Ю. Кочубей. Розмаїття життя на крилах фантазії (фрагменти) – АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Дослідники з багатьох країн приділили значну увагу вивченню історії виникнення і подальшого формування книги. На сьогодні відомо, що найкращий фрагмент “Тисячі і однієї ночі” міститься в документі IX ст. Про “Тисячу і одну ніч” пише 947 року в своїй книзі “Золоті луки” відомий арабський вчений аль-Масуд як про книгу казок, “подібних до перекладених перських індійських та грецьких казок, що виникла, як і збірник “Тисяча оповідей”. Люди називають цю книгу “Тисяча ночей”. Про книгу з такою ж назвою “Тисяча оповідей” написав ан-Надім у своєму бібліографічному зводі “Аль-Фіхріст” (987), зазначаючи, що Абу Абдаллах аль-Джахшіярі, автор “Книги вазірів”, почав писати книгу, яка вміщує в собі 1000 відібраних ним арабських, перських та грецьких казок. Зібрати йому вдалося лише 480 оповідей, після чого він помер. До речі, цифра 1001 сприймається на Сході не в конкретному значенні, а в значенні “велика, нескінченна кількість”. Відомий лише один рукопис (зберігається в Каїрі), де значиться 1007 ночей. Склад збірника було фіналізовано, як вважають вчені, десь у XVI ст. І від того часу існують рукописні збірники казок та оповідей. їх виготовляли переписувачі для окремих любителів, або ж самі оповідачі робили собі записи для пам’яті, на ходу змінюючи, поправляючи текст.
Мова казок значно відрізняється від літературної мови, вона більш розкута, жива, близька до розмовних діалектів.
За своїм походженням, як показав аналіз текстів, збірник складається з кількох пластів. Перший і найдавніший – це переклад індійських казок через перську мову на арабську. До нього насамперед належить казка, що становить “рамку” всього збірника. Така рамочна організація тексту добре відома як характерна саме для індійської літератури, звідкіля вона потрапила до перської. (Зразком може бути “Туті-наме” (“Книга папуги”) Ібадулли, яку маємо в українському перекладі Я. Полотнюка). Індійські паралелі є і в ряді інших казок, зокрема в циклі про Сіндбада-мудреця.
З Іраном пов’язані оповіді про Хасана-басрійця, про Сейфа аль-Мулука, про Камара аз-Замана та принцесу будур. Ці та інші казки індійського та перського походження могли потрапити до збірника саме з перекладу “Хезар ефсане” (“Тисяча розповідей”), про який згадували Масуді та ан-Надім.
Наступним пластом, напевно, були оповіді, що сформувалися в Багдаді. У багатьох із них фігурує історична постать – аббасидський халіф Гарун ар-Рашід, подай в ідеалізованому, легендарному дусі. Він, переодягнений, в супроводі вірного вазіра з роду Бармак, шукаючи правду про стан речей у своїй країні, мандрує невпізнаний, вулицями столиць, щоб наступного дня відновлювати справедливість і карати кривдників. Серед героїв цих творів виступають всілякі спритніші та шахраї, немало в них досить грубих, еротичних сцен.
Третій, найпізніший пласт, складають казки та оповіді, що могли народитися тільки в Каїрі. В них відбито життя міського населення, в основному біднішого й середнього прошарків, у роки панування мамлюків та турецьких султанів, тобто в епоху пізнього Середньовіччя. Як приклад, можна навести казки про Маарууфа-швеця та про Ала ад-Діна з його чарівним світильником. Серед героїв знову подибуємо витівників та авантюристів, але вже більше, як кажуть, метикованих, здатних на неабиякі хитрощі.
Крім оцих трьох складових пластів є у збірнику і четвертий, що складається з кількох народних романів про хоробрих войовників; сюди входять розповіді про подорожі Сіндбада, повість про мідне місто та ін. Дослідники знаходять у збірнику і певні зв’язки з фольклором інших народів регіону: греків, євреїв, тюрків. Як писав французький вчений М. Буїссон: “Легендарні оповіді циркулюють по світу подібно до прянощів і тканин, як прикраси й талісмани, і ними взаємно обмінюються під час бесконечних балачок на набережних портів чи під час вечірніх розмов у караван-сараях”.
