трактати6. Попри все те, шиїт Хафіз (навіть із короткої елегії № 579 це видко) залюбки тиснувся до них, як до шановних учителів, бажаючи просвітитися в “царів знаття”. Можлива річ, що спільні містичні тенденції згладжували віросповідну неоднаковість поміж нешиїтами-вчителями та їхнім шиїтом-учеником.

Всебічним їхнім учеником Хафіз, щоправда, не виявив себе. Бо от з певністю можна сказати, що окрім містицизма, тонкі правниче-богословські та лінгвістично-філологічні знання, яких набравсь молодий поет от цих шіразьких світил, знайшли в його натурі більше підхожий для себе грунт, ніж філософія Арістотеля та Платона, що саме й дорога була Іджієві в своїх тонкощах. Хафіз аж до кінця свого життя заховав нахил працювати над коранотолковною всезбіркою “Кяшшаф” Замахшарі (1074-1143), не переставав виявляти охоту до схоластичних “Маталі” шіразця Бейдаві (пом. бл. 1286), до філологічних енциклопедій “Міфтах” Саккакі (пом. 1230), що його коментував Іджі, та “Місбах” хівінця Мутарразі (1143-1213)7, – а тим часом у царині класичної грецької філософії Хафіз любісінько примудрювався плутати високого ідеаліста Платона з грубим циніком Діогеном та й, нич – тоже сумняшеся, запевнюваву своїх газелях, що любе для нього вино живе в бочці, “наче Платон”, і через те могтиме викрити людині всі таємниці найвищої мудрості (№ 306). Видко, що і Платон і Діоген залишилися відомі Хафізові з самісінької чутки, не більше.

При дворі султана Абу-Ісхака, ба ще й передше, повинен був Хафіз у своєму рідному місті зустрічати довгу низку ще інших шіразьких письменників, чи були то сухо-вчені богослови, чи художні поети; і вони, бувши його знайомими, теж не могли не залишити певного впливу на його спосіб думання, на його розвиток розумовий і, зосібна, літературний.

Про марність сього світу дуже вимовно могли навчати Хафіза ті побожні суфійські улеми, які являлися й істориками шіразького некрополя, зосібна шейх Неджмеддін Махмуд (пом. 740=1339), автор арабської житійної всезбірки про похованих у Шіразі славнозвісних людей, – всезбірки, що потім відома сталася в перській переробці його сина під трагічно-принадливим заголовком: “Тисяча й одна свята могила”. І переконання про марність світу, і разом з тим гордовиту патріотичну любов до Шіразу з його славним минулим міг навіяти внук Заркуба Шіразького шейх Моін-Ахмед-Заркуб, що напрацювавсь десять літ (1333-1343), зводячи до купи в один кодекс історію свого рідного міста – “Шіраз-наме”, бажаючи нею фактично довести пихатим, зарозумілим багдадцям, наскільки справедливі його вірші, писані на честь Шіразові та його славнозамітним водам річки Рукнабада. Вірші Ахмеда-Заркуба – передвістка або pendant до Хафізових художніх співів про той самий чудовий Шіраз з Рукнабадом. Так само як Хафіз, автор “Шіраз-наме” глибоко був відданий султанові-інджуїдові Абу-Ісхакові, та й, швидше, ніж перебігло якесь трьохліття, відколи остаточно запанував Абу-Ісхак у Шіразі, Ахмед-Заркуб уже встиг скласти двохтомову історію його панування8.

Автор “Книги Шіраза”, як бачимо, писав і вірші, і тим уже трохи тісніш наближавсь до людей однакової категорії з Хафізом, себто до поетів. Та славний був Шіраз і найсправжнішими поетами.

