Шота Руставелі. Витязь в тигровій шкурі (фрагменти) – ЛІТЕРАТУРА ЗАКАВКАЗЗЯ

Вступ

Той, що силою своєю сотворив будову світу,

Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту, –

Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,

Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.

Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;

Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,

Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,

І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!

Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,

І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит, –

Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?

Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!

Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;

Я колись виборні оди їй на славу вже приніс, –

Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,

В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.

Їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,

Славословити волосся, вії славити рясні,

Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.

Може й олов’яний молот бити камені міцні!

Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.

Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,

Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,

Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті, – в дружбі вірних.

О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!

Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?

Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,

І устенну давню повість я нижу в разок перлин.

Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,

Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,

Знемагаю і ніколи ран любовних не загою, –

Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою!

Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором, –

Це для мене честь велика, не потала і не сором;

В ній – моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;

Я ім’я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.

Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,

Що Її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.

Дар небес – таке кохання, неземне стремління духу, –

Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.

Мудрецям незрозуміла почуття такого суть, –

Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;

Це – не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,

Це – любов, яку коханці за зразок собі беруть.

По-арабському шаленець і міджнур – слівце одне,

Бо і справді шаленіє, хто глибин чуття сягне.

Є такі, що дух їх лине в поривання неземне,

Інший має ницу вдачу – він красунь не промине.

Хто міджнуром є, той в серці повен красоти ясної,

І душа його ясніє в мудрості та супокої,

Діє він так щедро й палко, як поводяться герої.

Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.

Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,

І до нього не рівняти любодійництва погані;

Хіть – одне, кохання – інше, поміж них безодні й хлані, –

Їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!

Вірним є міджнур в коханні – хтиві він ганьбить пороки;

Бувши з милою в розлущ, відчуває біль глибокий,

Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.

Я ганьблю любов бездушну, де є тільки скоки-цмоки.

Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:

Нині – ця, а взавтра – інша, теж покинута за мить, –

Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.

Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.

Знак найвищої любові – почуття свої таїти,

Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,

У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;

Хоч би й гнівалась кохана, – їй годити і служити.

Заховати тайну серця треба від найближчих навіть, –

Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.

Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,

Через неї він палає, та вогонь за радість править.

Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,

Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,

Я знайшов і віршем виклав-діло виконав помітне,

І від гордої красуні жду на схвалення привітне.

Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:

Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.

Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!

Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?

Хай всі люди поважають долю, кожному надану:

Працівник хай знає працю, войовник – відвагу бранну;

Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану, –

Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.

Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,

Людям корисно у вірші зачувати слово боже,

Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.

Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.

Для коня найкраща проба – довгий, безупинний шлях,

Для грача у м’яч є спитом пильний зір і влучний змах,

Для поета – вірш, просторий, де б він мав розгін в словах.

Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах, –

Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне

І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне, –

Він відступить для розгону і уміння явить гідне:

Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.

Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,

Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,

Хоч і пнеться до. поетів, хоч бундючиться він злісне,

Хоч, немов той мул, гвалтує: “Ти найкраща, власна пісне!”

Є такі, але й інакших знаю віршників багато,

Що не годні слів добрати із разючого булата.

Це – мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,

Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.

Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети

Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети, –

Досить з них, якщо їм скажуть: “Склав співаннячко дзвінке ти”.

Лиш в значних, величних творах визначаються поети.

Той – поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,

Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,

Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,

Тільки їй одній віддати мови звучної музику.

Хто всім плеще про кохання – чи довіри годен зроду?

Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду, –

Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?

Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.

Удає людина часом, мов укохану голубить, –

Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?

Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?

Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любить.

За коханою тужити – це міджнурові не встид;

Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,

Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,

Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.

Таріелова розповідь про себе, коли він уперше оповідав Авпганділові

“Слухай пильно та уважно сповідання пресумне

Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.

Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,

Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!

Знають всі про сім індійських королів. З них кожен – пан,

Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,

Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,

Володар над королями, над військами – отаман.

Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.

Звали батька Саріданом, – знав немало він звитяг

І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;

Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.

Він ненавидів самотність, що його годилась сану,

І рішив: “Я маю землю, в битвах з ворогами дану,

Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану, –

Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану”.

Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:

“Ти – владар. Тобі індійська покорилася земля!

Хочу я тобі віддати владу й серце короля –

Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля”.

Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,

Відповів: “Я, цар країни, славлю господа-творця,

Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.

Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!”

Дав йому під владу царство; Сарідан став – амірбар,

Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар;

Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,

Лиш без кесарської влади, в інших справах – владний цар.

Був за рівного мій батько в пана нашого ясного, –

Цар пишався: “Хто ще має амірбара отакого?”

Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.

Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього.

Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара –

Те журило їх, та й-військо засмутила ця покара.

Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!

Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.

І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,

І виховували з мене владаря на всю країну,

Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.

Я змужнів – став левом дужим, стан підніс, мов тополину.

Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!

Років п’ять од роду мавши, вже трояндою процвів;

Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.

Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.

Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!

Наче сонце на світанку, я красу являв свою;

Хто мене побачив, мовив: “Де він зріс? Чи не в раю?”

Я тепер – лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.

Мав п’ять років, як цариця понесла дитину в лоні…”

Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;

Очутившись, він промовив: “1 вони дождались доні!

Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.

Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.

Фарсадан препишно з трону об’явив ці добрі вісті;

Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,

А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.

Їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,

Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,

Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи, –

Радість місяця і сонця, радість неба і природи!

Ми виховувались вкупі – я й дочка царева мила;

Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.

Нас однаково кохали – цар, жона його похила.

Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!..”

Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді, –

Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.

Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті,

І сказав: “Почуй, хоч справді день цей – день моєї смерті.

Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.

Як минуло їй сім років, – вже розцвів дівочий стан,

Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.

Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран!

Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.

Спадкоємицю престолу став виховувати цар,

Я ж до батька повернувся – був гравець і бенкетар,

Грав, гуляв, ходив на левів – бив, ловив їх, як товар.

Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди, –

Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,

А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.

Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.

Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра, –

То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,

І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,

Доглядає та навчає діву мудрості й добра.

Оксамитові запони вкрили башту аж униз,

Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис, –

Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;

Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.

Так і жив п’ятнадцять років я, мов рідний син, з царем, –

Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.

Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,

Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м’ячем.

Влучно бив стрілою звіра, – як поцілив, так і клав;

З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,

Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;

Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!

Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.

Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.

Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.

Радість – ворогу, скорбота – для тутешніх поселян.

Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;

Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.

І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:

“Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.

Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав”.

Цар просив жалобу зняти, сто скарбів. мені давав,

Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:

“Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав”.

Я палав огненно. Спогад роз’ятрив душевну рану,

Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;

Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,

Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану.

Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:

“Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром”.

Замінить отця, жахнувшись, я перечив їм, та даром,

Бо скоритися їм мусив, мусив стати амірбаром.

Що тобі іще повісти? Розповів я давню справу.

Тяжко згадувать колишнє, відживлять минулу славу!

Світ мінливий, світ несталий нам являє суть лукаву, –

Іскри, викресані світом, палять душу без угаву!”

Плач Таріела та його шаленство

Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна, –

Каже він: “Ось цю обручку із руки зняла вона!”

І кладе собі на руку – незліченна їй ціна! –

І, до вуст її притисши, в непритомність порина.

Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;

В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,

Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці, –

Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.

Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,

А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.

Він очуняв, бо водою діва полум’я згасила,

І сказав: “Живу, хоч знову доля кров мою точила!”

Звівся, зблідлий, напівмлосний, – слізьми зрошені ланити;

Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.

Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити, –

Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.

“Слухай розповідь же далі, – він промовив Автанділу, –

І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.

Це ж бо радість – мати з другом першу зустріч, щиру й милу.

Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!

Радо я Асмат зустрінув – скромну вірницю панянки,

Що дала мені послання і обручку від коханки.

Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,

Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки”.

Заповіт Автанділа цареві Ростевану, коли він таємно від’їздив

Заповіт він сів писати, жалісливі склав листи:

“Царю мій, таємно мушу я на розшуки піти, –

Палія душі моєї я не можу не знайти.

Наче бог, будь милостивий і мандрівника прости!

Знаю – згодитись зі мною я тебе колись примушу,

Адже вірності до друга не зречуся, не порушу;

Слово вдумливе Платона я тобі згадати мушу:

“Лжа й дволичність шкодить тілу, потім нівечить і душу”.

Знаю я, що лжа – одвічне джерело усіх скорбот.

Кинуть друга, що за брата він любіший у сто крот?

Ні, не кину, не змарную філософських знань і цнот!