Звичайно, не всі твори можна точно ідентифікувати, “закріпити” за тими чи іншими місцями народження чи епохами. Все ще залишається багато спільних питань, на які можна сподіватися знайти відповіді після докладного вивчення все нових і нових, досі малодосліджених рукописів.
Детально аналізуючи сюжети казок і оповідей, участь в їхньому розвитку чарівних сил – джинів, іфритів, демонів жіночого роду, вчені помітили, що вони діють по-різному в індоіранських казках і казках пізніших часів. Якщо в оповідях першого циклу ці творіння людської фантазії діють в основному за власною ініціативою, активно впливають на хід подій, то в казках єгипетського циклу вони виступають як могутні, але безініціативні виконавці волі людей – власників відповідних талісманів.
Як приклад першого типу поведінки чарівних сил наводять казку про рибалку та іфрита. Тут рибалка знаходить на дні моря глек, в якому перебуває іфрит-віровідступник, ув’язнений самим царем Соломоном. Опинившись на волі, коли його “відпечатав” необережний рибалка, іфрит негайно хоче знищити свого рятівника, і тому тільки завдяки хитрощам вдається впоратися з зловмисним демоном і навіть мати від нього певну користь.
Чи не найвідомішим типом другої казки є казка “Ала ад-Дін і чарівний світильник”. Тут джин досить суттєво впливає на долю головного героя та інших персонажів цього зразкового твору, Але він – “раб світильника”, свого роду талісмана, і сліпо служить власникові цього талісмана, виконуючи і благі і негідні завдання, в залежності від того, який персонаж володіє ним в той чи інший момент. У казці про Мааруфа-шевця діє “слуга персня”, талісмана, знайденого цим шевцем у підземеллі. Він заявляє: “Я причарований до цього перстня і не можу не послухатись того, в чиїх руках він знаходиться”. Ясно, що чарівний перстень, із джином, що йому служить, стають важливим елементом розвитку сюжету В другій половині цієї казки, переходячи з рук у руки і виконуючи всі накази своїх господарів.
Виявивши всі такі риси казок, учені змогли більш упевнено класифікувати їх за походженням.
Слід пам’ятати, що як оповідачі, так і слухачі вірили в існування надприродних сил, у тому числі й різних джинів, і їхнє втручання в справи людей не здавалося їм неймовірним.
Успіху збірника безперечно сприяла й різноманітність жанрів уміщених у ньому творів. Насамперед ми відрізняємо фантастичні казки, де і сюжет, і розвиток цілком належіть до сфери надприродного (наприклад “Купець і духи”, казки про тварин). Крім того, велику частину книги становлять “оповіді”, твори, де чарівні сили виступають як рушії розгортання сюжету, повертаючи його в той чи інший бік, у той час як герої живуть в нормальному соціальному середовищі згідно з його законами, і розповідь про це має цілком реалістичний характер. Прикладом може служити казка про того ж Мааруфа-шевця, Камара аз-Замана і будур, Хасана-басрійця, існують також і твори “перехідного типу”, як казка про Ала ад-Діна і чарівний світильник та про Алі-Бабу і сорок розбійників.
Другою важливою групою є оповіді тип арабських народних романів. Серед них найдовший такий роман про Омара Ібн ан-Ну’мана та його синів, у якому знайшла відбиток боротьба арабів проти хрестоносців, таким же твором є оповідь про Аджіба і Гаріба. Інші подібні твори відтворюються життя міських жителів, серед таких творів є оповідь про любовні пригоди, в тому числі й фривольного плану.
Окрему групу, споріднену із щойно згаданою, становлять оповіді про моряків та оре, цикл про славетного Сіндбада, що, ймовірно, народився в портових містах нинішнього Іраку. Наявність цілого циклу таких казок, як і інші дані, в тому числі згадки у Священному Корані, переконливо розбивають закорінені, хоча й невірні, уявлення про те, що араби були суто сухопутним народом і торгівлю вели тільки каравану.
Знайшли місце у збірнику й деякі давньоарабські легенди, такі як розповідь про щедрого Хатіма ат-Тайї, про Іран – місто стовпів, про Мідне місто та ін.
Окрему категорію становлять повчальні історії на зразок езопівських байок. У них відчувається вплив індійських розповідей про тварин, які через переклади давньоіранською мовою (пехлеві) знайшли шлях до арабів ще на початковому етапі становлення їхньої літератури (збірник “Каліла і Дімна”). Серед таких творів бачимо, крім казок про тварин, довгий цикл “Сіндбад – мудрець” та “Джаліад і Уїрд-хан”, як і оповідь про мудру рабиню Таваддуд.