Один з-поміж них, професією властиво лікар (“табіб”), був, мабуть, чи не однолітком Хафізовим; це Джалаледдін Ахмед, якого звичайно звуть Джалал Табіб (пом. старий 795=1393 р.). Поезії писати почав він передше, ніж запанував Абу-Ісхак у Шіразі: Джалалева романтична поема “Гул у Науруз” (1333=734 р.) – трагічна повість про римську царівну Троянду та про хорасанського царенка Нововесняного – має на собі присвяту ще Гійяседдінові Кейхосровові Інджу, що правив у Шіразі з 1334 до 1337 р. З Джалала Табіба був і лірик, – те, чим він наближавсь до Хафіза. Окрім того, одна парость письменницької праці Джалала Табіба могла для його початкуючого однолітка Хафіза бути дуже не зайвою: трактат про правила віршової просодії, перської та арабської9.

Поміж двірськими поетами Абу-Ісхака, що гуртувалися і коло самого мецената і коло його везірів, заслуженим старцем був Хаджу Кирманський (1282-1352), який прибув до Шіраза довікувати свій старечий вік незабаром – таки після того, як там зовсім запанував Абу-Ісхак, та й підніс новому панові свою романтичну поему “Гул у Науруз” (1341) – на ту саму тему, що і в Джалала Табіба. Була це в Хаджу Норманського одна з п’ятьох поем його “П’ятериці”, цикла, складеного в стилі класиків романтики – Нізамі (пом. 1203) та новішого – Хосрова Делійського (1253-1325). Старенький Хаджу, як бачиться, мав певну силу над молодшим од нього Хафізом. В одній газелі (№ 294), що зачіпає іще живого Хаджу (той помер 1352 р.), Хафіз, із тим поетичним нахабством, яке тоді загальне практикувалося та й цілком дозволялося, заявляє задля свого самопрославления, що він своїми поезіями швидше притягне слухачів, ніж Хаджу Кирманський та Сальман Саваджі10. Сальмана Саваджі, або Савейського, (1291-1377) Хафіз навряд чи знав особисто, бо той не навідувавсь до Шіразу із своєї півночі; та й доволі ймовірна річ, що позаочна знайомість шіразького співака з Сальманом, поетом достиглішим і досвідченішим (народ. 1291), одбулася саме під впливом Хаджу Кирманського, який по Багдадові добре знав Сальмана й його творчість11. Знов же природна річ буде думати, що Хаджу Кирманський, очевидний поклонник недавно померлого (1325) індійського світила Хосрова Делійського, так само й у Хафіза викликав або хоч зміцнив увагу до Хосрова. Щоправда, для самого Хаджу найцікавішим був делієць своєю романтичною епікою; тільки ж Хафіз, ознайомившися з писаннями різнобічного Хосрова, запевне найбільше піддався впливові сильної його лірики12. А вже ж у чому можна запідозрювати посередничий літературний вплив Хаджу Кирманського на Хафіза, так се в тому, що Хафіз, чистий лірик, виявив якнайдужче тяготіння до епіка Нізамі XII в., того зразкового ідеала в Хаджу Кирманського. Аж до кінця Хафізового життя старовинний Нізамі залишився для нього взірцевим наочним підручником поетичної елегантності.

Убейд Заканський (пом. 1371), теж Хафізів спільник серед меценатського кола султана Абу-Ісхака, мав там окреме місце. Убейд – автор і ліричних поезій, і дуже непристойних “Жартів”, сатиричної повістки “Про мишей та кота” (як миші кота ховали) і т. ін. В творах отою другого розбору є в Убейда Заканського, поруч простацьких непристойностей, чимало поважної громадсько-сатиричної терпкості, випрямованої і проти клерикалів, і проти заможних класів (“буржуазних”, як на теперішню термінологію). В цій точці він близько дотуляється до Хафіза. Безсоромного Закані ріднить із соромливо-лагідним ліриком Хафізом спільна виявнича течія, спільна глибока огида проти лицемірного правовірного духівництва, що торгує молитвуваннями, спільна огида проти фальшивих святенників – дервішів, проти ненажерливого купецтва, яке дбає про самісінькі гроші та зиск, і т. ін.13

Хафіз кохався в національному епосі “Шах-наме” Фірдоусі X в., та й не один раз він у своїй ліриці згадує ймення любих і нелюбих типів з тої “Книги царів”: епічні Сіамек, Джемшид (цей аж з п’ятдесятеро разів!), Ферідун і його сини-братовбивці Сельм та Тур, Мінучігр, Зов, Рустам, Афрасіаб, Кей-Кобад, Кей-Кавус, Сіявуш, Кей-Хосров і ін. так і витикаються з Хафізових газелів. Навіть чорта він часто зве по давньоіранському: Ахріман (№189, №235, № 435, № 506 і ін.). Характеристично, що в солодкому соловейковому співанні вчувається Хафізова мова пехлевійська (№ 517).