Ми вчимось, щоб дух наш злинув до гармонії висот.

Ти читав, що про кохання нам апостоли писали?

Обміркуй же, пригадавши їх напучення й ухвали:

“Нас любов підносить” – дзвоном мислі мудрих пролунали!

Ти не віриш, – що ж промовлю я до темної навали?

Мій творець, мене могуттям обдарує щедро він,

Він – незрима сила й поміч для створінь і для тварин,

Він – безсмертний бог, що змірив грань буття і світу плин,

Він, який миттєво створить сто – з одного, з ста – один.

В божій волі – все на світі, і помітне й непомітне.

Без промінь троянда в’яне і фіалка не розквітне.

Всі радіють, як побачать щось прекрасне, щось тендітне.

Ні, моє життя без нього – животіння безпросвітне!

Ти прости мені непослух, що твою накликав лють:

Я іду, мов полонений, де чуття мене ведуть.

Щоб вогонь в душі згасити, я іду в цілющу путь.

Де б не був я – що до того? Волю б знов мені відчуть!

Марно зараз сумувати, сльози лити в самотині,

Бо рокованої справи не уникнути людині:

Муж повинен буть терплячим і міцним при злій годині.

Не сховатися віл того: що призначено віднині.

Бог призначив – і приймаю долю я, мені надану, –

Чесно виконавши справу, в серці вилікую рану!

Хай же в радості й багатстві, повернувшись, вас застану;

Мій же зиск – як Таріелу я іще в пригоді стану.

Царю, вбий мене, почувши, що мій вчинок гудить люд.

Не сумуй, мене не стримуй; сльози й скарги – марний труд!

Я не зраджу Таріела, я не здатен до облуд;

Він зганьбить мене, як станем на тім світі ми на суд.

Вічно мусимо про друга пам’ятать в душі своїй;

Безсоромний віроламець – він ганебний і гидкий!

Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій;

Гірше всіх – хистка людина, зло в людині є хисткій!

Мужа, зляканого смертю, що боїться навіть згадки,

Що в бою трясеться й блідне, – зневажатимуть нащадки, –

Боягуз нічим не ліпший від прядільниць коло прядки.

Краще славу здобувати, ніж багатства і достатки.

Не зупинять смерті й скелі, і гірське вузьке пуття!

Рівні в смерті й муж хоробрий, і знедолене дитя.

Чи старі, чи юні – врешті всім в землі є сповиття.

Ліпше смерть, достойна слави, аніж зганьблене життя.

Я насмілюся, о царю, пригадать тобі ще раз:

Це не вірно – жити, смерті не ждучи собі всякчас, –

Той вночі і вдень приходить, хто усіх з’єднає нас!

Якщо я не повернуся, – значить, в муках десь загас.

Як мене нищівна доля знищить присудом своїм, –

Мандрівник, загину в мандрах, не оплаканий ніким,

Не вгорне мене у саван вірний учень-побратим.

Вість про смерть мою ти стрінеш з серцем і лицем смутним.

Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:

Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби,

А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,

Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.

Забери собі найкраще, як мій каже заповіт,

А на решту хай будують люди протягом цих літ

Чи мости довготривалі, чи притулки для сиріт.

Мій вогонь згасити можеш ти єдиний на весь світ.

Відтепер тобі від мене не прибудуть вже листи, –

Це останній лист, і з нього правду всю прознаєш ти.

Я диявола здолаю і доб’юся до мети.

Хто мерцеві дорікає? Тож мене тепер прости!

Хай в царя зазнає ласки мій прислужник Шермадін, –

Час несе йому багато злих, нерадісних годин;

Будь до нього милостивий – милість мав од мене він;

Не дозволь йому точити сльози й кров навперемін.

Заповіт мій власноручний вже кінчати на порі,

Мій учителю! Від тебе йду, шалений, я в журі, –

Не сумуйте через мене, не печальтеся, царі,

Ворогів гнобіть і сяйте, наче сонце угорі!”

Заповіт свій закінчивши, – Шермадіну передав

І сказав: “Вручи цареві це здання печальних справ

Ти, що радником найближчим в мене завше пробував”.

І, ридаючи криваво, служника він обійняв.

Автанділові шукання Таріела, його плач та стогін

“Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану:

Я дотримав клятви – він же сам піддався на оману.