Багато оповідей можна назвати гумористичними. Як наприклад: “Халіф – рибалка”, Джаафар Бармакі та старий бедуїн”. Чимало гумористичних рис можна знайти в інших казках та оповідках.
Крім вищеназваних категорій, що їх досліджували німецький вчений Е. Літтманн та М. Герхардт з Нідерландів, є ціла низка казок та оповідок, що не підпадають під них. Це оповідання про правителів, розумних і дурних, починаючи від Александра Македонського, про тупих вчителів, хитрих суддів та ін.
Таке багатство жанрів та мотивів породжує ефект багатоголосої симфонічності збірника, як різноманітним і барвистим є саме життя. Поєднання коротких і довгих творів різних за жанром і темпом розгортання сюжету створює своєрідний ритм усього збірника, котрий, прийнявши одного разу вироблену за сторіччя форму, продовжує існувати в ній, не виявляючи ознак дезінтеграції. Навпаки, спостерігається її здібність до самозбагачення за рахунок додаткових елементів. Ми знаємо, що деякі зміни в композиції збірника робились укладачами в новіші часи, і це ніяк не зруйнувало ні його форми, ні ритму. Збірник зберігав при цьому свою цілісність і всі художні якості.
Текст казок щедро наповнений віршованими вставками, що відповідало літературній моді, яка панувала в часи, коли завершувалось формування збірника. Всього віршів та поетичних уривків, за підрахунками Горовіца, в другому калькутському виданні “Тисячі і одної ночі” 1420, в яких 170 повторюються. Таке насичення прози поетичними вставками незвичайне для європейців, але цілком відповідає смакам народів Близького та Середнього Сходу й урізноманітнює саму розповідь.
* * *
На питання, в чому ж “секрет Шагразади”, нам допоможе відповісти думка академіка А. Ю. Кримського про те, що “по суті, казки “Тисячі і однієї ночі” зовсім не казки. Справді-бо вони разом із казковою фантастичністю, прекрасні побутові повісті, з художньо намальованими реальними, побутовими картинами: у дещо прикрашеному, надто розкішному вигляді ми вже ж упізнаєм справжній двір султанів і халіфів, особливо ж – двір Гарууна ар-Рішара; перед нами відкривається справжнє життя і обстановка багатого купецького дому; дуже часто казки ведуть нас і до бідніших верств населення і, у виразних деталях, малюють перед нами їх…”. Вчений додає, що це ж стосується і дійових осіб казок – вони життєві типи, тому цікаві і правдиві. Деякі ж персонажі мають добре розроблені індивідуальні характери, серед них, безперечно, Гарун ар-Рашід, його вазір, цирульник-мовчун та ін.
Шахразада мала розповідати правдиві історії, щоб султан захопився ними і не наказав відрубати їй голову. Треба думати, що витвори чистої фантазії, котрі діяли б у якомусь штучному середовищі, далекому від реальності та людських зацікавлень, навряд чи надовго прикували б увагу султана (і слухачів у кав’ярні). Тому виступає тут ще одна характерна риса, яку академік О. П. Веселовський назвав “через смужя фантастичного й реального”. Як приклад візьмемо відому оповідь про Мааруфа-швеця. Починається вона переконливим описом його нелегкого життя в багатолюдному місті, та ще й з жіночкою з неабияким характером. Тут подибуємо цілу низку реалій, деталей та штрихів, що створюють атмосферу реальної життєвої ситуації, знайомої багатьом.
А коли він нарешті тікає від жінки, йому зустрічається джин, що переносить його до іншого міста. Всі перипетії життя Мааруфа в цьому місті цілком реальні, але потім, працюючи в полі, він знаходить підземелля, а в ньому талісман, до якого приставлений слуга, готовий виконувати всі побажання власника талісмана. Після повернення до міста Мааруф жив в реальній обстановці, та надприродні сили втручаються час від часу в хід подій. Закінчення оповіді – типово казкове: сили зла покарані, а Мааруф і його добродійник – селянин живуть у багатстві і щасті до самої смерті.
В індоіранських казках чарівні сили більш самостійні, а в казках єгипетського походження вони виконують волю людей – володарів талісманів.