Окрім Фірдоусі X в., складав Хафіз ціну й іншим перським класикам.

Для завдань панегіричних ставив він собі за зразок (№ 294) Захіра Фар’ябського XII в. (бл. 1156-1201), що його ймення в царині хвалебної поезії зробилося в персів мало не специфічним епітетом14.

Поетичний стиль властиво суфійський виробивсь у Хафіза не тільки через зносини з живими віршеписами-суфіями XIV в., ба й через читання старовинних класиків суфійської поезії. Великий перський містичний поет Санаї (бл. 1048- бл. 1126-1141) був у Хафізових очах (№ 549) найвищим і найблагороднішим поетичним талантом15.

Що над Хафізом мав велику силу шейх Нізамі XII в.16, про це ми мали побіжну нагоду згадати вище, добачаючи в тому можливий вплив на Хафіза од Хаджу Кирманського. Хоч з Хафіза найчистіший лірик, але “незми Нізамі” – “Нізамієве віршування” – то для Хафіза незрівнянний, недосяжний зразок поетичної елегантності (№ 499, № 686), дарма що з Нізамі був поет романтично-епічний, а не ліричний17. Хафіз цитує заголовки Нізамієвих поем (наприклад], “Мехзен аль-асрар”-“Скарбниця тайн”, у № 219), він дослівно позичає віршовані видержки з Нізамі (приміром], з “Іскандер-наме”-“Александрії” в № 686)18. А вже ж Нізамієві закохані пари з їхніми стражданнями (Меджнун та Лейла, Хосров та Ширін з Фархадом)19 або епізоди з “Іскандер – наме” – незмінно20 фігурують у Хафізових ліричних газелях як вимовні ілюстрації для душевних його переживаннів. Звичайно, не можна заперечувати, що Нізамі міг-таки справді дорогим бути для Хафіза з багатьох літературних поглядів, чи то як романтичний автор художніх любовних повістей, придатних своїм стилем і для газельної лірики, чи так само і як автор дидактичної “Мехзен аль-асрар”-“Скарбниці тайн” (№219) і поеми про марність усенької земної величності й земного щастя: “Іскандер-наме” (№686 і багато інш.)21. Тільки ж, попри все те, не раз насувається читачеві-історикові ще й інакша думка: може бути, для Хафіза з його непригасимими шиїтськими симпатіями принадною була й сама особа Нізамі? Може бути, для його душі близький був сам образ отого поета-шиїта, засудженого жити самітником серед палкої сунітської людності м. Гянджі?

Шіразця Сааді, свого земляка, що помер за скількись літ перед тим, як Хафіз мав народитися на світ, Хафіз у своїх віршах не згадує. Але й Сааді він читав пильно, бо навіть позичав із Саадієвої лірики декотрі вірші для своїх газелей, тільки що не зазначав того (себто мовчки обкрадав Сааді)22.

Студіював Хафіз, звичайно, й великого містика Джалаледдіна Румі (1207-1273). В одній з газелей (517) зве себе поет дервішем-мавлявієм, себто визнає, що належить він до ордену Джалаледдінового. В іншій газелі він виразно натякає на мавлявійські “радіння” з флейтою (№ 562). Ще, знов, із іншої газелі (№ 129), де Хафіз живовидячки грається словом “іракі”23, видко, що мав у нього пошану й Джалаледдінів сучасник поет Іракі. Той поет XIII в. приїздив був до малоазійської Конії саме тоді, як там Джалаледдін Румі був іще живий, і писав Іракі у дусі ідей мавлявійського гурту24.

