О. Білецький. Безсмертна поема грузинського народу – ЛІТЕРАТУРА ЗАКАВКАЗЗЯ

До Великої Жовтневої Соціалістичної Революції про існування Шота Руставелі і його безсмертної поеми на Україні і в Росії знали лише одиниці. Адже для російських шовіністів епохи царизму Грузія була “тільки мізерною частиною великої єдиної Роси”. Вивчати її, правда, рекомендувалось: “без знання власного господарства не можна бути хорошим господарем”. Але господар, на самому ділі, був нікудишній. Вивчення йшло мляво й скудні результати його не пускалися ні в яку справу.

Наприкінці 70-х років XIX віку закинутий на Кавказ український письменник О. О. Навроцький взявся був перекладати з грузинської поему Руставелі. Але друкування перекладів українською мовою уже присікалося цензурою. Завдання, до того було не по силах скромному літературному обдарованню, і переклад був залишений на самому початку.

Днями вийшов з друку повний український переклад поеми, зроблений Миколою Бажаном. Є кілька російських перекладів і перекладів іншими мовами народів Союзу. Кожний з нас – від школяра до ученого спеціаліста – учасник радісної події в історії грузинської культури. А для того, щоб свідомо поставитись до цієї події, свідомо в ній брати участь, всі повинні знати, чому ми відзначаємо ювілейну дату такого далекого від нас за часом поета.

Зміст поеми в загальних рисах знайомий нашим читачам. Ви відкриваєте книгу й на перших порах вам здається, що поет уносить вас у світ чарівної казки. Поема грузинська, а дія відбувається за тридев’ять земель – в Аравії, в Індії, в якомусь невизначеному царстві морів, ім’я якому Гуланшаро, в Каджетії, фортеці на високій і довгій скелі, яка знаходиться десь на краю світу.

Дійові особи поеми – невимовної краси юнаки й дівчата, про яких “ні в казці сказати, ні пером описати”. Краса героїнь така ж безмірна, як і відвага героїв. А коли вони плачуть, то з очей їхніх проливаються потоки, озера, цілі моря сліз. Зв’язані вони один з одним любов’ю – натхненною, чистою і постійною. А герої зв’язані один з одним дружбою. Дружба ця непорушна: “коли дружба зробила нас братами, ми не повинні боятися ні страждань, ні смерті”, – говорить один з героїв.

Головні особи поеми: Автанділ, молодий воєначальник арабського царя Ростевана і Таріел, індійський царевич, названий син царя Фарсадана. Автанділ любить царську дочку Тінатін і любимий нею. Таріел також любить Нестан-Дареджан, дочку царя Фарсадана, але гіркі обставини розлучили коханих. Відчай Таріела, довгі й марні розшуки любої, допомога, подана йому в цьому ділі Автанділом, і щасливе закінчення після ряду різноманітних пригод – ось основний стрижень дії поеми.

Автанділ і Таріел, кінець-кінцем, відшукують Нестан-Дареджан, викрадену злими “каджами” – напівлюдьми, напівдемонами, беруть приступом фортецю на дикій скелі, де в полоні у каджів томиться красуня, і відзначають свою перемогу і весілля щедрими милостями підданим. “Милість їхня падала на підданих так само рівно, як сніг падає на землю”. У щедротах, як і у всьому іншому, герої не знають меж, керуючись мудрим правилом самого автора: “що роздане тобою – те твоє, що сховане – те втрачене”.

Ця казка розказана дивною своїм багатством і звучністю мовою, що рясніє образами, влучними висловами, різноманітними порівняннями. Кожна з П’ятидесяти поем написана чотиривіршниками, з одною, чотири рази повторюваною римою. Крім цих співзвучних кінців вірша, майже в кожному вірші слова підібрані так, що їхні звуки складались гармонійно: вірші багаті на алітерацію (співзвучність приголосних), на асонанси. Передати це в перекладі, розуміється, трудно і кожний з перекладачів у своїй передмові скаржиться, що йому не вдалося цілком подолати труднощів: старий майстер художнього слова не знайшов собі суперника по силі.