В оповідях реалістичного плану фантастичні персонажі виконують важлива роль прискорювачів чи гальмівників розгортання сюжету. Коли розвиток подій заходить у глухий кут, з’являються надприродні сили, щоб зарадити справі. Вони або оживляють героя, або переносять його на величезні відстані, або ж просто допомагають роздобути грошей.
І сюжет знову розвивається по канві реального ходу подій. При цьому слід мати на увазі, що джини та інші духи можуть бути як ворожою, так і позитивною силою, і тому їх вплив на долю героїв може призводити до створення найрізноманітніших ситуацій в залежності, в даному випадку, від фантазії автора. Поєднання в одному творі дійових осіб – реальних постатей і надприродних сил – дає змогу в разі потреби створювати карколомні зигзаги в житті реальних героїв, втягувати їх у захоплюючі пригоди.
В той же час, всі ці надприродні сили, як це характерно для фольклору, можуть жити у вимірах людського реального буття, що, в свою чергу, відкриває простір для напружених ситуацій і колізій.
Величезне значення для успіху “Тисячі і одної ночі” має її архітектоніка. В неї є початок – оповідь, що творить рамку, а кінця практично немає: до відомого тексту можна нанизувати нові й нові оповіді, казки та притчі і, таким чином, віддаляти тисяча першу ніч яку тільки умовно можна вважати кінцем збірника, бо ж нічого не зміниться в характері, ритмі збірника, якщо до нього додати тисяча другу ніч. Не зміниться збірник, якщо з нього буде вилучено одну-дві казки, каркас рамки міцно утримуватиме всі елементи будівлі збірника, і нічого катастрофічного не станеться, якщо навіть зникне все те, що заповнює рамку, бо рамочна оповідь є самостійною і може існувати окремо. Ось таку чудову, гнучку, характерну для світського способу мислення форму організації прозового оповідного твору виробила народна творчість арабів.
Книга починається з того, що султан Шагзаман, перед виїздом до свого брата султана Шагріяра, раптом дізнається про невірність своєї дружини. Покаркавши її насмерть він іде до брата, де стає свідком зради дружини брата. Через день вони переконуються, що навіть жінка іфрита і та знаходить спосіб, щоб зрадити йому. Покаравши свою дружину, султан Шагріяр, сповнений гніву проти всього жіноцтва, став щоночі одружуватися з незайманою дівчиною, а на ранок її вбивати. Так тривало три роки. І тоді дочка вазіра Шагразада попросила віддати її за султана з умовою, що разом із нею житиме її сестра Дуньязада. І от під час зустрічі султана з Шагразадою сестра, як було умовлено, попросила її розповісти що-небудь. Султан дозволив… І потекла розповідь, яка тривала 1001 ніч, після чого Шагразада, народивши султанові трьох синів, була помилувана і продовжувала жити у щасті й достатку, як і має бути у казці.
А між початком і умовним кінцем збігає життя: в султанських палацах і хатинах ремісників, у Багдаді й Каїрі, на суші й на морі. Кожна казка, кожна оповідь чи просто притча є тими камінцями, що складають розмаїття мозаїки життя. І рух у цьому світі де перемежовується реальне й фантастичне, не розвивається по прямій лінії, як це має місце в античній чи європейській літературі, а йде ніби по спіралі, бо в казках і оповідях повторюються мотиви, ситуації і весь час підтримується зв’язок з рамочною оповіддю як психологічно, так і формальними зверненнями, бо ж навіть якщо розгортається сюжет якоїсь іншої казки, ми відчуваємо присутність при цьому як Шагразади, так і Шагріяра. Багато казок у свою чергу служать ніби рамкою для цілого ряду інших казок, що нібито відгалужуються, відходять убік, але, врешті, обмежені геніальною “рамою”, знову повертаються в загальне річище збірника. Як приклад може служити збірник про Сіндбада-мореплавця, де оповідь починається з бажання героя побачити світ, далі відбуваються пригоди мандрівника, за ними повернення додому, і знову все починається спочатку. Всього сім подорожей, мабуть, за числом поясів (кліматів), на які розділили земну кулю середньовічні арабські географи.