Так от під такими рясними літературними і літературно-науковими впливами, і сучасними для Хафіза і давніми, формувавсь у Хафіза його світогляд і розвивавсь та міцнішав його письменський талант.

Суфійським послушником, як ми вже знаємо, зробивсь Хафіз між 1326-1345 р.25 Таким чином, за Абу-Ісхакового панування (1341-1353) був з Хафіза, безперечно, не якийсь легковажний поет-гедонік, ба людина споважнілая, цілком дозрілого віку, шановний автор вселюдно визнаних талановитих віршів, – одно слово, уже той славнозвісний Хафіз, якого знають нащадки. Серед поетів Абу-Ісхакового двора він, живовидячки, був найяркіша, першорядна зірка. Навряд чи може виникати сумнів, що значна, мабуть чи й не більша, частина Хафізового “Дивана” склалася саме за інджуїда Абу-Ісхака. І до того це була, запевне, взагалі найдаровитіша частина “Дивана”;не диво було б, коли б після її написання поетова творчість почала вже переламуватися й на гірше, хилячись до занепаду. Адже ж як допанував Абу-Ісхак (1353), було Хафізові літ під п’ятдесятеро, або й над п’ятдесятеро. Відома ж річ, що після такого віку і фантазія і талант у людини починають уже й слабішати, дарма що численність писань, які людина після того творитиме, може бути ще чималенька або й значна.

Не буде ніякісінької пересади сказати: найкращий Хафіз – це той, що оспівував Інджуїдів і, зосібна, Абу-Ісхака, а не той, що творив опісля.

VII

Що є в Хафізовому “Дивані”?

В склад Хафізового “Дивана” увіходять понад 570 газелей (573 або й 576 №№), дві-три касиди, більше ніж 40 обривків (кит’ат), мало не 70 четверостишшів (“рубаї”), декілька дуже недовгих “маснаві” – парно-римованих поезій, що поміж ними тільки “Книга виночерпія” та “Книга співця” трохи довші, та ще один “мохаммес”, або поезія, писана гїятирядковими строфами.

Виходить, що головний зміст Хафізового “Дивана” – це т[ак] зв[ані] газелі, тобто недовгі ліричні писання звичайного ліричного типу. Джамі у “Бахаристані” (1487) каже, що, на думку людей, ніхто не стоїть вище од Хафіза в газельному писанні і що Хафіза мають за такого самого незрівнянного поета (любовних) газелей, яким являється в царині (хвалебних) касид Захір Фар’ябський26.

Щодо змісту самих газелей, то, звичайно, газелі повинні перш за все виспівувати красу та кохання, вино, квіти, весняну природу і т. ін.; такий зміст і в газелях Хафізових; частіш оспівуються кохані хлопці, ніж дівчата або жінки. “Краще пити й непутяще життя вести, ніж робити з Корана сильце для підловлювання людей!” – іронічно одказує поет тим духовникам-муллам, котрі котять його гудити, та всяким святенникам. Не чужі для Хафізової лірики й інші мотиви, поважніші й глибші, наприклад] гордовиті заяви про людську гідність, туга з того, що людська доля – непостійна і щастя швидко минає, гіркі почування з того, що вчителі віри – лицеміри дволичні, що люди фанатично держаться обрядового боку релігії, розуміють Коран чисто надвірнім способом і т. ін., тим часом як правдивий храм божий міститься в серці у людини і геть усі люди, хоч би й вірували не по однаковому, можуть і повинні бути братами незалежно од того, чи до мечеті ходять вони на молитву, чи до гебрської божниці, чи до церкви, чи до синагоги27. Такі теми розвивалися були в суфійських віршах іще й перед Хафізом (Санаї, Хайям, Сааді в його ліриці, Джалаледдін Румі, емір Хосров Делійський і ін.). Єсть у Хафіза й похвальні поезії, що в них він без раболіпства виславляє високі прикмети та добродійства тих вельмож і правителів, – шіразьких і інших, які показували йому своє безпосереднє або позаочне прихилля28. Одно слово, своїм змістом поетична Хафізова творчість анічим не одрізняється од поетичної творчості його попередників, і головна її ознака тільки тая, що художнього таланту в Хафіза мабуть чи не більше.