Якщо нас розлучить доля – я радіти перестану!

Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.

Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,

Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?

Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,

! на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?”

У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав, –

Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;

За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв, –

Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.

Він благав: “В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?

Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?

Розсуди, на мене зглянься, ти – ласкавий мій суддя,

Скороти печалі строки, скоротивши дні життя”.

Таріелове оповідання Автанділу про те, як він забив лева й тигрицю

“Розповім тобі докладно, як мої минали дні, –

Справедливим, мудрим серцем розсуди діла смутні.

Я чекав на тебе ревно, аж знесилів у жданні,

І, не всидівши в печері, в поле рушив на коні.

Я примчав сюди на гору і спинився на горі:

Лев з тигрицею укупі тут зійшлися в чагарі.

Я зрадів, бо за коханців їх вважав у тій лорі,

Та злякався, спостерігши щось жахливе в їхній грі.

Вдвох тигриця й лев шугали, – я стояв здаля весь час,

Думав, що й вони міджнури, аж вогонь в душі пригас;

А вони зійшлися, стали, в боротьбі сплелися враз, –

Лев ловив тигрицю збіглу. Здивував мене їх сказ.

Спочатку – мов жарт, а потім дика лють їх пащі пінить,

Б’ються лапами обоє, смерть – і та борні не змінить;

Налякалася тигриця – так жіноцтво завше чинить.

Лев за нею мчиться люто, і ніхто його не спинить.

Розлютився я на лева, вірний меч в руці затис:

“Геть таку хоробрість! Нащо ти коханку бив і гриз?”

Та й з мечем злетів на нього і над ним меча підніс, –

Зразу з черепом розтятим повалився лев униз.

Меч відкинувши, тигрицю охопив я стрімголов, –

Ради любої моєї хтів їй виявить любов.

Та вона гарчала й кігтьми тіло дряпала у кров;

Я не стерпів і до смерті ту тигрицю поборов,

Сперш хотів угамувати, та роздерла руку голу,

Не притихши, – спересердя я поверг її додолу.

І в ту мить згадав, як в сварці був образив світлочолу,

І в плачі я ледь не втратив душу, в горі похололу.

Оповів усе, мій брате, що я зніс, без тебе живши.

Нащо жити? Не дивуйся, отаким мене узрівши, –

Я з життям уже в розлуці, смерть єдину полюбивши”.

І зітхав, і плакав витязь, повість журну розповівши.

Автанділ також з ним плакав і росив сльозами квіти.

Він казав: “Не змучуй серця, не вмирай, ріши терпіти;

Бог ласкавий до кохання, хоч багато зніс журби ти, –

Він удвох вас не єднав би, хтівши потім розлучити.

Лихо стежить за міджнуром, наче тінь, навколо бродить,

Та, як хто зазнав страждання, згодом радість він знаходить.

О любов – чуття тужливе, що до смерті нас призводить,

Що невчених научає, а в розумних безум родить!”

Прикінцеві строфи

Наче сон нічний, кінчилась їхня повість в згоді й славі,

Вже пішли вони із світу. О часи хисткі й лукаві!

Час – це мить одна, хоч довгим він здається нам в уяві.

Так пишу я, месх незнаний, родом з селища Руставі.

Богу Грузії Давиду, сонцерівному на вроду.

Склав я віршами цю повість на забаву і догоду, –

Він поширює могутньо жах від Заходу до Сходу,

Палить підступ і дарує міць підданому народу.

Славить подвиги Давида – марні всі старання ревні!

Повість цю про край далекий, про діла й звичаї древні,

Про державців чужоземних, про пригоди їх плачевні

Я знайшов, і віршем виклав, і розради мав душевні.

Отакий цей світ несталий, – все він крутить в веремії,

А життя – лиш мить, коротша за миттєвий помах вії.

Що нам те, до чого прагнем? Доля – згубниця надії,

Світом тим і цим владує, нещедротна в благодії.

Аміран Дареджанідзе мав співця – Мосе Хонелі,

Про Абдул-Месію вірші склав прославлений Шавтелі,

Безутомно Діларгета оспівав Саргіс Тмогвелі,

У сльозах про Таріела я співаю, Руставелі.

Переклад М. Бажана

(1 votes, average: 5.00 out of 5)