Такого роду побудова твору відповідала потребам його відтворення, тобто довгої розповіді. Меддах між продовжувати розказувати “Тисячу і одну ніч” протягом багатьох вечорів у якійсь кав’ярні, “рамка” і спіралеподібний рух події дозволяли спинитися тоді, коли буде зручно і приступити до оповіді наступного дня. Ця особливість також давала змогу включитися в слухання казок у будь-який момент, і новоприблудні не почували себе дискомфортно, бо швидко вхоплювали “початок” чергового кола розповіді, і їм ставало цікаво, а в чому ж полягало завдання меддаха.
Тут, мабуть, слід сказати, чому султан Шагріяр так захопився розповідями Шагразади: вони були змістовні і несли в собі багато цікавої інформації, і це не дивно. Шагразада була не тільки кмітливою, а й добре освіченою дівчиною, тому її історії були не тільки захоплюючими, а й вірогідними. Про неї саму довідуємося з казок, що вона “багато знала, була розумною й освіченою, вона багато читала й багато навчилася” і що “вона прочитала багато книг і збірників, книг, у яких йдеться про мудрість іедичні справи, і вивчала напам’ять вірші, вглядалася в історичні хроніки і пізнала вислови простих людей і слова мудреців та царів”. Таким чином, Шагразада мала чим зайняти увагу Шагріяра, а, одержавши дозвіл розповісти “свої історії”, вона, по суті, помінялася ролями з султаном: він став залежати від неї, а не навпаки, і вона скористалася такою трансформацією, як ми знаємо, вельми успішно. їй вдалося опанувати час: не маючи можливості зупинити його, бо не оминула б смерті, вона направляє його рух не по прямій, а по спіралі, віддаляючи таким чином смерть, бо Шагріяр живе вже не в реальному часі (який є за вікнами палацу), а в казковому, створеному фантазією, в який втягає його жага пізнання та майстерності оповіді.
Усіх перекладів арабських казок відомий англійський сходознавець Г. А. Р. Гібб пояснює тим, що на початку XVIII ст. англійська і французька літератури переживали кризу, тому, що з’явився новий тип читача, більш демократичний, якого вже не задовольняли зразки літератури класицизму, тож він вимагав ближчої до народу літературної продукції. Він вважав, що “Тисяча і одна ніч” спричинилася і до появи “Робінзона Крузо”, і “Мандрів Гуллівера” з їх пригодницьким духом. Не в меншій мірі можна говорити і про вплив арабських казок на поширення в Південній Європі крутійського роману. Гібб пише: “При всій їх магії і таємничості вони стоять на твердому фунті реальності; хоча їхні дійові особи, можливо, й стереотипні, й не розроблені, їх пригоди були справжніми пригодами, розказані з інстинктивним відчуттям драматизму. Крім фантазії і виявів екзотизму у них було й моральне осереддя, без якого вони не змогли б так глибоко увійти в серце Європи й не зберегли б протягом двох сторічь місця в захопленнях як освічених, так і простих людей”.
Поважний вчений наближається до відповіді на питання: “В чому ж секрет Шагразади?” Роздумуючи над цим питанням, ми спробуємо спертись на дані соціологічних досліджень щодо причини популярності голлівудських фільмів і серіалів у країнах Європи. Ключовими словами для опису причин такого захоплення виявились “suspense” і “action”, тобто “нараженість” і “динамізм дії”. Як на нашу думку, ці ж причини пояснюють і популярність казок із “Тисячі і одної ночі”.
Реалізація цих компонентів успіху в тексті книги “Тисяча і одна ніч” є виявом вищої майстерності слова і знання психології, що їх зуміли досягти арабські автори казок, які складають збірник.
Напруженість створюється з самого початку, в казці-рамці, бо ж ми знаємо, що над Шагразадою зависає цілком реальна загроза смерті і слухачам – читачам до самого кінця книги не відомо, чи вдасться їй уникнути сокири ката. І далі Шагразада віртуозно знаходить місце в тексті, на якому й припиняє свою розповідь вранці. Цей метод, як ми знаємо, застосовується часто при публікації детективних романів у періодичних виданнях. Це підсилює гостроту уваги тих, хто за нею стежить.