__________________________

1 Квадратові дужки у цій поезії належать Кримському – Ред.

2 Про святого верховного шіразького кадія Ісмаїла Медждеддіна (вмер 1355 р., як видко з хронограми Хафізової № 604) багацько повідає Ібн-Баттута (т. II, стор. 54-63; т. IV, стор. 311-312).

3 Про Емінеддіна Джегромійського згадує й Доулат-шах (бл. 1478). Він в одному місці зве ходжу Емінеддіна впливовим везіром в Абу-Ісхака (стор. 290 в вид[анні] Едв. Брауна, 1901), а в другому місці – дуже близьким двораком Абу-Ісхаковим, що підбивав Абу-Ісхака боротися проти наступу Музаффаридів (там само, стор. 293). А Хафіз у № 435 проголошує: “Про що мені журитися, коли в мене на світі є Емінеддін Хасан!”

4 Адодеддін (в перській вимові – Азодеддін) Іджі окрім “Стадій” – “аль-Мавакиф” (надруковано] в Царгороді, 1239=1824; критич[не] вид[ання] Sorenson, Лейпціг, 1848) написав чимало інших творів філософського змісту (див. в К. Броккельмана: “Gesch[ichte] der arab[ischen] Litter[atur]”, т. II, 1902, стор. 208-209). Іджі був членом султанської ради за Абу-Ісхака (див. Кініїв додаток до “Таріхи Гозіде”, факсимільно] вид[ав] Едв. Браун, л. 654, під 1353 р.).

5 Не треба плутати цього інджуїдського везіра Кивамеддіна Хасана (пом. 1353, що зазначив і Хафіз у №610) з другим однойменним везіром, Кивамеддіном Мухаммедом музаффаридським (пом. 1363, як видко з № 605). Турецький коментатор Суді XVI в. поплутав обох везірів Кивамеддінів (у Суді взагалі є безліч історичних помилок та нісенітниць), і європейці, увіряючи на Суді, так само не раз і не два плутають Кивамеддіна Хасана з пізніш умерлим Кивамеддіном Мухаммедом.

6 Про Іджієві протишиїтські писання див. у Рійо в описі перських] рукоп[исів] Британського] музею, т. II, 1881, стор. 435.

7 Про це повідає Хафізів приятель Мухаммед Голендам у передмові до поетового “Дивана”, що він його зредагував; див. бомбейське вид[ання] Хафіза 1228=1813 року. Голендам наводить самі заголовки тих праць, які цікавили старого Хафіза, а про ймення їхніх авторів треба самому домірковуватися. Про “Кяшшаф” див. в мене в “Истории арабов”, I, 206; про “Маталі” шіразця Бейдаві див. Броккельм[ана], І, 418, № VI; Про “Міфтах” – Брокк[ельман], II, 209 (комент[атор] Іджі); про “Місбах” – Брокк[ельман], І, 293.

8 Див. про Ахмеда-Заркуба у Рійо, перс[ькі] рукоп[иси] Британського] музею, т. І, 1879, стор. 204-205. Про двохтомову історію Абу-Ісхакового панування – там само стор. 205-6: 13. Щоправда, султанську владу мав Абу-Ісхак ще й 1327 року, коли до Фарсу приїздив був ібн-Баттута.

9 Про Джалала Табіба див. Рійо, т. II, 1881, стор. 867. Може бути, ще в газелі № 311: 7 йде мова про одне з Табібових писань.

10 Про Хаджу Кирманського див “Историю Персии”, т. IІІ, cтop. 102-104. Про Сальмана cтop. 98-100.