Однак, головна цінність поеми полягає не лише в мистецтві сюжетної вигадки. Руставелі навряд чи вигадував своїх героїв і їхні пригоди. Майже доведено, що і герої і пригоди він знайшов у грузинській народній творчості, у фольклорі. Поема виросла на фольклорній основі, подібно багатьом іншим творам світової літератури, подібно “Прометеєві” Есхіла, “Фаустові” Гете, багатьом творам Пушкіна. У Грузії досі існує цілий цикл народних оповідей про Таріела (“Таріеліані”). Виросши з них, поема Руставелі потім сама зробила на них вплив. Створене народом і створене поетом потім переплелося одне з одним, і в цьому переплетенні продовжує жити до наших днів.

Видатна художня майстерність поеми безперечна. Руставелі зобов’язаний тут своєму генієві. Але він учився майстерності і у своїх найближчих попередників і старших сучасників – авторів хвальних од і героїчних поем віршами і прозою. Деяких він називає прямо, в кінці своєї поеми: це поети ХІ-ХІІ ст. Мосе Хонлі, Шавтелі, Саргіс Тмогвелі. Руставелі вчився у них, заміняючи ходульність і високопарність мови своїх учителів піднесеною простотою, сміло вводячи в ужиток народні вислови, встановлюючи нові віршові розміри, якими до нього ніхто не писав.

І ще вчився Руставелі у великих поетів Ірана, найближчого сусіди Грузії. З них у першу чергу має бути названий геніальний Фердоусі, творець відомої і у нас “Шах-Наме”. Любовні пригоди героїв, їхні мандрівки по різних країнах, листи з повчаннями, які пишуть один до одного дійові особи, порівняння героїв з багатирем Рустемом, подвиги якого оспівує Фердоусі, і інші деталі показують, що автор “Витязя в тигровій шкурі” добре знав іранську поезію, частково користувався нею. Існувала думка, основана на словах самого поета у вступі, що вся “Венхіс Ткаосані” – переказ якогось іранського оригіналу. Але за 750 років, що минули з часу життя Руставелі, цього мнимого оригіналу ніхто вказати не міг.

З неменшим правом можна було б зіставляти твір Руставелі з візантійськими поемами-романами ХІІ-ХІІІ ст. В одному з них – романі про Лівістр і Родамна ми знайдемо і двох витязів, які присягають один одному в непорушній дружбі, і довгі розшуки любимої, розлученої з коханим чаклунськими чарами, і подібні до руставелівських способи опису зовнішності, описи природи. За переказом, Руставелі був у Візантії, вчився в грецьких школах, читав Гомера, Платона і грецькою мовою, звісно, володів досконало.

Можна брати для порівняння з поемою Руставелі й західноєвропейські літератури, де якраз в цей час, на рубежі XII і XIII сторічь, на зміну старій військово-героїчній епопеї приходить любовно-героїчна поема, так званий, “рицарський роман”, який оспівує фатальну любов Трістана і Ізольди, віддане служіння рицаря Ланселота дамі його серця Дженеврі, розшуки рицарем Парсіфалем таємничого замку святого Грааля.

Риси подібності знайдуться. Але риси відмінності цікавіші й повчальніші. Поема Руставелі відображає, звісно, феодальні стосунки. Поза ними автор не мислить людського суспільства. Правда, в межах цих стосунків автор рекомендує правлячому класові допомагати бідним і навіть звільняти рабів. Але коли, в поемі, рабам пропонують волю, вони відмовляються від неї через любов до панів. Закон васальної вірності панує у стосунках героїв до їх повелителів (царів). Але головне в поемі не в цих феодальних стосунках.

Вище закону феодальної вірності – закон любові, ради якої герої йдуть воювати в далекі землі, перепливають моря, перемагають неподоланного ворога. І поети Сходу зображували любов: іранський поет Нізамі оспівав любовну пару Лейлі і Меджнуна (уривки цієї поеми перекладені російської мовою). Але любов Меджнуна – недуга, божевілля, а його кохана – Лейлі, пасивно підкорена нещасному збігові обставин, яка не має власної волі, нездібна ні на який протест героїня. Це повна протилежність героїням Руставелі, в яких вперше, мабуть, в європейській літературі оспівується і утверджується повноцінність жіночої особи і її рівність чоловічій. “Породження лева всеодно лишається левом, якої б статі воно не було”, – говорить автор. Тінатін і Нестан-Дареджан не схожі і на тих “дам”, яким “служать” рицарі західних романів. Там, наприклад, в романах знаменитого французького поета XII віку Кретьєна де Труа любов подана як мистецтво, як “добродійність”, що має свої правила, як має їх рицарство. “Дама” цих романів – істота примхлива, несправедлива; вона весь час примушує закоханого пам’ятати, що при найменшій помилці проти кодексу любові він її втратить навіки.