Впливають на загальну атмосферу розповіді й постійні звертання до казки-рамки, яка є висхідною точкою напруженості. Сюжети окремих казок теж були захоплюючими, часто загадковими, сповненими таємничості й авантюр, бо ж Шагразада вважає своїм завданням не вести канву сюжету до якогось розв’язання перипетій долі, як це має місце єгипетській трагедії, а постійно підтримувати напругу (щоб часом султан не передумав). Поєднання даних елементів тексту і приводять до творення своєрідного поля напруженості, яке міцно захоплює в свою сферу читача, тільки-но він починає читати цю книгу. Можна уявити, з якою увагою слухали ці казки-оповіді, що лунали з вуст меддаха, котрий міг підсилювати ефект тексту мімікою, жестами, модуляціями голосу та ін.
Не менш послідовно автори (а з ними Шагразада) підтримують динамізм дії в своїх казках і оповідках. їх герої не впадають у стан рефлексії, не копаються в закутках душі, а насамперед діють: приймають рішення й негайно здійснюють їх, конфлікти в цих творах мають життєву основу. В разі потреби, як ми вже зазначили, на підмогу приходять надприродні сили, що дозволяє без зайвих ускладнень вирішувати хоча б проблему транспортування на велику відстань, як це було в оповіді про Мааруфа-шевця.
Рух подій і персонажів відбувається стрімко ще в тому, що автори застосовують у своїх творах характерний прийом: якщо якийсь персонаж виконав відведену йому роль і посунув таким чином уперед хід подій, то автор-розповідач просто про нього забуває, не вважаючи за потрібне витрачати на нього енергію уваги слухача (читача). Автор негайно переключається до нового героя, котрий, звичайно ж, чимось цікавий, і читач (слухач) знову в полоні розповіді. Зайві деталі, які могли б загальмувати розвиток сюжету, також скорочуються.
Часто спостерігаємо в арабських казках також характерні трансформації – життя-смерть, смерть-життя, – що теж допомагає прискорювати рух сюжету, бо автор такі події, як смерть героя, а потім його воскресіння подає коротко, без зайвого ажіотажу і зв’язаних із цим описів, що уповільнюють розгортання подій.
Різного роду хитрощі та всілякі витівки, характерні для оповідей каїрського циклу, проносяться каскадом у швидкому, ніби цирковому темпі, і такий динамізм приковує до себе увагу слухача (читача).
Арабські казки – це художні твори, і їх дуже часто нехтують історичною достовірністю деяких фактів та персонажів, маючи насамперед на меті полонити людську увагу. Наприклад. Халіф Гарун ар-Рашід, котрий у багатьох казках багдадського циклу виступає часто в ролі сили, що вершить долю інших героїв і вирішально впливає на перебіг подій, як правило, в позитивному плані, є справді історичною постаттю, але людиною він був зовсім іншого складу – жорстокою і владолюбивою, якими, властиво, були майже всі володарі тієї епохи. Але слухач на базарі, чи у кав’ярні, ніяк не історик, і для нього така достовірність не має значення.
Ми знаємо, що збірник створювався протягом довгого часу і не одним автором – це видно зі стилю творів, певних реалій і деяких хронологічних згадок у тексті, переписували його не для того, щоб друкувати, а для користування в роботі (щоб не забути, для пам’яті). І все ж він являє певну цілісність досить урівноваженим балансом різних елементів: авантюрно-детективних, розважальних, філософсько-дидактичних, гумористичних та ін., завдяки чому тут успішно поєднуються розвага з повчанням. Система вироблених прийомів у подачі тексту робить ці казки й оповіді захоплюючими навіть для сучасного, вибагливо дорослого читача, даючи йому можливість, як зазначає французький вчений М. Оже, мати насолоду “законного повернення в дитинство”.
Виходячи з теорії М. Бахтіна, можна припустити, що класична поезія, вишукана проза ерудованої словесності (адаб) становили літературу еліти – вищих шарів мусульманського суспільства, а казки з “Тисячі і одної ночі” – це адаб “середнього класу” і широких мас людності міст і містечок, з елементами пародії на “народні романи” (сірат) з їх бездоганними героями. Так вважає, зокрема, єгипетська дослідниця Феріаль Дж. Газуль.
Вчені-арабісти, зокрема В. Я. Шидфар, відзначають певний зв’язок між казками з “Тисячі і одної ночі” і “народними романами”, побудованими в основному на життєписах історичних та легендарних постатей. В деяких з них досить часто подибуємо казкові елементи: чарівні талісмани, розкішний одяг, чаклуни, цілющі ліки і т. д., але вони будуються з більшою послідовністю, тримаються певної, якою є біографія героя такого роману.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)