11 Не заходячи поки що в дальші висновки, підкреслимо цікавий факт, що Хафізова газель № 281, де ми маємо любовний діалог, знаходиться вся цілком у “Дивані” Сальмана Саваджі (хоч, може, це сталося й з вини редакторової), а в № 19 (написаному вже аж за підстярюватих Хафізових літ) п’ять Хафізових віршів збігаються з такими самими віршами Сальманової хвалебної касиди. На цей факт звернув увагу ще коментатор Суді XVI в. (булак[ське] вид[ання] 1834 р., т. II, стор. 287, та т. І, стор. 63). Повну компліментів на честь поетичному талантові Сальмана Саваджі Хафізову поезію кит’е (№ 612) див. в вид[анні] Брокг[ауза], III, стор. 206; у вид[анні] Розенцв[ейга], т. IІІ, стор. 308. А № 294, хоч ніби хоче принизити Сальмана, по суті, високо хвалить його талант.

12 Суді-таки (т. ІІІ, стор. 420) підкреслив, що Хафізове рубаї № 669 цілком збігається з такими самими віршами Хосрова Делійського. Звичайно, що за це міг би бути винен попросту редактор “Дивана”. Вимовніша річ – схожість у загальному тоні й стилі поміж Хосровом Делійським, що жив раніш, і Хафізом, що жив пізніш.

13 Докладно про Убейда Закані див. в “Истории Персии”, т. IІІ, стор. 105-109.

14 Про Захіра Фар’ябі див. “Историю Персии”, т. II (М., 1912), стор. 31-32. Джамі XV в. в “Бахаристані” (Царгород, 1311=1894, стор. 88) безперечно добачає на Хафізі певний вплив од Фар’ябі, бо каже, що вірш у Хафіза ллється вільніш, як у Фар’ябі.

15 Про Санаї – стор. 115-120 в “Ист[ории] Персии”, т. II.

16 Про Нізамі (пом. 1203) – “Ист[ория] Персии”, т. II (1912), стор. 161-240.

17 Хафізова газель № 499 (вид[ання] Брокг[ауза], III, стор. 107; Розенцв[ейга], III, стор. 18; Уілберф[орса]-Кл[арка], т. II, стор. 822) має риму “амі”, і через те можна було б іще думати, що ім’я “Нізамі”, а не яке інше, могло з’явитися там почасти й задля рими. Тільки ж у № 686, себто в “Книзі виночерпія” (вид[ання] Брокг[ауза], III, стор. 251; Розенцв[ейга], III, стор. 490; Уілберф[орса]-Кл[арка], II, стор. 992), Нізамі згадується поза всякою римою, і тут просто сказано наприкінці, що рівного Нізамі не було віршівника в нашому старому світі. Щоправда, ім’я “Нізамі”, яке має того самого кореня, що й слово “незм” (віршування), само собою аж просилося для хитромудрої, вузлуватої гри словами (“зі незм-і Нізямі”).

18 Це – в тій самій “Книзі виночерпія”. Хафіз попросту цитує три Нізамієві двустишшя, щоб ними закінчити свою “Книгу виночерпія”.

19 Без “Сімох вродниць” Бахрама Гура, хоч сам Бахрам Гур і згадується (№ 328 та № 690).

20 Більше, як 40 разів.

21 Згадка про Олександра Македонського трапляється в Хафіза щось аж 16 разів.

22 Пор. Хафізову газель № 9: 7 з однією з-поміж Саадієвих “Бедайі” (стор. 107, №77, в бомбейському] вид[анні] Саадієвих “Куллійят” 1301=1884 рр.); № 170: 5 – з Саадієвими “Теййібат” (стор. 80, № 359); № 8: 7 – теж з “Теййібат” (стор. 86, № 383). Приклади, де дослівно збігаються Хафізові вірші з Саадієвими, позначив Едв. Браун в розділі про Сааді в “A Literary history of Persia”, т. II. Лондон, 1906, стор. 538-539.

23 Слово “Іракі” визнана: а) месопотамський (іракський), б) певний музичний наспів, в) поет Іракі XIII в.