У Руставелі любов – це почуття, яке бурхливо, але цілком природно виникає, яке не знає інших законів, крім вимоги щирості, сили, повноти і піднесеності почуття. Це земне, могутнє і палке почуття. Жіночі персонажі в грузинській поемі не поступаються перед чоловічими в активності. Ця риса, безперечно навіяна поетові оточуючою дійсністю. Перед ним стояв, передусім, образ діяльної, обдарованої організаторськими здібностями цариці Тамар, а потім і образи інших історичних жінок Грузії XII віку, які укладали договори з сусідніми країнами, умиротворяли сильним словом виникаючі суперечки, які вміли в трудних обставинах виявити і енергію, й ініціативу.

У ставленні до жінки у героїв Руставелі є шанобливість, але немає і сліду тієї вдаваності, обов’язкової пози, яка неминуча у західноєвропейському рицарському “культі дами”. Щирість – це взагалі характерна риса героїв поеми. Вони можуть пускатися на військові хитрощі. Але всяка двоєдушність їм органічно чужа. Чесність, безстрашність, благородство – ось характерні риси Автанділа і Таріела – “рицарів” у більш повному значенні цього слова, ніж багато рицарів західноєвропейських романів і західних історичних хронік.

У цих грузинських рицарів є іще одна відміна від їхніх західних братів. Західне рицарство складалося і розвивалося під впливом середньовічної католицької церкви. Як раз в ту епоху, коли родився і жив Руставелі, Західна Європа опоряджувала, так звані, “хрестові походи” – військово-грабіжницькі експедиції на Схід, що коштували, як відомо, величезних жертв і перетворювались в ряд жахливих погромів населення Східних країн, погромів, що творилися в ім’я релігії і з благословіння церкви.

Руставелі, християнин по народженню, не тільки зовсім чужий христианскому фанатизмові, але й сповнений вільності у питаннях релігії. Церковники були вражені його цілковитою байдужістю до християнської догматики, про яку він і не згадує в своїй поемі. Грецький філософ Платон і його учні для Руставелі в багатьох питаннях більш авторитетні, ніж, так зване, “святе письмо”. Руставелі говорить про “бога”, але у висловах чужих і дивних і дивних для слуху попів і монахів. Ні в ньому самому, ні у вчинках і думках його героїв немає і сліду церковної містики.

Звичайно, герої Руставелі ідеалізовані, але ідеалізація такого роду властива і народній творчості. Це не заважає їй бути реалістичною по своїй основі. Під казковим покровом поеми можливо криються натяки на реальні особи, на реальні людські стосунки. Як в образах головних героїнь можна бачити риси характеру цариці Тамар, так в образі Таріела і в оповіданні про його долю є натяки на другого чоловіка цариці Давида Сослані з роду Багратидів, а в зображенні суспільства, звичаїв, природи – місцеві риси Грузії, сучасної поетові. Це не заважає можливим географічним зіставленням, які робляться сучасними дослідниками: можна вважати доведеним, наприклад, що Гуланшаро – “морське царство”, куди потрапив Автанділ під час своїх мандрів, – не щось інше, як Венеція ХІІ-ХІІ сторічь, що поширила владу свою на все Середземномор’я, республіка знатних купців і господарка великого торговельного флоту.

Така поема Руставелі – повість про цільних і сильних людей, про безмежну любов і таку ж безмежну, самовіддану дружбу. Такий її автор, вільний мислитель, який випередив свій час, геніальний художник, великий майстер співучої, розмірної мови, класик грузинської літератури.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

О. Білецький. Безсмертна поема грузинського народу – ЛІТЕРАТУРА ЗАКАВКАЗЗЯ