24 Про Іракі (пом. після 1287 р.) див. в “Истории Персии”, т. IІІ, I (1915), crop. 81. Огляд його писань див. у Рійо, перфкі] рукописи Британського] муз[ею], т. II (1881), crop 594.

25 Див. 2-у примітку на стор. 167 за присвячену везірові Тураншахові (1366-1385) газель № 383, де сказано, що буде тому над 40 літ, як зробивсь Хафіз послушником.

26 Див. “Бахаристан”, царгород[ське] вид[ання] 1311=1894 р., стор. 88.

27 Такі самі ідеї про рівність релігій ми зустрічаємо й у шіразця Сааді XIII в., але поруч них ми бачимо в Сааді неприховану погорду супроти самих чужовірців як людей. Слово “жид” у писаннях Саадієвих уживається як лайка. В Хафіза ми проти християн або жидів не знайдемо таких самих різко зневажливих висловів, якими рясно кидає Сааді, тільки ж і в Хафіза видно супроти них несвідому зневагу. “Що од милого йде, все воно миле, байдуже, чи чотки він носитиме, чи пояс чужовірців”, – каже Хафіз (№ 245), виразно тим показуючи, що взагалі чужовірець – то істота нижча […].

28 В панегіризмі Хафіз уважав за свого вчителя, як бачиться, Захіра Фар’ябського (№ 294, пом. 1201). Але ми ніде не бачимо в Хафіза такої хвалебної пересади, як у Захіра.

Хафіз

Лірика

* * *

Коли туркеня, що в Шіразі, у мене серце візьме з бою,

Я за її індійську мушку дам Самарканд із Бухарою.

О чашнику, лий по потребі, бо не побачимо на небі

Ні хвиль прозорих Рокнабаду, ні яворів над Мусаллою!

Ох, ці красуні, жваві, юні, терпіння викрали у мене,

Як турки – хана нездолана, що правив гордою Ягмою!

Моє кохання безконечне високій вроді не потрібне,

Як фарби й витівки обличчю, що всіх засліплює красою.

Красу Юсуфа спостерігши, що Зулейха зробила? Серце

Її примусило зректися свого цнотливого завою.

Кажи нам казань про кохання, кинь таємниці нерозгадні,

Що марно мучать мудрагелів, що мерехтять над головою.

Послухай, серце, що скажу я, бо слово мудрості старече

Щасливій молоді дорожче від найдорожчого напою.

Ти так мене вразила, мила, – нехай простить тобі всевищній!

Але уста твої солодкі – солодкі й з мовою гіркою.

Пісні, що нижеш, як перлини, ти прочитай тепер, Гафізе,

Так, щоб короною Стожари повисли з неба над тобою!

* * *

Скінчився піст, у всі серця прийшло життя нове,

В шинку аж піниться вино й до келихів зове.

О святобожнику сумний! Минув, минув твій час!

Знов п’ють навколо, знов шумить, сміється все живе.

У чому ж проступає той, хто п’є вино, як ми?

Хіба закоханий гультяй з святим законом рве?

На того, хто вином упивсь, не скажеш: лицемір,

Як на дводушного ченця, що обдуром живе.

Не лицемірить ми прийшли, не зводити людей –

Це знає той, хто знає все, – і вічне, й миттьове.

Приймаєм приписи святі, не чиним людям зла.

А те, що люди звуть кривим, воно й для нас криве.

Що з того, як по піалі ми хильнемо удвох?

Це ж кров лози, не та це кров, що в серці в нас пливе.

Хіба це гріх? Хіба це ми в світ несемо біду?

А гріх – тоді скажи мені, хто без гріха живе?

* * *

Що за пуста розвага – пиття й гульня у схові?

У добрім товаристві – найкраще пиякові.

Забудь про небо, в серці усі вузли розплутай,

Що їх не розв’язали трактати наукові.

Що все зникає-гине, ти не дивуйсь: у неба

Таких казок, як наша, тьма тем напоготові.

Бери цю чашу гречно, бо чаш голів преславних

Джемшіда й Кай-Кубада є прах в її будові.

Хто скаже, де поділись Багман із Кай-Ковусом?

Хто чув, де трон Джемшіда, його вінці перлові?

Я бачу, як і досі, уста Шірін згадавши,

Встає тюльпан з могили, з Фаргадової крові.

Він кубка й на хвилину з рук не пускає: мабуть,

Узнав, що в цьому домі всі втіхи тимчасові.

Ходім, ходім, упиймось, і, може, в цім вертепі

Скарби для нас, нещасних, одкриються казкові.

Вітрець над Мусаллою, дзюрчання Рокнабаду!

Я бранець ваш довічний, я ваш у кожнім слові!

П’яній під звуки чанга, немов Гафіз, бо щедро

Дарують серцю втіху його нитки шовкові.

* * *

Ми не злословим, по дорозі не ходимо кривій,

Для нас чужий халат не з черні – і не з блавату свій.

І дервіш, і багач немало недобрих мають вад:

Коли вже вада є, то краще не дати волі їй.

Не вписуй літер криводушних у зошити знання

І правди чистої сторінці не довіряй брудній.

Коли султан не пошанує гультяйського пиття,

На честь його ми теж не вип’єм на беседі своїй.

Ходи по світу піхотою, про ворона коня

Та про мережане сідельце не думай і не мрій.

Безжально небо розбиває од важних кораблі:

Тож краще на висяче море не покладай надій.

Коли завидника огуду до серця прийме друг,

Скажи: не ремствуй, ми обмові не віримо пустій.

Гафізе, як про тебе ворог дурницю скаже, змовч,

А скаже правду, – проти правди не виступай на бій.

* * *

Я так від кохання страждав – не питай!

Так гірко побачення ждав – не питай!

Півсвіту пройшов-проходив – і нарешті

Таку собі гарну назнав – не питай!

Я й прах на порозі її цілував би,

А скільки я сліз проливав – не питай!

Я вчора почув її шепіт над вухом,

Що так мені серце пройняв – не питай!

Кусаєш ти губки до мене: “Та змовкни ж!”

Як сам я ті лали кусав, – не питай!

Як сам я щоденно в хатині убогій

Без тебе томився й страждав, – не питай!

Блукав, як Гафіз, я шляхами кохання

І в місце таке я попав – не питай!

* * *

Собака більшої достойний шани,

Ніж той, хто ближньому кує кайдани.

Це щира правда, що її людина

З відкритим серцем визнати повинна.

З тобою кожен може їсти й пити,

А псу невільно й на поріг ступити.

Як жаль, що тільки пес і може нині

Подати приклад вірності людині!

* * *

Про зло й добро своє сам дізнавайсь! Навіщо

Тобі наглядача, щоб душу доглядав!

Від зла віддалюйся, з добром не розминайся,

Не пропускай життя серед пустих забав.

Тебе годує бог, ти знаєш, – не дозволь же,

Щоб дух ненатлості в полон тебе забрав!

Рубаї

* * *

Щодня все тяжче свій тягар носити,

Щодня болючіш у розлуці жити.

Терплю, змагаюся. А доля каже:

“Є інші справи, ніж тобі годити!”

* * *

Довіку щастя з горем не подружить,

Ніякий хміль за сльози не відслужить.

Все щастя світу за сім тисяч років

Семи печальних днів не надолужить.

* * *

Коли і ти, як я, в цю сіть ускочиш, сам

Пий і гуляй собі, та не наслідуй нам:

Закохані, хмільні, паливоди – ось хто ми!

Хай з нами не сидить, хто дорожить ім’ям.

* * *

Аж поки суд небес твій шлях не перетне,

Наповнюй радістю своє буття земне!

В мить, як із рук твоїх я келих випиваю,

Я чую, як вино увічнює мене.

* * *

Де друг, що слова не ламав, нехай мені покажуть!

Від кривди хто спочинок мав, нехай мені покажуть!

В тобі – життя моє, а ти – невірна! Що робити?

Та хто ж прожив і зрад не знав, нехай мені покажуть!

Переклад В. Мисика

(2 votes, average: 3.50 out of 5)